Ми — це наш мозок

XXII. Висновки

Легко змінити течію річок і пересунути гори,

але неможливо змінити характер людини.

Китайське прислів’я

Ми народжуємося на світ із мозком, який став унікальним через комбінацію наших генетичних схильностей та програмування під час нашого розвитку в материнському лоні. У ньому вже закладені найістотніші особливості нашого характеру, наші таланти та обмеження. Це стосується не тільки IQ, того, «жайворонок» ми чи «сова», ступеня нашої духовності, невротичної, психотичної, агресивної, антисоціальної чи нон-конформної поведінки, але й ризику захворіти на хвороби мозку чи шизофренію, аутизм, депресію або якийсь вид залежності. Коли ми виростаємо, здатність нашого мозку змінюватися дуже обмежена, а наші властивості вже такі, як є. Структура нашого мозку, що склалася таким чином, визначає його функцію: ми — це наш мозок.

Наші генетичні схильності та численні фактори, які тривалий час впливають на розвиток нашого мозку, накладають на нас багато «внутрішніх обмежень». Тому в нас немає свободи змінювати свою гендерну ідентичність, сексуальну орієнтацію, рівень агресивності, характер, релігійну налаштованість чи рідну мову. І ця ідея не нова, її підтримує дуже солідне товариство однодумців. Адже ще Спіноза проілюстрував її в таких наочних прикладах (Етика ІІІ, теорема 2): «Так дитина вважає, що вона добровільно жадає молока; розлючений хлопчисько — що він прагне помсти; боягуз — що він хоче втекти. П’яний вважає, що говорить із власного рішення свого духа те, про що, протверезівши, волів би промовчати. Так божевільний, балакун, хлопчак та багато інших людей такого типу думають, що вони говорять вільним рішенням свого духа, тим часом як вони просто не в змозі стримати свій язик».

Такі властивості ніколи не змінюються. Цього ж висновку дійшов і Чарлз Дарвін (1809—1882) в автобіографії. Він пише, «що виховання та оточення мають лише незначний вплив на наш дух, а більшість із наших властивостей є природженими».

Проте таке уявлення становить разючу протилежність вірі в можливість формування, поширеній у шістдесяті та сімдесяті роки двадцятого століття. Тоді особливості поведінки статей пов’язували з пануванням у суспільстві чоловіків і захищали думку, що тяжке життя є для жінок причиною вдвічі вищого ризику захворіти на депресію. Вважали: якщо ці проблеми зумовлені соціальним оточенням, то все це можна змінити.

Проте віра в прогрес і та увага, яку приділяли соціальному середовищу, мали свої темні сторони. Якщо щось ішло не так, як треба, звинувачували виховання, у першу чергу матерів. Говорили, що панівна мати є причиною гомосексуальності свого сина, дитина емоційно відстороненої матері стає аутистом, а суперечливі послання викликають у дітей шизофренію, тому «їх слід рятувати з пазурів токсичної сім’ї». Нібито транссексуали мають психози, кримінальну поведінку спричиняє погане коло спілкування, надміру худі моделі викликають в інших дівчат епідемію анорексії, насильство і пережиті втрати спричиняють межові порушення особистості. Сьогодні жоден із цих поглядів не довів своє право на існування.

«Вроджене» — це зовсім не те саме, що й «успадковане». Тієї миті, коли змішуються гени наших батька і матері, назавжди закладається значна частина нашого характеру, IQ і ризику захворіти на хвороби мозку. Але після зачаття оточення в мат­ці також може суттєво впливати на розвиток нашого мозку. Лише у виняткових випадках ми можемо щось змінити в генетичній іпотеці, яка передається дитині. При синдромі Дауна та інших хромосомних дефектах можна йти шляхом пренатальної діагностики. Якщо при цьому виявлять хвороботворний ген, можна зробити аборт. У деяких випадках можна провести ектстракорпоральне запліднення і шляхом відбору підібрати ембріон, у якого цього захворювання немає, а тоді підсадити його в матку. Так роблять, наприклад, при дуже ранній, сімейно зумовленій формі хвороби Альцгеймера. У новонародженого за допомогою забору проби крові з п’ятки роб­лять скринінг на генетичні захворювання, лікування яких може запобігти пошкожденням мозку в період його розвитку. Цим же методом виявляють конгенітальну гіперплазію наднирників (CAH), генетичне порушення, через яке наднирники не можуть виробляти гормон стресу кортизол, а замість нього виділяють занадто багато тестостерону. Це може не тільки порушити сексуальну диференціацію мозку, але й викликати в дитини серйозне гостре захворювання. Цей же метод обстеження дозволяє виявити конгенітальний гіпотиреоз, вроджений дефіцит гормонів щитовидної залози, який перешкоджає розвитку мозку, а також фенілкетонурію (PKU), захворювання обміну речовин, при якому дієта може запобігти пошкодженню мозку. Лікувати мозкові захворювання через застосування молекулярних технологій поки що неможливо.

Хоча фактори оточення є вирішальними для розвитку мозку, але на противагу поширеній у шістдесяті та сімдесяті роки думці, соціальне оточення після народження має значно менше значення, ніж хімічне середовище до народження. Вплив на розвиток мозку тим сильніший, чим раніше він настав. На ранніх етапах розвитку можна позитивно вплинути на здоров’я дитини, значно покращивши все її наступне життя. Те саме стосується рекомендації давати дитині якнайменше медикаментів і берегти організм від інших хімічних речовин, які впливають на розвиток її мозку, а також забезпечити добре харчування та достатню кількість йоду, необхідного для правильного функціонування щитовидної залози матері та дитини. Завдяки дослідженням амстердамської голодної зими ми знаємо, що внутрішньоутробний брак харчування підвищує небезпеку шизофренії, депресій, антисоціальних порушень особистості, залежностей і ожиріння. Мені дуже пощастило, що, коли я був в утробі 1944 року, друзі та знайомі додатково підгодовували мою вагітну матір. Не знаю, звідки вони брали продукти. Крім того, в моєї мами було досить молока, щоб навіть підгодовувати ще одну дитину, яку переховували у схованці. Ми так ніколи і не дізналися її ім’я. Материнське молоко передавали через цілий ланцюжок жінок-кур’єрів з рук у руки. Але навіть сьогодні 200 мільйонам дітей у світі не пощастило, тому вони зазнають небезпеки потрапити в групу ризику. Недостатнє харчування дитини в матці шкодить функціям її мозку, тому в дорослому віці вона буде не в змозі створити оптимальні умови життя і забезпечити достатнє харчування наступному поколінню. Розірвати це «зачароване коло» можна лише завдяки кращому розподілу наявних ресурсів харчування. Крім того, у світі досі є регіони з дефіцитом йоду. Оскільки через брак йоду недостатньо працює щитовидна залоза в матері та дитини, мозок не може добре розвиватися і виникає розумова відсталість. По суті цю проблему можна було б вирішити раз і назавжди, планомірно розподіляючи в таких регіонах йодовану сіль.

Наслідки тривалого впливу хімічних речовин на ранній розвиток дитячого мозку імовірно спричиняють появу в неї згодом психічних та психологічних проблем. Цими питаннями займається функціональна тератологія. Звичайно, негативний вплив стає видимим значно пізніше, коли мозкові системи, які зазнали змін у процесі розвитку, починають виконувати свої функції. Після народження така дитина виглядає здоровою, але згодом можуть з’явитися труднощі в навчанні, оскільки під час вагітності вона зазнала впливу таких речовин, як алкоголь, кокаїн, свинець, ДДТ або протиепілептичні препарати. Якщо мати вживає діетилстилбестрол (DES) або палить тютюн, підвищується ризик депресій, страхів чи інших психічних проблем; якщо вагітна приймає такі засоби, як фенобарбітал чи дифантоїн, у дитини зростає імовірність транссексуальності. Крім того, вважають, що хімічні речовини призводять до порушень розвитку, в яких задіяні декілька чинників впливу — шизофренії, аутизму, несподіваної смерті дитини і синдрому дефіциту уваги та гіперактивності (СДУГ).

Іноді здається, що дуже просто зробити щось для свого здоров’я. Якби всі вагітні в Нідерландах кинули палити, кількість передчасних пологів зменшилася б на цілу третину, було б значно менше новонароджених із надто малою вагою, а витрати на охорону здоров’я можна було би зменшити на десятки мільйонів.

Якщо до цього ще й додати зменшення кількості СДУГ, який призводить до імпульсивної агресивної поведінки та конфліктів із законом, виникає питання, чому цю проблему досі не вирішено. Та на практиці все виявляється просто жахливо. Змінити поведінку неймовірно важко, передусім коли йде мова про речовини, які спричиняють звикання. А що стосується нікотинових пластирів, то вони також шкодять дітям в утробі.

Часто під час вагітності жінки приймають зайві медикаменти, іноді лікарі їх прописують під тиском самих вагітних, в інших же випадках ними ділиться сусідка. Але навіть нерецептурні медикаменти, такі, як аспірин чи парацетамол, можуть зашкодити дитині. Як з’ясувалося в драматичному випадку з контерганом, самі лікарі часто вважають, що хімічні речовини можуть зашкодити тільки в першому триместрі вагітності. Але на пізніших строках вагітності й навіть у новонароджених хімічні речовини можуть негативно вплинути на розвиток мозку дитини. Якщо є загроза передчасних пологів чи якщо вони вже трапилися, щоб підтримати дозрівання легень, вводять дуже високу дозу гормонів кори наднирників. Ще тридцять років тому, коли я читав свою інавгураційну лекцію, базуючись на результатах експериментів з тваринами, я застерігав від такої терапії, адже, хоча ці речовини підтримують дозрівання легень, вони гальмують розвиток мозку. Тим часом підтвердилося, що в дітей, яким вводили велику дозу цих препаратів, справді спостерігаються поведінкові відхилення, менший розмір мозку і порушення моторики. За цей час лікарі стали значно стриманіші в дозуванні. З іншого боку, нікуди не дінешся від необхідності лікувати вагітну жінку від депресії чи епілепсії. Тому дуже важливо, щоб лікар своєчасно обговорив із такими пацієнтками цю проблему і при плановій вагітності можна було правильно підібрати медикаменти. Добре було би, якщо це тільки можливо, застосовувати для вагітних із депресіями немедикаментозну терапію, наприклад світлолікування, транскраніальну магнітну стимуляцію чи навіть використовувати плацебо. Тим більше, що існують значні сумніви щодо дієвості антидепресантів, а визнання ефективності плацебо постійно зростає.

Безсумнівно, наша гендерна ідентичність і сексуальна орієнтація програмуються ще в матці на все життя. Диференціація статевих органів відбувається в перші місяці вагітності, а сексуальна орієнтація мозку закладається в другій половині вагітності. Оскільки ці процеси відбуваються в різних фазах вагітності, то в тих рідкісних випадках, коли неможливо однозначно визначити стать дитини за анатомією статевих органів, не можна зрозуміти, як розвинувся мозок — за чоловічим чи жіночим типом. Просто прооперувати дитину відразу, щоб зробити з неї, наприклад, анатомічну дівчинку й таким чином внести ясність для батьків, — це занадто спрощений підхід. Об’єднання пацієнтів довели до нашого відома, що такий підхід часто викликає проблеми з нав’язуванням гендерної ідентичності. Якщо лікарі не впевнені у статевій диференціації мозку, краще обмежитися лише попереднім визначенням статі дитини. Безповоротні втручання, які роблять із дитини хлопчика чи дівчинку, слід відкласти доти, доки поведінка дитини не дасть ясно зрозуміти, якої вона статі. А деякі операції навіть дозволяють повернути все назад.

Оскільки наша гендерна ідентичність у процесі розвитку встановлюється дуже рано, зі зміною статі не треба чекати аж до повноліття, за умови, що людина впевнена у своєму бажанні. І навпаки, більш рання зміна статі має багато переваг. По-перше, значно краще вживатися в нову стать до того, як здобудеш освіту, вступиш у стосунки і знайдеш собі місце роботи. По-друге, простіше зробити з чоловіка привабливу жінку ще до того, як він виросте у широкоплечого дядька, метр дев’яносто на зріст, із басистим голосом.

Уявлення, що ми самі вільно можемо обирати для себе що завгодно, є не тільки хибним, але й завдало чимало страждань. Якийсь час побутувала думка, що наша сексуальна орієнтація — це лише питання «вибору». Тому гомосексуальність, що, на думку всіх релігій, є неправильним вибором, переслідувалася законом. Цілком у дусі таких поглядів медицина також класифікувала гомосексуальність як хворобу. Проте наша сексуальна орієнтація не базується на якомусь рішенні, а визначається ще в утробі. Тому і гомосексуальність не викликана «хибним» рішенням, як пропагують релігії. Звідси випливає, що безглуздо намагатися зробити з гомосексуаліста гетеросексуального батька сімейства. А такі спроби досі намагаються здійснити в таких країнах, як США та Великобританія.

Сигнал до початку пологів плід дає, як тільки він зареєструє, що мати вже не може забезпечувати його зростаюче тіло достатньою кількістю харчування. Багато психічних порушень у дорослому віці поєднуються із проблемними пологами в минулому. Дуже довгий час вважали, що важкі пологи є причиною пошкоджень мозку і виникнення шизофренії. Сьогодні ми знаємо, що шизофренія пов’язана з раннім, переважно генетично зумовленим порушенням розвитку мозку. Інтенсивна взаємодія між мозком матері й дитини необхідна для оптимального перебігу пологів. Тому важкі пологи можна розглядати як несправну взаємодію на основі порушення розвитку мозку, яким і є шизофренія. Така можливість суперечить інтуїтивному сприйняттю, адже ми знаємо, що типові симптоми шизофренії починають повністю проявлятися щойно в підлітковому віці. Але якщо запитати батьків: «Коли ця дитина стала інакшою, ніж інші ваші діти?», то часто вони відповідають «Вона була такою завжди». Те саме стосується більшості пологових ускладнень, що пов’язані з аутизмом, іншим порушенням раннього розвитку мозку. Нещодавно виявили, що в багатьох випадках дівчатка, які страждають на такі порушення в харчуванні, як булімія чи анорексія, народилися в проблемних пологах. Тож тут важкі пологи також можна розглядати як перший симптом порушень гіпоталамуса, які згодом проявляють себе в харчових порушеннях. Зі всього сказаного вище можна зробити висновок, що після проблемних пологів слід приділяти дитині особливу увагу, щоб розпізнати, чи не проявляться у неї в ранньому підлітковому віці психічні порушення. При шизофренії важливо якнайраніше почати лікування, щоб запобігти подальшому ушкодженню мозку. Це може виявитися корисним і при інших порушеннях розвитку мозку.

На ранньому етапі для оптимального розвитку важлива стимуляція у середовищі, яке дитина сприймає як безпечне і знайоме. Занедбання малої дитини чи насильство над нею можуть призвести до тривалих затримок у розвитку мозку і посилення активності осі стресу. Згодом навіть відносно незначна проблема в оточенні дитини може активувати вісь стресу і викликати депресію. Для дитини, що зростає в таких умовах, необхідні якнайбільш раннє втручання соціальних працівників та значно ефективніша організація опікунського закладу. Для формування прив’язаності дитини також існує критична фаза розвитку, в якій важливу роль відіграє «гормон приязні» окситоцин. Якщо дитині доводиться довго обходитися без батьків чи прийомної сім’ї, то це може призвести до тривалого, а іноді навіть постійного падіння рівня гормона окситоцину. Осиротілу дитину треба якнайскоріше розмістити в прийомній сім’ї, щоб забезпечити оптимальну прив’язаність до неї. Стимулююче оточення абсолютно необхідне для гарного розвитку мозку після народження. Ключову роль у стимуляції розвитку дитячого мозку відіграє мовне середовище. Залежно від культури, мова стимулює багато різних ділянок мозку. Тому мозок китайців чи японців довший час розвивається по-іншому, ніж мозок західної людини, причому спадковість тут не відіграє ніякої ролі. У розумово відсталих дітей також треба (чи краще сказати особливо треба) стимулювати розвиток мозку, бо це матиме вплив на все їхнє подальше життя.

Маленькі діти не є віруючими. Віра прищеплюється їм батьками — християнами, мусульманами чи юдеями на ранньому етапі розвитку, коли вони без будь-яких дискусій чи сумнівів сприймають за істину все, що їм розповідають батьки. Так релігійні уявлення передаються від одного покоління іншому й укорінюються в наших мозкових схемах. Не треба вчити дітей, що вони повинні думати, а слід вчити, як критично мислити, і нехай у дорослому віці вирішують, який світогляд обрати. Розділене за релігійним принципом навчання має не лише фатальні наслідки для критичного підходу, але й викликає позицію ворожості щодо інших релігій.

Мінливість, яка завжди була мотором нашої еволюції,для декого все ще буває фатальною.

Політики так і не збагнули, що «можливість формування» була хибною концепцією у всьому, що стосується розвитку нашого мозку. Навпаки. У вісімдесяті роки як реакцію на проблеми соціальної держави і тодішню економічну кризу політики почали пропагувати особисту відповідальність громадян за їхній добробут. Нам заявляли, що доля кожного в його руках. Але численні дослідження заперечують цю тезу, вони довели, що можливості людини значною мірою визначають спадкові властивості та вплив середовища на ранньому етапі розвитку.

Брак освіти заповнити дуже важко. А відсутність вроджених здібностей взагалі ніяк не надолужиш. До того ж сучасне суспільство, орієнтоване на успіх, ставить до індивіда дедалі вищі вимоги, до яких не дотягуються чимраз більше людей. Людей, які від природи отримали недостатньо здібностей або мають психічні проблеми, несправедливо звинувачують у тому, що вони не успішні. Низький рівень освіти і низькі доходи батьків є визначальними індикаторами для поганої освіти і низького рівня доходів їхніх дітей, а також поганого здоров’я у них, криміногенної поведінки, захворювань, пов’язаних із залежністю, ігроманії, безробіття. Люди з низьким рівнем освіти помирають на шість років раніше за людей із вищим рівнем освіти. Багато в чому це пов’язане з життєвими звичками. І на це ніяк не впливає підвищення акцизів на тютюн та алкоголь з метою заохотити споживачів змінити свої життєві звички. Передусім погані звички процвітають у дефіцитному середовищі, де існує брак чогось.

Можна подумати, що розумова відсталість — річ спадкова, а з огляду на накопичення таких проблем у певних кварталах ще й заразна. За твердженням нідерландського Бюро з соціально-культурного планування (SCP), майже 100 000 дітей у Нідерландах, тобто 4 %, є соціально відмежованими. Вони не входять до жодного об’єднання, ніколи не їздять ні на які екскурсії чи мандрівки, нікуди не їздять на канікули і дуже рідко зустрічаються з друзями. Якщо додати сюди ще й менш важкі випадки, то з них одинадцять відсотків дітей виявиться соціально ізольованими. Це залежить передусім від фінансового стану батьків. Та їхні батьки також не беруть участі в соціальному житті, а живуть такі сім’ї у проблемних районах, де навіть не знайдеш нормального дитячого майданчика. У таких обставинах мозок дитини навряд чи може добре розвиватися. Колумніст і колишній політик із соціально-демократичної партії Нідерландів Марцел фан Дам (Marcel van Dam) провів із групою професорів різних дисциплін п’ять бесід, присвячених цій тематиці, які залишили дуже свіже враження. Результатом став фільм під назвою «De Onrendabelen» («Нерентабельні») для громадсько-правового каналу VARA, а дуже відомиий і популярний у Нідерландах ведучий ток-шоу Паул Віттеман (Paul Witteman) зробив на його основі передачу «Eigen Schuld, dikke Bult» («Власна вина, важкий тягар»).

Вирішити цю проблему дуже непросто. Ми можемо постаратися докласти всіх зусиль для того, щоб період раннього розвитку проходив якнайсприятливіше, а шкідливі впливи були виключені. Проте мусимо погодитися з тим, що в такому складному процесі, як розвиток мозку, час від часу щось іде не так і в деяких людей це буде призводити до недостатніх здібностей, розумової відсталості та неврологічних або психологічних проблем. Це може статися з кожною дитиною в кожній сім’ї. І суспільство повинне брати на себе повну відповідальність через індивідуально підготовані робочі місця, фінансову підтримку, правильну, практично орієнтовану опіку. Та в цій сфері ще дуже багато недоліків. Через просвіту та освіту слід добиватися того, щоб у цій проблемі припинили звинувачувати тих, які безвинно зазнали порушень розвитку мозку.

Схожі проблеми можуть з’явитися в дорослому віці від перенесених захворювань мозку. Наприклад, при множинному склерозі часто повторювали, що якби пацієнт проявив волю сприймати цю хворобу із позитивною установкою, то він би скоріше одужав. Звучить прекрасно. Проте такі погляди є абсолютно бездоказовими, навіть гірше, вони призводять до того, що в разі драматичного погіршення у його стані пацієнтові дорікають, що він недостатньо «постарався» взяти захворювання під контроль. Та хіба можна говорити тут про важку спокуту власної вини?

Рівень нашої агресивності визначають стать (хлопчики більш агресивні за дівчаток), генетичні схильності (маленькі варіації в ДНК), кількість харчування, яке ми отримували через плаценту, коли були плодом в утробі, або вживання матір’ю алкоголю, нікотину чи медикаментів під час вагітності. Небезпека того, що хлопчик проявить нестримну, антисоціальну, агресивну чи навіть кримінальну поведінку, зростає в пубертатному періоді з підвищенням рівня тестостерону. Рівень тестостерону в дорослому віці також впливає на те, наскільки високим був ступінь агресії чоловіка під час скоєння злочину. Тож є чимало факторів, які лежать поза сферою нашої відповідальності й визначають ризик того, що в нас будуть конфлікти із законом. Проте це не означає, що не слід карати за злочини. У всіх випадках правосуддя має більше брати до уваги ці фактори, а також стан розвитку мозку. Передлобна кора дозріває поволі. З певністю можна сказати, що цей процес триває до віку 25 років. Тому тільки від цього віку ми справді в стані контролювати імпульсивну поведінку і здійснювати моральну оцінку. Виходячи з нейробіологічних особ­ливостей, не можна понижувати до 16 років вік, починаючи з якого застосовується кримінальне право для дорослих, до чого закликають деякі політики, щоб забезпечити собі голоси переляканих виборців. Навпаки, вікову межу слід підняти до того віку, коли дозріває ця структура мозку, тобто до 23—25 років. Деякі діти є виразно агресивніші за інших. У злочинців, ув’язнених за правопорушення, пов’язані з агресією, надзвичайно часто виявляють психічні порушення; серед молодих чоловіків таких навіть 90 відсотків. Як показали дослідження близнюків, важливу роль у цьому відіграють генетичні фактори. Застосовувати кримінальне право слід тільки до людей, у яких здоровий мозок, та наша юстиція постійно порушує це «правило МакНотона». Чи можна висувати моральні обвинувачення педофілові за його сексуальну орієнтацію, якщо вона склалася на основі генетичної схильності та нетипового розвитку мозку? Чи несе дитина відповідальність за свої генетичні схильності і за те, що її мати палила під час вагітності, через що в неї виникли захворювання на СДУГ і конфлікти з законом? Також ми знаємо, що небезпеку антисоціальної поведінки підвищує недостатнє харчування плоду під час вагітності. Чи можна докоряти за скоєння злочину хлопцеві, який перебуває в періоді статевого дозрівання і ще не навчився користуватися своїм мозком, повністю переміненим через сексуальні гормони?

Моральна відповідальність у таких ситуаціях — поняття проблематичне, а вільна воля є лиш ілюзією. Проте це не означає, що слід відмовитися від покарань, якщо покарання є дієвими. З медицини ми знаємо, що працювати за наукою можна лиш тоді, коли дію якогось заходу або медикаменту перевірено в контрольному дослідженні. Але судочинство ніяк не позбудеться уявлення, що покарання треба визначати індивідуально замість того, щоб встановлювати його для якоїсь чітко визначеної групи. Зрештою, юстиція використовує ті самі аргументи, що й психоаналіз у часи, коли дія психіатричної терапії ще не була системно досліджена. Через це дослідити ефективність покарання неможливо. Під впливом політичного тиску правосуддя випробовує дедалі нові моделі покарання, від громадських робіт, як заміни ув’язнення, до строгих таборів перевиховання, при цьому не порівнюючи їх дієвість із звичними покараннями. Навіть мови немає про продуману концепцію дослідження і добре підібрану контрольну групу, тому ефективність покарання продовжує залишатися дуже сумнівною. Очевидно, політики не зацікавлені в системному підході з контрольними дослідженнями. Вони мислять лише найближчим майбутнім, не далі наступних виборів.

Ви також вірите скоріше в життя перед смертю?

Нідерландська гуманістична спілка

Всупереч усім намаганням медицини продовжити життя і якнайдалі відкласти його кінець, смерть щоразу здобуває перемогу. Якщо вдасться, усі ми хотіли б померти, маючи здоровий мозок, і мати можливість самим визначити останню фазу свого життя. На щастя, в Нідерландах дозволено і суспільно приймається, коли у випадку раку чи іншої тяжкої хвороби людина вдається до евтаназії та припиняє безнадійні страждання. У випадку захворювання мозку самостійно обрати вихід із життя стає проблемою. У комі чи схожому на кому стані неможливо сказати, чого б хотіла людина в такій ситуації, а при деменції чи психічному захворюванні існують сумніви, чи в змозі хворий прийняти зважене рішення. Зараз поступово змінюється ставлення до евтаназії чи допомоги в самостійній смерті для двох останніх категорій, при чому лікарі вкрай рідко і з великими труднощами ухвалюють рішення про евтаназію при хронічних психічних захворюваннях, хоча таке рішення могло б запобігти жахливим самогубствам. При Альцгеймера хвороба зазвичай протікає так повільно, що залишається час на те, щоб разом із доброзичливим лікарем обрати правильний момент для смерті. Але є інші форми деменції, зокрема васкулярна деменція, які можуть настати раптово і не залишити людині часу для того, щоб владнати свої справи. Тому дуже важливо, щоб члени вашої сім’ї знали вашу думку в цих питаннях, а також завчасно відвідайте свого сімейного лікаря і дізнайтеся, чи можете розраховувати в останній життєвій фазі на ту допомогу від нього, якої бажаєте, і в потрібний час разом з ним здійснити бажаний крок.

Проте є велика і швидко зростаюча група, для якої легалізація евтаназії поки що не підпадає під закон про евтаназію. Це — літні люди, як вважають, що їхнє життя вже завершене. Ми намагаємося змінити ситуацію разом із Громадянською ініціативою «Завершене життя» (Burgerinitiatief Voltooid Leven). Її мета: «Легалізація евтаназії для літніх людей, що вважають своє життя завершеним. На їхнє виразне прохання і з дотриманням добросовісності та контролю». Покликана до життя Івонною фан Баарле (Yvonne van Baarle) ініціатива називається «Uit vrije will» («З вільної волі»). Щоб не створити проблеми в непідхожий час, про своє переконання, що вільна воля є лише ілюзією, я розповів цій групі тільки після того, як було зібрано 40 000 підписів, необхідних для винесення цієї теми на розгляд Другою Палатою нідерландського парламенту. А зібрали їх за чотири дні. Очевидно, що ця проблема в Нідерландах зараз дуже актуальна. Побачимо, як поставиться до справи нідерландський політикум і як скоро ініціатива приведе до змін у законодавстві.

1966 року я починав як студент-асистент. Тоді на дослідженнях мозку спеціалізувалися декілька диваків, за якими суспільство спостерігало досить підозріливо. Сьогодні, очевидно, вже кожен переконаний у важливому суспільному значенні та надзвичайному потенціалі цього напрямку. Нейронауки, якими сьогодні займаються сотні тисяч науковців із застосуванням цілої низки технологій, у всьому світі стали одним із найважливіших пріоритетних напрямків в університетах та дослідних інститутах. Щоб зробити нові відкриття завдяки надзвичайно складним технологіям досліджень, потрібна міждисциплінарна кооперація вузьких спеціалістів. Як видно з дедалі довших списків авторів і більшої кількості задіяних в публікаціях науковців, дослідні команди стають щораз більшими й інтернаціонально різноманітнішими. Нові знання про мозок з молекулярної біології найближчим часом відкриють нові перспективи для вироблення стратегій лікування. Точно введені в мозок стимулюючі електроди застосовують вже не тільки у хворих на Паркінсона, але й у пацієнтів із обсесивно-компульсивним синдромом. Вивчають дію цих електродів у стані мінімальної свідомості, ожиріння, інших захворювань, пов’язаних із залежністю, та при депресіях. Як і в кожної ефективної терапії, згодом проявляється побічна дія. При стимуляції субталамічного ядра у пацієнтів із хворобою Паркінсона вона буває дуже значною. Фіксують ожиріння, зміни в характері, імпульсивну поведінку і самогубства, а також психоз, сексуальну розгальмованість та ігроманію. Досліджують дію транскраніальної магнітної стимуляції при депресіях та тинітусі, коли пацієнти з глухотою внутрішнього вуха безперервно чують дуже дратівливі шуми. Однак повний перелік усіх побічних ефектів цього методу ще не склали.

Нейропротези вчаться дедалі краще заміщувати органи чуття. Одному пацієнтові з поперечним паралічем у кору головного мозку імплантували плату з електродами, і він зміг силою думки керувати комп’ютерною мишкою або протезом руки. У процесі розробки також протези ока для сліпих. Працюють над тим, щоб здійснювати відновлення в головному та спинному мозку за допомогою тканин мозку людського плоду, імплантації стовбурових клітин чи генної терапії.

Завдяки надзвичайному росту і технічному прогресу в нейронауках нові відкриття поставлено на конвеєр. І вони терміново необхідні, адже 27 відсотків європейців страждають від однієї чи декількох хвороб мозку. У Нідерландах більш ніж 30 відсотків витрат на охорону здоров’я припадають на пацієнтів із захворюваннями мозку. При цьому слід було би очікувати, що принаймні відповідна доля виділеного на дослідження бюджету буде скеровуватися на вивчення мозку. Але в Європі лише вісім відсотків призначених для дослідів коштів виділяється на нейронауки. Коли ж нарешті уряд збагне важливість здоров’я мозку для майбутніх поколінь?