Ми — це наш мозок

IX. Агресія

Я чув про автентичні випадки, коли нав’язлива ідея красти

і схильність до брехні траплялися навіть у сім’ях із вищих станів.

Чарлз Дарвін, «Походження людини», 1871

Людина є агресивним видом, так само як і шимпанзе. Недарма в нас спільні предки. З шістдесятих до вісімдесятих років два­дцятого століття до людини підходили з універсальною вірою в те, що її можна формувати, керуючись кредо: дайте кожному індивіду гарне оточення, і на Землі зникнуть агресія та злочинність. Кожного, хто думав інакше, як, наприклад, кримінолога Воутера Бікгуізена (Wouter Bikhuisen), намагалися затоптати. Сьогодні, в часи, коли знову дозволено думати про біологічне підґрунтя нашої поведінки, ми знову можемо повернутися до питання, чому одні люди більш агресивні та скоріше конфліктують із законом, ніж інші. Хлопчики агресивніші за дівчаток. Це закладається на все життя ще в утробі матері. Зростання чоловічого гормона тестостерону, який виробляють самі хлопчики в середній фазі ембріонального розвитку, робить їх агресивнішими на все життя. Дівчатка, що виробляють багато тестостерону ще до народження через захворювання наднирників, згодом теж стають агресивнішими. А прийом матір’ю під час вагітності схожих на гормони медикаментів може підвищити рівень агресивності як у хлопчиків, так і в дів­чаток ще в материнському лоні.

Проте деякі діти значно агресивніші за інших, і це тягне за собою кримінальні злочини: 72 відсотки підлітків із делінквентною поведінкою перебувають в ув’язненні за агресивні злочини. Впадає у вічі, що в цих злочинців часто констатують психічні порушення. А в молодих порушників чоловічої статі — навіть у 90 відсотках випадків. Поряд із асоціальною поведінкою у них виявляють наркоманію, психози і СДУГ (синдром дефіциту уваги і гіперактивності). Як показали дослідження близнюків, важливу роль відіграють генетичні фактори. При цьому йдеться про невеликі відхилення (поліморфізми) в ДНК генів, які беруть участь у виробленні чи розщепленні в мозку хімічних речовин-посланців. Незначні генні варіації білків, які розкладають у мозку хімічні трансмітери, можуть призвести до високої агресивності, алкоголізму, жорстокості й самогубств. Знижена активність хімічного посланця серотоніну веде до сильнішої агресивності та імпульсивної асоціальної поведінки. У китайських чоловіків в одному гені, що бере участь у дії серотоніну, виявили невелику варіацію, яку супроводжують насильницькі злочини, антисоціальні розлади особистості, алкоголізм та інші види залежності. Інша варіація того самого білка підвищує ризик захворіти на межовий розлад особистості, в якому також важливу роль відіграють висока імпульсивність та агресія. Генетичні схильності теж роблять значний внесок в агресивну і кримінальну поведінку окремих осіб. Тож ми сміливо можемо проігнорувати категоричну сентенцію великого захисника руху «Intelligent Design» Їтсе фан дер Меерса (Jitse van der Meers): «Про безпосередній вплив генетики на моральність поведінки нічого не відомо».

Навіть оточення зародка впливає на те, який згодом у нього буде рівень агресивності. Так, у чоловіків, матері яких голодували під час вагітності в голодну зиму 1944—1945 років у Нідерландах, був у два з половиною рази вищий ризик постраждати від антисоціального розладу особистості на момент проходження ними військової служби (див. розділ ІІІ.3). Навіть у теперішні часи достатку бувають випадки недостатнього харчування в матці, вже через неправильне функціонування плаценти. Залежно від генетичної схильності дитини ризик захворіти на СДУГ, якщо мати під час вагітності продовжує палити, зростає удев’ятеро. СДУГ пов’язаний із більшою агресивністю і підвищує небезпеку конфліктів із законом (див. розділ ІІІ.2).

Так само, як рівень агресивності, вже в утробі закладаються багато інших рис характеру. Ця думка не нова, проте в нашому суспільстві, переконаному в можливості формування характеру, деякий час було табу навіть на розмови про це. Ще у своїй автобіографії Чарлз Дарвін (1809—1882) написав: «Я схильний підтримати Френсіса Ґелтона [його кузена] в тому, що виховання й оточення мають обмежений вплив на нас усіх, наші властивості переважно є вродженими». Тож цим самим значення впливу батьків та численних виховних закладів зводиться до своїх реальних рамок (див. також розділ ІХ.2).