Танок драконів

Пролог

Ніч просякла смородом людини.

Варг зупинився під деревом, понюхав, і на його брунасте хутро впала мереживна тінь. Подих соснового вітру приніс дух людини, заглушивши слабші запахи лисиці й зайця, тюленя й оленя, ба навіть вовка. Але варг знав — ці запахи теж належать людині: сопух від старих шкур, мертвий і квасний, майже нечутний на тлі міцніших ароматів диму, крові та гнилизни. Лише людина, здерши шкуру з іншого звіра, носить потім його шубу.

Варги не бояться людей, як-от вовки. У шлунку змією скрутилися голод і гидливість, і варг стиха загарчав, гукаючи свого одноокого брата та свою метку сестричку. Помчав крізь дерева, і зграя насідала йому на п’яти. Вони теж занюхали запах. На бігу варг бачив світ і їхніми очима також, тож угледів і себе попереду зграї. З довгих сірих писків вихоплювався теплий білий подих зграї. Крига під лапами замерзла на камінь, але полювання почалося, попереду була здобич. «М’ясо,— подумав варг,— м’ясо».

Самотня людина вразлива. Нехай кремезна й дужа, з гострим зором, але глуха на звуки й запахи. Олені, лосі, навіть зайці прудкіші, а в бійці ведмеді й вепри лютіші. Проте в зграї люди небезпечні. Вовки наздоганяли здобич, і варг почув скигління цуценяти, хрускіт учорашнього снігу під незграбними людськими лапами, бряжчання твердих шкур і довгих сірих пазурів, які носять люди.

«Мечі,— прошепотів голос у голові,— списи».

Дерева відростили собі крижані ікла, й голе віття неначе вищирилося. Одноокий випірнув з підліску, розтрушуючи сніг. За ним рушила зграя. Спершу вгору схилом пагорба, тоді вниз, аж поки попереду не відкрився ліс, де були люди. Серед них — одна самиця. До грудей вона притискала хутряний згорток — своє маля. «Її залиш на потім,— прошепотів голос,— загрозу становлять самці». Люди загарчали по-своєму, але варг занюхав їхній переляк. Один тримав дерев’яного зуба заввишки з нього самого. Метнув його, але рука трусилася, тож зуб полетів зависоко.

І тут зграя накинулася на них.

Одноокий брат перекинув у снігову кучугуру самця, який метнув зуба, хоч той і намагався боротися, й перегриз йому горлянку. Сестра, підкравшися ззаду, накинулася на іншого самця. Самиця з малям лишилася варгу.

В неї також був зуб — маленький, кістяний, та коли варгові ікла вчепилися їй у ногу, вона його впустила. Падаючи, самиця обіруч пригорнула своє верескливе маля. Під хутром у неї були самі кістки та шкіра, зате цицьки повні молока. Найсмачніше м’ясце було в маляти. Вовк приберіг найкращі шматочки для брата. Навколо здобичі порожевів підмерзлий сніг: зграя натоптувала животи.

А за кілька льє звідти, в однокімнатній глинобитній хатині з земляною долівкою й солом’яною стріхою з димовим отвором, здригнувся, закашлявся й облизав вуста Варамир. Очі в нього почервоніли, губи потріскалися, в горлі пересохло, але в роті стояв смак крові й сала, а спухлий живіт вимагав поживи. «Дитяче м’ясо,— подумав Варамир, пригадуючи Горбка.— Людятина». Він так низько впав, що жадає людятини? Він яскраво уявив, як на нього гарчить Гаґон: «Людям вільно їсти звірину, а звірям — людятину, та людям їсти людятину — це збочення».

Збочення. Завжди Гаґон любив це слово. Збочення, збочення, збочення. Їсти людятину — збочення, спарюватися в тілі вовка з вовчицею — збочення, а вселитися в тіло іншої людини — найгірше збочення з усіх можливих. «Слабаком був Гаґон, боявся власної сили. Помер у сльозах на самоті, бо я відібрав у нього друге життя». Варамир сам з’їв його серце. «Він багато чого мене навчив, і останнім я дізнався від нього смак людського м’яса».

Однак було це у вовчому тілі. Ніколи ще не жував Варамир людятини людськими зубами. Проте він не тримав зла на свою зграю за цей бенкет. Вони зголодніли не менше за нього, схудли й замерзли, а здобич... «Двійко чоловіків і жінка з немовлям на руках: тікали від розгрому, а знайшли смерть. Усе одно рано чи пізно загинули б від холоду чи голоду. А так усе сталося легше — швидше. Милосердніше».

— Милосердніше,— повторив він уголос. Горло пересохло, однак приємно було почути людський голос, хай навіть і власний. У повітрі пахло цвіллю й вогкістю, земляна долівка була холодна і тверда, а вогнище давало диму більше, ніж тепла. Варамир якнайближче підсунувся до полум’я, то кашляючи, то трусячись, а бік, де відкрилася рана, пульсував од болю. Кров просочила бриджі аж до колін і засохла твердою брунатною кіркою.

Будячина попереджала, що таке може статися. «Я зашила, як могла,— сказала вона,— та тобі слід вилежатися, щоб загоїлося, бо шов може розійтися».

Будячина, остання з його супутників, списосуджена — жилава, як старе коріння, вся в бородавках, завітрена і зморшкувата. Решта супутників відкололася давним-давно. Один по одному відставали вони чи виривалися вперед у пошуках свого села, чи Молочноводої, чи Крутодому, чи самотньої смерті в лісі. Варамир точно не знав, та й хіба не байдуже! «Слід було вселитися у когось із них, поки ще була можливість. Або в когось із близнят, або в пошрамованого здорованя, або в рудочубого юнака». Але він побоявся. Інші могли здогадатися. Тоді б вони просто всі разом накинулися на нього й убили. Та й у вухах досі стояли Гаґонові слова, тож Варамир проґавив свій шанс.

Після бою крізь ліс пробиралися тисячі людей — голодні й налякані, вони тікали від різанини, в яку втрапили під Стіною. Дехто пропонував повернутися в покинуті домівки, дехто — ще раз спробувати штурмувати браму, але більшість просто розгубилася, гадки не маючи, куди йти і що робити. Від воронів у чорних плащах і від лицарів у сірій криці втекли, однак тепер їх переслідували невмолиміші вороги. День у день утікачі залишали по собі дедалі більше трупів. Хтось умирав від голоду, хтось — від холоду, хтось — від хвороби. А хтось — від руки колишніх побратимів, разом з якими вони виступили на південь на чолі з Мансом Рейдером, королем-за-Стіною.

«Манс переможений,— розпачливо перемовлялися зацілілі,— Манс у полоні, Манс помер».

— Гарма загинула, Манса схопили, а всі решта розбіглися й покинули нас,— повідомила Будячина, зашиваючи Варамирову рану.— Тормунд, Плаксій, Шестишкурий — усі браві нальотчики. Де вони нині?

«Вона не впізнала мене,— збагнув тоді Варамир,— та й не дивно». Без своїх звірів він нічим не вирізнявся серед інших. «А я ж був Варамиром Шестишкурим, який переломив хліб з Мансом Рейдером». Ім’я Варамир він узяв собі в десятирічному віці. Ім’я, гідне лорда, гідне оспівування, могутнє й застрашливе. Грізний лорд Варамир перетворився на боягуза, однак не міг зізнатися в цьому списосудженій, тож назвався Гаґоном. Пізніше він усе міркував, чому з вуст зірвалося саме це ім’я — він-бо міг обрати будь-яке. «Я зжер його серце й випив його кров, але він і досі мене переслідує».

Одного дня під час утечі з лісу виїхав вершник на худореброму білому коні й закричав, що всім слід рухатися до Молочноводої, де Плаксій збирає вояків, щоб перейти Міст Черепів і взяти Тіняву вежу. Чимало людей пішло за вершником, але не пішло ще більше. Пізніше від багаття до багаття ходив похмурий солдат у хутрах і бурштині, переконуючи зацілілих рухатися на північ, щоб знайти собі прихисток у Тенійській долині. Варамир гадки не мав, чого це солдат вирішив, що там можна знайти прихисток, якщо звідти втекли самі тенійці, однак за ним пішло кількасот людей. Ще кількасот приєдналося до полісунки, якій було видіння: цілий флот кораблів пливе, щоб доправити вільних людей на південь. «Нам слід прямувати до моря»,— закликала Кума Кротиця, тож її послідовники повернули на схід.

Варамир хотів приєднатися до них — якби так не заслаб. Море — сіре, холодне й далеке, тож він розумів, що не побачить його, не доживе. Дев’ять разів уже він помирав і лежав при смерті, а цього разу помре по-справжньому. «За білячу шубу,— пригадалося йому,— він підрізав мене за білячу шубу».

Власниця шуби вже лежала мертва — голову їй розтовкли на кашу з домішками кістки, а от шуба була товста і тепла. Падав сніг, а свої плащі Варамир втратив на Стіні. Втратив усе: спальні хутра й вовняну білизну, овчинні чоботи й хутряні рукавиці, запаси меду й харчів, пасма волосся, що відрізав він у жінок, з якими переспав, ба навіть золоті браслети, які йому подарував Манс. «Я заживо згорів, а потім утік, божевільний від болю і страху». На цю згадку йому й досі ставало соромно, але ж так вчинив не він один. Так само тікали й інші — сотні, тисячі. «Битва програна. Прийшли лицарі, непереможні у своїй криці, й повбивали всіх, хто лишився і прийняв бій. Отож — утеча або смерть».

Але втекти від смерті було не так легко. Наскочивши в лісі на небіжчицю, Варамир опустився біля неї навколішки, щоб зняти шубу, й навіть не помітив хлопчака, який вискочив зі схованки, загнав Варамирові в бік довгого ножа й висмикнув з його пальців шубу.

— То була його мати,— пояснила йому Будячина, коли хлопчак утік.— Шуба належала його матері, тож коли він побачив, що ти хочеш її пограбувати...

— Вона ж була мертва,— сказав Варамир, кривлячись щоразу, як кістяна голка пробивала шкіру.— Хтось їй голову розтовк. Якийсь ворон.

— Не ворон. Рогоногі. Я сама бачила,— сказала вона, стягуючи краї рани.— Дикуни, і хто тепер їх приборкає?

«Ніхто. Якщо Манс загинув, вільний народ приречений». Тенійці, велети, рогоногі, гострозубі печерники, мешканці західного узбережжя з їхніми кістяними колісницями... всі вони також приречені. Навіть ворони. Можливо, вони цього ще не усвідомлюють, але ці поганці в чорних плащах згинуть разом з усіма. Бо ворог насувається.

У голові луною озвався хрипкий Гаґонів голос. «Тебе чекає дюжина смертей хлопче, і кожна з них болітиме... Та коли прийде твоя справжня смерть, прийде і життя. Подейкують, друге життя простіше й приємніше».

Зовсім скоро Варамир Шестишкурий перевірить правдивість цих слів. Він відчував наближення справжньої смерті в ядучому диму, який висів у повітрі, відчував у тому, яким жаром крізь одяг палала під пальцями рана. А ще до самих кісток його пронизував холод. І цього разу вб’є Варамира саме холод.

Попереднього разу він помер у вогні. «Я згорів». Спершу у збентеженні йому подумалося, що в нього зі Стіни поцілив лучник підпаленою стрілою... але вогонь був у нутрі, пожирав зсередини. І біль...

Дев’ять разів уже помирав Варамир. Один раз — протятий списом, один — з ведмежими зубами на горлянці, один — сплив кров’ю, народжуючи мертве дитинча. Вперше помер він у шість років: голову йому пробила батькова сокира. Та навіть це було не так боляче, як той вогонь у кишках, який поповз у крила, поглинаючи його. Варамир спробував злетіти, втекти, але страх тільки роздмухав полум’я, додав жару. Ось тільки-но він ширяв понад Стіною, орлиними очима відзначаючи пересування людей унизу. А за мить полум’я перетворило його серце на почорнілий попіл, і його дух з вереском полетів назад у власну шкуру, й на деякий час Варамир просто збожеволів. На саму згадку про це він здригнувся.

Й тут він помітив, що вогнище згасло.

Лишилося тільки сіро-чорне громаддя вугілля, а серед попелу — декілька ясних жарин. «Воно ще куриться, слід тільки дров підкинути». Зціпивши зуби від болю, Варамир поповз до купи хмизу, якого наламала Будячина, перш ніж рушити на полювання, й закинув кілька гілок у попіл.

— Спалахуй,— прохрипів він.— Гори.

Він подмухав на жар і подумки проказав молитву безіменним богам лісів, полів і пагорбів.

Але боги не відповідали. За деякий час і куритися припинило. В хатині холоднішало. Варамир не мав ні кресала, ні трута, ні сухих трісок. Сам він ніколи не розпалить вогнище знову.

— Будячино,— погукав він голосом хрипким і напруженим від болю.— Будячино!

У неї гостре підборіддя та приплюснутий ніс, а на щоці — родимка, з якої ростуть чотири темні волосини. Обличчя бридке й суворе, однак Варамир багато віддав би за те, щоб зараз угледіти його на порозі хатини. «Слід було мені в неї вселитися, поки вона не пішла». Скільки її вже немає? Два дні? Три? Варамир не знав точно. У хатині було темно, а сам він то засинав, то прокидався, до кінця не розуміючи, день надворі чи ніч.

— Чекай на мене,— казала Будячина.— Я принесу поїсти.

Отож він, як дурень, чекав, а йому снилися Гагон, і Горбок, і власні чорні справи, але минали дні й ночі, а Будячина не верталася. «Вона й не повернеться». Варамиру подумалося: а чи не виказав він себе? Може, вона вгадала його думки, або ж він сам обмовився у гарячковому сні?

«Збочення»,— знову причулися Гаґонові слова. Він неначе був поруч, просто в цій кімнаті.

— Та вона — просто бридка списосуджена,— сказав до нього Варамир.— А я — знаменитість. Я — Варамир, варг і шкуромін, і це несправедливо, що вона виживе, а я помру.

Ніхто не відповів. Бо нікого й не було. Будячина пішла. Покинула його, як і всі решта.

Та його навіть власна матір покинула. «За Горбком вона плакала, а за мною — ні». Того ранку, коли батько витягнув його з ліжка, щоб відвести до Гаґона, вона й дивитися на нього не схотіла. Варамир верещав і хвицався, коли його тягнули в ліс, поки батько не дав йому ляпаса й не звелів замовкнути.

— Твоє місце серед таких, як ти,— тільки й сказав він, кидаючи Варамира Гаґону під ноги.

«І він не помилявся,— подумав Варамир, тремтячи.— Гаґон багато чого мене навчив. Навчив полювати й рибалити, білувати тушу й знімати з кісток рибу, знаходити дорогу в лісі. А ще навчив мене бути варгом і поділився секретами шкуромінства, хоча я своїм даром перевершував його».

Через багато років Варамир спробував розшукати батьків, щоб розповісти їм — їхній Клубок став великим Варамиром Шестишкурим, та обоє вже померли і були спалені. «Вони перейшли в дерева і струмки, в каміння і землю. У прах і попіл». Саме так і сказала матері полісунка, коли помер Горбок. Але Клубок не хотів ставати грудкою землі. Хлопчина мріяв про часи, коли співці складатимуть пісні про його звитяги, а гарні дівчата даруватимуть йому цілунки. «Виросту — стану королем-за-Стіною»,— пообіцяв собі Клубок. Не став, але був уже дуже близько. Імені Варамира Шестишкурого боялися люди. Він виїздив у бій на спині велетенської снігової ведмедиці — тринадцять футів заввишки, тримав у покорі трьох вовків і тінь-кота й сидів праворуч од Манса Рейдера. «Це Манс мене сюди завів. Не слід було його слухатися. Слід було увійти у ведмедя й роздерти Манса».

До Манса Варамир Шестишкурий був таким собі «лордом». Мешкав сам-один у колишньому Гаґоновому замшілому зрубі з земляною долівкою, в оточенні своїх звірів. З дюжини селищ отримував данину хлібом, сіллю й сидром, фруктами з садків і овочами з городів. М’ясо здобував сам. Коли закортить жінки — посилав по неї тінь-кота, а якщо наклав оком на дівчину — вона слухняно приходила до нього в ліжко. Іноді в сльозах, ага, але приходила. Варамир дарував жінкам своє сім’я, відтинав на згадку пасмо волосся й відсилав їх назад. Час до часу який-небудь сільський звитяжець заявлявся зі списом у руці, щоб знищити монстра й урятувати сестру, кохану чи доньку. Таких Варамир убивав, а от жінок не кривдив ніколи. Деяких навіть дітьми благословив. «Вишкребки. Малі хиряки, як Горбок, і жодному дар не передався».

Страх допоміг йому нетвердо зіп’ятися на ноги. Тримаючись за бік, щоб спинити кров з рани, Варамир дістався виходу, відкинув подерту шкуру — й став перед білою стіною. Сніг. Не дивно, що в кімнаті стало так темно й димно. Сніг замів хатину.

Варамир штовхнув сніг, і той посипався, піддався, досі м’який і вологий. Ніч за порогом була біла як смерть: перед срібним місяцем танцювали бліді тоненькі хмарки, а за ними холодно спостерігали тисячі зірок. Під заметами виднілися обриси інших хатин, а далі — бліда тінь віродерева у крижаних обладунках. На південь і на захід лежали пустельні білі пагорби, де нічого не ворушилося, тільки мело й мело снігом.

— Будячино,— слабко погукав Варамир, не знаючи, як далеко вона пішла.— Будячино! Жінко! Ти де?

Вдалині завив вовк.

Варамира прошив дрож. Це виття він упізнавав миттєво, як Клубок упізнавав колись материн голос. Одноокий. Найстарший з трьох, найбільший, найгрізніший. Нагонич — стрункіший, спритніший, молодший, Проноза — хитріша, та обоє вони мають страх перед Однооким. Старий вовк — безстрашний, безжальний і лютий.

Помираючи разом з орлом, Варамир в агонії втратив владу над рештою своїх звірів. Тінь-кіт утік у ліс, а снігова ведмедиця накинулася на людей, устигла своїми пазурами роздерти чотирьох і загинула, протята списом. Якби до неї наблизився Варамир, вона б і його убила. Ведмедиця ненавиділа Варамира, лютувала щоразу, як він вселявся в її шкуру чи сідав їй на спину.

Зате вовки...

«Мої брати. Моя зграя». Чимало холодних ночей проспав він зі своїми вовками, зігрітий їхніми кошлатими шубами. «Коли я помру, вони добре побенкетують, обгризуть усе м’ясо, й весняна відлига оголить лише мої кістки». Ця думка була на диво заспокійливою. Зі своїх мандрів вовки частенько приносили Варамирові здобич, тож цілком справедливо, що врешті-решт це він нагодує їх. Може, своє друге життя він почне, обгризаючи теплу мертвечину з власного тіла.

Найлегше налагодити зв’язок із собаками: вони живуть біля людей, тож самі вже майже люди. Натягнути собачу шкуру — як узути старий розтоптаний чобіт. Чобіт шиється під ногу, а собака народжується під ошийник, навіть якщо той ошийник невидимий для людського ока. З вовками важче. Людина здатна потоваришувати з вовком, навіть приборкати його, але по-справжньому приручити вовка людині не до снаги. «Вовки й жінки беруть пару раз і на все життя,— частенько повторював Гаґон.— Береш собі вовка — вважай, що це шлюб. Відтоді вовк стає твоєю половинкою, а ти — його половинкою. І ви обоє змінюєтеся».

А з рештою звірів ліпше й не мати справи, заявляв мисливець. Коти — марнославні й підступні, завжди готові напасти на тебе. Лосі й олені — це здобич: якщо у їхній шкурі надто довго походить навіть найбільший сміливець — перетвориться на боягуза. Ведмеді, вепри, борсуки, ласки... Гаґон з такими не зв’язувався. «Деякі шкури не варто вдягати, хлопче. Навряд чи зрадієш такому перевтіленню». Як його послухати, то найгірші з усіх — птахи. «Люди не створені для того, щоб відриватися від землі. Забагато часу проведеш у хмарах — і не схочеш повертатися вниз. Знав я шкуромінів, які вселялися в яструбів, сов, круків. Навіть повернувшись у власну шкуру, вони ставали як сновиди — тільки й витріщалися в бісову блакить».

Однак не всі шкуроміни однакові. Одного разу Гаґон узяв із собою десятирічного Клубка на збори шкуромінів. Найбільше в товаристві було варгів-вовкунів, але були там й інші — дивніші й захопливіші. Борок був настільки схожий на свого вепра, що йому тільки іклів бракувало; Орелл був з орлом, Вересінь — з тінь-котом (щойно Клубок угледів цю парочку, як і собі захотів тінь кота), а Грізелла — з козою...

Та ніхто з них не мав такої сили, як Варамир Шестишкурий, навіть Гаґон — високий і похмурий, з долонями твердими як камінь. Мисливець помер у сльозах, коли Варамир забрав у нього Сіроманця — вигнав його з вовчого тіла й сам вселився у звіра. «У тебе, старий, другого життя не буде». Тоді його ще називали Варамиром Тришкурим. Сіроманець став його четвертою шкурою, от тільки старий вовк був слабким і беззубим і незабаром пішов слідом за Гаґоном.

Варамир мав змогу вселитися в будь-якого звіра і приборкати його, аж тіло звіра ставало його тілом. Хай це буде собака чи вовк, ведмідь чи борсук...

«Будячина»,— подумав він.

Гаґон обізвав би це збоченням, найчорнішим з усіх гріхів, але Гаґон мертвий, обгризений і спалений. Манс би також проклинав Варамира, але й Манс чи то загинув, чи то в полоні. «Ніхто й не дізнається. Я стану списосудженою Будячиною, а Варамир Шестишкурий помре». Дар, наскільки він розумів, згине разом з його тілом. Варамир утратить своїх вовків і доживе життя в тілі худореброї, бридкої від бородавок жінки... але ж він житиме. «Якщо вона повернеться. І якщо мені вистане сили вселитися в неї».

Варамира накрила хвиля запаморочення. Отямився він навколішках, руки загрузли в сніговому заметі. Підхопивши жменю снігу, він пхнув її в рота, розтер по бороді й потрісканих губах, вбираючи вологу. Вода була настільки холодна, що він заледве змусив себе ковтнути, й це знову нагадало йому, як він увесь палає.

Після талого снігу голод тільки загострився. Шлунок жадав їжі, а не води. Снігопад уже вщух, однак повіяв вітер, здіймаючи в повітря кришталики, які сікли обличчя, поки Варамир продирався крізь замети, а рана в боці то відкривалася, то закривалася. З рота вихоплювалися кошлаті білі хмарки пари. Дійшовши до віродерева, Варамир побачив під ним обламану гілку, якою можна було скористатися як костуром. Важко спираючись на неї, він подибав до найближчої хатини. Може, місцеві, тікаючи, щось там залишили... мішок яблук, в’ялене м’ясо — будь-що, аби він зміг протриматися до повернення Будячини.

Він уже майже дійшов, коли костур тріснув під його вагою, і ноги підломилися.

Скільки він отак пролежав, спливаючи червоною кров’ю на сніг, Варамир не міг сказати. «Цей сніг мене поховає». Це буде мирна смерть. «Подейкують, під кінець відчуваєш тепло. Тепло й сонливість». Приємно буде знову відчути тепло, хоча й сумно ставало на думку, що вже ніколи не побачити йому зелених країв — теплих країв за Стіною, про які любив співати Манс. «Світ за Стіною не для таких, як ми,— казав Гаґон.— Вільний народ боїться шкуромінів, але водночас поважає. А уклінники на південь від Стіни полюють на нас і забивають, як свиней».

«Ти мене застерігав,— подумав Варамир,— але ж саме ти показав мені Східну варту». Йому було тоді щонайбільше десять років. Гаґон виміняв дюжину низок бурштину й повні звіриних шкурок санчата на шість бурдюків вина, кавалок солі й дешевий казанок. У Східній варті проводити такі оборудки було краще, ніж у Чорному замку: сюди припливали кораблі, повні товарів з казкових заморських країв. Ворони знали Гаґона як мисливця, вважали другом Нічної варти, радо слухали новини, які він приносив з-за Стіни. Дехто знав, що він — шкуромін, але про це ніколи не говорилося. І саме у Східній-варті-на-морі він ще хлопчиком почав мріяти про теплий південь.

Варамир відчував, як на чолі тануть сніжинки. «Це не так жахливо, як горіти. Засну і не прокинуся — нехай починається друге життя». Вовки були вже ближче. Він відчував їх. Можна покинути своє слабке тіло, перевернутися на вовка — полювати ночами й вити на місяць. Варг здатен стати справжнім вовком. «От тільки котрим з трьох?»

Не Пронозою. Гаґон назвав би це збоченням, але Варамир частенько прослизав у її шкуру, коли вона парувалася з Однооким. Та йому не хотілося своє нове життя прожити в ролі самиці — хіба що як зовсім не буде виходу. Нагонич, молодий самець, пасує краще... проте Одноокий більший і грізніший, і саме Одноокий парується з Пронозою, поли починаються гони.

«Кажуть, зрештою все забуваєш,— розповідав Гаґон за кілька тижнів до смерті.— Коли помирає людське тіло, дух продовжує жити в тілі звіра, але день у день його пам’ять стирається, у звіра стає дедалі менше від варга й дедалі більше від вовка, поки від людини не лишається і сліду — її місце посідає звір».

Варамир пересвідчився, що це правда. Коли він забрав собі орла, який колись належав Ореллу, то відчував, як лютує інший шкуромін через Варамирову присутність. Орелла убив ворон-перекинчик Джон Сноу, й Орелл так люто ненавидів свого вбивцю, аж Варамир піймав себе на тому, що й сам зненавидів те звіреня в людській подобі. Варамир здогадався, хто такий цей Сноу, щойно побачив біля нього мовчазного білого деривовка. Шкуромін завжди відчує шкуроміна. «Шкода, Манс не дозволив мені вселитися у деривовка. Ото було б королівське друге життя». Варамир і сумнівів не мав, що йому б це вдалося. Сноу мав потужний дар, але ніколи не вчився й досі намагався побороти свою природу замість тішитися нею.

Варамир бачив червоні очі віродерева, що витріщалися на нього з білого стовбура. «Боги мене судять». Його прошив дрож. Він чинив паскудні речі, жахливі речі. Грабував, убивав, ґвалтував. Жирував на людятині, хлебтав кров присмертних, теплу й червону, просто з перегризених горлянок. Заганяв ворогів у лісах, нападав на них уві сні, видирав їм пазурами тельбухи й розкидав у багнюці. «Яке солодке було в них м’ясо!»

— Це звір чинив, не я,— прошепотів Варамир хрипко.— І даром цим нагородили мене ви.

Боги не відповіли. В повітрі повисла біла й туманна пара від його подиху. Відчувалося, як бороду вкриває наморозь. Варамир Шестишкурий заплющив очі.

Наснився старий сон про халупу на березі моря, дзявкотіння трьох собак, жіночі сльози.

«Горбок. Це за Горбком вона сльози ллє, а за мною так і не заплакала».

Клубок народився на місяць раніше строку, хворів так часто, аж ніхто й не очікував, що він виживе. Мати майже до чотирьох років не давала йому справжнього імені, а на той час уже й запізно було давати. Ціле село вже кликало його Клубком: це так його прозвала сестра Мега, коли він ще ховався, як клубочок, у матері в лоні. Горбок отримав своє ім’я теж від Меги, однак менший брат народився в строк: великий, червоний і міцненький, і жадібно смоктав мамину цицю. Мати збиралася назвати його на честь їхнього батька. «Але Горбок помер. Помер за три дні до своїх іменин: йому тоді було два роки, а мені — шість».

— Твій малюк тепер з богами,— сказала полісунка зарюмсаній матері.— Ніколи вже він не відчує болю й голоду, ніколи не заплаче. Боги віддали його землі й деревам. Боги всюди: у камінні та струмках, у птахах та звірині. І твій Горбок до них приєднався. Він стане світом і всім, що є у цьому світі.

Слова старої прошили Клубка, мов ножем. «Горбок усе бачить. Він спостерігає за мною. І все знає». Клубок не міг від нього заховатися, не міг зачаїтися за материними спідницями, не міг утекти разом із собаками від батькової люті. Собаки! Вислохвіст, Нюхач, Гарчун. «Добрі були пси. Мої друзі».

Коли батько побачив, як собаки обнюхують Горбкове тіло, він не зміг визначити, хто саме загриз малого, отож зарубав сокирою всіх трьох. Руки в нього трусилися так, що змусити замовкнути Нюхача він зміг лише з другого удару, а покінчити з Гарчуном вдалося тільки з четвертого. В повітрі висів густий дух крові, скавчання собак неможливо було слухати, та коли батько підкликав Вислохвоста, той усе одно підбіг. Це був найстарший пес, звичка слухатися перемогла страх. Заки Клубок прослизнув у його шкуру, було вже запізно.

«Ні, батьку, будь ласка, не треба»,— намагався він сказати, але собаки не вміють людської мови, тож вихопилося тільки жалюгідне дзявкотіння. На голову пса опустилася сокира, й хлопчак у хатині заверещав. «Ось звідки вони дізналися». За два дні по тому батько потягнув малого в ліс. Узяв із собою і сокиру, тож Клубок подумав, що і його він зарубає, як зарубав собак. Але натомість батько віддав малого Гаґонові.

Знагла Варамир прокинувся, мов од поштовху, все тіло трусилося.

— Підйом! — горлав голос.— Підйом, треба тікати. Їх сотні.

Сніг укрив Варамира цупким білим покривалом. «Як холодно!»

Варамир спробував поворухнутися, але руки примерзли до землі. Звільняючи їх, він лишив у кризі клапті шкіри.

— Підйом! — знову загорлала жінка.— Вони на підході.

Це повернулася Будячина. Вона, схопивши Варамира за плечі, трусила його, волаючи йому просто в обличчя. Варамир відчув запах з рота, відчув теплий подих на занімілих од холоду щоках. «Зараз,— подумав він,— або це, або смерть».

Зібравши останні сили, він вистрибнув з власної шкіри та пірнув у її тіло.

Будячина, вигнувши спину, заверещала.

«Збочення». Хто це промовив — вона, чи він сам, чи Гаґон? Варамир гадки не мав. Її пальці розтислися, і його власне тіло повалилося в снігову кучугуру. Списосуджена дико борсалася й верещала. Тінь-кіт на початку також опирався, і снігова ведмедиця мало не дуріла — кидалася на дерева, каміння, ба на порожній простір, але зараз було ще гірше.

— Забирайся, забирайся! — почулося з вуст жінки. Тіло заточилося, впало, знову підвелося, вона махала руками та хвицала ногами, мов у недоладному танку: це два духи боролися за тіло. Вона зробила ковток морозного повітря, й Варамир якусь мить насолоджувався цим смаком і силою молодого тіла, аж тут її зуби клацнули — і рот наповнився кров’ю. Вона піднесла руки до обличчя. Варамир спробував їх знову опустити, але вони не слухалися, а жінка вже видряпувала очі. «Збочення»,— пригадав він, затоплений кров’ю, болем і божевіллям. Він хотів заверещати, а жінка в цю мить виплюнула відкушений язик.

Білий світ крутнувся і зник. На хвилю здалося, наче Варамир опинився у віродереві — червоними різьбленими очима спостерігав, як на землі слабко корчиться присмертний, а під місяцем танцює божевільна — засліпла й закривавлена, плачучи червоними сльозами й роздираючи на собі одяг. Але обоє зникли, а він здіймався, танучи, і його дух несло холодним вітром. Варамир був у снігу й у хмарах, він був горобцем, білкою, дубом. Між дерев безшумно пролетів пугач, полюючи на зайця,— Варамир був і в пугачі, і в зайці, і в деревах. Глибоко під мерзлою землею сліпо рилися в темряві дощові черв’яки — й Варамир був і в них також. «Я — і ліс, і все, що в ньому»,— захоплено подумав він. У повітря злетіла сотня круків: відчувши, як він пролітає поряд, вони закрякали. Заревів великий лось, злякавши дітей, які вчепилися йому в спину. Сонний деривовк підвів голову й загарчав у повітря. Але їхні серця не встигли ще зробити й наступного удару, як Варамир уже пролетів, шукаючи своїх — Одноокого, Пронозу, Нагонича,— шукаючи свою зграю. Вовки врятують його, пообіцяв він собі.

Така була його остання людська думка.

Справжня смерть прийшла зненацька: він відчув холод, немов занурився в крижані води замерзлого озера. А тоді помчав разом зі своєю зграєю через залиті місячним світлом сніги. Половина світу була темна. «Одноокий»,— збагнув Варамир. Він завив — і Проноза з Нагоничем відгукнулися луною.

Досягнувши гірського гребеня, вовки зупинилися. «Будячина»,— пригадав Варамир, і щось у ньому засумувало за тим, що він втратив, а щось — за тим, що він зробив. Унизу весь світ укрився кригою. Стовбуром віродерева повзли пальчики паморозі, тягнучись один до одного. Порожнє селище вже більше не було порожнім. Серед снігових заметів блукали блакитноокі тіні. Хтось був убраний у брунатне, хтось — у чорне, а хтось і взагалі голяка, і шкіра їхня побіліла, наче сніг. Між пагорбів літав, зітхаючи, вітер, і з ним линули запахи: мертвечини, засохлої крові, шкіри, від якої тхнуло цвіллю, гниллю й сечею. Проноза, загарчавши, вищирила зуби й наїжачила шерсть. «Не люди. Не здобич. Не воно».

Постаті внизу ворушилися, але були неживі. Одна по одній вони звели голови до трьох вовків на пагорбі. Останньою глянула істота, яка була колись Будячиною. Вбрана у вовну, хутро й шкіру, вона вся була покрита памороззю, яка потріскувала з кожним рухом і блищала у місячному світлі. З кінчиків пальців звисали блідо-рожеві бурульки — десять довгих ножів з мерзлої крові. А в очницях тріпотіло блакитне сяйво, надаючи грубим рисам обличчя неземної вроди, якої ця жінка ніколи не мала за життя.

«Вона мене бачить».