Ми — це наш мозок

XVIII. Вільна воля — прекрасна ілюзія

Можливо, що свідомі прояви думок є лише після-думкою — уявленнями, які утворюються потім, — щоб зберегти видимість верховного панування.

Ірвін Д. Ялом, «І Ніцше заплакав»

«На тім стою, інакше я не можу».

За легендою, це слова Мартіна Лютера

перед рейхстагом у Вормсі, 1521

Часто людині приписують «вільну волю» тому, що вона приймає рішення. Це неправильно. Кожен організм постійно приймає рішення. При цьому вирішальним є те, наскільки вільно приймається таке рішення. Тому американський дослідник Джозеф Прайс (Joseph Price) дав визначення вільної волі як можливості приймати рішення робити чи не робити щось без внутрішніх або зовнішніх обмежень, які визначають таке рішення. Якщо йти за таким визначенням, чи доводилося нам коли-небудь здійснити вільний вибір? Ще 1838 року Дарвін визначив існування вільної людської волі як ілюзію, оскільки людина рідко аналізує свої мотиви і діє здебільшого інстинктивно. Серед філософів немає консенсусу щодо того, що слід розуміти під вільною волею. Часто в дискусіях на тему вільної волі згадують три речі: по-перше, певна дія може розглядатися як вільна тільки тоді, коли була можливість вчинити не так (повинна бути альтернативна можливість). Другим пунктом є таке: існувала причина для такої дії. А третьою ознакою добровільності дії є уявлення, що чиниш справді із власної волі. Але при цьому, звісно, мова йде тільки про таке уявлення.

Жоден із тих, хто міг би пригадати пристрасне блискавичне переживання інтенсивної закоханості, не описав би свій вибір партнера тоді як «вільне добре продумане рішення». Кохання просто накочується на людину з ейфорією і такими сильними тілесними реакціями, як серцебиття, пітніння, безсоння, із емоційною залежністю, гостро сконцентрованою увагою, нав’язливими думками про партнера, бажанням заволодіти ним, захищати його, а також із відчуттям нестримної енергії. Ще Платон (427—347 рр. до н. е.) поділяв цю думку про автономність такого процесу. У сексуальному імпульсі він бачив третю частину душі, розташовану між діафрагмою та пупком, і характеризував його як геть нерозумну частину душі, яка не піддається дисцип­ліні. Спіноза (1632—1677) також вважав, що вільної волі немає. Він проілюстрував це в «Етиці ІІІ», теорема 2, наочним прикладом: «Так дитина вважає, що вона добровільно жадає молока; розлючений хлопчисько — що він прагне помсти; боягуз — що він хоче втекти. П’яний вважає, що говорить із власного рішення свого духа те, про що, протверезівши, волів би промовчати. Так божевільний, балакун, хлопчак та багато інших людей такого типу думають, що вони говорять вільним рішенням свого духа, тимчасом як вони просто не в змозі стримати свій язик». Цим він чітко показує, що такі риси характеру закладені раз і назавжди і змінити в них уже нічого неможливо.

Виходячи з нинішнього рівня знань у нейробіології, про повну свободу не може бути й мови. Багато спадкових чинників та вплив довкілля своєю дією на мозок на ранніх етапах нашого розвитку закладають його структуру та функції на все життя. При цьому обдаровують нас не тільки багатьма здібностями і талантами, але й накладають на нас чимало різних обмежень: вроджену схильність до виникнення різних залежностей, до певного рівня агресії, до гендерної ідентичності та сексуальної орієнтації, а також диспозицію захворіти на синдром дефіциту уваги та гіперактивності, межовий розлад особистості, депресію чи шизофренію. Тож наша поведінка значною мірою визначена уже від самого народження. Цей погляд, що є діаметрально протилежним поширеній у 60-ті роки вірі в можливість формувати людину, називають «нейрокальвінізмом». Така назва взята із вчення про визначеність наперед, яке сильно вплинуло на життя кальвіністів. Сьогодні ортодоксальні протестанти також виходять із того, що ще при народженні Бог для кожного визначив, як він чи вона житиме, буде проклятим чи спасенним, а отже, потрапить до пекла чи до раю.

Численні речі, закладені в період раннього розвитку, стосуються не лише психічних захворювань, але й наших нормальних щоденних функцій. Самим нам здається, що ми теоретично можемо обирати між одностатевими і різностатевими стосунками, проте закладена ще в материнській утробі сексуальна орієнтація не залишає нам жодного шансу вільно приймати рішення на користь однієї з теоретичних можливостей. До того ж ми народжуємося в певному мовному середовищі, яке всебічно формує структуру нашого мозку та його функції, причому генетична схильність не може ні на що повпливати, а ми не маємо можливості обирати собі рідну мову. Релігійне середовище, в якому ми живемо після народження, вирішує, чим ми наповнимо вроджену частку духовності: релігійною вірою, матеріалізмом чи значною активністю в охороні довкілля. Наші генетичні схильності та численні фактори, що чинять довготривалий вплив на ранній розвиток мозку, накладають на нас багато «внутрішніх обмежень». Тому ми не можемо змінити гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, рівня агресії, свого характеру, налаштування щодо релігії чи рідної мови. Так само нам не дано прийняти рішення і раптом оволодіти якимось талантом чи не думати про щось. Бо, як зауважив Ніцше, думка приходить, коли їй завгодно, а не коли завгодно мені. Так само мало ми можемо впливати на свої моральні рішення. Ми схвалюємо чи не схвалюємо певні речі не тому, що інтенсивно думали про них, а тому, що не можемо по-іншому. Етика є породженням наших прадавніх соціальних інстинктів, які, за словами Дарвіна, спрямовані на дії, що не зашкодять групі. Звідси напрошується парадоксальна думка, що людський зародок на початку свого розвитку в материнській утробі є, власне, єдиним, хто має хоч якусь свободу — якщо не згадувати про його генетичні обмеження. Проте зі своєю обмеженою свободою він не може нічого вдіяти, оскільки його нервова система ще не дозріла. Коли ми виросли, наш мозок піддається модифікації тільки в дуже обмеженому обсязі, а поведінку можна формувати в дуже вузьких межах. Тоді ми маємо певний «характер». А останню дещицю нашої свободи обмежує ще й те, чого нам не можна робити або допускати із суспільних міркувань.