МАТВІЙ КАРТА

— Знаєте, я просто не знаю, що робити далі, — сказав Матвій, розглядаючи, як переливається у тьмяному світлі барних ламп густо-медовий напій у низькому стакані. «Мов розплавлений час», — подумалося йому.

Його співрозмовник уважно слухав, не зводячи погляду з Матвієвого обличчя. «Що ж, це можна виправити, — думав він. — Якщо хлопець і справді цього хоче…».

Матвій цього дуже хотів. Принаймні він щиро в це вірив.

Йому вже остогидло знаходитися в цьому підвішеному стані, коли ти ні в чому не впевнений: ні в майбутньому, ні в теперішньому. Навіть в минулому іноді сумніваєшся. І геть не знаєш, що робити далі.

— Якби хоч якийсь натяк… Розумієте, хоч щось, що підказало б… Чи запевнило, що відповідь обов’язково знайдеться. Було 6 гарно.

Він ковтнув рідини зі свого стакану і зморщився.

— Я думав, із часом відповідь прийде і питання не стоятиме, коли я стану дорослим. І ось ми тут, — він засміявся. — А питань лише побільшало.

Співрозмовник, якого Матвій бачив вперше в житті — натрапив на нього в барі і розговорився — із розумінням кивав. Ще б пак, йому було знайоме це відчуття. Коли ставиш під сумнів усе, аж до власного існування, лише тому, що не зовсім розумієш, навіщо все це (включно із власним існуванням) існує. Простіше кажучи, не знаєш, що робити із власним життям.

Матвій уже добряче напився. Втім, він завжди п’янів якось по-особливому: алкоголь розв’язував йому язика, але не затуманював свідомість. Чоловік, з яким він розмовляв, здається, за весь час їхнього спілкування сказав лише кілька фраз, яких Матвій тепер навіть не міг пригадати.

— А Ви… Моряк, мабуть? — запитав він, допиваючи вміст склянки і даючи знак бармену долити йому.

— Щось на кшталт, — неохоче відповів йому чоловік. — Радше так.

— І, мабуть, повернулися до міста не так давно?

— Знову вгадав, хлопче, — кивнув чоловік.

— І де ж Ви були?

Чоловік ніби почав пригадувати, подумки перелічувати всі ті місця, і відповів просто:

— Всюди потрохи.

— Але ж востаннє?

— Океанія, — коротко сказав чоловік, осушуючи свій стакан. — Океанія…

Матвій із розумінням кивнув. У дитинстві він теж мріяв бути моряком. Але потім усе почало складатися зовсім інакше і мрії так і залишилися мріями. Мабуть, на краще.

— Усе на краще, — раптом сказав моряк, грюкнувши стаканом по стійці. — Так і знай, малий.

Малим Матвій уже давно не був, але все одно кивнув. Нехай би і так.

— Так говорили мені всі люди, мудріші за мене, — продовжив моряк. — Але я не погоджуюся.

— Чому ж це? — здійняв брови Матвій.

— Тому що не усе на краще, усе просто іде до того, що неминуче трапиться. Усе не на краще — усе на неминуче. І тому кожен знаходить свій шлях. Він може бути не найкращим з усіх можливих варіантів — ось це правда. Але він твій, а твоє завжди знайде тебе. Навіть якщо ти не визнаєш його за своє. Це однаково трапиться.

Це був найдовший монолог від цього незнайомця, який Матвій почув за вечір. Він уже хотів щось у нього запитати, як моряк витяг з-за пазухи пожмаканий папірець і щось почав карбувати на ньому погризеним олівцем. Матвій з цікавістю спостерігав за цим процесом. Нарешті чоловік простягнув йому цей аркуш.

— Ось, тримай. Хочеш знати, що робити далі? Роби, що робиш. І одного дня зрозумієш, що і як змінити. Вважай це за безкоштовну пораду.

Чоловік різко встав з табурета і рушив до виходу.

Матвій подивився на написане на папірці: «КАРТА. Коли не знаєш, як знайти правильний шлях, довірся йому, і він знайде тебе сам». Подумав: «Може, випив трохи більше, ніж здавалося». А потім: «Або просто трошки дивак. Врешті-решт, це я йому на вуха присів…».

Тоді підвів погляд на моряка, що ось-ось зникнув би за дверима, і несподівано для себе гукнув його:

— А де Вам найбільше сподобалося? В Океанії?

Моряк застиг. Тоді обернувся.

— Правильне питання, хлопче, — сказав він. — Острови Кука. Там було добре.

Тоді він підморгнув йому і, перш ніж вийти у південну ніч, кинув Матвію через плече:

— І не губися більше.

Як не дивно, Матвію це і справді вдалося.

Загрузка...