Кімната

10

Перші кілька днів у місті минули швидко.

Я багато гуляла.

Взагалі люблю гуляти навмання. Так вірогідність того, що натрапиш на щось особливе, щось цікаве — значно вища, ніж якби ходив по знайомих маршрутах, в яких ти впевнений.

У незнайомих містах так робити значно простіше: принаймні ноги самі тебе точно не винесуть туди, де ти вже мільйони разів бував.

Сонце було моїм постійним супутником.

Його тут взагалі було багато.

Один з таких днів запам'ятався мені особливо. Тоді увесь ранок я порпалася серед старого непотребу у кімнаті, витягуючи на світ Божий з гір пилу усе на світі: від колючих поїдених міллю пледів та книжок з ботаніки із пожовклими від часу сторінками до вицвілих фотокарток, на яких уже нічого не розбереш, та моторошних у своїй старості та занедбаності дитячих іграшок. Якби серед них знайшлося і щось забуте чи загублене мною, я б, мабуть, не хотіла це побачити у такому стані. Іноді забуття, як і незнання, — це краща альтернатива.

Чого я не очікувала, то це того, що таке просте завдання — прибрати речі з кімнати — виявиться таким важким. Уже за кілька годин хаотичного перебирання старих речей серед хмар пилу я почувалася повністю виснаженою. Ще і Кіт постійно плутався під ногами, підіймаючи ще більше пилу в повітря.

Викинувши перші мішки із зібраним сміттям, я відчула полегшення, але не надовго: одного погляду на речі, котрі ще лишилися зваленими одна на одну в кімнаті, вистачило для того, аби зрозуміти, що роботи тут і справді на все літо. Я починала підозрювати, що дядько поїхав з міста не так уже і несподівано: на тлі необхідності цього жахливого прибирання його від'їзд скидався на втечу.

А надворі було так хороше… Під вечір спека повільно здавала свої позиції, і знову можна було дихати на повні груди.

— Невеличку втечу і мені дозволено, правда? — кинула я Коту, уже зачиняючи за собою двері із думкою про те, як хороше буде зараз пройтися.

Кіт подивився на мене так, ніби я зрадила його особисто і, махнувши хвостом, відвернувся.

Ледве я вийшла надвір, мені посміхнувся перший перехожий — хлопчина на велосипеді. Хоча суто технічно, мабуть, за перехожого його рахувати не можна.

З квіткової крамниці із простою, невигадливою назвою «Квіти» лунав аромат свіжих польових квітів — стиглий, трав'яний, духмяний.

Усе навколо було вже начебто знайомим, здавалося таким: вивіски на магазинах та кафе, ліхтарі, сині таблички з назвами вулиць, самі вулиці, вказівники на дорогах, будинки. І в той же час усе це було новим, особливим. Тут було добре. Південь, кімната, повна речей, кіт на прізвисько Кіт, абрикоса з липою під вікном, сонце — крізь їх листя, усміхнений велосипедист, аромат квітів…

Я відчувала себе частинкою цього світу, частинкою Півдня, його настрою, усіх цих дрібничок. Я і сама була дрібничкою. І нічого не мала проти. У відповідь усе тут ставало частинкою мене, мого настрою.

А ще тут було спокійно. Якби я захотіла, то зараз могла б забути і про те, що приїхала сюди лише днями. Надто просто було повірити в те, що я провела у цьому місті все своє життя… Воно дозволяло мені це зробити. Яка різниця, що насправді все зовсім не так, якщо ціле місто радо прийняло мене на свої залиті сонячним світлом вулиці, ні про що не питаючи. Решта не мало значення. Навіть найменшого. Принаймні поки — доки не прийшов час його залишати. Усе тільки мало початися, і це відчуття було фантастичним.

Старі квартали тоненькими вуличками обіймали центр міста — з висоти пташиного польоту, мабуть, здавалося, що це тонкої роботи намиста — коштовності, що дісталися місту у спадок з минулого: ще не старовинні, але давно вийшли моди. Не носити їх — все рівно, що відмовитися від пам'яті. А на таке важко піти. Та і зовсім не необхідно.

Усі вони, кільцями обвиваючи серце міста, біжать до його душі — ріки.

Піди будь-якою вуличкою у центрі Степового, і вона виведе тебе до ріки.

Усі дороги ведуть до води.

Тоді я ще не знала про це, але вже відчувала її наближення по тому, як змінювалося повітря і напрям вітру. Я йшла навмання — на удачу, як робила це завжди, коли вперше прогулювалася новим містом. Я дозволяла йому самому показувати себе, відкриватися, проводжати до найкращого чи найважливішого.

Ось, вже майже, вже за наступним рогом дорога піде під уклін і ще за хвилину я побачу Дніпро. Це я майже відчула шкірою. Звісно, я не могла цього знати.

Старі будинки з облупленими стінами пастельних тьмяних кольорів теракоти та піску перемежалися погнутими, вигнутими, потрісканими стовбурами дерев, їх темними зеленими кронами. На балконах сушилася білизна і дитячі повзунки. З підворіть визирали допитливі котячі очі. У внутрішніх дворах гралися діти, а стінами повзли виноградні лози. З радіо, що стояло в одному з вікон, лунав джаз. Звідси уже чутно було, як в порту гудуть кораблі. А ще запах річки: волога, водорості, риба, пісок, катери.

Тут було добре. Можна було відчути плин води, але не плин часу.

Місто привело мене до води, і це багато говорило про нього.

Коло неї я не помітила, як минула решта дня. І це, мабуть, багато говорило про мене. Уже був час повертатися.