Кімната

38

Після тієї зливи плин часу ніби пришвидшився.

Дні минали непомітно, пролітали один по одному, залишаючи після себе лише примарні спогади.

Ранковий туман щодень лише густішав. Вечори накривали місто темними запонами щораз раніше.

Це помітила не лише я. Одного вечора про це сказав і Матвій:

— Повірити не можу, що час вже пролився. Здається, цього року я до такого зовсім не був готовий.

— Так, я теж якось пропустила цей момент, — погодилася Саша.

— Ви про що взагалі?

Ми вже готувалися до закриття. Останній «куківець» залишив кав'ярню десять хвилин тому, а небо за вікнами з темно-малинового вже перетворювалося на густо-синє.

— Ох, точно, ти ж не знаєш…

— Пам'ятаєш великий дощ? — запитав Матвій.

Я кивнула.

— То падав час.

Я засміялася:

— А хтось, крім вас, про це знає?

Саша серйозно замислилася:

— Навіть не знаю. Думаю, що так.

— То… Ви серйозно, так?

— Ну ти ж сама бачиш наслідки.

Матвій вказував на календар на стіні. О так, наслідки я бачила.

— Справа в тому, що щороку після такого великого дощу ми… Ну як це сказати. Влаштовуємо… гм-м-м. Матвію, допоможи. Я не знаю, як це пояснити.

— Ми залишаємо кав’ярню відчиненою на всю ніч. Аби трошки, ну… уповільнити його. Час, я маю на увазі.

— І як, допомагає?

— Жодного разу ще не підвело.

Саша роздивлялася календар.

— Слухай, а скільки вже днів минуло? — запитала вона у Матвія.

— Та вже майже тиждень, — відповів той.

— То може, сьогодні?

— Залишимось?

— Ну, так…

Матвій опустив уже зібраний наплічник назад на підлогу.

— А чому б і ні?

— І що, хтось приходить вночі до вас?

— А тобі серед ночі ніколи не хотілося чогось аж так, що пручатися неможливо?

— А кому не хотілося…

— Ну от.

— Але так, щоб стрьомної кави — то не дуже часто.

— Невесело живеш, — зауважив Матвій, вмикаючи освітлення.

— Жила, — виправила я його. — Тепер весело так, як ніколи.

Обоє розпливлися у розуміючих посмішках. Саша обережно сказала:

— Насправді, якщо ти не хочеш, залишатися не мусиш, то все-таки наш дивний ритуал, і…

— Ні, ви що, це щось новеньке, хіба я можу таке пропустити?!

— Чудово, — згодився Матвій.

— І що тепер?

— Тепер ми увімкнемо щось послухати, аби всім не заснути, і будемо чекати.

Саме так ми і зробили.