Танок драконів

Відроджений грифон

Першими він послав лучників.

Чорний Балак командував тисячею стрільців. Замолоду Джон Конінтон так само презирливо ставився до лучників, як і більшість лицарів, але у вигнанні він порозумнішав. Стріла по-своєму настільки ж смертоносна, як і меч, отож перед довгою мандрівкою він наполіг, щоб Безпритульний Гарі Стрикленд розбив загін Балака на десять сотень і розсадив усі сотні на різні кораблі.

Шістьом кораблям вдалося втриматися разом і доправити своїх пасажирів на береги мису Гніву (решта чотири відстали, але згодом наздоженуть, запевняли волантисяни, проте Гриф не відкидав імовірність, що вони або заблукали, або причалили деінде), тому в загоні лишилося шістсот лучників. А для поставленої задачі досить було і двохсот. «Вони постараються розіслати круків,— пояснив він Чорному Балакові.— Спостерігайте за мейстровою вежею. Вона ось тут,— показав він на карті, яку накреслив на землі у таборі.— Збивайте всіх птахів, які вилітатимуть з міста».

«Це ми зможемо»,— відповів літньоострів’янин.

Третина Балакових стрільців користувалася арбалетами, ще третина — вигнутими луками з рогу й жил, привезеними зі сходу. Кращі за них тільки тисові довгі луки в руках лучників вестероської крові, а ще кращі — великі луки зі златосерця, скарб самого Балака і ще півсотні літньоострів’ян. Перевершити лук зі златосерця може тільки лук з драконової кістки. Але хай якими вони користувалися луками, всі Балакові стрільці мали гострий зір і були загартовані й випробувані у сотнях битв, нальотів і сутичок. І під Гніздом Грифона вони вкотре це довели.

Замок виріс на берегах мису Гніву, на високій темно-червоній скелі, з трьох боків оточеній бурхливими водами Кораблетрощильної затоки. Єдиний доступ до замку перекривала прибрамна, за якою простягався довгий голий гребінь, що його Конінтони називали «горлом грифона». Долати горло — занадто кривава справа, оскільки на гребені нападники відкриті списам, камінню та стрілам оборонців, які ховаються у двох круглих баштах обабіч центральної брами замку. А щойно нападники досягнуть брами, оборонці почнуть лити їм на голови киплячу олію. Гриф очікував, що втратить із сотню вояків.

А втратив чотирьох.

Ліс давно не рубали, він наповз на поля перед прибрамною, і Франклін Флаверс, ховаючись у заростях, підкрався, виринувши з-за дерев за двадцять ярдів від прибрамної з тараном, який вони змайстрували в таборі. На гуркіт на зубчасту стіну вибігло двоє людей, але не встигли вони навіть продерти очі зі сну, як їх зняли лучники Чорного Балака. Брама була замкнена, але засувів не опустили, тож вона піддалася з другого удару, і заки бойовий ріжок засурмив тривогу в замку, вояки сера Франкліна вже здолали половину горла.

Перший крук вилетів, коли на куртину закидали гаки, другий — за хвильку. Жоден з птахів не здолав і сотні ярдів — їх збили стріли. Вартовий кинув на голови людей, які перші зайшли у браму, відро олії, але не мав часу її нагріти, тож саме відро завдало більше шкоди, ніж олія. Незабаром на мурах одразу в дюжині місць уже дзвеніли мечі. Вояки золотого загону, протискаючись між зубців, вибігали на стіни з криком: «Грифон! Грифон!» — старовинним бойовим кличем дому Конінтонів, від чого оборонці ще більше розгубилися.

Усе закінчилося за кілька хвилин. Гриф перетнув горло грифона на білому рисаку, а поряд їхав Гарі Стрикленд. Наблизившись до замку, він угледів, як з мейстерської вежі вилітає ще один крук, але його збив сам Чорний Балак.

— Більше ніяких повідомлень,— гукнув Гриф до сера Франкліна Флаверса, який був у дворі. Наступним з мейстерської вежі вилетів мейстер. Він так ляпав руками, що його можна було переплутати з птахом.

На цьому опір закінчився. Хто з гвардійців ще залишився, всі поскладали зброю. І отак умить до Джона Конінтона знову повернулося Гніздо Грифона і він знову став лордом.

— Пане Франкліне,— промовив він,— сходіть у фортецю й на кухню і викличте сюди всіх, кого знайдете. Мало, ти зроби те саме в мейстерській башті та зброярні. Пане Бренделю, ви — у стайні, септі й касарнях. Приведіть їх усіх у двір і постарайтеся не вбивати нікого, хто особливо не напрошуватиметься. Нам потрібно перетягнути штормові землі на свій бік, а різаниною ми цього не доможемося. Й обов’язково зазирніть під олтар Матері — там є таємні сходи, які ведуть до секретного виходу. Ще один такий вихід, який веде просто до моря, міститься під північно-західною вежею. Ніхто не повинен утекти.

— Ніхто не втече,— запевнив його Франклін Флаверс.

Конінтон провів підлеглих поглядом, а потім жестом підкликав Недомейстра.

— Гальдоне, ти береш на себе відповідальність за гайворонник. Мені сьогодні ввечері треба буде розіслати декілька листів.

— Будемо сподіватися, що там ще залишилися круки.

Навіть Безпритульний Гарі був під враженням від такої швидкої перемоги.

— Не думав я, що буде так легко,— мовив генерал-капітан, ідучи разом з Грифом у велику залу — подивитися на різьблений позолочений Грифонів престол, з якого правило п’ятдесят поколінь Конінтонів.

— Далі буде важче. Цих ми заскочили зненацька. Так не триватиме вічно, навіть якщо Чорний Балак перестріляє всіх круків у королівстві.

Стрикленд роздивлявся побляклі гобелени на стінах, арочні червоно-білі мозаїчні вікна з міріадами ромбовидних шибочок, стійки зі списами, мечами й келепами.

— Нехай приходять. Якщо тут достатньо припасів, це місце витримає напад війська, вдвадцятеро більшого за наше. А ви ж казали, тут є доступ до моря?

— Унизу. Таємний грот під стрімчаком, який з’являється тільки під час відпливу.

Але Конінтон не збирався нікому дозволяти «приходити». Гніздо Грифона — міцне, але маленьке, і якщо вони тут затримаються, їхня перемога теж буде маленька. Проте неподалік є ще один замок, набагато більший, неприступний. «Якщо взяти його, похитнеться все королівство».

— Перепрошую, генерале-капітане. Під септом похований мій батько, а я вже дуже багато років не молився за нього.

— Певна річ, мілорде.

Та коли вони розійшлися, Джон Конінтон рушив не в септ. Натомість він пішов на дах на східній вежі — найвищій у Гнізді Грифона, Піднімаючись, він пригадував, як робив це раніше — сто разів з лордом-батьком, який любив постояти там, задивившись на ліс, стрімчак і море, знаючи, що все це належить дому Конінтонів, а ще одного разу (лише одного!) — з Рейгаром Таргарієном. Королевич Рейгар повертався з Дорну і разом з почтом затримався тут на два тижні. «Він тоді був зовсім молодий, а я — ще молодший. Та ми обоє були ще хлопчаками». На гостині королевич зіграв на своїй срібнострунній лірі. «Пісню про кохання й долю,— пригадалося Джонові Конінтону,— й коли він відклав ліру, всі жінки в залі плакали». Чоловіки — ні, певна річ. Зокрема батько, який кохався тільки у своїй землі. Лорд Армонд Конінтон увесь вечір намагався схилити королевича Рейгара на свій бік у суперечці з лордом Моригеном.

Двері на дах сіли й застрягли: було очевидно, що їх ніхто не відчиняв багато років. Довелося вибивати їх плечем. Та коли Джон Конінтон вийшов на високу зубчасту стіну, краєвид виявився саме таким запаморочливим, як йому і пам’яталося: стрімчак з обвітреним камінням і гострими шпилями; внизу — бурхливе море, яке реве біля підніжжя замку, неначе розтривожений звір; нескінченні льє хмарного неба; ліс в осінніх кольорах. «Землі вашого батька прегарні»,— сказав королевич Рейгар, стоячи рівно на тому місці, де зараз стоїть Джон. А він, тодішній хлопчина, відповів: «Одного дня це все буде моїм». Так наче це могло справити враження на королевича, який був спадкоємцем цілого королівства — від Арбору до Стіни.

Гніздо Грифона і справді перейшло до Джона Конінтона — нехай навіть усього на декілька недовгих років. Як колись батько, а перед ним — дідусь, він правив звідси обширними землями, які тягнулися на багато льє на захід, північ і південь. Правив. «Я зависоко злетів, засильно кохав, забагато прагнув. Хотів дістати зірку з неба, занадто потягнувся — і впав».

Після Битви дзвонів, коли Ейрис Таргарієн позбавив його титулів і вислав у вигнання в божевільному нападі невдячності й підозріливості, землі й титул лорда лишилися за домом Конінтонів — перейшли до Джонового кузена сера Рональда, якого Джон призначив каштеляном, коли сам поїхав на Королівський Причал на службу до королевича Рейгара. По війні Роберт Баратеон докінчив руїну грифонів. Кузенові Рональду лишили замок і голову на плечах, але забрали титул лорда, тож він став простим лицарем Гнізда Грифона, а дев’ять десятих колишніх земель роздали сусідам, які підтримали Роберта.

Рональд Конінтон помер багато років тому. Теперішній лицар Гнізда Грифона, його син Ронет, подейкують, поїхав на війну у приріччя. Це й на краще. З досвіду Джон Конінтон знав, що люди не можуть не воювати за те, що вважають своїм, навіть якщо воно їм дісталося в результаті крадіжки. І йому зовсім не хотілося відсвяткувати своє повернення убивством родича. Батько Рудого Ронета залюбки скористався падінням свого кузена, це правда, але ж син його на той час був ще зовсім дитиною. Джон Конінтон навіть не міг ненавидіти покійного сера Рональда, як мав би. Він-бо сам винен.

Це він усе втратив у Скельному Септі — через власну зарозумілість.

Роберт Баратеон, самотній і поранений, ховався десь у містечку. Джон Конінтон це знав, а ще він знав, що Робертова голова на списі поклала б край повстанню тут і зараз. Він був молодий і гоноровий. Та і як не бути? Король Ейрис зробив його правицею і дав йому під командування військо, і Джон хотів довести, що гідний і такої честі, і Рейгарової любові. Він власноруч уб’є лорда-заколотника та впише своє ім’я в історію Сімох Королівств.

Отож він оточив Скельний Септ, зайшов у містечко й почав пошуки. Його лицарі ходили від хати до хати, ламаючи двері й зазираючи по всіх підвалах. Він навіть відіслав своїх вояків повзати по каналізації, але Роберт не попадався. Містяни його ховали. Переводили з одного таємного сховку до іншого, завжди на крок випереджаючи королівських вояків. Ціле місто було кублом зрадників. Наприкінці заховали узурпатора в борделі. Що це за король, який ховається за жіночі спідниці? Та поки тривали пошуки, до містечка підтягнулися Едард Старк і Гостер Таллі з армією повстанців. Далі були дзвони й битва, і з борделю з’явився Роберт з крицею в руці й мало не зарубав Джона на сходах старого септу, який і дав назву містечку.

Багато років Джон Конінтон запевняв себе, що це не його провина, що він зробив усе можливе. Його солдати обшукали всі нори й нічліжки, він пропонував прощення й винагороду, він брав заручників і садовив їх у воронячі клітки, попереджаючи, що не годуватиме їх і не поїтиме, поки йому не приведуть Роберта. Все було марно. «Та сам Тайвін Ланістер не зміг би нічого вдіяти»,— сказав він одного вечора до Чорного Серця, ще в перший рік вигнання.

«Помиляєшся,— відповів Майлз Тойн.— Лорд Тайвін навіть не заводився б з обшуком міста. Він би його просто спалив з усіма мешканцями. Дорослих і дітей, разом з немовлятами, шляхетних лицарів і святих септонів, свиней і повій, пацюків і повстанців — він би спалив усіх. А коли б ущух вогонь, лишивши по собі тільки попіл, він би послав вояків шукати кістки Роберта Баратеона. А згодом, коли з’явились би Старк і Таллі, він запропонував би їм обом прощення, і вони б його прийняли й повернулися додому, піджавши хвости».

«Його правда,— подумав Джон Конінтон, спираючись на мури своїх пращурів.— Я хотів уславитися, здолавши Роберта у двобої, я не хотів ставати різником. Отож Роберт вислизнув і згодом зарубав Рейгара на Тризубі».

— Я підвів батька,— сказав він уголос,— але не підведу сина.

Заки Конінтон спустився, його люди вже зібрали у дворі замкову залогу та вцілілих простих мешканців. Хоча сер Ронет і справді поїхав кудись разом з Джеймі Ланістером, з Грифонового Гнізда вилетіли не всі грифони. Серед полонених виявився молодший Ронетів брат Реймунд, сестра Аліна і незаконний син — зухвалий рудий хлопчисько на ім’я Рональд Шторм. Усі вони корисні будуть як заручники, якщо й коли Рудий Ронет повернеться і спробує відбити замок, який украв його батько. Конінтон наказав тримати їх під вартою у західній вежі. Дівчина розплакалася, а малий байстрюк спробував укусити найближчого списника.

— Ану припиніть обоє,— рикнув на них Конінтон.— Нічого з вами не станеться, хіба що Рудий Ронет поведеться як останній дурень.

Джон Конінтон пам’ятав лише кількох полонених з тих часів, коли ще він був тут лордом: сивого сержанта, сліпого на одне око; парочку праль; грума, який у часи Робертового повстання був ще конюшим; кухарку, яка страшенно розтовстіла; замкового зброяра. За морську подорож Гриф відростив бороду — уперше за багато років, і з подивом виявив, що вона переважно руда, тільки де-не-де у полум’ї пробивався попіл. Він поблукав і повоював, але, вдягнений у довгу червоно-білу сорочку з вишитим грифоном його дому, був просто старшою і суворішою версією колишнього молодого лорда, товариша королевича Рейгара... однак мешканці Гнізда Грифона його не впізнали.

— Дехто з вас мене знає,— мовив він до людей,— а інші ще зі мною познайомляться. Я — ваш законний лорд, який повернувся з вигнання. Мої вороги сказали вам, що я помер. Як бачите, це неправда. Служіть мені віддано, як служили моєму кузенові, і я вас не скривджу.

Одного по одному він викликав кожного, питав ім’я, а тоді велів прихиляти коліно й присягати вірно служити. Все минулося швидко. Солдати з залоги (після нападу їх вижило тільки четверо — старий сержант і троє юнаків) склали йому під ноги свої мечі. Ніхто не закомизився. Ніхто не загинув.

Увечері переможці святкували у великій залі, їли смаженину й щойно наловлену рибу, запивали чудовими червоними винами з замкових підвалів. Джон Конінтон сидів на Грифоновому престолі, розділивши почесний поміст з Безпритульним Гарі Стриклендом, Чорним Балаком, Франкліном Флаверсом і трьома юними грифонами, яких узяв у полон. Діти були рідної крові, і лорд Джон гадав, що з ними слід познайомитися ближче, та коли малий байстрюк заявив: «Мій батько вас уб’є»,— Конінтон вирішив, що вже достатньо з ними познайомився, наказав забрати їх назад у камери, а сам вибачився і встав з-за столу.

На бенкеті не було Гальдона Недомейстра. Лорд Джон розшукав його в мейстерській башті: Гальдон схилився над горою пергаментів, зусібіч обклавшись картами.

— Намагаєшся з’ясувати, де решта загону? — запитав його Конінтон.

— Якби ж то, мілорде.

З Волон-Териса відпливло десять тисяч вояків з усією зброєю, кіньми, слонами. З них ще навіть і половина не причалила у Вестеросі, на умовленому місці — на вузькому довгому узбережжі на краю дощових лісів... ці землі Джон Конінтон знав дуже добре, бо колись вони належали йому.

Усього кілька років тому він би не наважився висадитися на мисі Гніву: лорди штормових земель були занадто віддані дому Баратеонів і королю Роберту особисто. Та оскільки і Роберт, і його брат Ренлі загинули, все змінилося. Станіс, навіть якби був не на іншому кінці світу, а тут, занадто суворий і холодний, щоб комусь хотілося виказувати йому особливу вірність, а любити дім Ланістерів лордам штормових земель нема за що. Та й не те щоб у Джона Конінтона зовсім не залишилося тут друзів. «Дехто зі старших лордів ще мене пам’ятає, а їхні сини чули розповіді про мене. І всі вони знають про Рейгара і про його маленького синочка, якому розбили голову об холодну кам’яну стіну».

На щастя, корабель самого Конінтона дістався у пункт призначення одним з перших. Далі залишалося тільки облаштувати табір, зібрати вояків, щойно вони причалять, і швидко напасти, поки місцеві лордійчуки не дізналися, яке лихо на них насувається. І в цьому золотий загін підтвердив свою славу. Тут і не пахло хаосом, який завжди супроводжує поспіхом набрані війська з замкових лицарів і місцевих рекрутів і затримує похід. Це ж бо найманці Гострокрицого, вони дисципліну вбирають з молоком матері.

— Завтра на цю годину в наших руках уже має бути три замки,— сказав Конінтон. Сили, які взяли Гніздо Грифона, складали четверту частину наявних вояків; одночасно з цією атакою, взявши з собою приблизно такі самі загони, сер Тристан Ріверз вирушив брати престол дому Моригенів у Воронячому Кублі, а Ласвел Пік — Дощовицю, кріпость Вайлдів. Решта вояків під командуванням волантисянина-скарбничого золотого загону, Гориса Едорієна, лишилася в таборі обороняти причал і королевича. Конінтон сподівався, військо зростатиме: щодня прибуватиме більше кораблів.— Але у нас і досі замало коней.

— І зовсім нема слонів,— нагадав йому Недомейстер. Ще не причалив жоден з великих когів, які перевозили слонів. Востаннє їх бачили в Лісі, перш ніж шторм розкидав флот.— Коней можна знайти й у Вестеросі, а слони...

— ...не потрібні,— сказав Конінтон. Понад усякий сумнів, великі тварини дуже корисні в генеральних боях, але мине ще чимало часу, поки Конінтон збере достатньо сил, щоб зустрітися з ворогом у полі.— У пергаментах знайшлося щось корисне?

— І чимало, мілорде,— легенько всміхнувся Гальдон.— Ланістери легко наживають ворогів, але їм дуже важко зберегти друзів. З того, що я тут прочитав, союз із Тайрелами дав тріщину. Королева Серсі й королева Марджері гризуться за малого короля, як дві сучки за курячу кістку, й обидві обвинувачені в державній зраді й перелюбі. Мейс Тайрел покинув облогу Штормокраю і повернувся на Королівський Причал рятувати доньку, лишивши під замком лише купку своїх людей, які тримають в оточенні вояків Станіса.

— Розповідай далі,— присів Конінтон.

— На Півночі Ланістери покладаються на Болтонів, у приріччі — на Фреїв, а обидва ці доми відомі зрадливістю й жорстокістю. Лорд Станіс Баратеон не полишив заколоту, а залізнородні на Островах теж обрали короля. Але ніде не згадується Видол, і з цього можна припустити, що Арини у всьому цьому взагалі не брали участі.

— А Дорн? — запитав Конінтон: Видол далеко, а Дорн близько.

— Молодший син князя Дорана заручений з Мірселлою Баратеон, з чого можна зробити висновок, що дорняни підтримують дім Ланістерів, однак і на кістяній дорозі, і у княжому коридорі вони поставили війська, які тільки й чекають...

— Чекають. На що? — Конінтон нахмурився. Без Данерис і драконів Дорн — його головна надія.— Напиши у Сонцеспис. Доран Мартел повинен знати, що син його сестри досі живий і повернувся відвойовувати батьків престол.

— Як скажете, мілорде,— озвався Недомейстер і глянув на інший пергамент.— Кращого часу для висадки годі уявити. Зусібіч — потенційні друзі й союзники.

— Тільки нема драконів,— сказав Джон Конінтон,— тож якщо ми хочемо перетягнути цих союзників на свій бік, маємо щось їм запропонувати.

— Традиційне заохочення — золото й землі.

— Якби в нас було або те, або те. Декому вистане обіцянок у майбутньому отримати золото й землі, але Стрикленд і його люди захочуть найкращі землі й замки, які забрали в їхніх пращурів, запроторюючи у вигнання. Ні.

— Але мілорд має одну річ, яку можна запропонувати,— зауважив Гальдон Недомейстер.— Це рука королевича Ейгона. Шлюбна угода може привести під наші прапори один з великих домів.

«Наречена для нашого ясного королевича». Джон Конінтон занадто добре пам’ятав весілля королевича Рейгара. «Елія була йому не рівня. Від самого початку вона була тендітна й хвороблива, а після народження дітей зовсім заслабла». Після народження королівни Рейніс Елія пролежала в ліжку півроку, а після народження королевича Ейгона взагалі мало не померла. Потім мейстри сказали королевичу Рейгару, що більше дітей у неї не буде.

— Можливо, одного дня додому повернеться Данерис Таргарієн,— мовив Конінтон до Недомейстра.— Ейгон має бути вільний, щоб побратися з нею.

— Мілордові видніше,— сказав Гальдон.— У такому разі слід розглянути можливість запропонувати потенційним друзям трохи меншу винагороду.

— Про що ти?

— Про вас. Ви неодружений. Можний лорд, у повній чоловічій силі, без спадкоємців, якщо не рахувати далеких родичів, яких ми щойно позбавили всіх прав; нащадок старовинного дому, з гарним замком і обширними багатими землями, які, без сумніву, вдячний король після нашої перемоги не тільки поверне, а й примножить. Ви — уславлений воїн, а потім, як правиця короля, говоритимете від його імені та правитиме державою. Думаю, чимало амбіційних лордів захоче віддати доньку за такого чоловіка. Може, навіть князь Дорнський.

У відповідь Джон Конінтон обдарував його холодним довгим поглядом. Іноді Недомейстер дратує його не менше, ніж дратував отой карлик.

— Не думаю,— сказав він. «Смерть уже повзе по моїй руці. Ніхто не має про це знати, навіть дружина». Він знову зіп’явся на ноги.— Підготуй листа до князя Дорана.

— Як накаже мілорд.

Тієї ночі Джон Конінтон спав у покоях лорда, у ліжку, яке колись належало його батькові, під запиленим біло-червоним оксамитовим балдахіном. Прокинувся на світанку від дріботіння дощу й боязкого стукоту в двері одного зі слуг, який хотів знати, чим снідатиме новий лорд.

— Вареними яйцями, підсмаженим хлібом і бобами. І принеси глечик вина. Найгіршого в підвалі.

— Най... найгіршого, м’лорде?

— Ти чув.

Коли принесли сніданок і вино, лорд Джон замкнув двері, вилив весь глечик у миску й опустив у нього руку. Леді Лемора прописала карлику оцтові примочки й оцтові ванни, коли у того була загроза підхопити сіролуску, але якщо Конінтон щоранку проситиме глечик оцту, всі про все здогадаються. Доведеться обмежитися вином, тільки нема потреби переводити найкраще. Нігті вже почорніли на всіх пальцях, крім великого. На середньому пальці сіризна вже поповзла вище другої кісточки. «Їх би відрубати, але як я поясню відсутні пальці?» Не можна допустити, щоб хтось довідався про сіролуску. Хай як це дивно, чоловіки, які весело йдуть у бій і ризикують життям задля порятунку товариша, умить покинуть цього товариша, дізнавшись, що у нього сіролуска. «Краще б я лишив того клятого карлика тонути».

Пізніше, вбравшись і вдягнувши рукавички, Конінтон оглянув замок і звелів переказати Безпритульному Гарі Стрикленду та його капітанам, щоб зібралися в нього на військову раду. У світлиці зібралося дев’ятеро: Конінтон і Стрикленд, Гальдон Недомейстер, Чорний Балак, сер Франклін Флаверс, Мало Джайн, сер Брендель Берн, Дик Коул і Лаймонд Піз. Недомейстер приніс добрі новини.

— У табір прилетіло повідомлення від Марка Мандрейка. Волантисяни висадили його на берег, як виявилося, на Естермонті, й у нього близько півсотні вояків. Він уже взяв Зеленоскелю.

Естермонт — острів неподалік мису Гніву — не був однією з цілей.

— Кляті волантисяни так квапляться нас здихатися, що висаджують де тільки бачать,— сказав сер Франклін Флаверс.— Можу закластися, що наші розсіяні на половині чортових Східців.

— З моїми слонами,— зажурено мовив Гарі Стрикленд. Він скучив за слонами, цей Безпритульний Гарі.

— У Мандрейка не було стрільців,— сказав Лаймонд Піз.— Нам не відомо, чи встигла Зеленоскеля, перш ніж здатися, розіслати круків.

— Думаю, встигла,— промовив Джон Конінтон,— але що це будуть за повідомлення? Швидше за все, якесь белькотіння про нальотчиків з моря.

Ще до відплиття з Волон-Териса він дав інструкції капітанам перші атаки здійснювати без прапорів — не треба ні триголового дракона королевича Ейгона, ні Конінтонового грифона, ні черепів і золотих бойових штандартів самого загону.

— Нехай Ланістери підозрюють Станіса Баратеона, піратів зі Східців, лісових розбійників або кого схочуть. Навіть краще, якщо на Королівський Причал полетять заплутані й суперечливі звістки. Що пізніше Залізний трон оговтається, то довше збиратиме армію і скликатиме союзників. На Естермонті мають бути кораблі. Це ж острів. Гальдоне, напиши Мандрейкові, щоб залишив на острові залогу, а з рештою людей плив на мис Гніву, прихопивши всіх шляхетних заручників.

— Як накажете, мілорде. До речі, дім Естермонтів має кровний зв’язок з обома королями. Це вагомі заручники.

— І добрий викуп,— радісно підхопив Безпритульний Гарі.

— Час послати і по королевича,— оголосив лорд Джон.— Тут, за мурами Гнізда Грифона, він буде у більшій безпеці, ніж у таборі.

— Я пошлю вершника,— сказав сер Франклін Флаверс,— але мушу попередити: хлопчині не сподобається ідея сидіти в безпечному сховку. Він хоче бути в гущавині подій.

«У його віці ми всі цього хотіли»,— подумав лорд Джон, пригадуючи власну юність.

— Прийшов уже час підняти прапори? — запитав Піз.

— Ще ні. Нехай на Королівському Причалі вважають, що це просто повернувся додому лицар-вигнанець з перекупними мечами, щоб відвоювати те, що належить йому по праву. Це давня сімейна історія. Я навіть напишу про це королю Томену, благаючи прощення й повернення земель і титулів. Хай трохи поміркує, а ми виграємо час. А поки там вагатимуться, ми розішлемо таємні звістки потенційним друзям у штормові землі й Розлоги. І в Дорн,— сказав Конінтон. Це найважливіший крок. Маломожні лорди можуть приєднатися зі страху або в надії збагатитися, та тільки князь Дорнський має силу позмагатися з домом Ланістерів і їхніми союзниками.— Найголовніше — привернути Дорана Мартела.

— Навряд чи вдасться,— мовив Стрикленд.— Дорнянин власної тіні боїться. Він не з відважних.

«Не більш ніж ти сам».

— Князь Доран обережний, це щира правда. Він до нас ніколи не приєднається, не маючи певності, що ми переможемо. І щоб його переконати, ми маємо показати свою силу.

— Якщо Пік і Ріверз виконають свої завдання, ми контролюватимемо більшу частину мису Гніву,— сказав Стрикленд.— Чотири замки за чотири дні — це чудовий початок, але у нас і далі тільки половина війська. Слід дочекатися решти моїх людей. А ще нам бракує коней і слонів. Я кажу: почекаймо. Зберемося на силі, перетягнемо на свій бік кількоро маломожних лордів, а Лісоно Маар тим часом розішле шпигунів, щоб ми могли побільше дізнатися про ворогів.

Конінтон кинув на опасистого генерала-капітана холодний погляд. «Цей чоловік аж ніяк не Чорне Серце, не Гострокриций, не Мейліс. Він ладен чекати, поки всі сім кіл пекла не замерзнуть, ніж ризикнути натерти ще кілька водянок».

— Ми півсвіту перетнули не для того, щоб чекати. Наш єдиний шанс — напасти швидко і з великою силою, поки на Королівському Причалі не дізналися, хто ми такі. Я збираюся взяти Штормокрай. Практично неприступну фортецю й останню зачіпку Станіса Баратеона на Півдні. Щойно ми його візьмемо, отримаємо безпечну кріпость, куди можна в разі потреби відступити, а той факт, що ми його взяли, стане підтвердженням нашої сили.

Капітани золотого загону обмінялися поглядами.

— Якщо Штормокрай досі утримують люди, віддані Станісові, ми відбиратимемо замок у нього, а не в Ланістерів,— зауважив Брендель Берн.— А чом би нам не об’єднатися з ним проти Ланістерів?

— Станіс — брат Роберта, він — один з тих, хто скинув дім Таргарієнів,— нагадав йому Джон Конінтон.— Ба більше, він за тисячу льє звідси з невеличкими силами, які ще в нього лишилися. Нас розділяє ціле королівство. Та до нього їхати півроку, а він нам фактично нічого не може запропонувати.

— Якщо Штормокрай такий неприступний, як ви збираєтеся його взяти? — запитав Мало.

— Хитрістю.

— Слід зачекати,— не погодився Безпритульний Гарі Стрикленд.

— Ми зачекаємо,— підвівся Джон Конінтон.— Десять днів. Не більше. На підготовку саме стільки часу й піде. А вранці на одинадцятий день ми їдемо у Штормокрай.

Королевич приїхав за чотири дні з сотнею вершників, а позаду колони тягнулося три слони. З ним була леді Лемора, знову вбрана в білу рясу септи. Попереду них їхав сер Роллі Качур, і з його плечей спадав білосніжний плащ.

«Він надійний і чесний,— подумав Конінтон, дивлячись, як Качур злазить з коня,— але не гідний королівської варти». Він намагався переконати королевича не вдягати на Качура білого плаща, пояснюючи, що цю честь ліпше приберегти для видатних воїнів, які, присягнувши, додадуть блиску всій команді, а ще для молодших синів вельможних лордів, чия підтримка знадобиться в прийдешній битві, однак юнак лишився непохитний. «Качур у разі потреби помре за мене,— сказав він,— а в королівській варті саме це й потрібно. Он Царевбивця — видатний воїн і син вельможного лорда».

«На щастя,— подумав Конінтон,— мені вдалося його переконати лишити вільними решту шість місць, бо в Качура могло з’явитися шість каченяток, одне краще за інше».

— Проведіть його світлість до мене у світлицю,— наказав Конінтон.— Негайно.

Однак королевич Ейгон Таргарієн виявився не таким зговірливим, яким був Гриф Молодший. Минула майже година, перш ніж він з’явився у світлиці разом з Качуром.

— Лорде Конінтон,— привітався він,— мені подобається ваш замок.

«Землі вашого батька прегарні, сказав він. На вітру розмаялося сріблясте волосся, а очі були темно-фіалкові, темніші, ніж у хлопця».

— І мені, ваша світлосте. Будь ласка, сідайте. Пане Роллі, ви нам поки що більше не потрібні.

— Ні, нехай Качур залишиться,— заперечив королевич, сідаючи.— Ми розмовляли зі Стриклендом і Флаверсом. Вони розповіли нам про заплановану атаку на Штормокрай.

Джон Конінтон не виказав гніву.

— А Безпритульний Гарі не спробував переконати вас відкласти її?

— Взагалі-то спробував,— сказав королевич,— але я не відкладатиму. Гарі як стара панна, правда? Ваша правда, мілорде. Атака відбудеться, як заплановано... з однією відмінністю. Я сам її поведу.