Ніколи б не подумала, що якась коробка зі старим крамом переверне моє життя. Тоді я, звісно, ще не знала про це.
Вранці взяла її знов до рук, виклала її вміст на стіл перед собою. Роздивилася кожну річ. Вони були різні. Навіть занадто. Не рахуючи відеокасети, на яку неохайно було наклеєно наліпку з цифрами «28 09 96» — мабуть, датою зйомки — там було ще кілька речей. Вишукана скринька, яка виявилася музичною: всередині тендітна балерина кружляла під акомпанемент приємної мелодії. Мотив її був простим, але щоразу, як я намагаюся її згадати, він вислизає з думок, мов вода з рук.
Ще у коробці були невеличкий гербарій — такі ми майстрували разом з батьками в молодшій школі, зім’ятий залізничний квиток та тоненький аркуш паперу з надірваним краєчком, на якому було намальовано портрет дівчини, здається, тушшю. Обличчя дівчини не побачити — її намальовано зі спини. Щось у тому малюнку чіпляло. Чи то його надмірна простота, навіть недбалість, чи то якась його внутрішня щирість… Не знаю.
Щось легенько торкнулося моєї ноги та видало глухий утробний звук.
— А ти що тут робиш? Повернутися вирішив, ага?
Кіт, не кліпаючи, дивився на мене.
— Голодний?
Він замахав хвостом. І справді, дурна, чи що. Звичайно, голодний.
— І де ти вештався, Коте? — насипаючи корм до миски, питала його. Звичайно, він не відповів. Він же кіт.
Хотіла провести рукою по його шерсті, але він вивернувся в останню хвилину. Так і не хоче, щоб його гладили. Що ж, його право.
— Мр-рмяу-яу-я-ау, — Кіт уже вичистив миску і зично муркотів собі щось. За мить він стрибнув крізь прочинене вікно на широку гілку липи.
Врешті, усі знайдені речі я знову склала до коробки і відклала окремо. Решту ж речей з бабусиної кімнати почала нещадно прибирати. Змітаючи пил разом з павутинням та майже задихаючись в ньому, я складала їх до великих коробок.
З коробками мені допомогли в аптеці в сусідньому будинку. Зайшла туди по таблетки від головного болю, а вийшла — з десятком величезних коробок, в яких туди привозять ліки.
— Нам вони не потрібні, то забирайте, звичайно, без проблем. У нас щотижня нові — приходьте, не соромтеся, — сказав мені рудий хлопець з-за пропахлого лікарнею скла. Він стояв за прилавком і був щиро радий тому, що йому вдалося комусь допомогти. Нехай і не ліками, та це і на краще — що не ліками. Добре ж, коли можна допомогти без них.
— Я чув про цю бабцю, — чомусь пошепки додав він. Я ледве розчула його слова.
— Справді? І що чули? — мені стало цікаво.
— Так, — він захоплено нахилився прямо до скла так, що нас із ним розділяло лише воно. — Я тут живу… З дитинства. Знаю, що вона збирала усе загублене чи забуте, що їй траплялося. А речі такі до неї так і тягнуло, уявляєте. Моя сестра колись забула про день народження нашого діда. Так би і не привітала його, а йому, між іншим, 70 виповнювалося, якби та бабця їй не нагадала. Вона його зроду не знала! — очі його схвильовано округлилися. — Він навіть не тут мешкає!
Ми з півхвилини постояли ще мовчки: хлопець-аптекар так і не зрозумів, як тій бабці це вдалося, а я чекала на продовження історії.
— Можна Вас про дещо попросити?
Я з готовністю кивнула.
— Колись малим я загубив солдатика. Він класний був, сестра розмалювала його в різні кольори. Якщо знайдете серед усього мотлоху, що там у старої назбирався… Віддайте його мені, гаразд?
Солдатика я, між іншим, так і не знайшла, але до аптеки зазирнула ще кілька разів — тих десятьох перших коробок виявилося недостатньо, аби винести всі речі з кімнати.
Хлопець, здається, був цим засмучений.