Кімната

САША ПІСОК

— Агов! Обережніше!

Велосипедист ледве встиг об'їхати дівчинку. Вона відскочила, але якби не він, то цього було б замало, щоб їй не потрапити під колеса.

— Ти завжди у хмарах, Сашенько… Ну що ж це таке… — тітка, котра ростила Сашу, так говорила вже радше до себе, ніж до неї.

І була права. Саша завжди жила більше у мріях, ніж у реальності і, правду кажучи, її це цілком влаштовувало, — аж до того моменту, коли вона почала плутатися між реальним та вигаданим, між сном та реальністю. Скажімо, вона могла зустріти когось в реальному житті, а до того бачити цю людину уві сні, але з таким самим успіхом вона могла і бути впевненою в тому, що хтось із її справжнього оточення — лиш сновидіння, і навпаки.

Спочатку замріяність та багата уява дівчинки здавалися чимсь природнім: ну у кого з дітей ніколи не було уявного друга? Але з часом це лякало та насторожувало дедалі більше.

Ніхто не міг відповісти напевне, що не так із дівчинкою. Ніхто не міг і сказати, як цьому зарадити.

Втім, одного разу…

Саша якраз ішла із тіткою по вулиці, аж раптом побачила якогось старого. Вона ніколи не бачила його тут, але знала, що десь уже зустрічала.

— Я Вас знаю! — гукнула вона йому через вузеньку вулицю.

Тітка смикнула її за руку (мовляв, нечемно так до незнайомих людей звертатися), але дівчинка не звернула на це жодної уваги.

— Я Вас знаю! — повторила вона, бо і справді вже бачила цього діда у довгому темно-зеленому пальті та зі сріблясто-чорною борідкою. Бачила уві сні. І тепер він був тут.

Дід уважно придивився до неї, аж тут стрімко перейшов вулицю і наблизився мало не впритул.

— Цікавий випадок, — пробурмотів він, придивляючись до дівчинки.

— Перепрошую? — тітка інстинктивно відтягнула дитину собі за спину — подалі від очей незнайомця.

Той коротко посміхнувся, звертаючись до неї:

— Це може здатися Вам не вартим уваги, але я знаю, як допомогти Вашій дівчинці.

Саша уважно спостерігала за ним і ніяк не могла згадати, ким же він був. Вона точно бачила його, і пам’ятала, де і коли, але ким він був…

Чоловік, спіймавши на собі її погляд, перш ніж вона встигла ще щось подумати, сказав:

— Я знаю, де ти мене бачила. І я бачив тебе там теж. Я бачу, що ти трохи загубилася… Між двох світів. І це не дуже добре. Особливо для організму, що тільки росте, — це він із кивком адресував уже тітці, яка заніміло спостерігала за цією сценою.

«Звідки він знає?» — пульсувала в її голові одна-єдина думка.

— О, не переймайтеся, вважайте, що Вам я теж снюся. Втім, хтозна — може, так воно насправді і є. Я теж трохи загубився, — він підморгнув Саші і знову звернувся до тітки: — А для Вас у мене є хороші новини. Я знаю, як допомогти дитині.

І він пояснив, як.

Наступного ранку, коли тітка прокинулася, як і звичайно, о сьомій у власному ліжку і сонячний промінь, що відбивався у вікнах сусіднього будинку, різонув по очах своєю сліпучістю, вона із подивом згадала, що їй наснилося.

Саша непокоїла її щодень більше і цей сон не міг бути випадковим, тож почутою порадою жінка нехтувати не стала. Це могла бути проекція її переживань у сон… Крізь підсвідомість, чи як взагалі це працює. Що і видало їй відповідь, якої вона так жадала. Чому ні? Чому не спробувати?

Того дня вони із племінницею пішли на Степовий пляж. До крихітного скляного флакончика на прохання тітки анітрохи не здивована цим Саша назбирала трохи піску (мимоволі жінці подумалося, що, можливо, просто можливо, той самий сон бачила і Саша, і вже знала, про що попросить її тітка).

— Він триматиме її коло землі. Пісок із рідних місць… Як маленький якір. От побачите, — сказав чоловік у її сні.

На питання, хто він, лиш загадково посміхнувся і зник.

Чомусь жінка була впевнена, що Саша знала це достеменно.

Втім, і вона про це забула, щойно маленький кулон із піском всередині опинився на тонкому срібному ланцюжку на її грудях.

Усе, що сказав тоді чоловік у довгому темно-зеленому пальті та зі сріблясто-чорною борідкою, справдилося.