Кімната

26

Одного вечора після завершення роботи до мене підскочила Саша.

— Як там твої цуцики? — запитала я в неї перше, що спало на думку, згадавши, що Саша наче опікувалася дворовими собаками.

— Тепер із ними ще вкупі кошенята, — коротко відповіла вона, збираючи неслухняне волосся у тугий вузол. — Є плани на вечір?

На мить я завагалася. Насправді їх не було. Точніше, були, але важко було назвати планом бажання скоріше дістатися дому і лягти спати — робота в кав’ярні разом з постійним прибиранням в кімнаті, яке ще і не давало жодних помітних результатів, неабияк вимотували мене.

Ця мить вагання дала Саші стратегічну перевагу. Вона сумніви відчувала безпомилково, і цим чуттям вправно користувалася.

— Бачу ж, що ні. І не думай мені заперечувати! У тебе немає морального права відмовлятися! — випалила вона, нарешті залишивши своє волосся в спокої.

З Сашиних вуст це звучало переконливо навіть без натяку на аргументацію.

— Не хочеш спитати, чому не маєш права?

— Насправді не дуже, бо судячи з твого настрою, це мені все одно не допоможе врятуватися.

Саша у відповідь на це пирснула зо сміху.

Боковим зором я побачила, як Матвій намагається вибратися з кав’ярні непоміченим. На його (не)щастя, Сашин боковий зір теж не підвів:

— І ти теж! Матвію, ти ж обіцяв ще минулого тижня!

— Та я ж і не йду нікуди, — зам’явся Матвій і поправив окуляри на носі (завжди робив так, коли нервував): — Я ж тут, якраз до вас і йшов.

— Ну-ну, — Сашина брова скептично зметнулася вгору.

— То, може, мені щось поясните? — нарешті втрутилась я. — Чому я не маю права, для початку?

— Тому що ти закохаєшся! У це місце. Гарантую.

Спочатку я навіть розуміла, де ми знаходилися. Уже впізнавала вулиці, якісь будинки, вказівники, собак, що жили в навколишніх дворах. Але що далі ми заглиблювалися у вуличні лабіринти міста, то більше я переконувалася, що зовсім його ще не знаю.

— Це просто короткий шлях, — на ходу пояснювала Саша. — Ми просто і так уже добряче запізнюємося. Хочу встигнути до початку.

Здавалося, ще мить тому ми блукали вузькими вуличками, аж тут опинилися в якомусь парку. Звідкись лунали чиїсь розмови та сміх. Саша вхопила мене за руку:

— Швидше! Ми вже близько!

Матвій не відставав.

«Дерево, а за деревом дерево, а за деревом дерево…» Виходило, як у дурнуватій пісеньці, а Саша все тягнула мене вперед. Парк чомусь був геть порожнім. Не рахуючи нас трьох. І дерев, звісно. А з-за них лунали неясні голоси.

Нарешті дерева розступилися. Ми опинилися перед великою ямою, залитою бетоном. Крізь нього пробивалися трава та кущі. Саша натхненно прошепотіла:

— Ну ось, прийшли.

Внизу на траві, розстеливши пледи та покривала, сиділи та лежали люди. Це їхні голоси ми чули, поки мчали сюди стрімголов, аби не запізнитися. На що? Супроти нас у тій же ямі був натягнутий широкий екран. Саша потягла мене вниз. Матвій уже спускався.

— Це… — почала вона, але я не дала їй договорити.

— Кінотеатр під відкритим небом. Ти була права, не закохатися в таке неможливо…

— Взагалі-то я хотіла сказати інше, — ми вже вмощувалися на витягнутий з Сашиного наплічника картатий коцик. Небо повільно згасало, ніби хтось вгорі вимикав світло. Екран перед нами, навпаки, починав освітлюватися. — Але зараз з нього дійсно зробили кінотеатр під відкритим небом. Раніше тут було Лебедине озеро. Матвію, скажи?

Матвій кивнув:

— Хоч ми і дітьми ще тоді були. Тут справді були лебеді. Поки воду чомусь не спустили. Куди поділи їх — досі не знаю. А може, вони самі кудись полетіли.

— Угу. Так шкода це місце. Роками стояло запущене. Забуте. Нікому не потрібне. Та воно і досі таке… Згадують про нього лише ті, хто люблять. Хто приходив сюди з батьками в дитинстві та не забув про нього.

— Про дитинство чи про озеро? — ні до чого запитала я.

Саша замислилася.

— І про те, і про інше, — нарешті відповіла вона. — І хлопці, що кіно організували — так само. Просто хотіли зберегти пам'ять. Аби остаточно про озеро та лебедів не забули.

На екрані нарешті з'явилося зображення. Спочатку не дуже чітке, але за кілька митей його сфокусували…

— Господи, це ж «Чіп і Дейл»! — вихопилося у мене.

Я сто років їх не бачила. Востаннє, мабуть, ще зовсім дитиною, коли суботнім ранком можна було залізти до батьків у ліжко та увімкнути мультики. Мене одразу ж накрило теплою хвилею затишку. Ніби я знову там, ніби я знову та…

— Так, — з посмішкою сказав Матвій.

— Угу, — підтакнула Саша. — У цьому вся суть. Тут крутять тільки те, що ми дивилися в дитинстві. Як машина часу… Така собі. І знаєш, що символічно? — запитала вона, протягуючи мені пакет з кукурудзяними паличками (і знову — дзвіночок з минулого!).

— Що?

— Вони почали з «Пітера Пена».

Хлопчик, який не хотів дорослішати…

Люди навколо нас розпливалися в посмішках. На екрані Чіп сварив Дейла за недбайливість та неакуратність, а тут, на дні колишнього Лебединого озера, під степовими зірками вічні діти забували про те, що вони вже дорослі. Усі ми трошки Пітери Пени. Особливо, коли дозволяємо собі бути такими.

— Насправді колись мене сюди саме Матвій привів, — прошепотіла мені просто у вухо Саша. — Ти не дивись, що він суворим трохи здається. Це він шифрується. Насправді це саме він — Пітер Пен. Він — найбільше…

Я подивилася на Матвія. Очі його сяяли у світлі, що випромінював широкий екран. Але не лише від того. Тепер я бачила не його — високого хлопця в окулярах, колючого, іронічного. Тепер я бачила розбишаку-хлопчиська, котрий просто трохи загубився. Але обов’язково знайде дорогу додому — дорогу в дитинство, де ще є місце дивам та чудасіям. Чи до Лебединого озера.

У цих людей було і те, і інше. У цього міста було. Чомусь саме у цього…

Розходилися ми вже у цілковитій темряві.

— Бачиш, — сказала мені наостанок Саша. — Важливі речі не губляться. Навіть якщо їх загубити…

Вона була права.