Ми — це наш мозок

Мабуть, найбільшою трагедією в історії людства

стало те, що релігія присвоїла собі мораль.

Артур С. Кларк (1917—2008)

Правила моралі служать для того, щоб підтримувати взаємодію і взаємну допомогу всередині соціально організованої групи. Вони функціонують як соціальний договір, який накладає обмеження на індивіда. Тому моральна психологія Дарвіна у «Виникненні видів» (1859) заснована не на егоїстичному змаганні між індивідами, а на соціальних зв’язках усередині групи. У ході еволюції взаємодопомога розвинулася із любові й турботи батьків про своїх дітей. Потім за принципом «Хто добре чинить, тому добром воздасться» вона поширилася на всіх представників свого виду. Так з часом уміння співіснувати з іншими стало самостійною цінністю. І зрештою цей продукт мільйонів років еволюції став стовпом людської моралі, яку лише нещодавно, всього пару тисяч років тому, перейняли релігії. Як би цинічно це не звучало, слід зазначити, що існування спільного ворога стає найсильнішим стимулом для почуття спільноти, механізмом, яким зловживали багато фюрерів і можновладців.

Біологічній меті моральності — сприянню співпраці — властиво віддавати перевагу членам своєї групи. На першому місці стоїть моральне зобов’язання лояльності стосовно власної сім’ї, родичів і своєї спільноти. І лише коли забезпечене виживання та здоров’я ближніх, можна розширювати коло лояльності: «Спершу — харчі, тоді — мораль», — як писав Бертольд Брехт. Віднедавна нам живеться настільки добре, що у свою лояльність ми включили ЄС, Захід, третій світ, добробут тварин, а починаючи від Женевської конвенції 1949 року — навіть наших ворогів. Проте необхідність цього відчувалася значно раніше. У ІІІ столітті до Христа китайський філософ Мо Цзи побивався з приводу воєнних руйнувань: «Якби інші держави розглядали як власну […], то люди б любили одне одного і не шкодили».

Хоча тести не виявили значної різниці між моральними рішеннями віруючих та атеїстів, рух «ID» стверджує, що моральна поведінка є лише людською особливістю, яка витікає з релігії, передусім християнської. У виданій Деккером 2005 року книжці прихильник «ID» ван дер Меер (van der Meer), наприклад, каже: «[…] люди — це єдині примати, які думають про моральні норми». Правда, Франс де Вааль, експерт у цій галузі, вказав на те, що люди здебільшого взагалі не думають про моральність своїх вчинків. Ми діємо швидко та інстинктивно морально на сильній біологічній основі, а потім вигадуємо причину того, що несвідомо вчинили за долю секунди. Наші моральні цінності розвивалися протягом мільйонів років і базуються на несвідомих універсальних цінностях. Як і моральна поведінка тварин, ранній прояв моральної поведінки в розвитку індивіда також є аргументом на користь біологічного підґрунтя такої поведінки. Маленькі діти втішають членів сім’ї, у котрих щось болить, навіть ще до того, як навчаться говорити чи зможуть думати про норми моралі, точнісінько як це роблять людиноподібні мавпи. Коли дорослі поводяться так, наче в них біда, то однорічна чи дворічна дитина втішає їх. Не тільки діти, навіть домашні тварини в такому експерименті жваво втішали інших. Шимпанзе також вміють поводитися альтруїстично, як людські півторарічні діти, навіть якщо за це не обіцяно ніякої короткотермінової чи довготермінової винагороди. Вони подадуть палицю іншому шимпанзе чи олівець дитині просто тому, що ті не можуть самі до них дістати. І вони багато разів повторюють такі дії, не очікуючи винагороди. Тож корені нашого альтруїзму сягають дуже далеко в минуле. Тому висловлювання прихильника «ID» ван дер Меера, що «добра поведінка не має біологічних причин, її треба навчитися, оскільки природою вона не закладена, а отже, оступитися легко», повністю позбавлене підґрунтя. Важко збагнути, яким чином видатні дослідження приматів Франса де Вааля та інших вчених щодо біологічної основи соціальної поведінки були зведені до того, що прихильник «ID» Йохемсен у книзі Деккера назвав «зсиханням гуманітарних і соціальних наук до окремого розділу біології». Прихильникам «ID» не зашкодило б поставити під сумнів власні необґрунтовані ідеї!