Ми — це наш мозок

І як можна було додуматися, що який-небудь

спорт, крім розумового, може бути здоровим?

Середня очікувана тривалість життя у нас за останнє століття збільшилася з 45 до 80 років, хоча за цей такий період ми значно знизили свою фізичну активність. Виходячи з цього, можна було б дійти висновку, що прислів’я «під лежачий камінь вода не тече» неправильне. Але виходить навпаки. У нашому сучасному світі дуже мало в чому можна знайти однодумців, та куди не підеш, всі переконані, що дуже погано так мало рухатися, і для здоров’я нам просто необхідний спорт. Тому неможливо просто мирно собі йти доріжкою, щоб тебе не обганяли задихані, спітнілі та явно потомлені бігуни. Кожне підприємство, що себе поважає, спонсорує спортсменів; проводять марафони на користь хворих на рак пацієнтів; клініка Амстердамського університету, АМС, де вже мали б краще розбиратися в таких питаннях, щороку організовує народні забіги. Вранці за чверть сьома телеканал МАХ починає підстьобувати всю країну «бігати підтюпцем», при чому старенькі люди ритмічно рухаються у неповторних повзунках.

Ну звідки взялося це непорозуміння, що спорт здоровий? Звичайно, ні, якщо, як я, проводиш неділю за оформленням у лікарню пацієнтів по швидкій допомозі. До цього знову дійшло на початку січня 2009 року. Підморозило, і незабаром уже половина Голландії кружляла на ковзанах. Усі пункти невідкладної допомоги в лікарнях працювали з перевантаженням, щоб прийняти близько 10 000 додаткових пацієнтів, яких привозили з переломами, переохолодженнями та іншими болячкам. Хіба це здорово? А щорічні евакуації літаками загіпсованих пацієнтів із зимових курортів також не підтверджують, що спорт здоровий. Щороку в Нідерландах трапляється до 1,5 мільйона спортивних травм, половина з яких потребує втручання лікаря. Якби заняття спортом заборонили, ми б одним махом позбулися черги пацієнтів. Ви вже знаєте, як боксери завдають одне одному мозкових травм (див. розділ ХІІІ.1). Та кік-боксери вочевидь набагато гірші. Футболісти також втрачають чимало мозкових клітин від подач головою та пари-трійки ударів ліктем в обличчя. Перша смерть від марафонського забігу трапилася ще у давніх греків. 15 відсотків випадків поперечного паралічу стаються саме від занять спортом, наприклад, так було з американським актором Крістофером Рівом, який прославився завдяки ролі Супермена. Він упав із коня, зламав шию і до кінця життя залишався паралізованим.

Спорт, потреба в русі, можуть також свідчити про наявність хвороби. Так, наприклад, сильне бажання рухатися супроводжує нервову анорексію (див. розділ VI.9). Часто пацієнти з анорексією жити не можуть без фітнес-центру. Кілька десятків років тому, задовго, як джоґґінґ став модним, професор Франс Стам (Frans Stam) виглянув з вікна свого кабінету на площі Валеріусплейн в Амстердамі та здивовано побачив, як із дому навпроти виходить чоловік, в швидкому темпі кілька разів оббігає площу та знову повертається в будинок. Це повторювалося по декілька разів на день. Через декілька місяців чолов’яга потрапив до лікарні, і виявилося, що в нього хвороба Піка. Це така форма деменції з атрофією передлобної кори, яку часто супроводжують порушення поведінки. Відколи Франс Стам розповів мені цю історію, я почав недовірливо ставитися до кожного джоґґера. Проте ніхто не сушить собі голову підвищеним ризиком через спорт аміотрофічного латерального склерозу (ALS) або через те, що з року в рік у Нідерландах не менше 100 людей раптово помирають під час занять спортом. У фітнес-центрах люди накачують себе анаболічними стероїдами, а раніше вживали гормональні препарати росту, з якими часом передавалася хвороба Кройц­фельда-Якоба, форма стрімкої деменції. Справді, складається враження, що, як колись написали в щотижневику «Vrij Nederland», одна половина населення займається спортом, а друга доставляє першу в лікарні.

Звичайно, можна заперечити, що це всього лише маленькі вади певного стилю життя, який допомагає населенню Нідерландів жити довго і здорово. Але такий погляд також є висмоктаним з пальця. Ще 1924 року Перл (Pearl) вважав, що важкі фізичні навантаження скорочують життя. Щодо тваринного світу, так і є. У Нідерландському інституті мозку Міхель Гофман (Michel Hofman) на порівняльних дослідженнях довів, що тривалість нашого життя визначають два фактори: обмін речовин та розмір мозку. Що швидше відбувається обмін речовин, то коротша тривалість життя, і це збігається зі зробленими в Гарварді спостереженнями, що видатні спортсмени раніше помирають. Тож здається, що викликані спортивними заняттями великі фізичні навантаження скорочують наше життя. Американський дослідник Сохал (Sohal) виявив, що чим більше ударів крилами робить муха, тим скоріше падає замертво. Якщо мусі не давати витрачати енергію, затиснувши між двома пластиковими пластинами так, що вона може тільки повзати, але не літати, то вона живе втричі довше. Але є один-єдиний орган, мозок, який має зворотний вплив на тривалість життя. Що більший він і активніший, то більша тривалість життя. Стимуляція мозку може навіть сповільнити перебіг хвороби Альцгеймера, а якщо захворювання тільки-но почалося, послабити його симптоми (див. розділ ХІХ.3). І навпаки, при таких захворюваннях, як мікроцефалія чи синдром Дауна, коли мозок занадто малий, спостерігають скорочену тривалість життя. До того ж видатні науковці мають більший мозок і довше живуть. Можна збільшити масу мозку, постійно стимулюючи його новою інформацією, наприклад, експериментально в сприятливому для розвитку середовищі (див. розділ ІІ.5). З цих причин значно кориснішим видається спостерігати за спортивними змаганнями, якщо вам це так подобається, ніж особисто брати в них участь. А якщо вже вам так кортить самому займатися спортом, то нехай це краще будуть шахи.