Кімната

32

Перед «Кав'ярнею Кука» щодня виступав один і той самий вуличний музикант. Він грав одну і ту саму пісню — рівно з 11:03 три рази поспіль.

Він завжди ставав на одному і тому самому місці — поруч з розлогим кленом, у його густій тіні. Проводив під ним рівно 10 хвилин: 9 хвилин 42 секунди він витрачав на пісню, решту ж часу — на посмішки перехожим.

Він не подобався людям. Радше дратував їх — вони робили вигляд, що не помічають його, коли проходили повз, аби тільки не стикатися з ним поглядами. Так само вони не помічали і кав'ярню. Принаймні більшість з них.

Хлопець співав «Imagine» Джона Леннона і у ці хвилини був дуже схожим на Фореста Гампа. Саме на нього, не на Тома Генкса… Так і хотілося крикнути йому, коли він приходив: «Біжи, Форесте, біжи!». Але найближчі 10 хвилин він би точно не зрушив з місця.

Він приходив уже з гітарою на плечі і ні про що не просив. Він просто співав. Доспівавши, ішов геть, перед тим несміливо махаючи комусь за склом кав'ярні. Він ніколи не заходив всередину.

— Як його звати? — якось запитала я Матвія.

Той підняв очі від книги. «Острів скарбів» Стівенсона.

— Не знаю, — після хвилинної паузи відповів він. — Намагався згадати, був впевнений, що знаю його ім'я. Але виходить, що ні.

Він і сам був здивований цьому раптовому відкриттю.

— Давно він тут співає?

Матвій знизав плечами:

— Десь із місяць, мабуть. Приблизно відтоді, як тут з'явилася ти…

Я кивнула.

— Ясно. Не проти, якщо сьогодні я винесу йому кави?

Матвій погодився і повернувся до книжки.

Хлопець з гітарою доспівував пісню вдруге. У мене було три хвилини і чотирнадцять секунд.

Він утік швидше, ніж я встигла вийти надвір.

На вулиці стояла страшна спека, відчуття було таке, що асфальт плавився під ногами — так завжди буває, коли серпень відкриває свої обійми.

Більше хлопець той не приходив.

— Щось іде. Щось просто має іти. Ніщо не вічне. Якби він продовжив приходити, припинив би хтось інший, — сказав мені тоді Матвій.

— І все ж цікаво, хто він…

— Хтозна. Можливо, у нього немає імені. Можливо, це був липень.

Можливо, і справді він.

Так минув місяць.