25

На другий день у кав'ярні знову ніхто не з'явився. І ще за день — теж.

Почувалася зрадженою, розчарованою та винуватою водночас. Адже тепер у мене була дійсно вагома причина шукати власників речей з коробки. Я була майже переконана, що ці речі є необхідними для тих, хто колись загубив їх… І мала знайти їх, коли вже мені випало розбиратися із кімнатним мотлохом.

На четвертий день о 18:45 двері «Кука» зі звичним дзвоном відчинилися і до освітленої вечірнім сонцем кав’ярні увійшов чоловік.

Раніше він тут не бував: це було помітно з того, як невпевнено він потоптався біля дверей, як не одразу зрозумів, куди йому прямувати далі, як уважно оглянув всю залу, а потім обережно опустився на найближчий до нього стілець, лише аби одразу підхопитися з нього, зрозумівши: каву замовляють біля бару.

Це мав бути він.

Я вся напружилася, кинула погляд на сумку під шинквасом: касета була в ній.

От, зараз він має підійти до мене, можливо, замовити собі щось і запитати… Чи не чекав на нього хто-небудь? Чи не знають тут про дівчину, яка проводить в кав’ярні кожен вечір?

— Можна мені, будь ласка, кульбабову. Каву.

Голос його звучав так, ніби він вже констатував наявність кави перед ним. Він ніби говорив із майбутнього — на кілька хвилин вперед.

Я кивнула і взялася до роботи. Коли ж він знов заговорить? Цього разу уже у справі?

— Кульбабин смак і справді відчувається?

— Трошки. Ви відчуєте.

Я простягнула йому стаканчик з напоєм.

— Скільки з мене?

— Ми пригощаємо.

Чоловік просяяв, зніяковів, вдячно посміхнувся, пробурмотів слова вдячності, взяв каву до рук і, поправивши скуйовджене волосся, направився до виходу.

— Пане!

Він обернувся.

— Ви тут нікого не шукаєте? Не чекаєте?

Він із ледь помітним сумнівом в очах похитав головою і вийшов.

Ззаду до мене підійшов Матвій.

— Що, знов не той?

— Та не знов… Вперше не той. Але хоча б хтось.

— Ну, нічого, — він поплескав мене по плечу. — Знайдуться і потрібні. Завжди знаходяться.

Я кивнула.

— А знаєш, — додав Матвій. — Є дещо, що могло б допомогти тобі знайти те, що шукаєш.

— І що ж це?

— Карта, звичайно, — підморгнув він мені і зірвав один з папірців зі стіни за його спиною. Чого там тільки не висіло насправді: від побажань клієнтів до тих самих карт, яких тут взагалі було хоч греблю гати.

— Ти серйозно? — запитала я, коли він уже простягав мені карту до рук. — Але як ти знаєш, що вона допоможе, чи як вона знає, що я шукаю, чи…

— А їй знати і не потрібно, — відмовив Матвій. — Візьми. Знати треба тільки тобі, адже ти шукаєш, не карта.

Я, не розуміючи, дивилася то на нього, то на карту, що він тримав у руці, простягуючи мені.

— Але…

— Мені вона колись, наприклад, допомогла. Допоможе і тобі. Бери. Розберешся.

Я невпевнено взяла карту до рук. Матвій з полегшенням посміхнувся, підморгнув мені і повернувся до роботи.

Я розправила ледь зім’ятий папір. Великими літерами посередині аркуша було виведено слово «карта». Трохи нижче було виписано ще кілька слів.

Більше на аркуші не було жодних написів чи зображень.

— Навіть не сумнівайся! — гукнув Матвій з іншого боку кав’ярні. — Це правда!

А я і не сумнівалася.

Загрузка...