Танок драконів

Тиріон

Прокинувшись, він виявив, що лишився сам-один, а паланкін зупинився.

Де сидів Іліріо, зосталася гора прим’ятих подушок. У горлі в карлика пересохло і шкребло. Йому наснилося... що ж йому наснилося? Він не пригадував.

Знадвору чулися голоси, які перемовлялися незнайомою мовою. Тиріон звісив ноги з паланкіна, вистрибнув поміж фіранок — і побачив магістра Іліріо, який стояв поряд з кіньми, а біля нього вивищувалося двоє вершників. Обидва були в потертих шкіряних сорочках і темно-коричневих вовняних плащах, але мечі їхні ховалися в піхвах, і товстунові, схоже, нічого не загрожувало.

— Мені до вітру треба,— оголосив карлик. Він перевальцем зійшов з дороги, розшнурував бриджі й відлив у колючі зарості. Забрало це чимало часу.

— Ну, сцяти в нього добре виходить,— почувся голос.

Тиріон струсив останні краплі й заховав своє причандалля.

— Сцяти — це найменший з моїх талантів. Бачили б ви, як я серу! — сказав він і обернувся до магістра Іліріо.— Ви цих двох знаєте, магістре? Схожі на розбійників. Мені піти топір узяти?

— Топір? — вигукнув вищий з вершників — м’язистий, з кошлатою бородою і кучмою рудого волосся.— Ти чув це, Гальдоне? Коротун хоче з нами битися!

Його супутник був старший, гладенько виголений, з аскетичним зморшкуватим обличчям. Волосся він зачесав назад і стягнув на потилиці в Гульку.

— Коротунам часто кортить довести свою мужність недоречною хвальковитістю,— промовив він.— Не певен, що він і качура забити здатен.

Тиріон знизав плечима.

— Несіть качура.

— Якщо ви наполягаєте,— вершник зиркнув на супутника.

Жилавий витягнув з піхов байстрючого клинка.

— Я — Качур, ти, малий язикатий покидьок.

«Боги праведні!»

— Я меншого качура мав на увазі.

Здоровань басовито розреготався.

— Ти чув, Гальдоне? Йому треба меншого Качура!

— А я б волів когось не такого язикатого,— чоловік на ім’я Гальдон якийсь час роздивлявся Тиріона холодними сірими очима, а відтак знову розвернувся до Іліріо.— Я так розумію, ви маєте для нас скрині?

— І мулів, що їх повезуть.

— Мули надто повільні. У нас є в’ючні коні, ми перенесемо скрині на них. Качуре, займися.

— Чому це Качурові завжди доводиться всім займатися? — здоровань сховав меча назад у піхви.— А чим займаєшся ти, Гальдоне? Хто з нас лицар — ти чи я?

Однак він подибав до в’ючних мулів.

— Як справи у нашого хлопця? — поцікавився Іліріо, поки переносили скрині. Тиріон нарахував шість — дубових, окутих залізом, замкнених. Але Качур з легкістю носив їх, завдаючи собі на плече.

— Зростом уже з Грифа. Три дні тому штовхнув Качура в ясла.

— Нікого він не штовхнув. Я сам упав — щоб його повеселити.

— Витівка вдалася,— мовив Гальдон.— Я й сам нареготався.

— В одній зі скринь — подарунок для хлопця. Зацукрований імбир. Він завжди його любив,— промовив Іліріо на диво сумовито.— Я тут подумую проїхатися з вами до Ґоян-Дроге. Влаштувати прощальний бенкет перед вашою річковою подорожжю...

— Нема часу бенкетувати, мілорде,— озвався Гальдон.— Гриф хоче вирушати, щойно ми повернемося. З пониззя річки приходять новини, і всі недобрі. На північ від озера Кинджал бачили дотраків — роз’їзд з халасару старого Мото, а слідом за ним рухається через Когорський ліс хал Зеко.

Товстун нечемно пирхнув.

— Зеко навідується в Когор що три-чотири роки. Когоряни відкупаються від нього лантухом золота — і він знову повертається на схід. Що ж до Мото, то всі його воїни майже такі самі старі, як він, і щороку їх меншає. Справжня загроза...

— ...хал Поно,— закінчив за нього Гальдон.— Якщо вірити чуткам, Мото й Зеко тікають від нього. Востаннє Поно бачили у верхів’ях річки Селору, і з ним був тридцятитисячний халасар. Гриф не хоче ризикувати, що Поно заскочить його на переправі, якщо раптом наважиться поткнутися на Ройн,— сказав Гальдон і глянув на Тиріона.— Ваш карлик верхи вміє їздити так само добре, як і сцяти?

— Їздити він уміє,— втрутився Тиріон — не встиг самовладець сиру відповісти,— хоча найкраще в нього це виходить у спеціальному сідлі й на знайомому коні. А ще він уміє розмовляти.

— Щира правда. Я — Гальдон, цілитель нашого маленького братства. Мене ще прозивають Недомейстром. А мій супутник — сер Качур.

— Сер Роллі,— виправив здоровань.— Роллі Качур. Будь-який лицар має право висвятити лицаря, і Гриф висвятив мене. А ти, карлику?

— Його звати Йолло,— швидко промовив Іліріо.

«Йолло? Так хіба що мавпу називати». Що гірше, ім’я було пентоське, а навіть дурневі видно, що Тиріон ніякий не пентосянин.

— Це в Пентосі я Йолло,— швидко мовив він, щоб якось це залагодити,— але мати дала мені ім’я Гугор Гілл.

— Ви корольок чи байстрючок? — поцікавився Гальдон.

Тиріон збагнув, що поруч з Гальдоном Недомейстром слід бути обережним.

— Будь-який карлик — байстрюк в очах свого батька.

— Понад усякий сумнів. Що ж, Гугоре Гілл, скажіть-но мені таке. Як Сервин Дзеркальний Щит убив дракона Уракса?

— Він наблизився, заховавшись за своїм щитом. Уракс бачив лише власне віддзеркалення, аж поки Сервин не застромив йому списа в око.

Гальдона це не вразило.

— Цю легенду знає навіть Качур. А не назвете мені ім’я лицаря, який під час Танку драконів спробував таку саму хитрість з Вагаром?

— Сер Байрон Свон,— посміхнувся Тиріон.— І його підсмажили. Тільки то був не Вагар, а Сайракс.

— Боюся, ви помиляєтеся. У праці «Танок драконів: істинна історія» мейстер Манкун пише...

— ...що це Вагар. Великий мейстер Манкун переплутав. Сер Байрон помер на очах у свого зброєносця, який написав про це своїй дочці. За його свідченнями, то була Сайракс, Рейнірина дракониця, й це більше схоже на правду, ніж версія Манкуна. Свон був сином лорда Прикордоння, а Штормокрай був за Ейгона. Вагар — дракон королевича Еймонда, брата Ейгона. Навіщо Свонові вбивати його?

Гальдон піджав губи.

— Постарайтеся не впасти з коня. А якщо впадете, почалапаєте назад до Пентоса. Наша «Сором’язлива панна» не чекатиме ні на кого, навіть на карлика.

— Люблю сором’язливих панн. Як і гулящих. Скажіть-но: а куди діваються повії?

— Я схожий на чоловіка, який знається з повіями?

Качур глузливо засміявся.

— Та він боїться. Лемора змусить його замолювати гріх, малий причепиться: хочу піти з вами, а Гриф йому прутня відріже й у горлянку запхне.

— Ну,— мовив Тиріон,— мейстрові прутень не потрібен.

— Але ж Гальдон — недомейстер.

— Бачу, карлик тебе розважає, Качуре,— мовив Гальдон.— Нехай їде з тобою.

Він розвернув коня.

Ще якусь хвилю Качур витратив на те, щоб надійно прив’язати скрині Іліріо на трьох в’ючаків. На той час за Гальдоном уже й слід захолов. Качур, схоже, не переймався через це. Стрибнувши в сідло, він підхопив Тиріона за комір і всадовив коротуна перед собою.

— Тримайся міцно за луку сідла, і все буде добре. В кобили легка ступа, а драконяча дорога гладенька, як дівоча дупця.

Узявши повіддя в праву руку, а віжки — в ліву, сер Роллі рушив жвавим клусом.

— Щасти вам! — гукнув Іліріо навздогін.— Перекажіть хлопцю: мені страшенно прикро, що я не буду в нього на весіллі. Я приєднаюся до вас у Вестеросі. Присягаюся руками моєї любої Серри.

Коли Тиріон Ланістер кинув на Іліріо Мопатиса останній погляд, магістр стояв біля паланкіна у своїй парчевій мантії, похиливши дебелі плечі. Вкритий курявою з-під копит, самовладець сиру здавався майже маленьким.

За чверть милі Качур наздогнав Гальдона Недомейстра. З тієї миті вершники їхали пліч-о-пліч. Тиріон учепився у високу луку сідла, незграбно розчепіривши ноги, певен, що дуже скоро його чекають водянки, корчі й синці від сідла.

— Цікаво,— заговорив Гальдон дорогою,— як піратам з озера Кинджал сподобається наш карлик.

— У вигляді рагу? — припустив Качур.

— Найгірший серед них — Урго Укаляний,— почав звірятися Гальдон.— Сам його сморід здатен убити людину.

— На щастя,— знизав плечима Тиріон,— мені бракує носа.

Гальдон легенько посміхнувся.

— Якщо нам трапиться леді Кора на «Відьминих зубах», дуже скоро тобі ще чогось бракуватиме. Її прозивають Кора Кровожерлива. На кораблі в неї команда з прегарних дівиць, які оскопляють усіх чоловіків, що потрапляють їм до рук.

— Жахливо. Зараз штанці обмочу.

— Ліпше не треба,— похмуро застеріг Качур.

— Як скажеш. Якщо нам трапиться леді Кора, я вберу спідничку і скажу, що я — Серсі, славнозвісна бородата красуня з Королівського Причалу.

Цього разу Качур розсміявся, а Гальдон мовив:

— А ти малий жартівник, Йолло. Подейкують, лорд у савані дарує милість тому, хто його розсмішить. Може, його сіра світлість обере тебе як прикрасу для свого кам’яного двору.

Качур тривожно зиркнув на свого супутника.

— Не треба таких жартів, особливо неподалік Ройна. Він усе чує.

— Качина мудрість,— зронив Гальдон.— Перепрошую, Йолло. Не треба так бліднути, я просто шуткував. Повелитель печалей не дарує свій сірий цілунок абикому.

«Сірий цілунок». На саму думку про це в Тиріона шкіра сиротами взялася. Смерть уже не жахала Тиріона Ланістера, а от сіролуска — це інша справа. «Лорд у савані — це просто легенда,— сказав собі він,— таки самий привид, як Лан Розумник, чий дух, дехто каже, досі живе в Кичері Кастерлі». Та все одно він прикусив язика.

Ніхто не помітив, що карлик несподівано замовк, бо Качур вирішив розважити його історією свого життя. Батько його був зброярем у Буремості, повідав Качур, отож народився він із дзвоном криці у вухах і змалечку вправлявся з мечем. Здібний здоровань привернув увагу лорда Касвела, який запропонував йому місце в своєму гарнізоні, однак хлопчині хотілося більшого. У нього на очах Касвелів хирлявий синок спершу став пажем, потім зброєносцем і зрештою лицарем.

— Кволий вузьколиций підлипала — ось який він був, але ж у старого лорда було четверо доньок і всього один син, тож нікому й слова не можна було проти нього сказати. У дворі інші зброєносці боялися пальцем його торкнутися.

— Але ти був не з боязких,— зронив Тиріон, легко здогадавшись, чим закінчиться ця історія.

— На шістнадцяті іменини батько викував для мене довгого меча,— мовив Качур,— та Лорентові він так сподобався, що він забрав його собі, а мій клятий батечко не наважився йому відмовити. Коли ж я почав нарікати, Лорент мені просто в лице сказав, що рука моя створена для ковальського молота, а не для меча. То я схопив молот і заходився його гамселити, поки не поламав йому обидві руки й половину ребер. Відтак мені довелося швидко тікати з Розлогів. Переплив море і приєднався до золотого загону. Кілька років був підмайстром коваля, а потім сер Гарі Стрикленд узяв мене зброєносцем. Коли Гриф поширив униз по річці новину, що шукає військового інструктора для свого сина, Гарі послав до нього мене.

— І Гриф висвятив тебе на лицаря?

— За рік по тому.

— А розкажи нашому маленькому приятелеві,— легенько посміхнувся Гальдон Недомейстер,— як ти своє прізвище отримав, ну ж бо.

— В лицаря має бути не лише ім’я, а й прізвище,— заговорив здоровань,— і ми саме були в полі, коли Гарі мене висвячував, і я звів очі й побачив качок, отож... не смійтеся!

Після заходу сонця вони з’їхали з дороги, щоб перепочити на зарослому дворі поряд зі старим кам’яним колодязем. Тиріон зістрибнув на землю, щоб розім’яти затерплі литки, а Качур з Гальдоном напували коней. Поміж каміння та на замшілих стінах колишнього велетенського мурованого особняка проросли тверді брунатні трави й деревні бур’яни. Подбавши про коней, вершники розділили просту вечерю: з’їли солону свинину з холодною квасолею, запиваючи елем. Тиріон з приємністю сприйняв грубу їжу після тих пишних страв, які їв з Іліріо.

— А ті скрині, що ми вам привезли,— заговорив він, жуючи.— Спершу я подумав, що це золото для золотого загону, допоки сер Роллі не завдав собі скриню на плече. Якби вона була повна монет, це б йому так легко не вдалося.

— Це обладунки,— знизав плечима Качур.

— І одяг,— докинув Гальдон.— Придворне вбрання для всіх нас. Тонка вовна, оксамит, шовкові плащі. Не можна з’являтися перед королевою як голодрабець... і з порожніми руками. І з ласки магістра ми тепер маємо пристойні дарунки.

Зі сходом місяця, знову в сідлах, продовжили путь на схід під зоряною мантією. Стара валірійська дорога блищала попереду, як довга срібна стрічка, що звивалася лісами й долами. Якусь мить Тиріон почував майже умиротворення.

— Правду писав Ломас Легконіг. Дорога — просто диво.

— Ломас Легконіг? — перепитав Качур.

— Письмак, давно помер уже,— пояснив Гальдон.— Усе життя подорожував світом, а про землі, які відвідав, написав дві книжки — «Дива» і «Рукотворні дива».

— Дядько подарував мені їх, коли я був ще зовсім хлопчиком,— сказав Тиріон.— Я їх зачитав так, що вони геть розвалилися.

— «Сім див створили боги, а смертні — дев’ять див»,— процитував Недомейстер.— Яка безбожність із боку смертних перевершити богів, але маємо що маємо. Кам’яні дороги Валірії — одне з дев’ятьох див, описаних Легконогом. П’яте, здається.

— Четверте,— сказав Тиріон, який змалечку знав усі шістнадцять див напам’ять. Дядько Геріон любив ставити його на стіл під час бенкетів і змушувати перелічувати їх. «А мені подобалося, правда ж? Стояти серед хлібних мисок, коли всі очі прикуті до тебе, й доводити, який я розумний куць». Роки й роки плекав він мрію, що одного дня сам об’їде світ і на власні очі побачить усі Легконогові дива.

Лорд Тайвін поклав край цим надіям за десять днів до синового шістнадцятиріччя, коли Тиріон попросився в подорож у дев’ять вільних міст, як його дядьки в такому віці. «Мої брати були відповідальні, можна було не боятися, що вони зганьблять дім Ланістерів,— відповів батько.— Наприклад, поберуться з повією». А коли Тиріон нагадав йому, що за десять днів він уже буде дорослий чоловік, вільний подорожувати, де схоче, лорд Тайвін сказав: «Ніхто не вільний. Так можуть думати тільки діти й дурні. Їдь собі. Вберися в блазенський костюм — розважатимеш лордів спецій і королів сиру, стоячи на голові. Тільки не забудь сам заплатити за дорогу й викинути з голови всі думки про повернення». Від хлопцевого виклику не лишилося і сліду. «Якщо хочеш корисного заняття, ти його отримаєш»,— провадив батько. Отож, на відзначення дорослішання, Тиріонові доручили нагляд за всіма стоками й резервуарами Кичери Кастерлі. «Мабуть, батько сподівався, я туди провалюся». Але Тайвіна чекало розчарування. Ніколи ще стоки не працювали так добре, як коли ними керував Тиріон.

«Мані б келих вина — промити рот від присмаку Тайвіна. А ще краще — цілий бурдюк».

Їхали всю ніч, Тиріон неспокійно дрімав — то провалювався в сон, прихилившись до луки, то раптово прокидався. Час до часу він сповзав із сідла, однак сер Роллі рвучко підтягував його назад. До світанку ноги в карлика боліли, а сідниці всі були натерті.

Лише наступного дня досягнули Ґоян-Дроге, що лежало на березі річки.

— Легендарний Ройн,— промовив Тиріон, побачивши з кручі повільний зелений водоплин.

— Малий Ройн,— виправив Качур.

— Саме так.

«Приємна річечка, нічого не скажу, але найменший зубець Тризуба вдвічі ширший, а течія швидша в усіх трьох». Місто теж не вражало. Ґоян-Дроге ніколи не було великим містом, з історії пригадував Тиріон, однак було гарним, зеленим і квітучим, містом каналів і фонтанів. «До війни. До приходу драконів». За тисячу років усі канали забилися бур’янами й болотом, а в стоячому болоті розвелися рої мух. Бите каміння храмів і палаців поволі осідало в землю, а береги річки густо поросли старим покрученим верболозом.

Серед цього запустіння ще мешкало трохи людей, які серед бур’яну садили городи. Зачувши на старій валірійській дорозі дзвін залізних підків, більшість із них кинулася назад у нори, з яких вони повиповзали, але на сонці лишилося кількоро сміливців, які провели вершників порожніми байдужими очима. Гола дівчинка з вимащеними землею колінами, здавалося, не могла відірвати від Тиріона очей. «Вона в житті не бачила карлика,— збагнув він,— а тим паче безносого карлика». Скорчивши гримасу, він показав язика — і дівчинка заплакала.

— Що ти їй зробив? — запитав Качур.

— Послав повітряний поцілунок. Від моїх цілунків усі дівчата плачуть.

За густим верболозом дорога раптом закінчилася, ненадовго подорожні повернули на північ і деякий час їхали уздовж води, поки не закінчилися чагарники й не відкрилася стара кам’яна набережна, наполовину затоплена й оточена високими брунатними бур’янами.

— Качуре! — почувся крик.— Гальдоне!

Тиріон, вивернувши голову, побачив на даху низької дерев’яної будівлі хлопчину, який махав крислатим солом’яним брилем. Це був гінкий юнак, гарної статури, рослявий, з кучмою темного-синього волосся. Карлик на око дав йому п’ятнадцять-шістнадцять років — десь так.

Дах, на якому стояв хлопець, виявився каютою «Сором’язливої панни» — старого ветхого однощоглового байдака на жердинах. Широкий і плаский, ідеальний для плавання проти течії навіть по найменших річках, він легко долає піщані мілини. «Не надто вродлива панна,— подумав Тиріон,— та іноді в ліжку найбридкіші виявляються найгарячішими». Байдаки, що ходили на жердинах по річках Дорну, зазвичай були яскраво розмальовані й вишукано різьблені, та про цю панну такого не скажеш. Фарба, потріскана й напівоблущена, була брудного сіро-бурого відтінку, а великий вигнутий румпель — простий і неприкрашений. «Колір землистий,— подумав Тиріон,— але в цьому, без сумніву, й була ідея».

Качур уже гукав у відповідь. Кобила ступила на мілину, приминаючи очерет. Хлопець зістрибнув з даху каюти на палубу, а відтак з’явилася й решта команди «Сором’язливої панни». Біля румпеля стояла літня пара, в рисах обличчя вгадувалася ройнарська кров, а з каюти вийшла вродлива септа в шовковистій білій рясі, відкидаючи з очей каштановий кучерик.

Грифа впізнати було неважко.

— Годі репетувати,— промовив він. І знагла над річкою запала тиша.

«З цим будуть проблеми»,— одразу здогадався Тиріон.

Гриф на плечах мав шкуру ройнарського рудого вовка з головою. Під хутром виднілася брунатна шкірянка, укріплена залізними кільцями. Гладенько поголене обличчя теж було шкірясте, зі зморшками в кутиках очей. Хоча волосся в нього було таке саме синювате, як і в сина, проглядалося руде коріння, а брови були ще рудіші. При боці в нього висіли меч і кинджал. Якщо він зрадів, що Качур з Гальдоном повернулися, то вправно це приховував, а от своє незадоволення присутністю Тиріона ховати навіть не намагався.

— Карлик? Це що таке?

— Знаю, ви сподівалися на кружало сиру,— промовив Тиріон і обернувся до Грифа Молодшого, намагаючись обеззброїти його усмішкою.— Синє волосся підійде для Тайроша, але у Вестеросі діти закидають тебе камінням, а дівчата засміють.

Хлопець був приголомшений.

— Моя мати була тайроською пані. Я фарбую волосся в пам’ять про неї.

— Що це за істота? — поцікавився Гриф.

— Іліріо прислав листа, в якому все пояснює,— відповів Гальдон.

— Давай сюди. А карлика відведи до мене в каюту.

«Не подобаються мені його очі»,— подумав Тиріон, коли перекупний меч усівся навпроти нього в найтемнішому кутку приміщення; тепер їх розділяв подряпаний дощаний стіл з лойовою свічкою. Ті очі були блідо-блакитні, холодні. Не любив карлик блідих очей. Лорд Тайвін мав блідо-зелені, з золотими крапочками.

Тиріон спостерігав, як перекупний меч читає. Вже те, що він умів читати, справляло враження. Скільки перекупних мечів може таким похвалитися? «Він майже не ворушить губами»,— зауважив Тиріон.

Нарешті Гриф відірвав погляд від пергаменту — і його бліді очі звузилися.

— Тайвін Ланістер помер? Від вашої руки?

— Від мого пальця. Оцього,— Тиріон показав свого пальця, щоб Гриф помилувався.— Лорд Тайвін саме сидів у виходку, отож я пробив йому кишки арбалетною стрілою, щоб побачити, чи справді він сере золотом. Та ні. А шкода — золото б мені не завадило. А ще я вбив власну матір — трохи раніше. А, і ще мого небожа Джофрі — отруїв на його власному весіллі й дивився, як він задихається. Чи сироторгівець про це не згадав? До цього переліку я ще збираюся додати брата й сестру, якщо буде ласка вашої королеви.

— Ласка? Іліріо геть здурів? З чого це він вирішив, що її світлість прийме на службу царевбивцю й зрадника, який сам визнає себе винним?

«Гарне питання»,— подумав Тиріон, але натомість сказав:

— Король, якого я убив, займав її престол, а зрадив я левів, тож, мені здається, я вже услужив королеві службу. Можна мені побачити, що саме написав сироторгівець? Люблю почитати про себе.

Гриф проігнорував прохання. Натомість підніс листа до полум’я свічки й спостерігав, як пергамент чорніє, скручується, спалахує.

— Між Таргарієнами й Ланістерами стоїть кров. Що подвигло вас підтримати королеву Данерис?

— Золото і слава,— радісно промовив карлик.— А, і ще ненависть. Якби ви були знайомі з моєю сестрою, ви б зрозуміли.

— Ненависть я добре розумію.

З того, як Гриф промовив це слово, Тиріон збагнув, що це правда. «Та він кружеляє кухлями ту ненависть. Вона роками гріла його ночами».

— То у нас є дещо спільне, сер.

— Я не лицар.

«Не просто брехун, а ще й невдатний. Це так було незграбно і безглуздо, мілорде!»

— А сер Качур каже, що ви висвятили його в лицарі.

— Качур забагато балакає.

— Дивно, що качур узагалі вміє балакати. Та нехай, Грифе. Ви — ніякий не лицар, а я — Гугор Гілл, мале чудовисько. Ваше мале чудовисько, якщо хочете. Даю вам слово: я бажаю лише стати відданим слугою вашої королеви драконів.

— І як же ви збираєтеся їй послужити?

— Язиком,— Тиріон один по одному облизав пальці.— Можу поділися з її світлістю, про що думає моя люба сестричка — якщо це можна назвати думанням. Можу розповісти її капітанам, як найкраще подолати в бою мого брата Джеймі. Я знаю, хто з лордів сміливець, а хто боягуз, хто вірний, а хто продажний. Можу забезпечити їй союзників. І я чимало знаю про драконів, це може підтвердити ваш недомейстер. А ще я кумедний і їм небагато. Вважайте мене своїм власним справжнім куцем.

Гриф якусь хвилю зважував його слова.

— Зрозумій одне, карлику. Ти серед нас найпослідущий. Тримай язика за зубами і роби, що скажуть, бо пошкодуєш.

«Так, батьку»,— мало не промовив Тиріон.

— Як скажете, мілорде.

— Я ніякий не лорд.

«Брехун».

— Це проста ввічливість, друже.

— І я вам не друг.

«Не лицар, не лорд, не друг».

— Яка прикрість.

— Тільки не треба цієї іронії. Я довезу вас до Волантиса. Якщо покажете себе слухняним і корисним, зможете залишитися з нами й послужити всіма силами королеві. Завдасте проблем понад міру — можете забиратися куди заманеться.

«Ага, куди заманеться — це на дно Ройна, де риби обгризуть залишки мого носа».

— Валар догейрис.

— Спати можете на палубі або в трюмі — як схочете. Ісілла знайде для вас постіль.

— Дуже мило з її боку,— Тиріон незграбно вклонився, але, виходячи, вже в дверях каюти озирнувся.— А що як ми, розшукавши королеву, виявимо, що балачки про драконів — п’яні матроські фантазії? Широкий світ повний таких божевільних казок. Бабаї і змікули, обмари й опирі, русалки, гірські гобліни та крилаті коні, крилаті свині та... крилаті леви.

Гриф, глянувши на нього, нахмурився.

— Я відверто попередив вас, Ланістере. Тримайте язика на припоні, якщо не хочете його втратити. Ми ризикуємо королівствами. Ризикуємо життям, ім’ям і честю. Ми тут не у гру граємося заради вашої розваги.

«А таки у гру,— подумав Тиріон.— У гру престолів».

— Як скажете, капітане,— пробурмотів він, ще раз уклоняючись.