Тепер речі тягнуло до мене. Я зрозуміла це не одразу, але що далі, то очевидніше це ставало.
Не минуло і місяця, як до відданих мені друзями з Півдня калейдоскопа, кулона з піском та карти приєдналися загублені кимось пляшечка парфумів, книжка поезій Петрарки, брелок для ключів, полароїдна фотокартка із міським пейзажем на ній. З часом речей лише більшало. Деякі з них поверталися до власників, деякі залишалися чекати у мене. Тепер я берегла їх.
Я сама здивувалася тому, як легко прийняла це. Без сумнівів, без питань. Мабуть, десь глибоко в душі я від самого початку, щойно поринула у світ загублених та віднайдених спогадів-речей, знала, що так станеться.
Найдивнішим було те, що я знову навчилася їх слухати. Так-так, знову. Я згадала про те, що насправді вміла це робити, десь за місяць після того, як поїхала зі Степового. Цей спогад просто з'явився: здається, ніщо навіть не наштовхнуло мене на нього. Серце пропустило один удар. І забилося знов. Ніби щось клацнуло всередині. Достатньо було тільки підштовхнути це щось того літа…
Маленькою я збирала історії. Розпитувала всіх, з ким була знайома, про їхні спогади, про їхні життя. І запам'ятовувала. Якось я зрозуміла, що можу вже і не питати: їх речі говорили самі за себе. У мене була навіть невеличка колекція таких речей-історій. От тільки вони з часом загубилися і я забула і про них, і про маленький свій талант-таємницю. З дітьми таке буває: вони гублять цілі світи, ними ж створені, і можуть ніколи про них і не згадати. Небагатьом щастить згадати про них та повернутися уже дорослими…
Тепер я знала історії знайдених мною речей: вони шепотіли мені їх ночами. Я знала, що маю вберегти їх від забуття… Адже туди вони встигнуть потрапити і без моєї допомоги. Я ж могла лише затримати їх тут — серед живих спогадів.
Усе раптом стало на свої місця. Навіть той самий малюнок… Яким би надзвичайним та приголомшливим не було нове його розуміння, помилки бути не могло. Тепер він був моїм: як і решта забутих спогадів, батькові він більше не був потрібен. Та я і не впевнена, що змогла б пояснити йому те, як він потрапив до мене… Це мало залишитися між мною та «курячим богом», який і привів мене до нього. Чи його до мене…
Спочатку я думала, що Степове навчило мене не боятися див та дивацтв. Віддаватися та піддаватися їх нестримній течії, прислухатися та дослухатися до світу, що постійно говорить до нас, от тільки ми не завжди чуємо його. Покладатися на нього. Довіряти йому і іноді не вимагати якихось доказів, адже легенди про «курячого бога» — входу до інших світів — може бути цілком достатньо, щоб повірити в те, що ти справді потрапив до іншого світу. Адже поїздки до дивного південного міста із його чудесними та чудернацькими жителями, веселим радіо та кімнатою, напханою старими спогадами, чия збирачку зникла з міста так само несподівано, як і з'явилася колись в ньому, — цілком достатньо, щоб згадати, хто ти, та не боятися чинити якісь дивацтва. Наприклад, збирати ті самі спогади разом із речами, в яких вони живуть. Чому ні, правда?
Чому ні?
Якимсь дивним, незрозумілим чином у Степовому переплелися тоді минуле, майбутнє і сьогодення, усі на світі можливості і їх протилежності, і я стала частиною того світу. Світу, де було місце казці. І мені.
Я збираю спогади і тепер. Тому що це важливо. Тому що це — ми. Тому що хтось має доглядати їх та берегти, бо без того надто багато зникає без сліду разом із цілими історіями, цілими життями, і якщо це спало на думку саме мені, то чому не я?
Усе стало на свої місця.
Загубивши щось важливе, знайдіть мене. Можливо, я зберегла це.
Можливо, і ви збережете цю історію як свідчення того, що вона відбувалася зі мною, відбувалася насправді. Не загубіть її. Бо забути можна майже все.