Танок драконів

Джон

Уночі йому наснилося, що під сурми бойових ріжків і барабанний дріб з лісу з криками виходять дикуни. «Бум ДУМ-бум-ДУМ-бум-ДУМ»,— котився звук — одностайне калатання тисяч сердець. Дикуни були хто зі списами, хто з луками, хто з сокирами. Деякі їхали на кістяних колісницях, які тягнули запряжки великих, як поні, собак. Серед них човгали велети сорок футів заввишки, тримаючи обушки завбільшки з дубок.

«Тримайтеся,— закричав Джон Сноу.— Відкиньте їх». Він сам-один стояв на Стіні. «Вогонь,— гукав він,— нагодуйте їх вогнем»,— але не було кому його слухати.

«Нікого немає. Всі мене покинули».

З сичанням летіли вгору стріли, за ними тягнулися полум’яні хвости. Брати-опудала в охоплених вогнем чорних плащах падали вниз. «Сноу»,— кавкав орел, а вороги повзли по кризі, наче павуки. Джон був у чорних крижаних обладунках, але меч у руці горів, розжарений до червоного. Коли мертвяки вилазили на верх Стіни, він їх скидав удруге помирати унизу. Убив сивобородого старого і безбородого хлопчака, велета і сухореброго чоловіка з загостреними зубами, дівчину з густим рудим волоссям. Упізнав Ігритту, але було запізно. Вона зникла так само раптово, як і з’явилася.

Світ розчинився в червоному тумані. Джон штрикав, сік і різав. Зарубав Донала Ноя і випустив кишки Глухенькому Дикові Фоларду. Кворин Піврукий, поточившись, упав навколішки, марно силкуючись зупинити фонтан крові з шиї. «Це я — лорд Вічнозиму»,— закричав Джон. Перед ним стояв Роб, у його чуприні танув сніг, Довгопазур відтяв йому голову. А тоді Джона за плече грубо стиснула вузлувата рука. Він круто розвернувся...

...і прокинувся від того, що ворон дзьобав його в груди.

— Сноу,— крукав птах. Джон зігнав його. Ворон незадоволено вереснув і, перелетівши на стійку ліжка, похмуро витріщився на нього крізь передсвітанкову напівтемряву.

Цей день прийшов. Час вовка. Скоро встане сонце, і попід Стіною на цей бік пройдуть чотири тисячі дикунів. «Це божевілля»,— подумав Джон Сноу, прочесавши попеченими пальцями волосся й укотре питаючи себе, що ж він коїть. Щойно відчиниться брама, вороття не буде. «Замість мене з Тормундом мав би домовлятися Старий Ведмідь. Або Джеремі Рикер, або Кворин Піврукий, або Деніс Малістер — хтось із досвідчених братів. Мій дядько, наприклад». Але запізно відступати. Будь-яке рішення несе в собі ризик, будь-яке рішення має свої наслідки. Джон мусить довести гру до кінця.

Він встав і вдягнувся в темряві під бурмотіння Мормонтового крука у протилежному кутку кімнати. «Зерна», буркотів птах, і «Король», і «Сноу, Джон Сноу, Джон Сноу». Це було дивно. Джон не пригадував, щоб птах раніше вимовляв його повне ім’я.

Поснідав у підвалі разом з офіцерами. На сніданок подали підсмажений хліб, яєшню, кров’янку і ячну кашу, а до них — ріденьке жовте пиво. За їдою ще раз перевірили, чи все готово.

— Все готово,— запевнив Джона Бовен Марш.— Якщо дикуни дотримаються умов угоди, все буде зроблено, як ви наказали.

«А якщо не дотримаються, то все може закінчитися кров’ю і різаниною».

— Пам’ятайте,— мовив Джон,— Тормундові люди голодні, змерзлі, налякані. Дехто з них ненавидить нас так само, як ви ненавидите їх. Ми з ними тут ступаємо на тонкий лід. Одна тріщина — і ми всі провалимося. Якщо сьогодні судилося пролитися крові, то дивіться, щоб це не ми завдали першого удару, бо, присягаюся богами давніми й новими, я відрубаю голову тому, хто цього удару завдасть.

У відповідь він отримав «ага», кивки, бурмотіння, слова «Як накажете», і «Буде зроблено», і «Так, мілорде». Один по одному чоловіки підвелися, застебнули поясни з мечами, накинули теплі чорні плащі й вийшли на холод.

Останнім з-за столу встав Стражденний Ед, який уночі повернувся з шістьма фургонами з Довгого Кургану. З Блудного Кургану, як тепер називали цю фортецю хлопці, Еда прислали зібрати всіх списосуджених, скільки влізе у фургони, і повернутися з ними в Курган, де вони приєднаються до своїх сестер.

Джон спостерігав, як Ед підбирає хлібом жовток. Було на диво приємно знову побачити квасне Едове обличчя.

— Як іде ремонт? — запитав Джон свого колишнього стюарда.

— Ще років десять — і все відновимо,— відповів Толет своїм звичним похмурим тоном.— Коли ми в’їхали, там аж мурашилося від щурів. Списосуджені повбивали клятих виродків. Тепер там мурашиться від списосуджених. Але бувають дні, коли мені здається, що краще б там лишалися щури.

— А як вам під Залізним Еметом? — запитав Джон.

— Переважно під ним Чорна Маріс, м’лорде. А я маю своїх мулів. Кропив’яник каже, ми родичі. Ми й справді однаково довговиді, але я далеко не такий упертий. І даю слово: з їхніми матінками я не знався,— доївши яєшню, він зітхнув.— Люблю гарну окату яєшню. Будь ласка, м’лорде, не віддавайте всіх наших курей дикунам — вони їх з’їдять.

Надворі Джон побачив, що небо на сході вже світлішає. Ніде не було ані хмаринки.

— Схоже, день буде гарний для нашої справи,— мовив Джон.— Ясний, теплий і сонячний.

— Стіна плакатиме. А вже ж майже зима. Це якось неприродно, м’лорде. Погана прикмета, якщо хочете знати мою думку.

— А якби повалив сніг? — усміхнувся Джон.

— Це ще гірша прикмета.

— А якої погоди хочеться вам?

— Такої, як у хаті,— сказав Стражденний Ед.— З ласки мілорда, я повернуся до своїх мулів. Вони без мене скучають. Значно більше за списосуджених.

Тут вони й попрощалися: Толет рушив до східної дороги, де чекали фургони, а Джон Сноу — у стайню. Шовк уже осідлав і загнуздав його коня — гарячого сивого рисака з гривою чорною і блискучою, як мейстерське чорнило. Такого коня Джон не обрав би для розвідки, але нині головне мати солідний вигляд, а для такого жеребець пасує якнайкраще.

Почет уже чекав на нього. Джон не любив оточувати себе вартою, але сьогодні розсудливіше взяти з собою кількох добрих вояків. У кольчугах, залізних напівшоломах і чорних плащах, з довгими списами в руках, з мечами і кинджалами на поясах, вони справляли грізне враження. Для такого завдання Джон відхилив усіх зелених хлопчаків і сивобородих старих у своїй команді й обрав вісьмох чоловіків у розквіті сил: Тая, Маллі, Ліворукого Лу, Старшого Лідла, Рорі, Фулка Блоху, Гарета Зеленосписа. І Шкіряка, нового військового інструктора Чорного замку, щоб показати вільному народу, що людина, яка в битві під Стіною воювала за Манса, все одно може посісти в Нічній варті почесне місце.

Заки зібралися під брамою, небо на сході зарум’янилося. «Зорі згасають»,— подумав Джон. Коли вони з’являться знову, то побачать світ, який змінився назавжди. Поряд зі священним вогнищем леді Мелісандри стояло кількоро вояків королеви, спостерігаючи за подіями. Коли Джон поглянув на Королівську вежу, у вікні промайнуло щось червоне. Королеви Селізи не було і знаку.

Час прийшов.

— Відчинити браму,— тихо мовив Джон.

— ВІДЧИНИТИ БРАМУ! — прогуркотів Старший Лідл громовим голосом. Нагорі, на висоті семисот футів, його почули чатові й піднесли до вуст бойові ріжки. Зірвалася сурма й, відбиваючись від Стіни, полетіла по всьому світу. «Ау-у-у-у-у-у!» Один довгий сигнал. Тисячу років, ба й більше, цей сигнал означав, що додому повертаються розвідники. Сьогодні він означав дещо інше. Сьогодні він запрошував вільний народ до їхнього нового дому.

З обох кінців довгого тунелю відчинилися брами й піднялися залізні ґрати. Світанок кидав відблиски на кригу, забарвлюючи її в рожеві, золоті й пурпурові тони. Стражденний Ед не помилявся. Скоро Стіна почне плакати. «Дайте боги, щоб плакала тільки вона».

Шовк перший зайшов у крижаний тунель, розганяючи темряву залізним ліхтарем і освітлюючи дорогу. Джон рушив за ним, ведучи коня. Після нього зайшла в тунель і його варта. Останніми — Бовен Марш зі стюардами: їх було два десятки, і кожен мав завдання. Нагорі командував Стіною Ульмер з королівського лісу. Поряд з ним стояло чотири десятки найкращих лучників Чорного замку, готові відповісти на будь-які проблеми внизу зливою стріл.

На північ від Стіни вже чекав Тормунд Велетозгуб, сидячи на маленькому худому гароні, який невідомо як витримував таку вагу. З ним було двоє його вцілілих синів — рослявий Тореґ і юний Дрин — і зо шість десятків вояків.

— Ха! — вигукнув Тормунд.— Варта, ні? А де твоя довіра, вороне?

— Ви привели більше людей, ніж я.

— Привів. Ходи-но сюди, хлопче. Нехай мої люди на тебе подивляться. У мене тут тисячі дорослих чоловіків, які в житті не бачили лорда-командувача, зате пам’ятають, як у дитинстві їм казали: не будете чемні — вас з’їдять розвідники. Вони мають тебе побачити — довговидого хлопця в старому чорному плащі. Мають зрозуміти, що Нічної варти нема чого боятися.

«Такого я б їх краще не вчив». Джон стягнув рукавичку з обпеченої руки, вклав два пальці в рота і свиснув. З брами вибіг Привид. Тормундів кінь так різко став дибки, що дикун мало не вивалився з сідла.

— Нема чого боятися? — перепитав Джон.— Привиде, стій.

— Ну й чорносердий ти байстрюк, лорде Сноу! — Тормунд Сурмач підніс до вуст свій бойовий ріжок. Сурма, відбиваючись від криги, покотилася як грім, і до брами рушили перші вільні люди.

Зі світанку до сутінок спостерігав Джон, як заходять дикуни.

Першими зайшли заручники — сто хлопчиків віком від вісьмох до шістнадцятьох років.

— Твоя кровна заплата, лорде Сноу,— оголосив Тормунд.— Сподіваюся, плач матерів не переслідуватиме тебе ночами.

Деяких хлопчиків до брами вели мати або батько, інших — старші брати або сестри. Та переважно вони йшли самі. Чотирнадцяти-п’ятнадцятирічні хлопці — майже дорослі вже, тож не хотіли, щоб хтось побачив, як вони чіпляються за материну спідницю.

Хлопчиків рахувало двоє стюардів, записуючи імена в довгі пергаментні сувої. Третій як данину збирав їхні цінності й також записував. Хлопчаки вирушали туди, де ніколи досі не бували, служити в ордені, який ворогував з їхніми краянами вже тисячі років, одначе Джон не побачив сліз і не почув материнських плачів. «Це люди зими,— нагадав він собі.— Там, звідки вони родом, сльози замерзають на щоках». Жоден із заручників не закомизився й не спробував утекти, коли приходила його черга пірнати в темний тунель.

Майже всі хлопчики були худенькі, деякі взагалі кощаві, цибаті, з руками-паличками. Джон іншого й не очікував. А загалом вони всі були дуже різні. Високі й низенькі, з волоссям каштановим і чорним, медовим і біляво-рудуватим, а були й поціловані вогнем, як Ігритта. Хлопчики зі шрамами, з кульгавістю, з рябими після віспи обличчями. У старших на щоках виднівся пушок і ріденькі вусики над губою, але був і один хлопець з такою густою бородою, як у Тормунда. Хтось був одягнений у пишні м’які хутра, хтось — у дублену шкіру й збірні обладунки, більшість — у вовну й тюленячі шуби, кількоро було в лахмітті. Один був голий. Багато хто з хлопців мав зброю: гострі ратища, кам’яні обушки, ножі з кістки, каменю або драконового скла, шпичасті палиці, тенета, навіть подекуди старі іржаві мечі. Хлопчаки-рогоногі йшли по снігу блаженно босі. Інші хлопці мали «ведмежі лапи», тож не провалювалися у сніг. Шестеро хлопців приїхало на конях, двоє на мулах. Двійко братів привели козу. Найбільший заручник був на зріст шість з половиною футів, але з дитячим личком; найменший — шмаркатий малий, який запевняв, що йому дев’ять, хоча на вигляд ніхто б йому не дав більш як шість.

Особливо слід відзначити синів видатних батьків. Тормунд, коли вони проходили, розповідав про кожного окремо.

— Оцей хлопчина — син Сорена Щитолома,— показав він на рослявого юнака.— А отой рудий — малий Герика Королівської Крові. Як його послухати, він походить з роду Реймуна Рудобородого. Але насправді — з роду Реймунового молодшого брата.

Далі він показав на двох хлопців, схожих як близнюки, наполягаючи, що вони не рідні, а тільки єдиноутробні:

— Мати в них спільна, а татусі різні: в одного — Гарл Гончий, а в другого — Гарл Гожий. Татусі терпіти не можуть один одного. На твоєму місці я б відіслав одного у Східну варту, а другого — у Тіняву вежу.

Далі він показав синів Гауда Мандрівника, Броґа, Девіна Тюленебоя, Кайлега Дерев’яновухого, Морни Білої Маски, Великого Моржа...

— Його так і звати — Великий Морж? Справді?

— На Замерзлому Узбережжі дають дивні імена.

Троє заручників, за словами Тормунда, були синами Альфина Круковбивці, сумнозвісного нальотчика, вбитого Кворином Півруким.

— Вони зовсім не схожі між собою,— зауважив Джон.

— Вони єдинокровні, народжені від різних матерів. Прутик у Альфина був крихітний, менший, ніж у тебе, але пхав він його куди попало. Мав сина в кожному селищі.

Про одного шмаркатого хлопчину з вузьким щурячим писком Тормунд сказав:

— Це малий Варамира Шестишкурого. Пам’ятаєш Варамира, лорде Сноу?

Джон пам’ятав.

— Шкуромін.

— Атож, Варамир був шкуромін. І лихий до того ж. Швидше за все, вже мертвий. Ніхто його не бачив після бою.

Ще двоє хлопчиків виявилися замаскованими дівчатками. Побачивши їх, Джон послав Рорі й Старшого Лідла привести їх до нього. Одна прийшла слухняно, друга відбивалася й кусалася. «Це може погано закінчитися».

— У цих двох теж видатні батьки?

— Ха! Навряд чи. Обрані жеребкуванням.

— Це дівчата.

— Справді? — Тормунд з сідла примружився до парочки.— Ми з лордом Вороном заклалися, котрий з вас має більший прутень. Ану знімайте штани. Показуйте.

Одна з дівчат почервоніла. Друга дивилася сердито і зухвало.

— Відчепіться від нас, Тормунде Велетосмрад. Відпустіть.

— Ха! Твоя взяла, вороне. На двох жодного прутня. Зате мала явно має яйця. Майбутня списосуджена,— промовив він і гукнув до своїх людей.— Ідіть знайдіть їм якусь дівчачу вдяганку, поки лорд Сноу не обмочив штанці.

— Мені потрібні замість них двоє хлопців.

— З якого дива? — Тормунд почухав бороду.— Заручник є заручник, як на мене. Твій великий гострий меч відітне дівчачу голову так само легко, як і хлоп’ячу. Татусі люблять своїх доньок так само, як і синів. Ну, більшість татусів.

«Мене хвилюють не їхні татусі».

— Манс вам ніколи не співав про хоробру Данні Флінт?

— Щось не пригадую. А хто це?

— Дівчина, яка перевдяглася у хлопця, щоб убратися в чорне. Пісня про неї гарна й сумна. А те, що трапилося з нею, не дуже гарне.

В деяких варіантах пісні є куплет про те, що її привид і досі блукає у Ночефорті.

— Дівчат я відішлю у Довгий Курган.

З чоловіків там тільки Залізний Емет і Стражденний Ед, а їм обом Джон довіряє. На жаль, те саме можна сказати не про всіх братів.

Дикун усе збагнув.

— Лихі ви пташки, ворони,— сплюнув він.— Отже, ще двоє хлопців. Ти їх отримаєш.

Коли повз них пройшло дев’яносто дев’ять заручників, зникаючи під Стіною, Тормунд Велетозгуб представив останнього.

— Мій син Дрин. І гляди, вороне, добре дбай про нього, бо я твою чорну печінку засмажу і зжеру.

Джон пильно роздивився хлопця. «Одного віку з Браном, тобто був би, якби Брана не убив Теон». Однак, на відміну від Брана, Дрина не назвеш милим. Опецькуватий хлопчина з короткими ногами, дебелими руками та круглим червоним обличчям був зменшеною копією свого батька з темно-каштановою чуприною.

— Він буде моїм пажем,— пообіцяв Джон Тормундові.

— Чув, Дрине? Тільки не запишайся,— мовив Тормунд і обернувся до Джона.— Час до часу йому доводиться гарненько зацідити. Тільки стережися зубів. Він кусається.

Він знову потягнувся до свого ріжка, підніс його до вуст і засурмив.

На цей раз уперед пішли воїни. І їх була не сотня. «П’ятсот,— на око оцінив Джон, коли вони вийшли з-під дерев,— а може, й ціла тисяча». Верхи їхав лише кожен десятий, але озброєні були всі. На спині в них висіли круглі плетені щити, обтягнуті шкурами й дубленою шкірою і розмальовані зміями, павуками, відтятими головами, закривавленими келепами, розбитими черепами й бісами. Кількоро воїнів були у трофейній криці — різношерстих пом’ятих обладунках, знятих з трупів загиблих розвідників. Інші для захисту носили кістяні кольчуги, як Тарарах. Усі були в шубах і дубленій шкірі.

З ними були списосуджені з довгим розпущеним волоссям. Джон, дивлячись на них, не міг не згадувати Ігритту: відблиск полум’я у неї в косах, і вираз її обличчя, коли вона роздягала Джона у гроті, і її голос. «Нічого ти знаєш, Джоне Сноу»,— сто разів повторила вона йому.

«І нині я знаю не більше, ніж тоді».

— Могли б спочатку завести жінок,— мовив Джон до Тормунда,— матерів і дівчат.

Дикун кинув на нього хитрий погляд.

— Ага, міг би. А ви, ворони, могли б зачинити браму. А коли з того боку буде кілька бійців, браму точно ніхто не зачинить, правда? — широко посміхнувся він.— Я твого клятого коня купив, Джоне Сноу, тому маю право зазирати йому в зуби. Тільки не подумай, що ми тобі не довіряємо. Ми довіряємо вам рівно настільки, наскільки ви довіряєте нам,— пирхнув він.— Ти ж хотів воїнів, правда? Ось тобі вони. Кожен вартий шістьох ваших чорних воронів.

Джон не стримав посмішки.

— Якщо вони наготували свою зброю проти нашого спільного ворога, мене це влаштовує.

— Я ж дав тобі слово, хіба ні? Слово Тормунда Велетозгуба. Тверде, як залізо,— відвернувшись, він сплюнув.

Серед воїнів було чимало батьків Джонових заручників. Деякі з них, проходячи, витріщалися холодними мертвими очима, мацаючи руків’я мечів. Інші всміхалися до Джона, як родичі, які давненько з ним не бачилися, от тільки деякі з цих усмішок непокоїли Джона більше, ніж сердиті погляди. Коліна ніхто не прихиляв, але чимало хто давав обітницю.

— Підтверджую присягу, дану Тормундом,— заявив чорночубий небагатослівний Броґ. Сорен Щитолам, ледве-ледве кивнувши, проричав:

— Соренова сокира належить тобі, Джоне Сноу, якщо вона тобі потрібна.

Рудобородий Герик Королівської Крові привів із собою трьох доньок.

— З них вийдуть гарні дружини, які народять своїм чоловікам дужих синів королівської крові,— хвальковито промовив він.— Як і їхній батько, вони походять від Реймуна Рудобородого, колишнього короля-за-Стіною.

Джон знав: серед вільного народу кров має невелике значення. Це йому розповіла Ігритта. У Герикових доньок були такі самі полум’яні коси, як у неї, от тільки в неї коси кучерявилися, а в них звисали на спину довгі та прямі. «Поціловані вогнем».

— Справжні королівни, одна вродливіша за іншу,— мовив Джон до їхнього батька.— Я подбаю, щоб їх представили королеві.

Селізі Баратеон вони точно сподобаються більше, ніж Вал, підозрював він: вони молодші й набагато сумирніші. «Приємні на вроду, тільки батько в них, здається, дурень».

Гауд Мандрівник присягнув мечем — такого пощербленого й поїденого іржею залізного клинка Джон у житті не бачив. Девін Тюленевій подарував йому тюленячу шапку, Гарл Гончий — намисто з ведмежих пазурів. Відьма-войовниця Морна скинула свою віродеревну маску, щоб поцілувати йому руку і дати присягу, що буде йому вірним воїном чи войовницею — як для нього краще. І так тривало ще довго.

Проходячи, всі воїни знімали свої коштовності й кидали на один з возів, якого стюард поставив перед брамою. Бурштинові підвіски, золоті гривни, самоцвітні кинджали, оздоблені коштовним камінням срібні брошки, браслети, каблучки, чаші з чорненого срібла й кубки з золота, бойові ріжки й роги для напоїв, зелений нефритовий гребінець, намисто з річкових перлів... усе це було здане й записане Бовеном Маршем. Якийсь чоловік віддав срібну кольчугу, викувану, безсумнівно, для якогось можного лорда. Інший дістав поламаного меча з трьома сапфірами на руків’ї.

Однак були й химерніші речі: іграшковий мамонт з натуральної шерсті мамонта; фалос зі слонової кістки; шолом з черепа єдинорога, разом з рогом. Скільки харчів можна буде купити на це у вільних містах, Джон гадки не мав.

Далі пішли мешканці Замерзлого Узбережжя. Джон спостерігав, як мимо проїжджає дюжина їхніх великих кістяних колісниць, гримочучи, як Тарарах. Деякі з них були ще на колесах, а деякі вже поставили на полозки. Вони гладко ковзали по снігу, а ті, що на колесах, грузнули.

Колісниці тягнули собаки — великі й люті, як деривовки. Жінки на колісницях були вдягнені у тюленячі шуби, деякі тримали на грудях немовлят. Старші діти човгали позаду матерів, поглядаючи на Джона очима темними і твердими, як каміння, затиснене у них у руках. Дехто з чоловіків мав на шапках оленячі роги, а дехто — моржеві бивні. Дуже швидко Джон підмітив, що ці два різновиди недолюблюють одні одних. Наприкінці йшло декілька худих оленів, і великі пси з гарчанням підганяли тих, хто пас задніх.

— З цими обережніше, Джоне Сноу,— застеріг Тормунд.— Дикі люди. Чоловіки лихі, а жінки ще гірші.

Знявши з сідла бурдюк, він простягнув його Джонові.

— Ось. Після цього, може, вони не здаватимуться такими лячними. Ще й зігрієшся на ніч. Та ні, бери, це тобі. Випий.

У бурдюку був такий міцнющий мед, що у Джона на очах виступили сльози, а груди наче вогнем обпекло. Він зробив великий ковток.

— Добра ви людина, Тормунде Велетозгуб. Як на дикуна.

— Може, я і кращий за деяких. Але не такий добрий, як бувають.

А дикуни йшли та йшли, а сонце повзло ясно-блакитним небом. Перед обідом рух раптом припинився: у тунелі застряг запряжений волом віз. Джон пішов поглянути. Віз засів намертво. Люди позаду погрожували порубати на місці і віз, і вола, а візник з родиною присягався зарізати їх, якщо тільки спробують. За допомогою Тормунда і його сина Тореґа Джонові вдалося уникнути кровопролиття, але ціла година пішла на те, щоб розчистити дорогу.

— Вам слід розширити браму,— дорікнув Тормунд, кисло подивившись на небо, де з’явилося кілька хмаринок.— Бо так виходить надто повільно. Як Молочноводу висмоктувати через очеретину. Ха! Був би в мене ріжок Джорамуна! Я б гарненько в нього дмухнув — і ми пройшли б через завали.

— Мелісандра спалила ріжок Джорамуна.

— Та невже? — ляснувши себе по стегну, Тормунд гигикнув.— Вона спалила якийсь гарний великий ріг, ага. Це чортів гріх, ось що я скажу. Йому було тисячу років. Ми відкопали його в могилі велета, ні в кого зроду не було такого велетенського рога. Може, саме тому Манс і вирішив вам сказати, що ріг належав Джорамунові. Хотів, щоб ви, ворони, думали, що він має потугу здути вашу Стіну до біса. Але справжнього рога ми так і не знайшли, хай скільки копали. Бо якби знайшли, всі уклінники у всіх Сімох Королівствах ціле літо мали б чим охолоджувати собі вино.

Джон, хмурячись, обернувся в сідлі. «І засурмив Джорамун у Ріжок зими, і збудив із землі велетів». Велетенський ріг, окутий золотом, помережаний стародавніми рунами... то це Манс брехав, чи Тормунд зараз бреше? «Якщо Мансів ріг — підробка, то де справжній ріг?»

По обіді сонце зникло, небо посіріло, здійнявся вітер.

— Збирається на сніг,— похмуро оголосив Тормунд.

Не він один побачив це у пласких білих хмарах. Дикуни почали квапитися, втрачали самовладання. Коли якийсь чоловік спробував пролізти без черги, його штрикнули ножем, адже люди простояли вже по декілька годин. Вирвавши ніж у його нападника, Тореґ обох чоловіків витягнув з валки й відіслав назад у табір, у самий кінець черги.

— Тормунде,— промовив Джон, спостерігаючи за чотирма жінками, які тягнули повен віз дітей до брами,— розкажіть мені про нашого ворога. Я маю знати про Чужих усе, що можливо.

Дикун потер вуста.

— Не тут,— пробурмотів він і неспокійно глянув у бік дерев у білих мантіях,— не з цього боку Стіни. Вони завжди неподалік, сам знаєш. Удень, коли сяє сонце, вони не виходять, але це не означає, що вони забралися. Тіні нікуди не діваються. Ти можеш їх не бачити, але вони завжди у тебе під п’ятами.

— Дорогою на південь вони вас турбували?

— На повну силу не нападали, якщо ти про це, але завжди були десь поряд, шарпаючи нас по краях. Не хочеться згадувати, скількох розвідників ми втратили, а відстати або заблукати означало смерть. Щоночі ми оточували табір вогнищами. Вогню вони не люблять, і не дивно. Та коли почався снігопад... сніг, сльота, крижаний дощ, у таку кляту негоду не знайти сухого дерева на розпал, а холод... бувало, ночами наші багаття просто починали тріпотіти і згасати. Після таких ночей на ранок завжди знаходиш кілька трупів. Звісно, якщо вони не знайдуть тебе перші. Тої ночі, коли мій Торвінд... мій хлопчик...— Тормунд відвернувся.

— Я знаю,— мовив Джон Сноу.

— Нічого ти не знаєш,— знов обернувся Тормунд.— Ти вбив мертвяка, ага, я чув. Манс їх сотню вбив. Людина може воювати з мертвяками, та коли приходять їхні господарі, коли здіймається білий туман... як воювати з туманом, вороне? Це зубасті тіні... повітря холодне таке, що боляче дихати, немов у тебе в грудях ніж... ти не знаєш, не можеш знати... може твій меч рубати холод?

«Побачимо»,— подумав Джон, пригадавши те, що розповідав йому Сем, і те, що він сам прочитав у старих книжках. Довгопазур викували у горнилах давньої Валірії, у драконовому полум’ї, гартуючи заклинаннями. «Сем називав його драконовою крицею. Вона міцніша за звичайну крицю, легша, твердіша, гостріша...» Але оповідки з книжки — це одне, а справжнє випробування було в бою.

— Ви не помиляєтеся,— мовив Джон.— Я не знаю. І, боги милостиві, хоч би ніколи не дізнався.

— Нечасто боги бувають милостиві, Джоне Сноу,— озвався Тормунд і кивнув на небо.— Збираються хмари. Уже темнішає і холоднішає. Ваша Стіна більше не плаче. Сам подивися.

Озирнувшись, він гукнув до Тореґа:

— Ану їдь у табір і скажи там, щоб поквапилися. Піднімай на ноги усіх слабих і немічних, усіх клятих сплюхів і боягузів. Якщо доведеться, пали до біса всі намети. До сутінків брама повинна зачинитися. Хто доти не пройде за Стіну, хай молиться, щоб Чужі дістали його раніше за мене. Чув?

— Чув,— озвався Тореґ, підбив коня під боки й учвал помчав у кінець черги.

Дикуни йшли і йшли. Темніло, як і передбачав Тормунд. Хмари вже затягнули небо від обрію до обрію, похолодало. Біля брами посилилася штурханина — люди, кози й воли відштовхували одне одного з дороги, «Це не просто нетерплячка,— збагнув Джон.— Вони бояться. Воїни, списосуджені, нальотчики — усі бояться лісу, бояться тіней, які рухаються між дерев. Хочуть ще до ночі відгородитися від нього Стіною».

У повітрі затанцювала сніжинка. За нею ще одна. «А потанцюй зі мною, Джоне Сноу,— подумалось йому.— Так, ти зі мною леда потанцюєш».

А дикуни все йшли та йшли. Дехто прискорив крок, кваплячись перетнути поле бою. Інші — старі, малі, слабкі — майже не просувалися. Вранці ще поле було вкрите товстим шаром старого снігу, і його підмерзла шкуринка блищала на сонці. Тепер же поле перетворилося на чорно-коричневе болото. Земля розкисла від руху вільних людей: на ній лишалися сліди від дерев’яних коліс і кінських копит, від кістяних, рогових і залізних полозків, від ратиць свиней, корів і биків, від важких чобіт і босих чорних підошов рогоногих. У м’якій землі рух валки ще вповільнився.

— Вам слід розширити браму,— знову дорікнув Тормунд.

Ближче до вечора сніг уже падав безперервно, однак ріка дикунів змаліла до струмочка. На узліссі, де був табір, піднімалися стовпи диму.

— Тореґ,— пояснив Тормунд,— палить мерців. Завжди хтось ляже спати, а вранці не прокинеться. Так і знаходять їх у наметах (якщо в них є намети): замерзли, скрутившись калачиком. Тореґ знає, що робити.

Заки Тореґ виїхав з лісу, струмок уже перетворився на цівочку. З хлопцем їхала дюжина вершників, озброєних списами й мечами.

— Мій ар’єргард,— пояснив Тормунд з усмішкою, в якій бракувало зубів.— У вас, воронів, є розвідники. І в нас також. Я їх лишив у таборі на випадок несподіваного нападу, коли ми ще не встигли перейти за Стіну.

— Ваші найкращі вояки.

— Або найгірші. Кожен з них убив бодай одного ворона.

Серед вершників був один піший, за яким біг велетенський звір. «Це вепр,— побачив Джон.— Здоровезний вепр». Удвічі більша за Привида, тварина вся поросла жорсткою чорною шерстю, а ікла мала завдовжки з людську руку. Джон у житті не бачив такого величезного й потворного вепра. Чоловік поряд з ним був не кращий: незграбний, з насупленими чорними бровами, з пласким носом, близько посадженими чорними очицями і квадратним підборіддям, порослим чорною щетиною.

— Борок,— сказав Тормунд і, відвернувшись, сплюнув.

— Шкуромін,— мовив Джон без питальної інтонації. Він був щодо цього певен, хоч і не знав чому.

Привид обернув голову. Снігопад приховав запах вепра, але нарешті той долетів до білого вовка. Привид вийшов наперед, затуливши Джона, й вищирив зуби у беззвучному гарчанні.

— Ні! — кинув Джон.— Привиде, сядь. Сядь. Сядь!

— Вепри й вовки,— зронив Тормунд.— Сьогодні краще потримай свого звіра під замком. А я подбаю, щоб Борок так само вчинив зі своїм кабанчиком.

Він глянув на потемніле небо.

— Це вже останні, і дуже вчасно. Сніжитиме всю ніч, я відчуваю. Час мені оглянути кригу з того боку.

— Їдьте перші,— мовив до нього Джон.— Я поїду останній. Приєднаюся до вас, коли почнеться бенкет.

— Бенкет? Ха! Оце слівце мені подобається.

Розвернувши гарона до Стіни, дикун ляснув його по заду. За ним рушили Тореґ і вершники, спішилися біля входу й повели коней усередину Бовен Марш затримався, керуючи стюардами, які затягували в тунель останні вози. Лишився тільки Джон Сноу зі своїми вартовими.

Шкуромін зупинився за кілька ярдів. Його чудовисько з сопінням топтало багнюку. Горбата чорна спина вепра вкрилася легким сніжком. Рохнувши, вепр опустив голову, і на мить Джонові здалося, що зараз він накинеться. Обабіч Джона вартові націлили списи.

— Брат,— мовив Борок.

— Покваптеся. Ми зачиняємо браму.

— Зачиняйте,— мовив Борок,— добре й міцно. Вони вже близько, вороне.

Рушаючи до брами, він розтягнув губи в такій потворній посмішці, якої Джон у житті не бачив. Вепр пішов за ним. Сліди за ними засипало снігом.

— Ось і кінець,— мовив Рорі, коли ті двоє зникли.

«Ні,— подумав Джон Сноу,— це тільки початок».

З південного боку Стіни на нього чекав Бовен Марш зі списаним цифрами сувоєм.

— Сьогодні через браму пройшло три тисячі сто дев’ятнадцять дикунів,— сказав лорд-стюард.— Шістдесят заручників нагодовано й відіслано у Східну варту й Тіняву вежу. Ед Толет забрав у Довгий Курган шість фургонів жінок. Решта лишаються з нами.

— Ненадовго,— запевнив його Джон.— Тормунд збирається за день-два забрати своїх у Дубощит. Решта теж розійдуться, щойно ми вирішимо, куди їх подіти.

— Як скажете, лорде Сноу,— сухо озвався Бовен Марш. З тону було зрозуміло, куди б їх подів він.

Замок, у який Джон Сноу повернувся, дуже відрізнявся від того, з якого він виїхав уранці. Скільки Джон пам’ятає, Чорний замок завжди був прихистком для тиші й тіней: купка чоловіків у чорному, наче привиди, блукала серед руїн фортеці, в якій колись вміщалося удесятеро більше вояків. Але все змінилося. Зараз світилося навіть у тих вікнах, де не світилося ніколи. У дворах літали відлунням незнайомі голоси, а вільні люди топтали стежки, які досі знали тільки чорні чоботи воронів. Біля Кремінних касарень Джон Сноу натрапив на дюжину чоловіків, які жбурлялися сніжками. «Граються,— вражено подумав Джон,— дорослі граються як діти, кидаються сніжками, як колись Бран і Арія, а перед ними — ми з Робом».

Однак у старій кузні Донала Ноя було й тепер темно і тихо, а у Джонових кімнатах у глибині зброярні було ще темніше. Та не встиг Джон скинути плаща, як у двері просунув голову Данел і повідомив, що Клайдас приніс листа.

— Нехай заходить.

Від приску в жаровні Джон запалив тонку воскову свічку, а потім ще три — від першої.

Кліпаючи очима, зайшов Клайдас, рожевий з обличчя, стискаючи у м’якій долоні пергамент.

— Перепрошую, лорде-командувачу. Знаю, ви втомилися, але я подумав, що краще вам це прочитати негайно.

— І правильно подумали,— озвався Джон і почав читати.

Внизу Котер Пайк поставив свій сердитий підпис.

— Погані новини, мілорде? — запитав Клайдас.

— Погані.

«У лісі мертвяки. У воді мертвяки. З одинадцятьох кораблів залишилося тільки шість». Нахмурившись, Джон Сноу згорнув пергамент. «Насувається ніч,— подумав він,— і починається моя війна».