Кімната

28

А тоді прийшла п’ятниця.

«Кав’ярня Кука» жила звичним своїм життям: відвідувачі, кава, спека за вікном і сонце. Усе було як завжди, аж поки раптово сонячне південне небо не затягло важкими хмарами, що вологою губкою нависли над містом: тільки торкнися — і поллє. Хтось таки торкнувся — і вода впала нескінченними потоками на місто.

До кав’ярні повалив народ. Дощ у такі дні часто захоплює зненацька: коли вже опинився під щільними потоками небесної води, маєш думати швидко, де від них ховатися. Люди забігали і до «Кука», обтрушували волосся, виливали калюжі з мокрого взуття, нервово сміялися, по-змовницьки перезиралися, а тоді вже починали трошечки роздивлятися все навкруги, дивуватися мапам, широкому вікну, і надто — меню кав’ярні. Більшість з цих людей ніколи не була тут до цього. Замовляли щось вони обережно, аби не прогадати, або ж навпаки — відчайдушно, майже наосліп, на удачу.

Роботи було стільки, що голову ніколи було підняти.

— Це ж Ви були, правда?

— Перепрошую?

Переді мною стояв старий. Той самий, якого я зустріла на набережній в порту зовсім недавно.

Посмішка розпливлася обличчям сама і миттєво знайшла віддзеркалення на обличчі діда навпроти.

— Я так і знав, що ми ще з Вами зустрінемося!

— Будете щось? Я пригощу.

— А-ай, — старий кинув розгублений погляд на дошку з меню за моєю спиною. — На Ваш розсуд. Все одно без окулярів я сліпий, мов кріт.

Я кивнула і почала готувати йому лавандовий лате — найбільш адекватну позицію в сьогоднішньому меню.

— Під дощ потрапили, ага? — запитання, скоріше, із ввічливості. На старому, як не дивно, не було ані крапельки води, тоді як з решти людей вона стікала струменями.

— Не без цього, не без цього… Цікаво тут у вас.

— Не без цього…

Дід посміхнувся.

— То де Ви її знайшли?

Я поставила горнятко з лавандовим напоєм перед ним.

— Кого?

— Касету, звичайно.

— То Ви… Ви по касету?

Старий наче навіть розгубився:

— Та кажу ж… Так і знав, що ми ще зустрінемося. Так і знав, що це Ви давали оголошення по радіо — випадково зовсім почув — коли зайшов і побачив Вас. Хитро! З шостої до сьомої… І не думав, що цей хтось тут працює. Я довго вагався, іти сюди чи ні. Чи потрібна мені вона. Але сьогодні вирішив, що потрібна. То де Ви її знайшли?

Я глянула на годинник: чверть на сьому. Це він.

— Ох, історія це довга…

Я розказала йому все від початку. Як приїхала на дядькове прохання, як потрапила до кімнати, як дізналася про те, звідки там взялися всі ті речі. І як вирішила, що було б добре повернути їх власникам. Хоча б деякі. Хоча б найважливіші. Хоча б ті, котрих справді потребували… Так я думала.

Дід задумливо кивнув:

— От бачите, як буває іноді непередбачувано. Це ж ми з Вами говорили про загублене, чому не знаходиться заміни… Що так і лишається пусткою всередині. Якраз той випадок. Навіть забувши, до кінця не забуваєш.

Старий сьорбав каву, кивав, посміхався трохи розгублено:

— Он як… А я загубив її, дурень, як ми переїжджали вже з дітьми. До нової оселі, де місця усім би вистачало. Сам не знаю, як так сталося. Добре, що знайшлася. Все-таки добре…

— То Ви… Ви чоловік у кадрі? У помаранчевому капелюху? Чи Ви знімали?

Старий насупився.

— Ні, я не знімав, і помаранчева шапка і справді була моєю… Але я віддав її товаришу. Саме перед тим, як Сашко почав знімати. Це Сергій був у помаранчевій шапці. Ми з ним розмовляли, то був дуже ранній ранок, аж тут Сашко підскочив з камерою.

— Але ж Вас на записі немає.

— От, бачите… Саме тому вони мене і звали Привидом. Я не любив камер, — пояснив він. — Знаєте, корінні індіанці вірили, що кожен знімок на фотокамеру забирає частинку душі в того, кого фотографують. А уявіть собі, що вони сказали б про відеозапис! Я, звісно, не індіанець. Але тоді мені ця ідея була близька. Не потрапляти до об'єктиву камери не так уже і важко, коли не хочеш цього. Навіть у відкритому морі.

Привид…

— Розумієте, ми з тим хлопцем, що у помаранчевій шапці… Товаришували. Свого роду. Він молодшим був за мене, питався порад, шукав, кому довіритися на кораблі. Це дуже важливо — мати таку людину, коли ти в морі. Та і в житті… Але в морі — особливо. А потім якось ті самі моря розвели нас, туди-сюди… Ох, бачите, усе моє життя моря визначають. Є в цьому щось… нездорове. Словом, посварилися ми через щось — зараз і не згадаю точно: якась дрібниця, нісенітниця. Десь відтоді я його і не бачив. Скільки це? Років 20, мабуть? Матір Божа… Час біжить. Так от, через нього я і наважився врешті до Вас прийти. Через Сергія.

Старий хитнув головою.

Я вже дістала касету з-під шинквасу. Простягнула її чоловікові, погляд його заблищав, здається, у ньому навіть з'явилися сльози… Це того вартувало. Вартувало чекання і сумнівів. Відвернулася я лише на одненьку секунду, а коли розвернулася назад — його вже тут не було.

Я таки виявилася правою. Речі з коробки були потрібні їх власникам…

— Ні-і-і… Не кажи мені, що це був він.

Сашин голос пролунав над самим вухом.

— Хто — він?

— Привид! Ох, чорт!

Я втупилася у стілець, на якому щойно сидів він. Цілком собі з плоті та крові. Саша цикнула і розчаровано хитнула головою:

— Ну як ти не помітила?!

«Гей! Ви часом, не привид?», — цими словами мене зустрів Матвій у той перший день.

— Є у нас тут легенда, розмови, так, балачки, — потім пояснював він. — Що нібито десь тут неподалік живе привид. З'являється на людях вкрай рідко — коли хоче поговорити абощо… Але то така дурня. Дивні речі у нас тут, звичайно, є. Але так, щоби привиди…

Ну, врешті, Матвій мав рацію. Привиди — то вже занадто.