До півночі до кав’ярні ніхто так і не зазирнув. Коли ж годинник на ратуші пробив 12 разів, за дверима з’явилася жінка, вони зі звичним скрипом прочинилися і гостя увійшла.
— Я і не знала, що тут є заклади, що працюють цілодобово! От уже скільки тут буваю, а не помічала! — одразу ж заявила вона, підходячи до стійки.
На ній була довга чорна сукня, що переливалася крихітними блискітками, ніби зірками, темне волосся було зібране на потилиці у складну зачіску.
Жінка опустилася на стілець просто переді мною.
— Ми і не працюємо цілодобово, — пояснила я. — Це просто така ніч видалася, особлива. Можливо, спеціально для Вас.
— Особлива ніч, спеціально для мене, — повільно проговорила вона. — А це оригінально. Хоча і трошки тавтологічно… Ну, добре. Що тут у вас є… — вона пробіглася поглядом по дошці з меню. — О! Знайшла! І спеціально до цієї оказії! Чорничний еспресо, будь ласка. Чорний, як ніч.
— Окей, зараз буде.
Матвій задрімав у кутку кав’ярні за книгою, Саша вийшла подихати повітрям кілька хвилин тому, тож кавою я зайнялася сама. А тим часом незвичайна дама продовжувала говорити до мене:
— Ви мені когось нагадуєте… Таке відчуття, що я Вас знаю.
Жінка уважно розглядала мене.
— Навряд чи ми бачилися — я лише віднедавна у місті, — сказала я, подаючи їй горня з напоєм.
— Ану, стривайте, стривайте… — гостя заплющила очі і додала: — Скажіть щось іще!
— Послухайте, Ви навряд чи мене десь зустрічали до сьогодні. І навряд чи ми…
— Впізнала! — скрикнула вона, не давши мені навіть договорити. — Ви — дівчина з речами на радіо! Я права?!
Тепер вона розплющила очі і у захваті дивилася на мене.
— Ну, взагалі-то так, — правду кажучи, я зніяковіла. — І як Ви тільки впізнали мене?
Вона лише махнула рукою:
— Ніякої магії. Гарна пам’ять на голоси, ото й усе.
Скуштувавши кави, пізня гостя знову підняла очі на мене:
— То як Ваші справи з тими речами, що залишилися?
Я знизала плечами:
— Ще чекаю, коли по них прийдуть власники. Поки що ніхто не з’явився.
— Дайте їм трохи часу… — вдихаючи кавову пару, що здіймалася над горнятком, задумливо протягнула жінка. — Час — це все, чим ми насправді можемо розпоряджатися. І водночас все, чого у нас немає.
— Мабуть, Ви праві.
Із закутка, де заснув Матвій, чулося сонне сопіння. Жінка посміхнулася:
— Ну точно як дитина, — із ніжністю промовила вона. — Знаєте, що йому сниться?
— А Ви знаєте?
— Це легко прочитати по диханню. Я дуже чутлива до звуків — здається, я про це вже говорила… От зараз йому сниться, що він літає. І не просто так — на килимі-літаку.
— Ви гадаєте?
— Я знаю! Читати сни — моє хобі, так би мовити. От Вам кіт сниться вже не першу ніч.
— Ну, про це неважко здогадатися — я говорила на радіо.
Жінка засміялася:
— Ви праві.
Акуратним жестом вона поправила зачіску. Я вирішила запитати:
— Сьогодні, мабуть, і справді якась особлива ніч? Мабуть, вистава якась? Чи ще щось?
Гостя, здається, не зрозуміла питання і збентежено поглянула на мене. Я поспіхом додала:
— Просто Ви так красиво вбрані. Мабуть, є якийсь привід.
Вона посміхнулася:
— Красива серпнева ніч. Чим не привід вийти в люди? Умовно, звичайно. Більшість людей вже поснули. Але от бачите: є Ви, і юнак зі снами про політ на килимі-літаку, і Ваша кучерява подруга, котра намагається зараз впіймати оком хоча б одну зіроньку, що падає… Уже не дарма, здається, вийшла пройтися. Почуваюся чарівно… Давно ні з ким отак не розмовляла. Просто.
Вона одним ковтком допила каву.
— Не забувайте, що зорепади — це час чудес. Думаю, ті, кого Ви шукаєте, скоро знайдуться і ще здивують Вас. Недарма ж Вам кіт сниться.
Гостя піднялася з місця, розправила сукню, ковзнула поглядом по своєму відображенню у віконному склі і, здається, залишилася задоволеною.
Вчергове я переконалася в тому, що «Кав’ярня Кука» ніби притягувала до себе різного роду диваків. Однозначно ця прекрасна і незвичайна жінка входила до цієї категорії. Диво, що вона раніше сюди не потрапляла.
— Заходьте ще! — сказала я їй, коли вона вже підійшла до дверей та взялася за ручку.
— О… Я б із радістю. Але якщо ви не працюєте вночі, то це, на жаль, неможливо.
І, перш ніж я встигла щось відповісти, жінка зникла у серпневій темряві.
Саша зайшла всередину одразу після того, як загадкова гостя вийшла з кав’ярні.
— Ну, як ти тут, не спиш? — запитала вона, сідаючи біля мене.
— Заснеш тут. Така цікава жінка заходила, чорничну каву пила.
— Значить, таки спиш, — Саша замріяно накручувала кучеряве пасмо волосся на палець. — Точно тобі кажу, що ніхто сюди не заходив. Я ж весь час сиділа біля дверей.
— То…
— Вже пізно, таке буває, задрімала трошечки.
Я не стала сперечатися. Горнятко з-під чорничного еспресо так і лишилося на стійці. Натомість я запитала вже Сашу:
— А ти ж що, побачила падаючу зірку?
Вона здивовано подивилася на мене:
— Звідки ти знаєш, що я по зірки виходила?
Я знизала плечима.
— Насправді побачила. Щойно пробило північ на ратуші. Сподівалася, що за нею будуть і інші… Але не пощастило.
— Насправді пощастило, Сашо. Дуже пощастило.
Це місто не припиняло мене дивувати.