Ми — це наш мозок

XX. Смерть

Любий докторе, померти — це з певністю буде останнє, що я зроблю.

Лорд Палмерсон, британський прем’єр-міністр (1784—1865)

Смерть робить дивні речі. Спершу створюють фантастичний

організм, а через п’ятдесят років його просто викидають.

Це ж просто підлість, і якщо Бог існує, я б хотів зустрітися

з ним десь у темному місці.

Мідас Деккер, газета «Der Volkskrant», 2 січня 2010 р.

Бути мертвим чи ненародженим, скоріш за все, це одне й те саме.

Марк Твен (1835—1910)

Життя — це смертельна хвороба, що передається

статевим шляхом і завжди закінчується смертю.

Важко дати визначення життю і смерті. Життя повинно задовольняти низку критеріїв: рухливість, обмін речовин, ріст, самостійне продовження роду (для чого необхідні молекули-носії інформації, такі як ДНК і РНК), інтеграція та регуляція. Хоча дві останні властивості присутні навіть у одноклітинних організмів, вони особливо добре розвинулися через еволюцію нервових клітин. Сам по собі жоден із цих критеріїв не є доказом життя. Проточна вода рухається, в іржавіючому залізі відбувається обмін речовин, кристали можуть рости, а сьогодні знайдеться чимало молодих людей, яким життя без продовження роду видасться набагато привабливішим. Інтеграція та регуляція — це властивості, на які також можна запрограмувати комп’ютер. Тож щоб говорити про життя, повинна бути присутня комбінація всіх цих властивостей.

Вже багато століть лікарі оголошують мертвим того, в кого зупинилися дихання та серцебиття, і можна вважати, що вони не відновляться. За декілька напружених хвилин лікар дедалі більше переконується у своєму діагнозі. Як сказано у віршику «Мертвий» Джонні фан Доорна: «Нічого тут не вдієш». Нас завжди вчили, що нервові клітини надзвичайно чутливі до дефіциту кисню, що через чотири-п’ять хвилин без кисню настає незворотне пошкодження мозку. Це правда, але очевидно, що на дефіцит кисню реагують не нервові клітини. Через його відсутність дуже сильно набрякають клітини капілярів, настільки, що червоні кров’яні тільця вже не можуть пройти крізь капіляри мозку і постачати мозок киснем, навіть якщо через чотири-п’ять хвилин серце знову почне битися і дихання відновиться. Крім того, у наступній після цього фазі вивільняються токсичні речовини, тому клітини мозку зрештою відмирають. Белькампо (Belcampo) у чудовому оповіданні «Американські гірки» (1953) про пересадку спогадів передбачив успішне вирощування 2000 року клітин людського мозку. Він мав рацію — якщо ми отримали матеріал розтину із Нідерландського банку мозку не пізніше, ніж через 10 годин після смерті донора, сьогодні ми можемо протягом тижнів культивувати нейрони (нервові клітини) у тонких зрізах мозкових тканин (рис. 31). Рональд Фервер 2002 року першим опублікував інформацію, що такі зрізи клітин ще можуть виробляти білки і транспортувати речовини. Також вони можуть мати електричну активність. Гліальні (допоміжні) клітини із мозкових тканин можна вирощувати навіть через 18 годин після смерті.

Культивація тоненьких зрізів посмертних мозкових тканин показує, що клітини мозку здатні пережити брак кисню протягом десяти годин, а смерть пацієнта не означає смерті його нервових клітин. Питання, чим насправді є життя і смерть, стає особливо цікавим, коли уявити собі, що всі ці живі клітини збудовані з мертвих молекул ДНК, РНК, білків та жирів. Хіба можна збудувати з мертвих молекул живі клітини? Ще 2003 року Крейґ Вентер (Craig Venter) зробив перший крок у цьому напрямку, синтезувавши з мертвої матерії вірус (Ph-X174). Але вірус для розмноження використовує весь молекулярний механізм клітини, яку він інфікував. Оскільки він не може самостійно розмножуватися і через це перебуває на межі між живою та неживою матерією, цю спробу не можна вважати синтезом форми життя.

На рівні молекулярних будівельних цеглин — атомів — існує повноцінна реінкарнація. В атомів настільки тривале життя, що всі атоми, з яких ми складаємося, вже пройшли через мільйони організмів, перш ніж вбудувалися у наше тіло. Мої читачі мають високі шанси володіти тими атомами, які колись містилися в тілі давніх історичних героїв. Крім того, клітина містить молекули води, які теж не є новоствореними. Ми п’ємо воду, яка притекла ріками. Наша сеча, пройшовши крізь очисні споруди, стікає в море, випаровується і з дощем знову потрапляє до річок та в наші склянки. Біолог Льюїс Волперт (Lewis Wolpert) вирахував, що в склянці так багато молекул води, що цілком імовірно знайти там молекулу, яка колись текла в жилах такого історичного персонажа, як Наполеон. Тож наші молекули будуються з атомів багаторазового використання і оточені водою, яка вже пройшла через багато інших тіл.

В принципі можна синтезувати молекулярні цеглинки життя, і навіть є гіпотеза, що життя як нова якість виникне тоді, коли правильно скласти всі необхідні молекули. Проте доказом цієї гіпотези може бути лиш синтез із мертвої матерії живого організму, наприклад бактерії. На початку 2008 року Крейґу Вентеру вдалося синтезувати повноцінну ДНК бактерії Mycoplasma genitalium. Вона складається з понад півмільйона цеглинок. 2010 року він змусив цю бактерію ділитися. Тоді він вважав, що зможе звершити проект синтезу цілої бактерії 2010 року. Щоб не надто вийти за рамки запланованого терміну синтезу живої бактерії з мертвого матеріалу, йому доведеться дуже поспішити. Та навіть якби все йому вдалося, це не гарантує одразу Нобелівської премії. Адже креаціоністи віддадуть першість у цій справі раніше здійсненому магічному експерименту, описаному в книзі Буття (2:7): «Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою».