Танок драконів

Приборкувач драконів

Ніч повільно скрадалася на чорних лапах. Година кажана поступилася місцем годині в’юна, а та в свою чергу — годині привидів. Княжич лежав у ліжку, втупившись у стелю, снив без сну — пригадував, уявляв, крутився під лляним покривалом, а у голові гарячково вирували думки про вогонь і кров.

Нарешті, втративши надію заснути, Квентин Мартел пішов у світлицю, де налив собі кубок вина і просто в темряві його випив. Солодкий смак був втіхою для язика, отож Квентин запалив свічку й налив собі ще кубок. «Вино допоможе заснути»,— сказав він собі, знаючи, що не допоможе.

Довгий час він задивлявся на свічку, а відтак відставив кубок і потримав долоню над полум’ям. Тільки зібравши всю волю в кулак, він примусив себе опустити руку нижче, поки полум’я не торкнулося шкіри, та щойно це сталося, княжич миттю відсмикнув руку, скрикнувши від болю.

— Квентине, ти здурів?

«Ні, просто злякався. Не хочеться згоріти».

— Герисе?

— Я почув, що ти ходиш.

— Не міг заснути.

— А опіки допоможуть? Тепле молоко і колискова були б кращі. А ще краще — можу відвести тебе у Храм грацій і підшукати тобі дівчину.

— Повію, маєш на увазі.

— Там їх називають граціями. Вони бувають різних кольорів. Червоні — єдині, з якими можна спати,— мовив Герис, сідаючи навпроти за столом.— Нашим септам, скажу я тобі, непогано було б узяти цю ідею на озброєння. Звертав увагу, що всі старі септи завжди нагадують чорнослив? Ось до чого доводить цнотливе життя.

Квентин визирнув на терасу, де серед дерев густо залягли нічні тіні. Чулося тихе крапання води.

— Це дощ? Усі твої повії поховалися.

— Не всі. У садах насолод є затишні хатинки, і там вони щоночі чекають, поки якийсь чоловік їх обере. Кого не оберуть, ті там лишаються до самого сходу, почуваючись самотніми і забутими. А ми могли б їх утішити.

— Ти хотів сказати — вони могли б утішити мене.

— І це також.

— Не така втіха мені потрібна.

— Я не згоден. Данерис Таргарієн — не єдина жінка на світі. Хочеш цнотливим і померти?

Квентин узагалі не хотів помирати. «Я хочу повернутися в Айронвуд і поцілувати обох твоїх сестер, побратися з Гвінеї Айронвуд, спостерігати за розквітом її краси, народити разом з нею дитину. Хочу виїздити на турнірах, полювати з соколом і з собаками, відвідати маму в Норвосі, перечитати книжки, які надсилає мені батько. Я хочу, щоб Клетус, Вілл і мейстер Кедрі знову були живі».

— Гадаєш, Данерис зрадіє, дізнавшись, що я переспав з якоюсь хвойдою?

— Можливо. Чоловіки обожнюють цнотливиць, але жінка любить, щоб чоловік трохи розумівся на тому, як поводитись у спальні. Це трохи схоже на бойове мистецтво. Щоб мати вправність, треба тренуватися.

Жарт уколов княжича. Квентин ніколи ще не почувався таким хлопчаком, як тоді, коли просив руки Данерис Таргарієн. Думка про те, що треба буде лягти з нею ліжко, лякала його не менше за драконів. А що як він не зможе її задовольнити?

— У Данерис є фаворит,— захищаючись, мовив він.— Батько відіслав мене сюди не для того, щоб розважати королеву в спальні. Ти знаєш, навіщо ми приїхали.

— Ти не можеш з нею побратися. В неї вже є чоловік.

— Вона не кохає Гіздара зо Лорака.

— Який зв’язок між коханням і шлюбом? Кому знати, як не княжичу. Кажуть, твій батько одружився з кохання. Багато радості це принесло?

«Небагато». Половину шлюбу Доран Мартел і його дружина-норвосянка провели нарізно, а другу половину — в постійних сварках. Це єдиний раз батько вчинив згарячу, кажуть люди, єдиний раз послухався серця, а не голови, і все життя про це шкодував.

— Не всі ризики закінчуються лихом,— не здавався Квентин.— Це мій обов’язок. Моя доля.

«Ти ж начебто мій друг, Герисе. Чого ти кпиш з моїх надій? Мене й так обсідають сумніви, міг би й не підливати олії у вогонь моїх страхів».

— Це стане моєю великою пригодою.

— Пускаючись у великі пригоди, люди незрідка гинуть.

Герис таки мав рацію. У легендах частенько про це йдеться. Звитяжець разом з друзями й товаришами вирушає в похід, стикається з небезпеками, з перемогою повертається додому. Але дехто з його товаришів не повертається. «Однак сам звитяжець не гине ніколи. Я мушу стати цим звитяжцем».

— Я маю виявити мужність. Невже ти хочеш, щоб Дорн пам’ятав мене як невдаху?

— Дорн і так навряд чи довго про нас пам’ятатиме.

Квентин посмоктав опік на долоні.

— Дорн пам’ятає Ейгона і його сестер. Драконів забути не так легко. Данерис люди також пам’ятатимуть.

— Якщо вона ще жива.

— Вона жива,— сказав Квентин. «Мусить бути жива».— Просто заблукала, а я її знайду.

«А коли мені це вдасться, вона погляне на мене такими самими очима, якими дивиться на свого перекупного меча. Коли я доведу, що гідний її».

— Прилетиш до неї на драконі?

— Я верхи їжджу з шістьох років.

— І не раз, не два коні тебе скидали з сідла.

— Але це не зупиняло мене — я знову сідав у сідло.

— Тебе ще ніколи не скидали за тисячу футів над землею,— зауважив Герис.— І коні рідко перетворюють своїх наїзників на обгорілі кості й попіл.

«Я усвідомлюю небезпеку».

— Не хочу більше цього слухати. Я тебе не тримаю. Знайди собі корабель і тікай додому, Герисе.

Княжич підвівся, задмухав свічку й заліз назад у ліжко, під просяклі потом лляні простирадла. «Треба було поцілувати бодай одну з дринквотерівських близнючок, а ліпше обох. Треба було поцілувати їх, поки я ще мав можливість. Треба було поїхати в Норвос відвідати маму і її рідний край, щоб вона знала, що я її не забув». Чути було, як за вікнами падає дощ, тарабанячи по цеглі.

Заки приповзла година вовка, дощ уже падав невпинно, щільним холодним потоком, і скоро цегляні вулиці Міріна перетворяться на ріки. Троє дорнян поснідали в передсвітанковій прохолоді: це був простий сніданок з фруктів, хліба й сиру, який вони запили козиним молоком. Коли Герис хотів налити собі кубок вина, його зупинив Квентин.

— Не пий вина. Вип’єш, коли все закінчиться.

— Дуже сподіваюся,— озвався Герис.

Здоровань визирнув на терасу.

— Так і знав, що буде дощ,— похмурим тоном промовив він.— Усю ніч кості ломило. Їх завжди ломить на дощ. Драконам ця негода не сподобається. Вода й вогонь не поєднуються, це відомий факт. Тільки розпалиш багаття, воно гарненько розгориться, аж тут починає накрапати дощик, дрова промокають — і все, полум’я згасло.

— Дракони не з дерева, Арчу,— хихикнув Герис.

— Деякі дуже навіть з дерева. Отой старий король Ейгон, отой сварливий, будував дерев’яних драконів, щоб нас скорити. Погано це закінчилося.

«І це теж може закінчитися погано»,— подумав княжич. Його не хвилювали помилки й поразки Ейгона Негідника, але мучили сумніви й побоювання. Від натужних жартів його друзів тільки голова розболілася. «Вони не розуміють. Вони — дорняни, так, але я — це Дорн. Через багато років, коли я помру, про мене складуть пісню». Він різко підвівся.

— Час.

Друзі також зіп’ялися на ноги. Сер Арчибальд допив козине молоко і зворотом долоні витер молочні вуса з верхньої губи.

— Принесу лицедійські костюми.

Він повернувся з оберемком одягу, який вони отримали від Пошарпаного Правителя під час другої зустрічі. Три довгі плащі з каптурами, пошиті з міріад крихітних квадратних клаптиків, три дрючки, три короткі мечі, три блискучі мідні маски. Бик, лев і мавпа.

Це все, що потрібно, аби стати бронзовою бестією. «Можуть запитати гасло,— попередив Пошарпаний Правитель, вручаючи їм одяг.— Це „пес“».

«Ви впевнені?» — перепитав Герис.

«Можу життя на це поставити».

«Моє життя»,— правильно зрозумів його слова княжич.

«Саме його».

«Звідки ви дізналися гасло?»

«Натрапили випадково на кількох бронзових бестій, і Мерис їх гарно розпитала. Але княжич має розуміти, що такими подробицями ліпше не цікавитися. У Пентосі є приказка: ніколи не питай у пекаря, що він поклав у пиріг. Просто їж».

Просто їж. У цьому є своя мудрість, подумалося Квентинові.

— Я буду биком,— оголосив Арч.

Квентин вручив йому маску бика.

— Лев буде мені.

— А з мене ви зробили мавпу,— притиснув Герис мавпячу маску до обличчя.— Як у цих штуках можна дихати?

— Вдягай давай,— озвався княжич, який був не в гуморі для жартів.

До костюму додався і батіг — старий шкіряний ремінь на кістяному держаку, оздобленому бронзою: таким батогом можна з вола шкуру злупити.

— А це навіщо? — поцікавився Арч.

— Данерис використала батіг, щоб приборкати чорну тварюку,— сказав Квентин, скручуючи батіг і вішаючи собі на пояс.— Арчу, бери з собою свій келеп. Він може знадобитися.

Поночі потрапити у Велику піраміду Міріна нелегко. Щодня на заході сонця двері замикають на засув, і до самого світанку вони залишаються зачиненими. На кожному вході стоять чатові, й нижню терасу також патрулюють чатові, щоб добре бачити вулицю. Колись на чати ставили незаплямованих. Тепер замість них бронзові бестії. Різниця істотна, сподівався Квентин.

Зміна варти відбувається на світанку, але до нього була ще година, коли троє дорнян спустилися службовими сходами. Навколишні стіни, муровані з цегли півсотні різних кольорів, у темряві здавалися сірими, поки на них не падало світло Герисового смолоскипа. За цілий довгий спуск дорнянам не трапилося ні душі. Чувся тільки скрегіт їхніх власних чобіт по вичовганій цеглі під ногами.

Головна брама піраміди виходила на мірінську центральну площу, але дорняни пішли до бічного входу, який вів у провулок. Цим входом користувалися за старих часів раби, коли виходили у господарських справах, через цей вхід робили доставку торгівці й заходив простолюд.

Двері були суцільно бронзові, замкнені на важкий залізний засув. Перед ними стояло двоє бронзових бестій, озброєних дрючками, списами й короткими мечами. Світло відбивалося від гладенької бронзи їхніх масок — щура й лиса. Квентин жестом наказав Здорованю не виходити з темряви. Вони з Герисом вийшли до дверей.

— Щось ви рано,— сказав лис.

— Можемо піти геть, якщо хочете,— знизав плечима Квентин.— А ви стійте нашу варту.

Акцент у нього був зовсім не гіскарський, знав він, але половина бронзових бестій — звільнені раби, які розмовляють своїми рідними мовами, тож на його акцент ніхто не звернув уваги.

— До біса,— зронив щур.

— Назвіть сьогоднішнє гасло,— мовив лис.

— Пес,— відповів дорнянин.

Двоє бронзових бестій обмінялися поглядами. Три довгі хвилі Квентин боявся: щось пішло не так, Гарна Мерис і Пошарпаний Правитель дізналися неправильне гасло. А потім лис крекнув.

— Що ж, пес,— мовив він.— Передаємо чати вам.

Тільки коли вони пішли, княжич видихнув затамоване повітря.

Часу вони мали небагато. Скоро прийде справжня зміна.

— Арчу,— гукнув Квентин, і з’явився Здоровань; маска бика сяяла у світлі смолоскипа.— Засув. Хутчій.

Залізний засув був товстий і тяжкий, але добре змащений оливою. Сер Арчибальд легко його підняв. Ще він тільки ставив його вертикально на підлогу, а Квентин уже відчинив двері, й Герис вийшов надвір, розмахуючи смолоскипом.

— Давай його сюди. Швиденько.

Фургон різника чекав у провулку. Візник хльоснув мула й закотив фургон у піраміду — окуті залізом колеса голосно зацокали по бруківці. У фургоні лежала порубана воляча туша і двоє заколотих овець. За ним пішки увійшло півдюжини людей. П’ятеро було в плащах і масках бронзових бестій, але Гарна Мерис перебиратися не схотіла.

— Де ваш лорд? — запитав у неї Квентин.

— Не маю я ніякого лорда,— відповіла Мерис.— Якщо питаєш про правителя, то він неподалік з п’ятдесятьма нашими. Витягнеш дракона — і він витягне вас із міста, як і обіцяв. А тут командує Каґо.

Сер Арчибальд кисло роздивлявся різницький фургон.

— Хіба сюди поміститься дракон? — зронив він.

— Має поміститися. Сюди влазить двоє волів,— озвався Трупоріз, який перебрався на бронзову бестію, а пошрамоване обличчя заховав за маскою кобри, але його видавав знайомий арах, що висів у нього при боці.— Нам сказали, ці двоє менші, ніж оте чудовисько королеви.

— У ямі вони росли повільніше,— підтвердив Квентин: він читав, що так само було і з драконами в Сімох Королівствах. Вагар і Мераксис були більші за будь-якого з драконів, вирощених у Драконячому Лігві, поминаючи вже монстра на прізвисько Чорний Жах, який належав королю Ейгону.— Ланцюгів привезли достатньо?

— Скільки у вас драконів? — мовила Гарна Мерис.— А тут ланцюгів, схованих під м’ясом, вистане на десятьох.

— Дуже добре,— озвався Квентин, відчуваючи запаморочення. Те, що відбувалося, здавалося якимсь несправжнім. Однієї митті зринуло відчуття, що це гра, іншої миті — що це нічний кошмар, поганий сон, у якому Квентин відчиняє двері в темряву, знаючи, що за ними чатують жах і смерть, але чомусь не має сили зупинитися. Долоні змокріли. Витерши їх об ноги, він промовив: — Біля ями є свої вартові.

— Знаємо,— відгукнувся Герис.

— Треба підготуватися.

— Ми готові,— сказав Арч.

У Квентина закрутило в животі. Він ледве стримався, щоб не вибігти й не сходити до вітру: розумів, що зараз це геть невчасно.

— Тоді нам сюди,— промовив він. Нечасто він почувався таким хлопчиськом. Але всі рушили за ним: Герис і Здоровань, Мерис і Каґо, всі інші звіяні вітром. Двоє перекупних мечів зі схованки у фургоні дістали арбалети.

Після стайні перший поверх Великої піраміди нагадував справжній лабіринт, але Квентина Мартела сюди водила королева, тож він пам’ятав дорогу. Три величезні цегляні арки, потім крутий кам’яний спуск у глибину, потім в’язниця, камери тортур і два глибокі кам’яні чани. Кроки відлунювали від стін, а позаду гуркотів різницький фургон. Здоровань на ходу зняв зі стіни смолоскип і очолив гурт.

Попереду постали останні важкі залізні двостулкові двері, іржаві та грізні, замкнені на ланцюг, кожна ланка в якому була завтовшки з руку. Величина й товщина дверей знову змусили Квентина Мартела засумніватися в мудрості своєї затії. Гірше було те, що обидві стулки виявилися пом’ятими: хтось намагався вирватися зсередини. У трьох місцях товсте залізо потріскалося, а верхній кут лівої стулки був оплавлений.

Двері охороняло четверо бронзових бестій. У трьох були довгі списи, а четвертий — сержант — був озброєний коротким мечем і кинджалом. У нього маска була у формі голови василіска. Решта бестій була в комашиних масках.

«Сарана»,— збагнув Квентин.

— Пес,— промовив він.

Сержант напружився.

І цього вистачило Квентинові Мартелу, щоб здогадатися: щось пішло не так.

— Схопити їй,— прохрипів він, у той час як рука василіска метнулася до меча.

Він рухався швидко, цей сержант. Але Здоровань рухався ще швидше. Кинувши смолоскип у найближчу сарану, він потягнувся за спину й вихопив келеп. Не встиг клинок василіска вислизнути зі шкіряних піхов, а гостряк келепа вже увігнався василіскові у скроню, пробивши тонку бронзову маску, шкіру й кістку. Сержант поточився вбік, а потім його коліна підломилися, й він осів на підлогу, шалено здригаючись усім тілом.

Квентин закам’яніло витріщався, у животі вирувало. Його власний клинок і досі ховався в піхвах. Княжич не встиг навіть потягнутися по нього. Очима він прикипів до присмертного сержанта, який і досі сіпався. На підлозі валявся смолоскип, затухаючи, й у його світлі всі тіні стрибали й корчилися, немов передражнюючи передсмертні дрижаки сержанта. Княжич і не бачив, що на нього насувається спис, поки Герис не втелющився в нього, відкидаючи вбік. Гостряк списа чиркнув по лев’ячій голові. Навіть по дотичній удар був такої сили, що мало не зірвав маску. «А поцілив би точно мені в шию»,— приголомшено подумав княжич.

Герис лайнувся: його оточила сарана. Долинув тупіт ніг. А потім з тіней вибігли перекупні мечі. Один з чатових на мить затримав на них погляд — і цього вистачило Герисові, щоб наблизитися до нього впритул, обминувши наставлений спис. Він загнав меча під маску, в шию бестії, а другий вояк у масці сарани отримав у груди арбалетну стрілу.

Останній чатовий у масці сарани впустив списа.

— Здаюся. Я здаюся.

— Ні. Помри,— сказав Каґо, одним ударом араха знімаючи йому голову з плечей: валірійська криця розітнула шкіру, кістки і хрящі, немов сало.— Забагато галасу,— дорікнув Каґо.— Почули всі, хто має вуха.

— Пес,— сказав Квентин.— Сьогоднішнє гасло начебто мало бути «пес». Чому вони нас не пускали? Нам сказали...

— Вам сказали, що ваша вся затія — божевілля, ти не забув? — втрутилася Гарна Мерис.— Роби те, заради чого прийшов.

«Дракони,— подумав Квентин.— Так. Ми прийшли по драконів». Відчуття було таке, наче його от-от знудить. «Що я тут роблю? Батьку, навіщо? За чотири хвилі загинуло четверо людей — і за що?»

— Вогонь і кров,— прошепотів він,— кров і вогонь.

Кров уже збиралася в калюжу в нього під ногами, просочуючи товсту цегляну підлогу. Вогонь чаївся за дверима.

— Ланцюги... в нас нема ключа...

— У мене є ключ,— сказав Арч і широко та швидко замахнувся келепом. Коли лезо торкнулося замка, посипалися іскри. І ще раз, і ще раз, і ще раз. За п’ятим разом замок тріснув, і ланцюг упав з таким гуркотом, що його, упевнений був Квентин, почула половина піраміди.— Давайте сюди віз.

Нагодовані дракони будуть слухняніші. «Нехай потішаться запеченою бараниною».

Арчибальд Айронвуд, учепившись у залізні двері, потягнув стулки врізнобіч. Іржаві завіси зарипіли, щоб уже прокинулися всі, хто й досі не прокинувся від гуркоту розбитого замка. В обличчя знагла вдарило гаряче повітря, густе від запахів золи, сірки й обгорілого м’яса.

За дверима була чорнота — похмура пекельна темрява, яка здавалася живою і загрозливою, голодною. Квентин відчував, що в темряві щось є — скрутилося й чекає. «Воїне, дай мені мужності,— молився він. Йому не хотілося робити того, що збирався, але іншого способу він не знав.— Навіщо ще Данерис показала мені драконів? Вона хоче, щоб я себе проявив». Герис вручив йому смолоскип. Княжич переступив поріг.

«Зелений — Рейгал, білий — Вісеріон,— нагадав собі він.— Називати їх на ім’я, наказувати, говорити спокійно, але владно. Підкорити їх, як підкорила Данерис Дрогона у ямі». Дівчина була одна, вбрана в невагомий шовк, але поводилася безстрашно. «Не треба боятися. Якщо змогла вона, то зможу і я». Головне — це не показувати страху. Тварини здатні відчувати страх, а дракони... Що він знає про драконів? «Що люди взагалі знають про драконів? Вони вже понад століття як зникли зі світу».

Попереду показався край ями. Квентин повільно наближався, з боку в бік водячи смолоскипом. Стіни, долівка й стеля поглинали світло. «Обсмалені,— збагнув княжич.— Цегла почорніла, кришиться як зола». З кожним кроком повітря теплішало. Квентин почав пітніти.

Перед ним з’явилося два ока.

Бронзові, ясніші за поліровані щити, вони сяяли власним жаром, горіли за серпанком диму, який здіймався з ніздрів дракона. Світло Квентинового смолоскипа залило темно-зелену луску — зелений мох у присмеркових лісових хащах, коли згасає останнє світло дня. А тоді дракон розтулив пащу — і Квентина затопили світло й спека. За рядом гострих чорних зубів він побачив жар, як у печі: мерехтіння дрімотного вогню, у сто разів яскравішого за смолоскип. Голова у дракона була більша за кінську, а шия просто нескінченна — піднімаючись, вона звивалася, немов велетенська зелена змія, й ось уже два палючі бронзові ока дивляться на нього згори вниз.

«Зелена,— подумав Квентин,— луска зелена».

— Рейгале,— промовив він. Голос тріснув, і вийшло якесь кумкання. «Жабка,— подумав він,— я знову перетворююся на Жабку».— Їда,— кумкнув він, пригадавши,— давайте їду.

Здоровань почув. Витягнув за ноги вівцю з фургона, розмахнувся й кинув її в яму.

Рейгал зловив її на льоту. Його голова рвучко крутнулася, і з-поміж зубів вистрілило полум’я — вир жовтогарячого вогню, помережаний зеленими прожилками. Не встигла димна туша впасти на цеглу, як на ній зімкнулися драконові зуби. Навколо туші ще світився полум’яний ореол. У повітрі смерділо паленою вовною і сіркою. «Запах дракона».

— Я гадав, їх двоє,— сказав Здоровань Арч.

«Вісеріон. Так. Де Вісеріон?» Княжич опустив смолоскип нижче, щоб пролити трохи світла у темряву, яка залягла внизу. Побачив зеленого дракона, який дер паруючу тушу вівці, з боку в бік метляючи хвостом. На шиї в нього виднівся товстий залізний нашийник, з якого звисало три фути обірваного ланцюга. Серед почорнілих кісток на дні ями валялися поламані ланки — покручені, частково оплавлені. «Коли я тут був востаннє, Рейгал був припнутий до стіни й підлоги,— пригадав княжич,— а Вісеріон висів, учепившись у стелю». Позадкувавши, Квентин підняв смолоскип і задер голову.

Якусь мить він не бачив нічого, окрім почорнілої цегли склепіння, обвугленого драконовим полум’ям. Затим око вихопило цівочку попелу, що зрадила якийсь рух. Щось біле, напівсховане, ворухнулося. «Він собі зробив печеру,— збагнув княжич.— Нору в цеглі». Підвалини Великої піраміди Міріна — товсті й масивні, адже на них тримається велетенська будівля: навіть внутрішні стіни тут утричі товстіші, ніж куртина будь-якого замку. Але Вісеріон за допомогою полум’я і пазурів видовбав собі в них нору, щоб у ній спати.

«А ми його щойно збудили». Квентин побачив істоту, яка нагадувала велетенського білого змія, що скрутився всередині стіни — ближче до верху, де стіна переходила в стелю. Знову посипався вниз попіл, за ним відвалилися шматочки цегли. Змій витягнув шию і хвіст, показалася довга рогата голова дракона, й у темряві сяйнули очі, наче золоті жарини. Зашурхотіли крила, розгортаючись.

У Квентина з голови вилетіли всі плани. Каґо Трупоріз гаркнув своїм перекупним мечам якусь команду. «Ланцюги, він послав людей по ланцюги»,— подумав дорнський княжич. План був такий: нагодувати тварин і, поки вони дріматимуть, закувати в ланцюги, як це зробила королева. Бодай одного дракона, а краще обох.

— Ще м’яса,— сказав Квентин. «Щойно тварини наїдяться, стануть млявішими». Він бачив це на прикладі змій у Дорні, але тут, з цими чудовиськами...— Принесіть... принесіть...

Вісеріон стрибнув зі стелі, широко розкинувши білі шкірясті крила. Обірваний ланцюг, який звисав у нього з шиї, заметлявся. Крила ляснули раз, удруге, а потім яму освітило полум’я з драконової пащі — кольору білого золота, з червоними й жовтогарячими прожилками, й затхле повітря вибухнуло хмарою гарячого попелу й сірки.

Чиясь рука схопила Квентина за плече. З його долоні випав смолоскип і, покотившись по підлозі, полетів у яму, так і не згаснувши. Княжич опинився лицем до лиця з бронзовою мавпою. Герис.

— Квенте, нічого не вийде. Вони занадто дикі, вони...

З ричанням, яке розігнало б і сотню левів, дракон приземлився, відрізаючи дорнян від дверей. Голова його рухалася з боку в бік — він роздивлявся непроханих гостей: дорнян, звіяних вітром, Каґо. Найдовше він затримав погляд на Гарній Мерис, принюхуючись. «Жінка,— збагнув Квентин.— Він здогадався, що це жінка. Він шукає Данерис. Він хоче бачити свою матір і не розуміє, чому її тут нема».

Квентин вивільнився з Герисової руки.

— Вісеріоне,— гукнув він. «Білий — це Вісеріон». На якусь мить він злякався, що все переплутав.— Вісеріоне,— знову покликав він, намацуючи батога, який висів у нього на поясі. «Вона приборкала чорного дракона батогом. Мені слід зробити те саме».

Дракон знав своє ім’я. Голова його обернулася, погляд на три довгі хвилі затримався на дорнянині. За блискучими чорними зубами-кинджалами горіло біле полум’я. Очі нагадували озерця розплавленого золота, а з ніздрів валив дим.

— Сядь,— наказав Квентин. Кашлянув, ще раз кашлянув.

У повітрі висів густий дим, а сморід сірки не давав дихати. Вісеріон утратив до княжича цікавість. Розвернувшись до звіяних вітром, він шарпнувся до дверей. Можливо, занюхав кров убитих чатових або м’ясо в різницькому фургоні. А може, побачив, що вихід відчинений.

Квентин чув, як загорлали перекупні мечі. Каґо вимагав ланцюгів, а Гарна Мерис репетувала, щоб хтось там відступив з дороги. На землі дракон рухався незграбно, як людина рачки, але дуже швидко — княжич і повірити не міг, що він такий прудкий. Звіяні вітром не зразу відступили з дороги, і Вісеріон знову заревів. Долинув брязкіт ланцюгів, дзижчання арбалета.

— Ні,— вереснув княжич,— ні, не треба, ні! — але було запізно. «Бовдур»,— ще встиг подумати він, а стріла, відскочивши від Вісеріонової шиї, зникла в темряві. За нею полетіла вогненна стрічка — драконова кров, золотисто-червона і блискуча.

Арбалетник саме намацував ще одну стрілу, коли у нього на шиї зімкнулися драконові зуби. Чоловік був у масці бронзової бестії — у застрашливій тигровій машкарі. Коли він, впустивши арбалет, спробував руками розтиснути Вісеріонові щелепи, з рота тигра вихопилося полум’я. Очі чоловіка з негучним виляском луснули, а мідь навколо них потекла. Дракон відірвав шмат м’яса — більшу частину шиї перекупного меча, заковтнув, а тіло в цей час повалилося на підлогу.

Решта звіяних вітром відступала. Навіть Гарна Мерис не могла такого витримати. Вісеріонова рогата голова оберталася то до людей, то до здобичі, але за мить він забув про перекупних мечів і відгриз собі ще м’яса з трупа. Цього разу ногу.

Квентин розкрутив батога.

— Вісеріоне,— крикнув він — цього разу гучніше. Він зможе це зробити, він це зробить, батько послав його на інший кінець світу саме заради цього, і Квентин його не підведе.— ВІСЕРІОНЕ!

Батіг розітнув повітря з виляском, який луною відбився від почорнілих стін.

Звелася біла голова. Звузилися золоті очі. З драконових ніздрів піднімалися спіральні цівки диму.

— Сядь,— наказав княжич. «Не можна, щоб він відчув твій страх».— Сядь, сядь, сядь.

Замахнувшись, він уперіщив дракона батогом по морді. Вісеріон засичав.

І тут Квентина вдарило гарячим вітром, зачувся шелест шкірястих крил, у повітря злетіла хмара попелу й золи, від обвугленої і почорнілої цегли луною відбилося дике ревіння, а Квентинові друзі несамовито заволали. Герис знову і знову вигукував його ім’я, а Здоровань загорлав:

— Позаду, позаду, позаду!

Квентин обернувся — і змушений був лівою рукою затулитися від пічного жару, який війнув у очі. «Рейгал,— нагадав собі княжич,— зелений — це Рейгал».

Замахнувшись батогом, він помітив що той палає. Палала і рука. Усе тіло, усе тіло палало.

«Ох»,— подумав княжич. І заверещав.