Танок драконів

Смердюк

Коли він вгризся в пацюка зубами, той запищав, шалено забився в руках, несамовито силкуючись вирватися. Найм’якіша частина — живіт. В’язень кусав солодке м’ясо, по губах текла тепла кров. Було так приємно, що на очі набігли сльози. В животі забуркотіло, і він ковтнув. На третьому укусі пацюк припинив боротьбу, і в’язень пережив відчуття, близьке до втіхи.

За дверима підземної камери почулися голоси.

Він миттю завмер, боячись навіть жувати. В роті було повно крові, м’яса й шерсті, але він не наважувався ані виплюнути, ані проковтнути. Закам’янівши, він нажахано дослухався до човгання чобіт і брязкоту залізних ключів. «Ні,— подумав він,— ні, боги збавте, не зараз, не зараз». Він стільки часу ловив цього пацюка! «Якщо мене впіймають з ним, заберуть, усе розкажуть, і лорд Ремсі мене покарає».

В’язень розумів, що має заховати пацюка, але ж він такий голодний! Він не їв уже два дні, а може, й три. Тут, у темряві, важко було визначити. Хоча руки й ноги в нього стали тоненькі як очеретини, порожній живіт розпухнув, а болів так, що спати не давав. Щоразу, заплющуючи очі, в’язень ловив себе на думках про леді Горнвуд. Після весілля лорд Ремсі замкнув її на вежі й заморив голодом. Під кінець вона обгризала власні пальці.

В’язень скулився в кутку камери, притиснувши трофей до підборіддя. З куточків вуст цебеніла кров, коли він залишками зубів кусав пацюка, намагаючись заглитати якнайбільше м’яса, поки не відчинилася камера. М’ясо було волокнисте, але таке сите, що в’язня мало не нудило. Він жував і ковтав, вибираючи маленькі кісточки з дірок у яснах, які лишилися на місці вирваних зубів. Жувати було боляче, але він так зголоднів, що не міг зупинитися.

Звуки гучнішали. «Боги, будь ласка, тільки не по мене»,— молився він, відриваючи одну з пацючих лапок. Давно вже по нього не приходили. Тут були й інші камери, інші арештанти. Іноді, навіть крізь товсті кам’яні стіни, чулися їхні зойки. «Завжди найгучніше верещать жінки». Він посмоктав сире м’ясо, хотів виплюнути кістку з ноги, але вона впала з нижньої губи просто в бороду й заплуталася в ній. «Ідіть геть,— молився він,— ідіть геть, проминайте мене, будь ласка, будь ласка».

Але кроки зупинилися саме в ту мить, коли звучали найгучніше, і ключі забрязкотіли рівно за дверима. Пацюк випав з пальців. В’язень витер закривавлені долоні об штани.

— Ні,— пробурмотів він,— ні-і-і.

П’яти гребли по соломі — він намагався втиснутися в куток, у холодні й вогкі кам’яні стіни.

Звук, з яким відмикається замок, був найжахливіший. Коли в обличчя вдарило світло, в’язень скрикнув. Довелося затулити очі руками. В голові так стукотіло, що кортіло видряпати собі очі.

— Заберіть, робіть усе в темряві, будь ласка, ну будь ласка.

— Це не він,— почувся хлоп’ячий голос.— Поглянь на нього. Ми помилилися камерою.

— Остання камера ліворуч,— озвався інший хлопець.— Це ж остання камера ліворуч, правильно?

— Ага...— (Пауза).— Що він каже?

— Здається, йому світло заважає.

— А тобі б не заважало, якби в тебе був отакий вигляд? — хлопець, відхаркнувши, сплюнув.— А як від нього смердить! Я задихнуся зараз.

— Він пацюків жере,— сказав другий хлопець.— Поглянь.

— І справді,— засміявся другий хлопець.— Кумедія.

«Мені довелося». Уві сні пацюки кусалися, гризли пальці на руках і ногах, навіть обличчя, отож коли один з них потрапив йому в руки, в’язень не вагався. Їж сам, щоб не з’їли тебе, це єдиний варіант.

— Так,— пробурмотів він,— так, так, я з’їв його, вони мене теж об’їдають, будь ласка...

Хлопці наблизилися, під їхніми ногами стиха потріскувала солома.

— Поговори зі мною,— промовив один з них. Це був менший — худенький хлопчина, але розумний.— Ти пам’ятаєш, хто ти такий?

У грудях завирував страх, і в’язень застогнав.

— Поговори зі мною. Скажи мені своє ім’я.

«Моє ім’я». Зойк застряг у нього в горлі. Йому втовкмачували його ім’я, так, так, але це було настільки давно, що він усе забув. «Якщо скажу щось не так, він відрубає ще один палець, ба гірше: він... він...» В’язень не хотів про це думати, не міг про це думати. У щелепу та в очі мов голки загнали. В голові гупало.

— Будь ласка,— пискнув він тонким і слабким голосом. Здавалося, наче йому сто ротів. А може, і справді сто. «Скільки я вже тут просидів?» — Ідіть собі,— промимрив він крізь поламані зуби й поламані пальці, міцно заплющивши очі від жахливо яскравого світла.— Будь ласка, можете забрати пацюка, тільки не бийте мене...

— Смердюк,— сказав більший хлопчина.— Тебе звати Смердюк. Пам’ятаєш?

Це він був зі смолоскипом. Менший хлопець тримав кільце з ключами.

«Смердюк?» По щоках в’язня побігли сльози.

— Я пам’ятаю. Пам’ятаю,— розтулявся і стулявся його рот.— Мене звати Смердюк. Римується з «сердюк».

У пітьмі йому непотрібне було ім’я, тож і забути його було легко. «Смердюк, Смердюк, мене звати Смердюк». Не з цим іменем він народився. В іншому житті він був кимсь іншим, але тут і тепер його звати Смердюк. Він пам’ятає.

І хлопців він пам’ятає. Вони були вдягнені в однакові пояркові камзоли — сріблясто-сірі, з темно-синьою облямівкою. Два зброєносці, обом по вісім років, обох звати Волдер Фрей. «Великий Волдер і Малий Волдер, так». От тільки це більший був Малий, а менший був Великий, що страшенно забавляло самих хлопчаків і заплутувало решту світу.

— Я знаю вас,— прошепотів в’язень порепаними губами.— Знаю ваші імена.

— Ти йдеш з нами,— сказав Малий Волдер.

— Ти потрібен його милості,— сказав Великий Волдер.

Страх прошив в’язня, як ніж. «Вони ж просто діти,— подумав він.— Двійко восьмирічних хлопчиків». Він здатен упоратися з двома восьмирічними хлопчиками, правда ж? Навіть такий слабкий, він зможе відібрати в них смолоскип, ключі, кинджал, який висить у піхвах у Малого Волдера на боці, та втекти. «Ні, ні. Надто це легко. Це пастка. Якщо кинуся тікати, він відрубає мені ще один палець, вирве ще зуби».

Смердюк уже робив спробу втечі. Здавалося, це було багато років тому, коли в ньому ще вистачало сили на зухвальство. Тоді з ключами прийшла Кіра. Сказала, що поцупила їх і що знає потерну, яка не охороняється. «Заберіть мене назад у Вічнозим, м’лорде,— благала вона, тремтячи й побілівши з обличчя.— Я не знаю дороги. Я не зможу втекти сама. Ходімо зі мною, будь ласка». І він пішов. Тюремник, п’яний як чіп, валявся в калюжі вина, штани в нього спущені були до кісточок. Двері підземелля були незамкнені, потерна не охоронялася, як Кіра й казала. Дочекалися, поки місяць заховається за хмару, а тоді вислизнули з замку й перетнули Струмінь Сліз, перечіпаючись через каміння, яке вкрилося льодом у крижаній річці. На тому боці Смердюк її поцілував. «Ти нас урятувала»,— сказав він. Дурень. Дурень.

Це все була пастка, гра, витівка. Лорд Ремсі обожнював лови й надавав перевагу двоногій здобичі. Цілу ніч вони бігли крізь темний ліс, та на сході сонця між дерев зачувся далекий ріжок, а потім долинув гавкіт зграї собак. «Слід розділитися,— сказав утікач Кірі, бо собаки наближалися.— Обох нас їм не вистежити». Але дівчина як здуріла від страху й відмовилася відходити від нього, навіть коли він пообіцяв, що збере ціле військо залізних і повернеться по неї, якщо саме за нею піде погоня.

За годину їх схопили. Один з псів збив утікача з ніг, а інший укусив за ногу Кіру, яка видиралася на пагорб. Решта оточили їх, гавкали й гарчали, клацали зубами на кожен рух, стерегли їх, поки не під’їде зі своїми мисливцями Ремсі Сноу. Тоді він ще був байстрюком, а не Болтоном. «Ось ви де,— посміхнувся він згори вниз, сидячи в сідлі.— Ви мене ображаєте, коли отак тікаєте. Невже ви так скоро втомилися від моєї гостинності?» Це тоді Кіра схопила камінь і жбурнула йому в голову. Промахнулася на добрий фут, і Ремсі посміхнувся. «Тебе слід покарати».

Смердюк пам’ятав переляканий, повний відчаю погляд у Кіриних очах. Ніколи вона не здавалася такою юною, як тої миті, але він не міг нічого вдіяти. «Це вона винна, що нас схопили,— подумав він.— Якби ми розділилися, як я хотів, одному з нас вдалося б утекти».

На згадку про це стало важко дихати. Смердюк відвернувся від смолоскипа, в очах блищали сльози. «Чого він хоче від мене цього разу? — у відчаї подумав він.— Чому не дасть мені спокою? Я не зробив нічого поганого, не цього разу, чому просто не лишити мене в темряві?» Він саме впіймав пацюка, товстенького й теплого, який пручався в руках...

— Помити його? — запитав Малий Волдер.

— Його милість воліє, щоб від нього тхнуло,— відповів Великий Волдер.— Саме тому його і прозвали Смердюком.

«Смердюк. Мене звати Смердюк, римується з „пацюк“». Треба це пам’ятати. Служи, корися й пам’ятай, хто ти такий, і більше з тобою нічого не станеться. «Він обіцяв, його милість обіцяв». Та навіть якби він і схотів опиратися, на це вже не лишилося сил. ЦІ сили з нього вибили батогами, виморили голодом, злупили зі шкірою. І коли Малий Волдер поставив його на ноги, а Великий Волдер помахав смолоскипом, виганяючи його з камери, Смердюк пішов, як слухняний собака. Якби мав хвоста, підібгав би його.

«Якби я мав хвоста, Байстрюк його б відрубав»,— зринула непрохана думка, лиха й небезпечна. Його милість більше не байстрюк. Він Болтон, а не Сноу. Малолітній король на Залізному троні узаконив лорда Ремсі, даючи йому право носити ім’я свого лорда-батька. Коли його називали Сноу, це нагадувало йому про його байстрюцтво й викликало напад чорної люті. Смердюк не повинен про це забувати. А ще не повинен забувати свого імені. На якусь мить воно знову вислизнуло, й це так його налякало, що він спіткнувся на крутих підземних сходах і, зачепившись за камінь, порвав штани й поранився до крові. Малому Волдерові довелося тицьнути в нього смолоскипом, щоб Смердюк знову зіп’явся на ноги й рушив далі.

Знадвору на Страхфорт опускалася ніч, а над східним замковим муром піднімалася повня. В її блідому світлі високі трикутні зубці відкидали на мерзлу землю тіні, які нагадували низку гострих чорних зубів. Повітря було холодне, вологе й повне напівзабутих ароматів. «Світ,— сказав собі Смердюк,— так пахне світ». Він гадки не мав, як довго просидів у підземеллі, але щонайменше півроку. «А може, і довше. А що як це було п’ять років, чи десять, чи двадцять? Звідки мені знати? Що як я збожеволів під землею, і вже половина життя позаду?» Та ні, це безглуздо. Не могло спливти стільки часу. Хлопці й досі хлопці. Якби минуло десять років, вони б уже повиростали. Не треба цього забувати. «Не можна дозволяти йому зводити мене з глузду. Він може відібрати у мене пальці й зуби, може вийняти мені очі й відтяти вуха, але не може відібрати мізки, якщо я сам йому не дозволю».

Малий Волдер зі смолоскипом у руці вів перед. Смердюк слухняно йшов за ним, а позаду рухався Великий Волдер. Коли проходили повз псарню, забрехали собаки. У дворі кружляв вітер, проймаючи тоненьке брудне лахміття й викликаючи сироти на шкірі. Нічне повітря було холодне й вогке, але сніг не падав, хоч зима вже дуже близько. Цікаво, думав Смердюк, чи доживе він до снігу? «І скільки в мене лишиться пальців на руках? А на ногах?» Здійнявши руку, він аж злякався, яка вона біла, яка безплотна. «Шкіра й кістки,— подумав він.— У мене старечі руки». Невже він помиляється щодо хлопців? Може, це зовсім і не Малий Волдер і Великий Волдер, а сини хлопчиків, яких він колись знав?

Велика зала була півтемна й задимлена. Ліворуч і праворуч палали ряди смолоскипів, підтримувані кістлявими людськими руками, що стирчали зі стін. Високо над головою губилися в мороці дерев’яні крокви, почорнілі від диму, і склепінчаста стеля. В повітрі стояв густий аромат вина, елю і смаженини. Від цих запахів у Смердюка гучно забуркотіло в животі, а рот наповнився слиною.

Малий Волдер підштовхнув його, і Смердюк, накульгуючи, подибав повз довгі столи, за якими їли вояки залоги. На найкращих місцях поблизу помосту сиділи фаворити Ремсі — Байстрючі хлоп’ята. Бен Бабкуватий — старий, який піклувався про улюблених хортів його милості. Деймон, якого всі кликали Деймон Потанцюй, світлочубий і хлопчакуватий. Німак, який позбувся язика за необережні висловлювання в присутності лорда Руза. Квасний Алін. Шкуролуп. Жовтий Дик. Трохи далі, вже після солі, сиділи люди, яких Смердюк знав з обличчя, навіть якщо не пам’ятав імен: присяжні мечі й сержанти, солдати, тюремники й мучителі. Однак були серед них і незнайомці — чужі обличчя. Дехто морщив носа, коли він проминав, а дехто сміявся, побачивши його. «Гості,— подумав Смердюк,— друзі його милості, а мене привели їх розважити». Він затремтів од страху.

За почесним столом сидів на престолі свого лорда-батька Болтонів Байстрюк, попиваючи з батькового кубка. Разом з ним сиділо двоє літніх чоловіків, у яких Смердюк безпомильно упізнав лордів. Один був сухорлявий, з холодними очима, білою бородою й обличчям крижаним, як зимова паморозь. Шкірянка на ньому була з пелехатої ведмежої шкури, потерта й засмальцьована. Під неї він навіть сюди, на гостину, одягнув кольчугу. Другий лорд також був худий, але, на відміну від першого, рівного станом, весь покорчений. Одне плече здіймалося набагато вище за друге, а над хлібною мискою лорд згинався, як стерв’ятник над падлом. Очі мав сірі й жадібні, зуби жовті, а в роздвоєній бороді змішався сніг зі сріблом. На плямистому черепі ще трималося декілька білих пасом волосся, зате плащ на лордові був з м’якої тонкої сірої вовни, облямований чорним соболем і застебнутий на плечі срібною зіркою.

Ремсі вдягнувся в чорно-рожеве: чорні чоботи, чорний пояс і піхви, чорна шкірянка, рожевий оксамитовий камзол з темно-червоними атласними вставками у прорізах. У правому вусі зблискував гранат, огранений у формі краплі крові. Та попри пишне вбрання, Ремсі так і лишився потворним: ширококостим, круглоплечим, м’ясистим, що видавало в ньому схильність до огрядності. Шкіру він мав рожеву та плямисту, ніс широкий, рот маленький, волосся довге, темне й сухе. Губи в нього були широкі та м’ясисті, але в першу чергу люди звертали увагу на його очі. Він успадкував очі від свого лорда-батька — маленькі, близько посаджені, неймовірно світлі. «Сірі, як у привида»,— казали люди, та насправді вони були геть безбарвні, як дві брудні крижинки.

Побачивши Смердюка, він розтягнув вологі губи в посмішці.

— А ось і він. Мій квасний давній друг,— сказав він і пояснив панам, що сиділи поряд.— Смердюк зі мною з самого малечку. Батько подарував мені його на знак своєї любові.

Лорди обмінялися поглядами.

— А я чув, ваш слуга загинув,— зронив сутулий.— Подейкували, його Старки вбили.

Лорд Ремсі хихикнув.

— Залізні скажуть вам, що мертве не вмирає, а повстає, дужче й міцніше. Як-от Смердюк. Але від нього і справді тхне могилою, тут не заперечиш.

— Від нього тхне виходком і блювотинням,— сказав сутулий лорд, викидаючи обгризену кістку й витираючи пальці об скатертину.— Невже обов’язково було його тягнути сюди, коли ми їмо?

Другий лорд, з прямою спиною і в кольчузі, роздивлявся Смердюка холодними очима.

— Погляньте уважніше,— мовив він до першого.— Чуприна в нього побіліла, він втратив більше пуда, авжеж, але ніякий це не слуга. Невже ви його не впізнали?

Сутулий лорд придивився — і зненацька пирхнув.

— Він? Хіба таке можливо? Старків годованець. Він усміхався, завжди усміхався.

— Тепер усміхається менше,— зізнався лорд Ремсі.— Я йому кількоро його чудових білих зубів поламав.

— Ліпше б ви йому горлянку перерізали,— мовив лорд у кольчузі.— З пса, який накинувся на господаря, хіба що шкуру можна злупити.

— Ну, з нього вже де-не-де злупили шкіру,— мовив Ремсі.

— Так, мілорде. Я погано поводився, мілорде. Зухвало і...— Смердюк облизав губи, намагаючись пригадати, що він знову зробив не так. «Служи і корися,— нагадав він собі,— і він дозволить тобі ще пожити й не відбиратиме тих частин тіла, які ще лишилися. Служи, корися і пам’ятай, як тебе звати. Смердюк, Смердюк, римується з „каюк“».— ...і нечемно, і...

— У тебе кров на губах,— зауважив Ремсі.— Знову пальці гриз, Смердюче?

— Ні. Ні, мілорде, присягаюся.

Якось Смердюк спробував сам собі відкусити підмізинний палець, бо коли з нього злупили шкіру, він страшенно болів. Лорд Ремсі в житті просто не відрубає людині палець. Ні, він любить шкіру здерти, щоб голе м’ясо підсохло, а потім тріскалося та гноїлося. Смердюка шмагали, підвішували на дибу, різали, але ніякий біль і близько не зрівняється з пекельним болем після здирання шкіри. Від такого болю люди божеволіють, довго його витримати неможливо. Рано чи пізно жертва починає кричати: «Будь ласка, не треба, не треба, досить болю, відріжте його»,— і лорд Ремсі виконував прохання. Це була така гра. Смердюк вивчив правила, як могли засвідчити його руки й ноги, але одного разу забувся і спробував припинити біль самотужки, зубами. Ремсі це не сподобалося, й така образа коштувала Смердюкові ще одного пальця на нозі.

— Я з’їв пацюка,— пробурмотів він.

— Пацюка? — безбарвні очі Ремсі зблиснули у світлі смолоскипів.— Усі пацюки у Страхфорті належать моєму лорду-батькові. Як ти посмів їсти пацюка без мого дозволу?

Смердюк не знав, як на це відповідати, тому промовчав. Одне зайве слово може коштувати йому ще одного пальця на нозі, ба й на руці. На сьогодні він уже втратив два пальці на лівій руці й мізинець на правій, а на ногах — мізинець на правій і аж три пальці на лівій. Іноді Ремсі жартував, що слід відновити рівновагу. «Мілорд просто жартує,— заспокоював себе Смердюк.— Він не хоче мене кривдити, він сам казав, він це робить лише тоді, коли я даю привід». Мілорд — добрий і милостивий. За деякі слова, які Смердюк собі дозволяв, поки не затямив своє ім’я і належне місце, Ремсі міг би й з обличчя йому шкіру злупити.

— Щось уже стає нудно,— мовив лорд у кольчузі.— Вбийте його — та й по всьому.

Лорд Ремсі налив елю в кубок.

— Це зіпсує свято, мілорде. Смердюче, маю для тебе добрі новини. Я беру шлюб. Лорд-батько везе мені одну зі Старківен. Доньку лорда Едарда, Арію. Ти ж пам’ятаєш маленьку Арію, правда?

«Арія-під-ногами,— мало не сказав Смердюк.— Арія Кобила». Робова молодша сестричка, темнокоса, довговида, худа як тичка, завжди брудна. «Це Санса була гарна». Йому пригадалися часи, коли він думав, що лорд Едард Старк може одружити його з Сансою і назвати сином, та то були тільки дитячі фантазії. Що ж до Арії...

— Я її пам’ятаю. Арію.

— Вона буде леді Вічнозиму, а я — його лордом.

«Та вона ще зовсім дівчинка».

— Так, мілорде. Мої вітання.

— Прийдеш до мене на весілля, Смердюче?

Він завагався.

— Як хочете, мілорде.

— О, я хочу.

Смердюк знову завагався, не певен, що це не якась підступна пастка.

— Так, мілорде. З вашої ласки. Матиму за честь.

— Тоді слід витягнути тебе з того лихого підземелля. Відмити, вдягнути в чисте, нагодувати. Хочеш смачної ніжної кашки? Або горохового пирога зі шматочками шинки? Хочу, щоб ти виконав одне маленьке завдання, а для служби в мене тобі знадобляться сили. А ти ж хочеш мені служити, я знаю.

— Так, мілорде. Понад усе,— озвався Смердюк, здригаючись.— Я ж ваш Смердюк. Дозвольте мені вам служити. Будь ласка.

— Коли ти так гарно просиш, хіба можу я відмовити? — посміхнувся Ремсі Болтон.— Я їду на війну, Смердюче. І ти поїдеш зі мною — допоможеш мені доправити додому мою цнотливу наречену.