Кімната

49

Те, що я забула у дядьковій квартирі невеличкий пакунок з тими речами, що віддали мені Саша, Матвій та Андрій — ніби на згадку про місто і про себе, і про все те літо, я зрозуміла не одразу. Про нього я взагалі згадала вже тоді, коли пора було заходити до вагону, а до відправлення поїзда залишалося хвилин двадцять.

Посваривши себе за розхлябаність, я зателефонувала Саші.

— То ти вже сумуєш? — Саша відповіла після першого ж довгого гудка.

— Так, уяви собі, — посміхнулася я.

— Я цим зовсім не здивована, наприклад.

— Я насправді теж. — На якусь мить розмова завмерла, але я не хотіла втрачати і її. — Сашо, тут така справа… Я подарунки свої забула в квартирі.

— Оу, неприємненько. Чому я не здивована?

— Гей! Я думала, ти вважаєш мене дуже організованою.

— Ну… Не те щоби прямо дуже…

— Ох, добре, це зараз не так важливо. Я хотіла попросити тебе, якщо ти, звичайно, зможеш, зайти туди днями і забрати пакунок. Ключ — у поштовій скриньці. Тільки я тобі цього не казала. Туди і повернеш. Зможеш? Для мене? І надіслати мені?

— Звичайно, зможу. Що за питання. Нагадай тільки, де ця квартира твоя. Ти, здається, не казала.

Я назвала їй адресу, подякувала і ми знову попрощалися.

— Ти тільки справді не забудь там про нас, — наостанок сказала Саша і поклала слухавку.

— Про вас не забудеш, — проговорила я вже сама до себе. Я стиснула «курячого бога» в руці — на добру дорогу — і зайшла до вагону.

Дорога з Півдня зайняла на годину менше, ніж дорога до нього. Інший поїзд.

Час ніби стиснувся до проведеного у потязі — решти, здається, і не існувало зовсім.

Раннім ранком, коли червоний розпечений краєчок сонця лише визирнув з-за обрію, на телефон прийшло повідомлення від Саші:

«Ти або помилилася, або пожартувала з мене. У тому будинку, що ти назвала, два поверхи. Аж ніяк не три. Може, ти щось наплутала? Не могла ж ти жити просто на даху весь цей час:)». До повідомлення було прикріплено фото — будинок, в якому була розташована та сама квартира, в якій я провела останні два місяці, з тією самою кімнатою, яку я ті два місяці вичищала, от тільки ні квартири, ні кімнати зі всією очевидністю там бути не могло. Не на третьому поверсі, якого в будинку не існувало.

Коли поїзд прибув на вокзал у Києві, я вже не була впевнена в тому, що все те насправді було: місто Степове, кімната, речі, «Кав'ярня Кука», усі ті люди… Єдине підтвердження тому складеним тоненьким папірцем лежало у мене в кишені.

Автівки перед центральним вокзалом гуділи одна гучніше за іншу, люди метушилися, навантажені своїми валізами, минулим та планами на майбутнє, безпритульні собаки тулилися до причепів з шаурмою та фалафелями. Хмари, пропливаючи над ранковим містом, чіплялися за дахи високих будинків, залишаючи по собі на них білий пух.

У Києві нічого не змінилося.

Уже вдома я знайшла «забуті» речі на денці валізи. Виходить, таки не забула… Не могла.