Я зрозуміла, що це сон, не одразу.
Спочатку мені снився Андрій (котрий ніби крізь землю після нашої останньої розмови провалився). Він показував мені, як правильно зачиняти двері, а я ніяк не могла второпати, в чому ж секрет.
Потім щось змінилося. Андрія поруч уже не було.
Усе було таким самим, як і в дійсності — важкі портьєри, візерунки на шпалерах. Навіть те, як звичний протяг тягнувся від вікна до відчинених скрипучих дверей.
Навколо не було ні душі.
Я стояла в кімнаті, а та стояла в мені — хмарою жовтого, майже книжкового пилу. Якою видавалася я для неї, я не знала.
Щось торкнулося моєї ноги — я здригнулася, але це був усього лише кіт.
— Ти зовсім не думаєш, зовсім… — прошурхотів кімнатою протяжний бурштиновий голос.
— Хто тут?
— Це ж я-я… Кіт.
Він дивився на мене знизу вгору, не кліпаючи.
— Це всього лише сон, — додав він. — Я ж і кажу, ти зовсім не думаєш…
— Але…
— Але сни бувають навіть ціннішими за реальність. Це такий самий… Досвід. Мр-рня-а-ав!
Усе поглинула темрява.
У тому сні я бачила Андрія востаннє за літо.
Мав терміново їхати. Гарного тобі літа, і не забувай доглядати двері. Як і усі дрібнички навколо.
P. S. Цукор поверну, виходить, вже пізніше.
Таку записку я знайшла під своїми дверима наступного ранку.
Та Бог з ним, з цукром.
Записка була притиснута до підлоги маленьким іграшковим калейдоскопом. Тим самим. Треба буде обов’язково повернути його Андрію, коли той повернеться.
Хоча чомусь я була впевнена, що цього не станеться і більше ми не побачимось…
І раптом зрозуміла, що сумуватиму.