Кімната

14

Ранки завжди приходять не поспішаючи. Спочатку зникає одна зірка на небосхилі, потім іще одна, і так — аж поки раптом на небі не залишиться жодної, а натомість його заллє сіре передсвітанкове світло.

Воно огорне все повільно, деталь за деталлю. Ось завидніє пліснява під стелею у куті, надворі заплаче дитина, кіт знову вмоститься на одній з валіз і пильнуватиме невідомо що. З-за привідчиненого вікна доноситимуться неквапливі розмови стареньких, котрі сидять перед під’їздом. Цвірінькатимуть птахи. Ворушитиме листя зеленої абрикоси вітерець. Тоненький промінь сонця ковзне до кімнати, прямо над моїм плечем, пробіжиться нею, щоб зупинитися аж коло дверей. Не встигнеш і оком мигнути, як ранок переборе ніч.

Протяжне ліниве «няв» від Кота відволікло від думок.

Йому завжди вдавалося з’являтися несподівано.

З чого почати, коли щось, що хочеш зробити, не має ні початку, ні кінця? Мабуть, з випадковості.

Тож я вирішила почати з тієї відеокасети, що з усіх речей в кімнаті, а надто з коробки потрапила до моїх рук першою. Я переглядала запис знов і знов в надії знайти в ньому хоча б щось. Хоча б маленьку зачіпку, не помітну оку з першого погляду.

Із запису не було зрозуміло, ні ким був цей чоловік, котрий потрапив на плівку, ні хто знімав, ні де він знімав це відео (окрім очевидного — на судні в морі, але на якому судні? В якому морі?). Єдине, що повідомляв запис — це дата.

Як знайти людину, про яку не знаєш нічого, окрім того, що вона була в морі 28 вересня 1996 року?

Кіт ліниво лежав на столі поруч із ноутбуком, поки я намагалася придумати хоча б щось. Звичайно, безуспішно: шукати людей із запису — все рівно, що шукати голку в скирті сіна. Чи навіть краплю в океані.

І все ж таки… мав бути якийсь спосіб. Як взагалі можна знайти будь-кого? Дати десь об’яву? Де?

У браузері пальці вже невпевнено набрали короткий запит: «як знайти людину у Степовому». Звичайно, якщо виходити з того, що ця людина тут живе…

І результат — майже жодної релевантної інформації. У тому, що Гугл аж надто переоцінений, коли потрібно знайти відповідь на питання дійсно важливе чи менш шаблонне, ніж більшість питань, я впевнилася ще під час навчання. І не помилилася.

Хоча одне посилання таки здалося цікавим.

«Хто шукає, той знайде. Південь. Степове. Кавун FM».

Що ж. Треба буде подумати.

— Ти колись працювала у кав’ярні?

Матвій запитально дивився на мене. У Кука було ще порожньо. Навіть Саша ще не прийшла.

Я заледве знайшла саму кав’ярню: та ніби ховалася від очей перехожих, хоча і була на виду в усіх. Люди, якщо кудись і заходили, то до кав’ярень навколо — благо, їх тут було не одна і не дві. Минулого вечора я, як не дивно, не помітила жодної. Ніби їх і не існувало тоді.

Таки справді — випадкові люди до «Кав'ярні Кука» не потрапляли…

Кавою я насправді ніколи не займалася і зовсім у ній не розбиралася.

Матвій зрозумів це навіть без слів.

— Прекрасно. Я був упевнений, що щось у тебе було. І слава Богу, що ні, — ледь не вперше за все наше коротке знайомство він усміхнувся: — Серйозно. У нас тут… Більше магії, ніж кави.

— Магії?

— Ну, звичайно, не в прямому сенсі, — виправився Матвій. — Але правил особливих у нас не існує. Ми не робимо круту каву. Чи якусь понтову. Не думаю, що знавці навіть назвали би її якісною. Ми просто користуємося тим, що маємо, користуємося цим правильно, і додаємо родзинку, — під «родзинкою» він, звичайно, мав на увазі огірковий сироп та йому подібні. — Так ми стаємо «Кав'ярнею Кука», а не черговою кав'ярнею з лате та капучино, які на кожному кроці, за кожним рогом і ростуть, мов гриби. Так ми стаємо собою. І відвідувачі у нас… Свої. Вірні, їм тут подобається і вони нас ні на що не проміняють. Нам цього більше, ніж достатньо. Ти і сама побачиш. Та і каву цю полюбиш… До неї потрібно звикнути, щоб по-справжньому зрозуміти та полюбити. Все, як і в житті. Нічого нового.

— Кава стала брендом, мейнстримом, атрибутом з картинки нормального чи успішного життя, — продовжував Матвій. — Ми відмітаємо ці стереотипи, ми не приймаємо та тим паче не просуваємо їх. Для нас кава — це…

Двері кав'ярні дзеленькнули і на порозі опинилася Саша, захекана, кучеряве волосся стирчить на всі боки.

— Вибач, вибач, вибач мільйон разів! — загомоніла вона, пробираючись крізь стільці у залі. — Я знов запізнилася, прощення мені немає і не буде, але що робити, я просто допомагала Тимкові… Це собака такий, у дворі нашому живе, — пояснила вона мені. — Не буду казати, що я так більше не буду, тому що буду. Тому просто змирися.

Матвій знизав плечима. Мовляв, ну що з нею робити.

На більше емоцій його викликати не вдалося.

— То що там з кавою для нас? — довелося перепитати, пропустивши ураган на ім'я Саша до кухні.

— А, мабуть, так і краще, — сказав Матвій. — Думаю, ти і сама розберешся і все зрозумієш.

Я повела плечами. Подивимося…

— То чим займемося сьогодні?

Це виявилося не складно. Розібратися з кавовою машиною не склало великих труднощів, а справлятися із джезвою я вже все-таки уміла. Цих навичок виявилося достатньо, аби готувати більш-менш пристойну каву. Усе найцікавіше починалося там, де до більш-менш пристойної кави потрібно було додати якусь «родзинку». Двічі за день родзинки довелося додавати в прямому сенсі. Втім, я покладалася на інтуїцію у цих «кукових експериментах», як їх, сміючись, називала Саша, і поки, здається, ніхто з відвідувачів не жалівся.

Останніх було не надто багато, але всі вони вартували окремої уваги. Рожевоволоса бабуся з сумкою, набитою речами так, що вона ледве її піднімала, чоловік у світлому костюмі, який писав щось на серветках за дальнім столиком, а потім м’яв їх та викидав; чоловік у довгому темно-зеленому плащі (і це при тому, що літо!), який окрім цього виділявся ще посрібленою гострою борідкою та чорним густим волоссям, що доходило йому до плечей його тут називали не інакше, як магом. Йому це, здається, подобалося. Були тут ще дві подружки шкільного віку з плівковим фотоапаратом та блокнотами, списаними математичними формулами («Ми мріємо вирішити проблему Гольдбаха», — довірливо повідомили вони мені, коли я принесла їм абрикосовий лате. Я вирішила не розчаровувати їх своєю недалекістю та промовчала про те, що гадки не маю, хто такий Гольдбах та в чому полягає його проблема), нічим не особлива пара середнього віку (настільки нічим не особлива, що вони здавалися якимись дивними), і хлопець, який підспівував своїм навушникам, хоча всі знали — навушники ті навіть не підключені ні до чого. Співав він, до речі, жахливо.

Не сказати, що в «Кав'ярні Кука» була якась конкретна цільова аудиторія. Хіба що диваки всіх видів і підвидів. У моєму житті в цьому місті їх лише більшало.

Усі вони ділилися хоча б словом зі мною, коли я ставила перед ними стаканчики чи горнятка готових напоїв. Хтось говорив про дрібнички, як от чоловік із серветками — він помітив, що у цьому закладі серветки — найбільш якісні серед усіх закладів міста і писати на них — саме задоволення. Відколи це зрозумів, так і ходить до цієї кав'ярні. Виключно сюди. А каву замовляє так, хіба що аби не вигнали. Часто він навіть її не п’є. Мабуть, йому давно хотілося комусь про це розказати, але чи то нагоди не випадало, чи то він якось соромився цього дивацтва. Щойно він поділився своїм спостереженням зі мною, здається, йому стало легше. Хтось — навпаки, розказував довгі історії, як-от, наприклад, подружки-дівчата: вони розказали в усіх подробицях, що зараз робиться у них в особистому житті. У кожної.

— Він мене зовсім не помічає, — хитала головою одна з них майже у розпачі. — І це при тому, що я завжди йому допомагаю з домашкою!

Я уважно слухала. Здається, усе, що було потрібно їм усім — це уважний слухач. Не рахуючи, звичайно, вирішеної проблеми Гольдбаха.

Ближче до вечора до мене підійшов Матвій:

— Я тут помітив. Г-хм. Ти з усіма розмовляєш.

По його тону неможливо було вгадати, задоволений він чи ні, чи просто констатує факт.

— Це вони розмовляють. А я просто хороший слухач… Думаю, усім треба інколи поговорити. Чому б не з новою офіціанткою в улюбленій кав’ярні?

— Знаєш, а це цікаво, — у відповідь протягнув Матвій. — Що тобі сказав чоловік із серветками? Він ніколи не говорить. Тут принаймні.

— Сказав, що він в захваті від ваших серветок. Що вони найкращі в усьому місті.

Матвій прямо-таки засяяв. Хоча не хотів цього показувати — і знов відійшов.

Я подумки посміхнулася. Диваки… Я прийшла прямо за адресою.