40

До півночі до кав’ярні ніхто так і не зазирнув. Коли ж годинник на ратуші пробив 12 разів, за дверима з’явилася жінка, вони зі звичним скрипом прочинилися і гостя увійшла.

— Я і не знала, що тут є заклади, що працюють цілодобово! От уже скільки тут буваю, а не помічала! — одразу ж заявила вона, підходячи до стійки.

На ній була довга чорна сукня, що переливалася крихітними блискітками, ніби зірками, темне волосся було зібране на потилиці у складну зачіску.

Жінка опустилася на стілець просто переді мною.

— Ми і не працюємо цілодобово, — пояснила я. — Це просто така ніч видалася, особлива. Можливо, спеціально для Вас.

— Особлива ніч, спеціально для мене, — повільно проговорила вона. — А це оригінально. Хоча і трошки тавтологічно… Ну, добре. Що тут у вас є… — вона пробіглася поглядом по дошці з меню. — О! Знайшла! І спеціально до цієї оказії! Чорничний еспресо, будь ласка. Чорний, як ніч.

— Окей, зараз буде.

Матвій задрімав у кутку кав’ярні за книгою, Саша вийшла подихати повітрям кілька хвилин тому, тож кавою я зайнялася сама. А тим часом незвичайна дама продовжувала говорити до мене:

— Ви мені когось нагадуєте… Таке відчуття, що я Вас знаю.

Жінка уважно розглядала мене.

— Навряд чи ми бачилися — я лише віднедавна у місті, — сказала я, подаючи їй горня з напоєм.

— Ану, стривайте, стривайте… — гостя заплющила очі і додала: — Скажіть щось іще!

— Послухайте, Ви навряд чи мене десь зустрічали до сьогодні. І навряд чи ми…

— Впізнала! — скрикнула вона, не давши мені навіть договорити. — Ви — дівчина з речами на радіо! Я права?!

Тепер вона розплющила очі і у захваті дивилася на мене.

— Ну, взагалі-то так, — правду кажучи, я зніяковіла. — І як Ви тільки впізнали мене?

Вона лише махнула рукою:

— Ніякої магії. Гарна пам’ять на голоси, ото й усе.

Скуштувавши кави, пізня гостя знову підняла очі на мене:

— То як Ваші справи з тими речами, що залишилися?

Я знизала плечами:

— Ще чекаю, коли по них прийдуть власники. Поки що ніхто не з’явився.

— Дайте їм трохи часу… — вдихаючи кавову пару, що здіймалася над горнятком, задумливо протягнула жінка. — Час — це все, чим ми насправді можемо розпоряджатися. І водночас все, чого у нас немає.

— Мабуть, Ви праві.

Із закутка, де заснув Матвій, чулося сонне сопіння. Жінка посміхнулася:

— Ну точно як дитина, — із ніжністю промовила вона. — Знаєте, що йому сниться?

— А Ви знаєте?

— Це легко прочитати по диханню. Я дуже чутлива до звуків — здається, я про це вже говорила… От зараз йому сниться, що він літає. І не просто так — на килимі-літаку.

— Ви гадаєте?

— Я знаю! Читати сни — моє хобі, так би мовити. От Вам кіт сниться вже не першу ніч.

— Ну, про це неважко здогадатися — я говорила на радіо.

Жінка засміялася:

— Ви праві.

Акуратним жестом вона поправила зачіску. Я вирішила запитати:

— Сьогодні, мабуть, і справді якась особлива ніч? Мабуть, вистава якась? Чи ще щось?

Гостя, здається, не зрозуміла питання і збентежено поглянула на мене. Я поспіхом додала:

— Просто Ви так красиво вбрані. Мабуть, є якийсь привід.

Вона посміхнулася:

— Красива серпнева ніч. Чим не привід вийти в люди? Умовно, звичайно. Більшість людей вже поснули. Але от бачите: є Ви, і юнак зі снами про політ на килимі-літаку, і Ваша кучерява подруга, котра намагається зараз впіймати оком хоча б одну зіроньку, що падає… Уже не дарма, здається, вийшла пройтися. Почуваюся чарівно… Давно ні з ким отак не розмовляла. Просто.

Вона одним ковтком допила каву.

— Не забувайте, що зорепади — це час чудес. Думаю, ті, кого Ви шукаєте, скоро знайдуться і ще здивують Вас. Недарма ж Вам кіт сниться.

Гостя піднялася з місця, розправила сукню, ковзнула поглядом по своєму відображенню у віконному склі і, здається, залишилася задоволеною.

Вчергове я переконалася в тому, що «Кав’ярня Кука» ніби притягувала до себе різного роду диваків. Однозначно ця прекрасна і незвичайна жінка входила до цієї категорії. Диво, що вона раніше сюди не потрапляла.

— Заходьте ще! — сказала я їй, коли вона вже підійшла до дверей та взялася за ручку.

— О… Я б із радістю. Але якщо ви не працюєте вночі, то це, на жаль, неможливо.

І, перш ніж я встигла щось відповісти, жінка зникла у серпневій темряві.


Саша зайшла всередину одразу після того, як загадкова гостя вийшла з кав’ярні.

— Ну, як ти тут, не спиш? — запитала вона, сідаючи біля мене.

— Заснеш тут. Така цікава жінка заходила, чорничну каву пила.

— Значить, таки спиш, — Саша замріяно накручувала кучеряве пасмо волосся на палець. — Точно тобі кажу, що ніхто сюди не заходив. Я ж весь час сиділа біля дверей.

— То…

— Вже пізно, таке буває, задрімала трошечки.

Я не стала сперечатися. Горнятко з-під чорничного еспресо так і лишилося на стійці. Натомість я запитала вже Сашу:

— А ти ж що, побачила падаючу зірку?

Вона здивовано подивилася на мене:

— Звідки ти знаєш, що я по зірки виходила?

Я знизала плечима.

— Насправді побачила. Щойно пробило північ на ратуші. Сподівалася, що за нею будуть і інші… Але не пощастило.

— Насправді пощастило, Сашо. Дуже пощастило.

Це місто не припиняло мене дивувати.

Загрузка...