Ми — це наш мозок

Іноді трапляється щось схоже на спонтанне зцілення

мозкового ураження. Але не можна дорікати пацієнтам, в яких

не відбулося покращення, що вони недостатньо старалися!

Нас завжди вчили, що втрачені мозкові тканини не відновлюються, а функціональне покращення після інсульту спричинене розсмоктуванням набряку і незначною мірою тим, що інші ділянки мозку перейняли на себе втрачену функцію. Люди, що зазнали травми, за декілька днів або тижнів можуть вийти з коми чи впасти у вегетативний стан, який ще називають coma vigile (бадьора кома). У такому стані вони «не сплять, перебуваючи без свідомості». Це може бути кроком на шляху до одужання, але й також може стати постійним станом без жодних змін (див. розділ VIII.2). Їхні шанси вийти із вегетативного стану після трьох місяців перебування в ньому вважають близькими до нуля. Проте відомі декілька випадків, коли пацієнти вийшли з вегетативного стану навіть після тривалого перебування в ньому. Дуже незвичний випадок Террі Волліса (Terry Wallis), який впав у кому після автомобільної аварії і через 19 років вийшов зі стану мінімальної свідомості. Роками він лиш іноді реагував на зовнішній світ кивком голови чи бурчанням і зовсім не міг повідомити про свої думки та почуття. Через дев’ять років він знову почав вимовляти по декілька слів, а через 19 років знову зміг говорити і рахувати, а також ворушити руками і ногами. І все одно він досі інвалід: не може ні ходити, ні самостійно їсти, не має жодних спогадів про минулі 19 років життя. Тим часом його дружина має трьох дітей від іншого чоловіка, його донька стала стриптизеркою, а Волліс навіть не дізнався нічого про всі ці речі. Тож слід поставити собі запитання, чи варто так жити і чи зробить таке «одужання» Волліса коли-небудь щасливим. Проте з наукової точки зору з ним сталося щось надзвичайне. Своїм одужанням Волліс завдячує новоутворенню нервових відростків у мозку. За допомогою МРТ виявили, що протягом 18-місячного періоду зростали нервові волокна в задній частині мозкової кори і ті нервові волокна, що з’єднують між собою різні ділянки кори. Також виявили зростання активності в розташованій збоку ділянці мозку, передклинні (precuneus), яке відповідає за усвідомлення себе та оточення. Ця ділянка буває активною в стані мінімальної свідомості, але не у вегетативному стані, комі, сні чи при деменції. У тій фазі, коли звернули увагу на цю зміну, Уолліс повернувся до свідомості. Відколи до нього повернулася свідомість, прискорилося утворення волокон у мозочку, процес, який викликав разюче покращення моторних функцій. Нам не відомо, за якою ознакою можна розпізнати тих нечисленних пацієнтів, у яких є шанс вийти з вегетативного стану чи стану мінімальної свідомості після такого тривалого перебування в них. Та ще одна догма була спростована.

Історія Джіл Болт Тейлор (Jill Bolte Taylor) викликала сенсацію в медіа. Ця дослідниця мозку, яка працювала в Гарварді, у віці 37 років зазнала мозкової кровотечі уві сні. Вона прокинулася із пульсуючим болем за лівим оком, а коли незабаром їй відібрало ліву руку, вона намагалася подзвонити своєму колезі. Їй здалося, що вона попросила його допомогти, та насправді лише пробурмотіла щось незрозуміле. Вона пережила справжній жах. Та колега збагнув, що з нею трапилась біда, і викликав допомогу. Один мій старий друг і лікар також зазнав інсульту. Коли він усвідомив це, то подзвонив своєму сімейному терапевту. Але той почув лише нерозбірливе бурмотіння і подумав, що хтось невдало жартує з ним, тож кинув слухавку. Коли дружина мого друга повернулася додому з покупками, він спробував покликати її. Але вона гукнула роздратовано: «Скільки разів тобі казати, що треба почекати, поки я зайду в кімнату. Я нічого не розумію звідси». І продовжила розкладати покупки. Зараз усі ушкодження, яких зазнав його мозок, зникли самі по собі, і він знову може говорити. Але з Джіл Болт Тейлор все було по-іншому. Через два з половиною тижні після кровотечі хірурги видалили з мозку згусток крові завбільшки з м’яч для гольфу. Вона не могла ні ходити, ні говорити, читати чи писати і повністю втратила всі спогади про своє життя. З допомогою матері вона знову вчилася обслуговувати себе. На повне її одужання пішло вісім років. Про ці роки вона написала бестселер, де розповіла, як завдяки силі волі та знанням анатомії мозку вона свідомо стимулювала уражені мозкові колообіги. Взагалі-то це псевдонаукова писанина, але широка публіка добре ведеться на таке. Твердження авторки: «Я вважаю, що пацієнт сам відповідає за своє зцілення» — є небезпечним, адже багатьом пацієнтам, які не можуть одужати після інсульту чи мозкової кровотечі, через такі екзальтовані, але науково не підкріплені висловлювання докоряють, що їхній стан не покращується, бо вони не докладали достатніх зусиль. Ще коли я тільки починав вивчати медицину, батько сказав мені: «Є два види хвороб: одні минають самі, а інші просто невиліковні».