Ми — це наш мозок

Якщо в пам’яті взагалі є певне місце, то воно є всюди.

Контакти між мозковими клітинами змінюють речі, якими вони вже колись займалися. Це — код пам’яті та властивість кожної клітини мозку. Можна сказати, що пам’ять локалізована в нервовій системі всюди. Але, звичайно, є деякі структури мозку, які роблять особливо багато для різних аспектів пам’яті. Функціональна томограма показує, чи включаються конкретні ділянки мозку в певну функцію. Та все одно дані про пацієнтів із місцевими пошкодженнями мозку продовжують постачати неоціненну інформацію для з’ясування того, чи справді потрібна дана структура для виконання певної функції. Отримати важливу інформацію про функціональність різних частин мозкової кори для пам’яті можна, наприклад, систематично обстежуючи пацієнтів із вогнепальними пораненнями чи іншими пошкодженнями і хворобами мозку, а також спостерігаючи за пацієнтом під час операції на мозку. Наро­джений в Америці канадський нейрохірург Вайлдер Пенфілд (Wilder Penfield) (1891—1976) здійснював електричну стимуляцію скроневої ділянки (Рис. 1) пацієнтів, які залишалися при свідомості під час операції на мозку. При цьому в них були дуже жваві й детальні спогади, наприклад, про цілі мелодії, яким вони підспівували в операційному залі.

По-справжньому важливість цієї ділянки мозку для пам’яті людини розкрилася тоді, коли американський хірург Вільям Сковіль (William Scoville) 1953 року видалив скроневі ділянки з обох боків одному пацієнту з епілепсією. Після операції більше не поновлювалися епілептичні напади, які почалися після падіння з велосипеда. Проте пацієнт Г. М. після операції страждав на повну втрату пам’яті. Він не міг ані вивчити, ані запам’ятати нічого нового. При цьому короткострокова пам’ять була неушкодженою. Він міг ненадовго утримувати в пам’яті цифру 7, при цьому постійно її повторюючи. Якщо ж його чимось відволікали, то він геть забував те, що тільки-но намагався запам’ятати. Тобто перехід із короткострокової у довгострокову пам’ять був повністю відсутнім. Коли з ним працювала психолог Бренда Міллер, то при кожному її поверненні в кімнату після кількахвилинної відсутності він не пригадував цього і щоразу вигукував: «Як довго я тебе не бачив!» Його власна біографія закінчилася в ту мить, коли його прооперували. У своїх спогадах він завжди залишався тридцятирічним: коли він старішав, то не впізнавав самого себе на сучасних фотографіях. До самої смерті 2008 року він вважав, що президентом США досі є Геррі Трумен. А оскільки після переїзду він постійно повертався до старого будинку, то його вже не випускали на вулицю без супроводу.