Кімната

(НЕ) РОЗДІЛ 0

Літо приходило до міста так, як приходить до людини любов. Спочатку танули найвіддаленіші рубежі, потім розквітали квіти, і раптом — не встигло воно взагалі отямитися, як усе його млосне тіло накривало 30-градусною спекою.

«На Півдні з усім так, — думала вона, — не встигнеш отямитися від попереднього — як наступне вже валиться прямо на голову». Стара вже добряче втомилася від цього.

А ще вона втомилася від речей.

Їх стало надто багато.

Вони нашіптували їй свої історії, вдень і вночі, роками. Сховатися від них було неможливо.

— Ну, що ж це, — пробурмотіла вона, оглядаючи вщент завалену ними кімнату. — Що ж це по вас так ніхто і не прийшов…

Вона чекала довго. Можливо, навіть довше, ніж потрібно.

Але тепер відчувала, що своє вже зробила. Мабуть, більшість із них просто стали забутими, непотрібними. Адже раніше люди приходили, адже раніше щось змушувало їх шукати втрачене. Не все, звичайно. Не все. Лише необхідне.

Треба думати, усьому знайшлася заміна. Мабуть, пора було і їй їх позбутися.

Стара ще раз оглянула кімнату.

Тиша.

Вони мовчали.

Вона не могла так просто їх викинути — на звалище історії, нікому не потрібне, всіма забуте. Можливо, і варто було б так зробити. Можливо, той, хто прийде після неї, не вагатиметься.

Востаннє вона пробіглася поглядом по запиленим хвилям речей. Погляд спинився на коробці, що стояла трохи окремо від решти краму. Ті речі, що лежали всередині, нічим не були особливими. Окрім того, що стара знала, що мала б повернути їх. Просто не знала, як. Зазвичай люди поверталися по них самі… Але чомусь не цього разу. Вони були останніми. Усе закінчилося.

Що ж, буде хтось після. Він зрозуміє.

Стара затиснула у руці свій маленький талісман і вийшла з кімнати. Час було їй повертатися звідси. Час було виходити.