Кімната

З

Таксист мені трапився особливий. Мало того, що за всю дорогу від залізничного вокзалу до потрібного будинку він ні пари з вуст не пустив, то ще і досить пристойну музику слухав. Що вже взагалі розривало будь-які шаблони — трек був дуже нейтральним. І трохи схожим на цього таксиста — безсловесним.

Гучна музика наповнювала салон машини, гойдалася ним, розливаючись навколо, ніби хвилями. Водій мугикав просту мелодію.

Здається, він помітив мій спантеличений вираз обличчя у дзеркалі заднього виду і посміхнувся. Щиро так. Посмішка у нього була справжня. Не ті натягнуті маски, що так часто зустрічаються у великих містах. Мені вона запам’яталася.

— Хороше радіо, — він порушив мовчанку. — Думав, їх не пустять знов до ефіру. Пощастило. Мабуть.

— Мабуть, — погодилася я, хоча гадки не мала, про що він і чому цю станцію взагалі могли колись кудись не пустити.

Машина мчала повз акуратні будиночки із квітучими палісадниками та новенькі багатоповерхівки, що межу-вали напрочуд гармонійно. Подумалося, що деінде таке сусідство виглядало б недолуго. Але чомусь не тут.

Ми під'їхали до потрібного будинку. Я розрахувалася з водієм, подякувала за поїздку та вийшла з автівки. Машина від'їхала, лише коли я зайшла до дверей під'їзду. Вони грюкнули за моєю спиною так, що я аж здригнулася.

Піднімаючись занедбаними сходами, роздивлялася невеселі стіни під'їзду, потріскану стелю, запилюжену підлогу. Усе як усюди — нічого дивного.

Раптом погляд натрапив на невеличкий камінчик, що лежав просто на сходах. Я нахилилася, аби роздивитися його, і одразу подумала — це добрий знак. «Курячий бог». Я чула про такі камінчики — з крихітною дірочкою, що вимило у них море. Вони вважаються талісманами на удачу, передвісниками пригод; колись я навіть чула, що входом до інших, чарівних світів.

Пам'ятаю, скільки літ провела разом з батьками на пляжах, розшукуючи такий талісман для себе. А тепер він, виходить, знайшов мене сам. Я підібрала його, погладила пальцем шорстку поверхню. Чому б і не взяти, як удача сама проситься до рук?

Сходи вперлися в останній поверх — третій — і я опинилася перед зачиненими дверима. Дядько попередив, що його вже не буде в місті, коли я приїду, тож він залишить ключа від квартири під килимком перед дверима. Коли я обережно зауважила, що це не найбезпечніша ідея — отак лишати ключі, він, сміючись, відповів, що коли і знайдеться такий бовдур, якому закортить цю квартиру обчистити, він йому лише допоможе. Маю сказати, що дядька Василя завжди вважали диваком, і це, мабуть, було не найшаленіше з його дивацтв.

Внизу знов грюкнули важкі двері під'їзду. Я поспіхом намацала ключа на підлозі і встромила його до замкової щілини, намагаючись одразу прокрутити його в ній. Він тим часом пручався як міг, скрипів, застрягав, майже стогнав, але не виконував своєї головної функції: не відчиняв дверей! Зрештою ті двері я майже виламала (а звуки кроків лунали усе ближче, і зустрічатися з їхнім джерелом просто зараз у мене не було жодного бажання: надто втомилася від довгої подорожі, аби зараз знайомитися з сусідами), і — о диво! — раптово вони (двері, не сусіди) прочинилися просто переді мною і я ледь не впала у теплу темряву по той бік порога. Ледве втягла всередину за собою невеличку, але незграбну валізу і штовхнула двері, які несподівано з тріскотом захлопнулися. Ну, привіт.

Навколо була просто-таки неправдоподібна темрява. Густа, ніби складалася не просто з відсутності світла, а щонайменше зі смоли. Вона стікала по стінах, плескалася в ногах, наповнювала вуха. Чорна, мов… Мов ніщо. Ніч, і та осяяна місячним сяйвом чи принаймні світлом помаранчевих ліхтарів.

Навпомацки я простягнула руку вздовж стіни у пошуках вмикача. На секунду відсмикнула руку — здалося, що торкнулася чогось не схожого на стіну, але вчасно спіймала себе на цьому русі, аби повернути руку назад. Забагато у світі реальних речей, яких варто було б боятися, щоб лякатися ще й речей уявних.

Нарешті пальці знайшли вмикач і впевнено натиснули на нього. Коридор освітився тьмяним жовтуватим світлом з єдиної лампи, яка до всього ще й була прилаштована до стіни, а не до стелі, і кидала навколо себе продовгуваті напівпрозорі тіні. Чудернацький трохи абажур. Більше тіні, ніж світла. Втім, не та смоляна темрява, яка затопила коридор до цього — і добре.

Переді мною вперед рівним тунелем біг довгий коридор. На якусь мить здалося, що кінця йому немає, але ні, — кінець, безумовно, був. Це просто ілюзія, створена раптово засліпленим оком, тьмяністю світла та невизначеного кольору стінами, що ніби збігалися в одну точку попереду, але насправді, звичайно, ні — лише у стіну.

Мотнувши головою, аби прогнати цю мару, я роззирнулася. Коридор і справді був дуже вузьким: навіть двом людям було б непросто в ньому розійтися. Підлогу вкривав старий, подекуди потрісканий паркет, за яким явно ніхто ніколи належним чином не доглядав. Подумавши про те, що чи хто може ховатися під тим паркетом, я мимоволі скривилася і одразу постаралася викинути ті думки з голови. Насправді все було зовсім не так погано.

Однак дивне відчуття не залишало. Кожен мій рух здавався тут надмірним, зайвим, невчасним, непотрібним, надто… гучним. Я почувалася Алісою у Задзеркаллі: начебто все на своїх місцях і нічого особливого в око не впадає, але щось точно не так. Щось незначне, непомітне, але яке змінює геть усе.

І тут я зрозуміла, у чому справа. Тиша. Тут було дуже тихо. Занадто тихо. Надзвичайно тихо. Ні тобі звуків з вулиці, ні ледь чутного стукоту краплин, що падають з тріснутого крану у ванній просто до раковини, ні скрипу випадкової половиці, ні навіть шуму з сусідньої квартири, гавкання собаки чи плачу дитини… Нічого. Тиша. І тут я. Безцеремонна. Вриваюся.

Мабуть, у цій тиші легко було забути про те, що таке звук — такою вона була щільною. Якби я не розшумілася на самому початку цього коридору, хтозна, може, і зникла б у ній, розчинилася, і все — тільки згадуй, точніше, сподівайся, що згадають.

Треба відчинити вікна. Так, відчинити вікна та впустити до хати хоч трохи життя. Бо мого виявилося замало, аби наповнити простір диханням.

Я підхопила валізу і вже рушила вперед коридором, коли нарешті помітила те, що мала б помітити одразу, увійшовши: зігнутий навпіл білий аркуш паперу із моїм ім'ям, написаним на ньому акуратним, однак дуже вже вигадливим почерком, щедро приправленим завитками та підкресленнями. Мабуть, записка від дядька. Оригінальний почерк, як на чоловічий. Втім, чому б і ні.

Аркуш той спокійнісінько лежав на невеличкому столику прямо під дзеркалом та вішаками для верхнього одягу, на якому уже трохи кривувато висіла моя джинсова куртка (для липневої південної спеки абсолютно зайва). Як і я сама, вона була тут не на своєму місці: на такому вішаку висіти б хутряним пальтам чи навіть шубам, шалям та накидкам (навіть у таку спеку) за старою модою, але при цьому досить вишуканим. Простенька мішкувата курточка, куплена десь у «Зарі» чи, може, на розпродажі в Інтернеті, була тут геть недоречна.

Квартира ж, незважаючи на всю її, на перший погляд, простуватість на межі з убогістю, залишала по собі присмак ледь не аристократичності… Межі між ними ніби розмилися, стерлися, як це буває із будь-якими межами з плином часу.

Я знову поставила валізу на підлогу. Взяла до рук листочок, розгорнула. Той самий вигадливий, дещо старомодний почерк повідомляв мені:

Тиша заповзала мені до рукавів сорочки, під її комір… Я ще раз перечитала записку — аби випадково не проґавити чогось важливого.

Потім поклала її назад на столик.

Знов підхопивши валізу, попрямувала «безкінечним» коридором. Зліва — зачинені двері: то, мабуть, і є та сама кімната зі старим крамом. Одразу за нею, тільки по праву руку — кухня. Зазирнула до неї на секунду — усе як усюди, кухня як кухня, — і сунулася далі.

Чи то я вже так втомилася, чи то насправді, але коридор таки здавався дуже довгим як для квартири у старому будинку. Нарешті я дійшла до дверей, у які впирався цей коридор: ванна кімната. Праворуч — двері до кімнати, в якій я ночуватиму до кінця літа.

Я поставила свій багаж у кутку, роззирнулася. Наче нічого особливого: світлі шпалери зі сріблястим візерунком на них, простенькі фіранки. Прочинила вікно — у кімнату полинуло свіже ранкове повітря. Ранок лише запалювався над дахами інших будинків. Десь червоним спалахнуло і згасло віконне скло: то сонце встає проти нього. Цвірінькнув якийсь невідомий птах (насправді, мабуть, цілком відомий, просто це я в них нічогісінько не тямлю). Місто скоро прокинеться.

Лише тоді я насправді зрозуміла, як втомилася. Це була дуже довга подорож.