Кімната

ЖІНКА БЕЗ ІМЕНІ

Вона з’явилася у місті, як потім розповідали, однієї липневої ночі.

Несподівано і непомітно вона просто стала його частиною, і зовсім швидко — невід’ємною.

Ніхто не знав, звідки вона приїхала і чи надовго. Правду кажучи, жінка без імені і сама цього вже не пам’ятала. Вона пам’ятала лише, як велике помаранчеве сонце сходило над широкими водами ріки, що густі, ніби масло, пливли далі на південь — аж до самого моря, і як сонячні промені заграли в тих водах сотнями діамантів. І як вона подумала: «Знайшлася». Вона була вдома. Нарешті.

Жінка без імені не мала власних спогадів, тому берегла чужі. Свої, вона вірила, теж загубилися десь. Вона не хотіла би, щоб їх було втрачено назавжди. Тому збирала такі самі чужі загублені спогади — речі, в яких ті були ув’язнені — і берегла їх.

Із часом вона навчилася розрізняти ті спогади, що потребували повернення до своїх власників, від тих, яким просто потрібен був прихисток до пори. Поки вони не будуть готові до того, аби забутися.

Завжди має бути хтось, хто збиратиме історії. Повертатиме їх за потреби чи залишатиме і берегтиме ті, які вже нікому не потрібні. Надто багато губиться, надто багато забувається і так. Усе опиняється на звалищі пам'яті рано чи пізно. Щось таки можна вберегти від цього, принаймні на деякий час. Принаймні поки це має значення. А потім починати спочатку. Так було і буде завжди.

Хтось має берегти спогади.

Хтось завжди має…

У перший свій день у Степовому — так називалося місто, до якого вона так непомітно та несподівано для нього потрапила — вона знайшла на березі річки камінчик.

То був «курячий бог», принесений сюди, видно, кимось до цього, бо, жінка знала, такі камінці створюються морем.

Вона подумала: «Що ж, трохи удачі мені не завадить», — і підібрала його. Відтоді з ним вона не розлучалася ні на мить.

Із часом місто без неї вже годі було уявити. Як і її — без міста.

Із її появою Степове почало змінюватися. Це місто з кожним днем ставало все дивнішим, все чудеснішим. Можливо, справа була саме в камінчику. Можливо, він відкрив вхід.

«Вхід і вихід, — думала жінка без імені. — Вхід я знайшла. Та чи потрібно шукати вихід?»

Коли чужих спогадів під її опікою стало забагато, коли більшість із них перетворилися на непотрібні, геть забуті, вона зрозуміла, що відповідь на її питання — так.

Вийти було простіше навіть, ніж зайти.

Варто було лише по-справжньому захотіти.

Вона просто пішла.

«Курячий бог» відкриється для когось іншого.

Він завжди так робить. На те він і бог.