— Ну що, як твої справи з кімнатою? Все вже почистила? Усе потрібне вже роздала?
Ми сиділи під тим самим кленом, де весь липень співав той безіменний юнак. У серпні до клена ніхто не приходив. Окрім нас — надто вже розкішну це дерево мало тінь, важко було встояти перед нею.
Я хитнула головою.
— Майже все. Але дещо ще лишилося. Найдовше прибирання в моєму житті, серйозно.
Саша мовчала. Незрозуміло було, чи вона почула мою відповідь і визнала її достатньо завершеною, аби не розвивати тему, чи просто пропустила її повз вуха, як із нею іноді траплялося. Найсмішніше було тоді, коли клієнти були тими, чиї слова ніби пролітали повз неї. Більшість із них, звичайно, вже звикли до такого, але вирази їхніх облич, коли Саша ніяк не реагувала на прохання зварити каву, були безцінними.
Я порушила мовчанку першою:
— Тобі часто сняться сни?
— Не те щоби, — миттю відповіла Саша. — Чесно, я постійно думаю про це. Завжди просто відключаюся, а далі — чорне провалля. Жодних снів. Взагалі. За все життя лише два чи три пам’ятаю… Це, мабуть, дивно?
— Та не надто. Гірше, коли сни сняться, а ти їх не розумієш.
— А потрібно їх розуміти?
— Навіть не знаю. Днями снився кіт. Двічі. Говорив, що я не думаю. І одразу — що думаю забагато, чи щось таке… Що не в усьому є сенс, — я мотнула головою, намагаючись позбутися самого відчуття сну, що приходило, коли я про нього згадувала. — Природно так говорив. Ніби все своє життя лише цим і займався.
— Не думаю, що в цьому є якийсь сенс. Це лише сон.
— Так і я про що. Кіт теж так сказав.
— Ну от, бачиш.
— Може, і ти мені зараз снишся, хтозна?
Саша, сміючись, захитала кучерявою головою:
— Це навряд чи! Я ж теж тебе бачу. Навіть усвідомлюю. Здається.
Ми помовчали.
— Пам'ятаєш, я хотіла дещо тобі віддати? — знову порушила тишу Саша.
Я ствердно кивнула. Це було мало не першого дня, коли я потрапила до кав'ярні…
— От і давай перевіримо, чи не снюся я тобі. Візьми, — вона простягнула мені щось у долоні, а тоді відпустила. На тоненькому срібному ланцюжку з її долоні звисав невеличкий кулон. Я невпевнено подивилася на неї. — Бери-бери! Мені це більше не потрібно. Це пісок. У кулоні. З нашого берега річки. Хочу, щоб тобі він нагадував про Степове і про нас…