Кімната

МУЗИЧНА СКРИНЬКА

Нора вкотре підняла кришку шкатулки. Кімнату наповнила проста заспокійлива мелодія, крихітна балерина закружляла перед невеличким дзеркальцем.

Нора втомилася.

Музичну скриньку вона отримала у подарунок тоді, коли вона і запам’ятати цього ще не могла.

Вона не пам’ятала, як та коли точно їй її подарували — знала лише із розповідей мами, яка любила розказувати цю історію, згадувати, як вона раділа, коли її дядько привіз такий сувенір із Відня насправді її матері.

Але дівчинка з першого погляду просто закохалася у цю річ. Її важко було назвати дитячою іграшкою, але для Нори вона стала улюбленою.

Усього цього Нора не пам’ятала, але чітко пригадувала одне: як тримала скриньку в руках вперше, якою красивою вона була — з блискучого світлого дерева, обплетена тонким мереживом зі срібла. Вона відкрила її — і побачила крихітну балерину у сріблясто-білій балетній пачці, срібних пуантах (тоді вона, звичайно, не знала, як вони називаються), із акуратною зачіскою, темними віями, що ховали її погляд, тоненькою ручкою, що м’яко здіймалася над її головою…. Коли вона побачила цю балерину, яка у танці кружляла перед дзеркальцем, в якому відбивалися разом з її тонким силуетом і зачудовані очі маленької Нори, — вона вирішила, що стане балериною.

Це була майже сімейна легенда. Її розповідали та переказували на сімейних святах, родичам, знайомим, друзям — і вона на це заслуговувала.

Звичайно, Нора припускала, що якщо не пам'ятає, як, від кого і коли отримала шкатулку до рук, то і всього цього пам’ятати, мабуть, не може. Що, можливо, цю історію вона вигадала сама — не навмисне, ні, але мозок дійсно міг додумати цю історію сам. Тим паче, мама завжди казала, що їх маленька Нора була закохана у балет саме відтоді.

І скринька з маленькою балериною завжди була поруч із нею. Стояла на столику коло ліжка, завжди готова сховати черговий Норин секрет — про балет та не лише про нього.

Коли дядько привіз подарунок дружині померлого брата — Нориній матері, він не знав, що це не просто музична скринька з балериною. За дзеркальцем, в якому тоді відбилися здивовані, захоплені побаченим маленьким дивом очі дівчинки і щодня відображалася тендітна фігура балерини — за цим дзеркальцем ховалося таємне відділення.

Дівчинка відкрила його випадково: крутила шухлядку в руках і так, і сяк, аж якось помітила, що дзеркальце трошки відходить від кришки. Посовала його — і виявилася права. За ним була маленька шухлядка.

Там Нора ховала маленькі свої таємниці, такі собі клаптики життя: використані квитки в кіно, засушену квітку, яку їй подарували на першому побаченні, записки на вирваних із зошитів аркушиках паперу, якими вони з подругами обмінювалися на уроках ще в школі, запрошення для мами на першу її виставу як балерини, кілька листівок та фотографій, зроблених у звичайнісінькій фотобудці у підземному переході. Дурнуваті, веселі знімки — але справжні. Словом, трохи дрібничок на згадку. Зовсім небагато.

Втім, це було не все. Ще Нора ховала там біль.

На відміну від решти своїх маленьких секретів, його вона ховала не на згадку, а навпаки — аби забути.

Точніше, аби постійно про нього не згадувати. Бо забути про щось, не позбувшись цього, мабуть, неможливо.

Про те, що він є, знали всі. Про те, яким він є насправді — лише Нора.

— Та-а-ак, дівчатка, пряміше спину, підборіддя високо, рухи — пла-а-авні… Та-а-ак… І-і-і раз, і два, і-і-і…

Цю хворобу виявили у неї, коли дівчина була ще замалою, аби повністю зрозуміти самій, що вона означає, але достатньо дорослою, щоб здогадатися по очах дорослих навколо. З такою ногою танцювати буде неможливо, так казали вони. А вона довела, що зможе. Доводила роками, не їм — собі.

«Ти не зобов'язана», — говорили вони.

Звичайно, що ні. Але хіба ти не маєш любити, коли вже любиш? Хіба любов — не обов'язок людини? А балет Нора любила.

— Давайте, давайте, не-е-еквапливо! Норо, ти… так, тепер правильно!

Завтра у неї буде черговий виступ. Вона вийде на сцену, станцює так, ніби тіла її зовсім не існує, а танцює сама душа… Завтра вона віддасть всю себе — музиці, рухам, почуттям, глядачам, їх тиші, завмерлому у захваті диханню та оплескам… Завтра вона знову перетвориться на біль. Це біль, не вона, триматиме за руку інших балерин під час поклону. Біль кланятиметься. Біль сковуватиме все тіло. Біль стане нею. Вона стане болем.

— Хто до тебе прийде завтра? — дівчата у роздягальні втомлені, але і збуджені — через концерт.

Це буде великий концерт, вони випускаються з балетної школи. Можливо, когось із них помітять люди з великого балету. Можливо, комусь із них запропонують роботу, чи… Звичайно, ніхто з дівчат серйозно не сподівався на це, але кожна все ж таки мріяла.

— Норо, а ти? Мама прийде?

Нора відвела погляд від свого спітнілого, напруженого від болю обличчя у дзеркалі — цього, окрім неї, майже ніхто ніколи не помічав. Те, що люди завжди більше були занепокоєні собою та власним зовнішнім виглядом, як не дивно, її і рятувало від викриття перед рештою дівчат. Жаль та співчуття їй були потрібні найменше.

— Так, звичайно. Як і у всіх.

Дівчата з посмішками закивали.

— Ще невідомо, чий це буде зірковий час — наш чи їхній, — сказав хтось із них і решта засміялися.

Нора знов повернулася до своєї шафки у роздягальні.

Відтанцювали.

Зал тонув в оплесках, люди вставали зі своїх місць, аплодували стоячи, хтось ніс квіти на сцену.

Біль плакав і тих сліз ніхто не помітив — Нора вкотре приховувала його, ніби в маленькій музичній скриньці з прекрасною балериною, Нора навчилася. Біль плакав, але вона… Вона посміхалася крізь нього.

Зі сцени глядачів майже не розгледіти. Хіба що перші ряди. Нора помітила там чоловіка. Він здався їй схожим на когось, кого вона колись знала. Вона навіть не одразу зрозуміла, на кого.

Він дивився прямо на неї. Нора одразу зрозуміла, що він помітив, як їй боляче. Звідкись він знав. І вона посміхнулася. Він посміхнувся у відповідь — підбадьорливо — і зааплодував ще сильніше. Здається, він плакав.

Їй перехопило дихання, серце закалатало в грудях із шаленою швидкістю, вистрибуючи з них. На мить сценічне світло засліпило очі, і вже наступної миті, коли вона знов могла щось побачити в залі, того чоловіка там уже не було.

Того дня перед тим, як заснути, Нора, як завжди, розглядала свою маленьку балерину.

Ось так. Вона змогла. Попри все.

Поруч зі скринькою на столику стояла ваза з кількома тюльпанами в прохолодній воді.

Один з них, а може і всі, Нора потім засушить і покладе до сховку у скриньці. А з ними — і коротку записку, з якою ці квіти їй принесли дівчата. «Я тобою так пишаюся. Ти молодець. Ти змогла, моя дівчинко. — Тато». Можливо, це чийсь дурний жарт. Хоча хто б став так жартувати? Можливо, ні… Але вона його бачила. Насправді вперше в своєму житті.