Кімната

31

Я зрозуміла, що це сон, не одразу.

Спочатку мені снився Андрій (котрий ніби крізь землю після нашої останньої розмови провалився). Він показував мені, як правильно зачиняти двері, а я ніяк не могла второпати, в чому ж секрет.

Потім щось змінилося. Андрія поруч уже не було.

Усе було таким самим, як і в дійсності — важкі портьєри, візерунки на шпалерах. Навіть те, як звичний протяг тягнувся від вікна до відчинених скрипучих дверей.

Навколо не було ні душі.

Я стояла в кімнаті, а та стояла в мені — хмарою жовтого, майже книжкового пилу. Якою видавалася я для неї, я не знала.

Щось торкнулося моєї ноги — я здригнулася, але це був усього лише кіт.

— Ти зовсім не думаєш, зовсім… — прошурхотів кімнатою протяжний бурштиновий голос.

— Хто тут?

— Це ж я-я… Кіт.

Він дивився на мене знизу вгору, не кліпаючи.

— Це всього лише сон, — додав він. — Я ж і кажу, ти зовсім не думаєш…

— Але…

— Але сни бувають навіть ціннішими за реальність. Це такий самий… Досвід. Мр-рня-а-ав!

Усе поглинула темрява.

У тому сні я бачила Андрія востаннє за літо.

Таку записку я знайшла під своїми дверима наступного ранку.

Та Бог з ним, з цукром.

Записка була притиснута до підлоги маленьким іграшковим калейдоскопом. Тим самим. Треба буде обов’язково повернути його Андрію, коли той повернеться.

Хоча чомусь я була впевнена, що цього не станеться і більше ми не побачимось…

І раптом зрозуміла, що сумуватиму.