Кімната

45

Карти — це наш спосіб не заблукати. Чи переконати себе, що насправді ми не блукаємо, а знаємо шлях.

У «Кав’ярні Кука» карт було вдосталь. Вони займали весь вільний простір на стінах — можна було подумати, що за ними нічого немає: ніяких шпалер чи хоча б фарби. Самі лише карти. Як єдині межі цього приміщення. Як єдині наші межі.

Коли я увійшла до кав’ярні вперше, вони одразу привернули увагу.

З тих пір я дізналася про них багато.

— Матвію, звідки вони у вас?

— Ну, як тобі сказати… Звідусіль. Це як сувеніри — купляються то тут, то там, різними людьми… А потім як магніти на дошку вішаються на наші стіни.

— А ця звідки?

Я показувала на величезну мапу світу Толкіна.

— Батько намалював для мене. Точніше, перемалював оригінальну мапу, щоб вона половину стіни в моїй кімнаті займала. Я подовгу її розглядав.

— А ця?

Пошарпана, місцями облуплена карта світу — вже нашого.

— А цю привіз мені з плавання товариш. Той самий, що ідею щодо Кука підкинув.

Я давно підозрювала, що ніякого товариша насправді не існувало, і ним був сам Матвій у минулому, але не стала заперечувати.

Так я довідалася історію кожної з мап на стінах.

Лише кілька досі були загадками для мене.

Перша — не зрозуміло, чи мапа взагалі. Вона скидалася радше на витвір мистецтва, причому дуже модерного. На ній вгадувалися лінії вулиць, що ніби закручувалися навколо уявного центру, але на більшу конкретику спромогтися було важко.

Мені подобалося думати, що це ніби віддзеркалення цього міста і мене в ньому, адже воно теж закручувалося від центру, адже я так і не збагнула, про що воно, це місто, чого воно таке дивне мені, чому воно таке незвичайне. Не могла збагнути і цей малюнок.

Я так думала, хоча малюнок давав пряму підказку і сам: у правому нижньому куті на ньому крихітними буквами було написано: inner city of blues. Десь я це вже чула.

Була там іще одна оригінальна карта, що являла собою ніщо інше, як зображення шахівниці. Самотній білий пішак стояв у лівому нижньому кутку дошки. І все. Більше нічого.

Втім, останню «мапу» таки притягла до «Кука» Саша. Вона радо пояснила мені, чому зображення шахівниці стало повноправним членом стіни карт:

— Розумієш, це така… Метафора. Мені дідусь, коли ще давно вчив грати в шахи, сказав, що шахи, мовляв, це життя. Я тоді не зрозуміла його. Точніше, я подумала, що зрозуміла: подумала, що він мав на увазі життя королів та королев, їхніх військ, які за це життя борються між собою. Те, що ці слова означали насправді, я зрозуміла набагато пізніше… То не фігури живуть на шахівниці. То ми на ній живемо. Розумієш? І шахівниця ця — це наше… Поле. Життєвий простір. Тому її зображення цілком скидається на мапу. Розумієш?

Я була зовсім не впевнена, що розумію — все ж Саші для цього розуміння знадобилися дідо-шахматист та роки, проведені з думками про це, але про всяк випадок все одно погодилася.

Ще дві мапи були схожими на топографічні, але назви місцевостей, на них зображені, мені ні про що не говорили. Ба навіть більше, вони ні про що не говорили Інтернету та великому географічному довіднику (який я знайшла в кімнаті і, перш ніж відправити до решти мотлоху в коробках, перевірила саме ці назви). Щоразу, коли я питала Матвія про них, він загадково посміхався та змінював тему розмови. Щоразу. Саша ж про карти взагалі знала небагато — судячи з усього, більшість із них добув саме Матвій.

Доки я не побачила усіх тих карт, я і не згадувала про одну книжку, котра потрапила мені до рук ще в дитинстві. Там, пам'ятаю, однією з центральних тем були саме карти. От тільки карти не звичайні: на них були зображені людські душі. Чи щось на кшталт. Хоч убийте, ніяк не можу згадати назву тієї книжки чи бодай ще щось з її змісту, але ці карти… Просто-таки виринули з пам’яті. Такі чистенькі та цілісінькі, що, здається, і не проводили в її глибинах довгі роки.

— Кожна з них — це ключ, — сказав мені Матвій, знову побачивши, як я жадібно розглядаю його мапи.

— До чого? — не відриваючись, перепитала я.

— Це вже тобі вирішувати.

— А що тоді кожне місто, наприклад?

— Нова реальність, — просто відповів Матвій і повернувся до роботи.

Як у нього все зрозуміло.

Дивні вони. У цьому своєму inner city of blues, хоч як його називайте.

Мапа моєї душі тепер, якщо і є, нерозривно пов’язана із цим місцем та цими людьми.