Кімната

34

— Іти теж! Агов! Чуєш?

Я розплющила очі. Годинник на ратуші показував північ.

Я ж лише моргнула…

— То ти звернеш на мене увагу, чи як?

До моїх ніг ластився кіт. Тобто Кіт.

Ну, принаймні це сон, і я точно знаю, що не заснула просто серед міста. Хороші новини.

— Що ти тут робиш? Ні… Що я тут роблю?

— Ох, і знову не думаєш, — Кіт невдоволено махнув хвостом.

— Я навіть не розумію, на що ти натякаєш.

— Тому що не думаєш.

— Уві сні особливо не подумаєш, — цей кіт починав виводити мене з рівноваги.

— Як скажеш, — муркнув він і стрибнув на лавку.

Вмостившись поруч, він знову заговорив:

— Цікаве у нас місто. Правда? — не дочекавшись відповіді, він продовжив: — Люди трапляються незвичайні. Коти. Двері, врешті-решт. Радіостанції. Хто зараз взагалі слухає радіо? А тут — бачиш, як вдало все виходить. Не просто слухають, а ще й потрібні люди.

Не погодитися з котом у цьому було важко. Я кивнула.

— Чому ти просто не позбулася всього бабиного мотлоху? Ну кому він потрібен… Жили б собі люди і далі, як раніше. А тепер що? Сиди думай, що з тим квитком робити. Сиди згадуй старого друга, коли у тебе самого проблем вище голови, та і той привид…

— То він справді привид?!

— Я ж нічого не стверджую… Я лише тебе питаю.

Кіт говорив саме таким голосом, яким зазвичай вимовляв своє протяжне «няв». Це було дивно.

— Не знаю. Можливо, вони їм були потрібні. Можливо, ті речі самі просилися до них. Можливо, ці люди були потрібні речам. Можливо, їм були потрібні зміни. Неважливо навіть, кому і які. Можливо… Вони були з тих, яким не знайдеш заміну. Можливо, і бабці ніякої не було, і взагалі… Усе це сон. Годі вже до мене говорити, Коте. Поводься пристойно. Для кота це не надто статусно — говорити з людьми.

Кіт вперше за вечір схвально кивнув.

— Тут ти права. Не котяча це справа… Та і кумекаєте ви довго, аби до вас говорити. Довше, ніж потрібно.

Він замовк, запала тиша. Лише чутно було, як вдалині їде потяг. Я і не знала, що тут недалеко є залізниця…

— А тобі зміни потрібні? — раптом озвався кіт.

— Ти ще говориш? Я думала, вже прийшов до тями.

— Подумай про це, про те, чому ти тут, і чому саме ти… Подумай і, можливо, згадаєш відповідь.

— І який в цьому сенс? Як можна згадати те, про що нічого не знаєш?

— І досі нічого не зрозуміла, — протягнув Кіт, зітхнувши.

— Це лише сон, — пробурмотіла вже я. — Нісенітний сон…

— А хіба сенс обов’язково має бути в усьому? Можливо, щось просто трапляється. І не треба шукати в цьому підводних течій. Хоча що ти від мене хочеш… Я всього лише кіт. Та і той — уві сні…

Він утупився в мене своїми жовтими очима. Згори за нами спостерігав кругленький, як пряник, місяць, таким самим котячим оком. Ось-ось величезний той кіт нагорі розплющить друге око, і на небі з’явиться другий місяць. Ось-ось…

— Ня-а-ав, — вимовив Кіт так, як сказала би це людина, і, зістрибнувши з лавки, сховався у заростях кущів неподалік.

Годинник на ратуші завмер. Завмерла і я.