Ми — це наш мозок

Був собі чоловік, який упізнавав свій

автомобіль, але не впізнавав свою жінку.

Різні аспекти якоїсь події зберігаються у мозку в різних місцях. Якщо згодом ми хочемо пригадати собі цю подію, нам доведеться скласти докупи всі ці аспекти. Прогалини в пам’яті заповнюються підсвідомо. Тому нам не слід порівнювати свою пам’ять із комп’ютерною платою, яка точно відтворить усе. Більш реалістичним мені видається порівняння з археологом. Адже він із кількох знайдених кісток складає уявлення про весь кістяк і часто промахується. Як це часто виявляється на судових процесах, наша пам’ять явно ненадійна. Те, що різні види інформації, наприклад, музика, зображення, обличчя, зберігаються в різних ділянках кори, стає зрозумілим у пацієнтів, які не можуть пригадати специфічну інформацію. Є люди, які після пошкодження в правосторонньому задньому центрі мозку вже не впізнають знайомі обличчя, навіть обличчя своєї дружини, при чому бачать вони добре. Зате такі предмети, як свій автомобіль, вони добре впізнають, тому що спогади про них зберігаються в іншому місці. Можете собі уявити, як реагує сім’я, коли чоловік впізнає свою машину, але не впізнає жінку! Така проблема відома під назвою просопагнозія, або сліпота на обличчя. Олівер Сакс (Oliver Sacks) описав цю проблему в книзі «Внутрішнє око», а ще раніше в книзі «Чоловік, що переплутав дружину з капелюхом». Пацієнт П. хотів узяти капелюха, натомість схопив голову своєї дружини і намагався одягнути її на свою голову. І це при тому, що він, на загальну радість, працював учителем у музичній школі. Наочним прикладом може бути також чоловік, що стоїть перед дзеркалом і з величезними зусиллями впізнає самого себе, а також солдат, що випадково під час відпустки на вулиці зустрічає свою матір, але не впізнає її. На щастя, таких страшних труднощів у мене немає, але віднедавна до моїх слабкостей додалися проблеми з упізнаванням облич, через що я постійно потрапляю в халепу. Іноді я представлявся людям, які здивовано витріщалися на мене і казали: «Та я тебе знаю, ми ж уже декілька років в одній комісії засідаємо» або «Ми з вами знайомі, ви були в комітеті в мене на захисті». У мого батька також було з цим чимало труднощів, а є такі сім’ї, де багато членів сім’ї зовсім погано запам’ятовують обличчя. Так що це в мене одна з мутацій. Такий дефект упізнавання структур є дуже вибірковим, бо в мене чудова пам’ять на зображення в мікроскопі. Мені вже не раз потрапляли під лінзу мікроскопічні препарати, які я упізнавав через декілька років: «О, та це ж пан Х чи пані Y», і виявлялося, що я мав рацію. При цьому, коли б пан Х чи пані Y зустрілися мені через той сам часовий інтервал у реальному житті, то я б, напевне, не впізнав їх.

Пацієнтам, яким через епілепсію в скроневу ділянку ім­плантували електрод, показували сотні різних облич. При цьому деякі мозкові клітини спалахували лише тоді, коли на фотографії була якась знаменитість, наприклад Білл Клінтон. Десь у цьому ж місці в мозку сидить і мій дефект пам’яті на обличчя. У мавп у нижній частині скроневої ділянки містяться нейрони, які спалахують, як тільки побачать сконструйоване комп’ютером обличчя, а при появі знайомої їм людини вони загораються ще сильніше.

Проте найсильніше ці нервові клітини реагують на картинки, де характерні особливості даного обличчя зображені карикатурно. Тому цей сильний стимулятор для поганої здатності запам’ятовувати обличчя є причиною моєї любові до карикатур.

Зовсім іншу проблему, ніж сліпота на обличчя, можна спостерігати при синдромі Капґра. При цьому захворюванні пацієнт хоч і впізнає обличчя певного члена сім’ї, але не відчуває відповідного тепла від тих людей, які йому емоційно близькі, а тому вважає, що це їхні двійники. Іноді такі хворі думають, що їх рідних підмінили на роботів та іно­планетян; і це викликає в них параноїдальну реакцію. Синдром Капґра може з’явитися після пошкодження мозку чи при хворобі Альцгеймера.

Наслідком опрацювання різних аспектів зорового сприйняття різними ділянками мозку з різними функціями може бути те, що певні аспекти не розпізнаються. Професор Ед де Гаан (Ed de Haan) записав випадок з однією жінкою, яка не бачила рухів. Вона не бачила рухомих автомобілів, але, коли вони пригальмовували, раптом починала їх бачити. Є люди, які хоч і бачать кольори, але не можуть розпізнати, або люди, які бачать колір, але не форму, а також такі, що не сприймають освітлення, тому постійно вмикають світло, вважаючи, що воно вимкнуте.

Найкраще захищена інформація знаходиться в нашій remote memory (віддаленій пам’яті), де ми зберігаємо знання про мову і музику. У хворих на Альцгеймера ця ділянка руйнується останньою. Мовлення втрачається аж на пізній 7 стадії за шкалою Райсберга (див. розділ ХІХ.2). Музичні навички в пацієнтів із хворобою Альцгеймера можуть дуже довго зберігатися у порівнянні з іншими навичками. Так, в одної професійної піаністки у віці 58 років з’явилися порушення пам’яті, у 63 настала деменція, і вона вже не могла запам’ятати почутий чи прочитаний текст. І навіть записану нотами музику, яку їй давали прочитати, вона вже не запам’ятовувала. Але нову, невідому музику, яку чула, вона все ще могла запам’ятати і дуже музично проінтерпретувати. І хоча через рік після цього її когнітивні здібності дуже ослабли, вона все ще продовжувала з великим задоволенням виконувати мелодії зі свого репертуару. Імовірно, важливою для цього є підсистема довготривалої пам’яті, яка знаходиться збоку мозку (паріетальний кортекс, рис. 1) і залишається відносно неушкодженою. Хворі на Альцгеймера художники, в яких збереглися художні здібності, імовірно, завдячують цим підсистемі в зад­ній частині мозку (візуальна кора, рис. 1), яка зазнає пошкоджень від хвороби Альцгеймера дещо менше, і до того ж в останню чергу.