21

Я стояла посеред кімнати у цілковитій темряві. Треба думати, темрява — це якась її особлива фішка, без неї кімнати і не існувало би зовсім.

Попри всі мої зусилля, гармидеру тут не поменшало. Здавалося, моє втручання лише погіршило ситуацію.

За стовпами пилу та складанням старих речей до коробок я і не помітила, як минув цілий день. А тим часом зникло сонце, а сутінки обійняли кімнату рівно з тією ж ніжністю, що і все місто.

Це особливий час — коли сутеніє. Хочеться застигнути в ньому, зупинитися, розчинитися. Хоча особливим він є саме своєю мінливістю. Сутінки швидко наливаються темрявою, немов плоди — стиглістю. Ще швидше вони витікають у ніч.

Втім, було в цьому і щось медитативне: загубитися в часі, майже загубитися в просторі і при тому бути сильно обмеженим і тим, і іншим. Дуже легко так забути про все, включно з самим собою.

Якоїсь миті я навіть зловила себе на думці, що гадки не маю, який сьогодні день, що було вчора і буде завтра. Чомусь сумнівів у тому, що знати, що буде завтра — це нормально, у мене тоді теж не виникло. Сама межа між минулим і майбутнім стерлася. Що вже говорити про інші межі.

Але це відчуття минуло, як минув і весь день.


Коробка з речами так і лишилася на кухні. І тепер я знала, що з нею робити.


Наступного дня у кав'ярні було багато відвідувачів. Здавалося, диваків у місті побільшало: до дверей із китайським дзвіночком над ними заходили і малі, і старі, і жінки, і чоловіки. Майже всі замовляли кавовий лід. Саша була на сьомому небі від щастя, а стіни і підлога кав'ярні гуділи від постійної роботи блендера.

— Я бачу, що Ви про щось задумалися, панночко, — до мене підійшла бабуся з рожевим волоссям — завсідниця «Кука». У руках вона тримала паперовий стаканчик із чимсь небезпечно рожевого кольору — Саша почаклувала над ним на славу.

— Дрібниці, нічого важливого, — я посміхнулася і повернулася до сортування кавових зерен.

— Ну я ж знаю, що це не дрібниці, — не здавалася рожевоволоса пані. — Якщо людина з таким зосередженим виразом обличчя розмірковує про щось, то це як мінімум вже точно не дрібниці. Принаймні для неї.

— Може, і так, — погодилася я, знову відкладаючи роботу. Я і справді думала тоді, як та коли краще зателефонувати на радіо, що сказати, як сказати та чи варто це робити в принципі — адже ніяких гарантій того, що це взагалі якось допоможе, не було.

— Давайте я Вам дещо розкажу, — рожевоволоса пані всілася переді мною на високий барний стілець. — Ви тут недавно, правда? Думаю, Ви ще не знаєте, що я тут відома тим, що всі розказані мною, здається, випадково історії завжди чимось допомагають тим, кому я їх розказую. Не знаю, як саме це працює, але гадаю, тут справа в інтуїції, — вона ковтнула свого напою: — М-м-м, Саша постаралася. Чарівно! Так от, я коли Вас вперше побачила… До речі, пам'ять на імена — геть нікуди не годиться… Як Вас звати?

— Яна.

— Добре, а я — Олена. Так от, Яно, — вона знов сьорбнула кави зі стаканчика. — Так от. Я коли Вас вперше побачила, одразу вирішила, що Вам знадобиться моя історія про волосся. Хоча вона не стільки про волосся, скільки взагалі про все. Просто так склалося, що саме в цій історії фігурує волосся.

Я кивнула. Без сумнівів, у всій цій жінці фігурувало саме волосся.

— О-о-ось. Історія проста і коротка. Мені вже майже сімдесят років. О-о-о, немало, це правда. Я дуже довго була звичайною собі бабусею. Бабусею… — вона ніби смакувала цим словом. — А потім подумала — ну скільки можна, мені набридло, що, отак сісти і однаковою смерті чекати? Я вирішила щось змінити. Насправді навіть байдуже було, що саме. Волосся спало на думку першим. Пофарбувала його в блакитний колір. Блакитний! Ну, сміх та й годі! — здається, тим, що я не засміялася, пані була трошки розчарована. — Усі знайомі дивилися на всі очі, думали, я з глузду з'їхала. Казали, що це якось взагалі не солідно, що мене всерйоз сприймати ніхто не буде, що тепер я схожа на божевільну бабцю, і що якщо я і хотіла пригод із волоссям, то хай би вже в бузковий пофарбувала, чи що. І я думала про те саме. Насправді я довго вагалася перед тим, як піти і зробити. Зважувала всі за і проти, переживала: а як не сподобається? А як це буде смішно? А як те, а як інше? І знаєте що? — вона знов сьорбнула кави. — Боже, смакота яка! Одного ранку я просто пішла і зробила це. Бо зрозуміла, що іншого часу не буде. Що якщо не зараз і не я, то коли і хто? І нічого страшного не сталося. Я жодного разу в житті не пошкодувала про те рішення. Відтоді вже, мабуть, з десяток разів ще змінювала колір. Здається, я стала щасливішою. Знайшла це місце. І себе заразом знайшла. Під сімдесят-то, уявіть собі! Іноді думати треба менше. Іноді думки лише заважають діяти. Іноді не потрібно якоїсь особливої підготовки, треба просто — р-р-раз, і готово! Ось, що я хотіла Вам, Яно, сказати.

— А що друзі?

— Що друзі? — не зрозуміла Олена.

— Ну, Ви казали, що друзі якось проти були.

— А-а-а, це! Спочатку вони просто змирилися, потім сказали, що так мені навіть більше личить, а тепер ми з двома моїми подружками робимо смішний манікюр разом.

Олена витягнула руку, щоб я могла подивитися на її нігті. На кожному з них сиділо по одному червоному сонечку. На одному з них сонечко розкривало крильця.

— Ну все, те, що мала зробити, я вже тут зробила. Час мені вже бігти, — Олена забрала руку, злізла зі стільця, підхопила рештки рожевої кави. — Бувайте!

Уже коли вона добігла до дверей, я гукнула їй через усю залу:

— Пані Олено! А яким буде наступний колір?

— Зеленим! — вона засміялася і ледве не підстрибом вискочила з кав'ярні.

Що ж, здається, тепер усе зрозуміло.

Загрузка...