Танок драконів

Королевич вічнозимський

Коминок був забитий холодним чорним попелом, у кімнаті не палилося, горіли тільки свічки. Щоразу як відчинялися двері, їхнє полум’я здригалося і тріпотіло. Так само тріпотіла й наречена. Її вдягнули в білу пояркову сукню, прикрашену мереживом. Рукава і ліф були розшиті річковими перлами, а на ногах у неї були білі капці з оленячої шкіри — гарні, але не надто теплі. Обличчя було бліде і безкровне.

«Обличчя, вирізьблене з криги,— подумав Теон Грейджой, вдягаючи нареченій на плечі підбитий хутром плащ.— Труп, похований під снігом».

— Міледі, час.

За дверима вже заклично грала музика — лютня, волинка й барабан.

Наречена звела очі. Карі очі, які блищали у світлі свічок.

— Я стану йому доброю і в-вірною дружино. Я... тішитиму його і народжуватиму йому синів. Я стану кращою дружиною, ніж була би справжня Арія, він ще побачить.

«Такі розмови заведуть тебе в могилу». Цей урок він добре затямив у шкурі Смердюка.

— Ви і є справжня Арія, міледі. Арія з дому Старків, донька лорда Едарда, спадкоємиця Вічнозиму...— (Ім’я, вона має затямити своє ім’я).— Арія-під-ногами. Ваша сестра дражнила вас Кобилою.

— Це прізвисько вигадала я. У неї обличчя було довге, як у кобили. А у мене не таке. Я була гарненька,— нарешті їй на очі набігли сльози.— Я ніколи не була така вродлива, як Санса, але всі казали, що я гарненька. А лорд Ремсі теж вважає мене гарненькою?

— Так,— збрехав Теон.— Він мені сам казав.

— Але він знає, хто я. Тобто хто я така насправді. Я це бачу, коли він дивиться на мене. Він злий, навіть коли усміхається, але ж це не моя провина. Кажуть, він любить завдавати людям болю.

— Міледі не варто слухати ці... брехні.

— Кажуть, він кривдив вас. У вас руки і...

У нього пересохло в горлі.

— Я... я на це заслуговував. Я його розсердив. А ви його не сердьте. Лорд Ремсі... милий і добрий. Догоджайте йому, і він ставитиметься до вас добре. Будьте йому гарною дружиною.

— Допоможіть мені,— вчепилася вона в нього.— Будь ласка! Колись я любила дивитися, як ви у дворі вправляєтеся з мечем. Ви були таким гарним! — вона стиснула його руку.— Якби ми втекли разом, я могла б стати вашою дружиною або... або вашою коханкою, як схочете. А ви б стали моїм чоловіком.

Теон вивільнив руку.

— Я не... я не можу стати вашим чоловіком...— («Справжній чоловік допоміг би їй»).— Просто... будьте Арією, будьте його дружиною. Догоджайте йому, бо... просто догоджайте йому і припиніть оці розмови про те, що ви не та, за кого себе видаєте.

«Джейн, її звати Джейн, римується з „блажен“». Музика дедалі наростала.

— Час. Витріть очі...— («Карі очі. А мають бути сірі. Хтось помітить. Хтось запам’ятає»).— Добре. А тепер усміхніться.

Дівчина спробувала. Вуста, затремтівши, розтягнулися й застигли, показалися зуби. «Гарні білі зуби,— подумав Теон,— але якщо вона його розізлить, гарними вони лишатимуться недовго». Коли він штовхнув двері, три свічки з чотирьох згасли. Він повів наречену в туман, де вже чекали гості.

«Чому я?» — запитав він, коли леді Дастін сказала, що саме він видаватиме наречену.

«Її батько помер, усі брати також. Мати загинула у Близнючках. Дядьки — хто пропав безвісти, хто — в могилі, а хто — в полоні».

«У неї ще лишився один брат,— сказав він, хоча міг би сказати: у неї ще лишилося троє братів.— Джон Сноу в Нічній варті».

«Він лише наполовину їй рідний, до того ж байстрюк, і його місце — на Стіні. А ви були годованцем її батька, ви їй фактично — найближчий родич. Цілком природно, що саме ви її видаватимете».

Фактично найближчий родич. Теон Грейджой виріс разом з Арією Старк. Теон миттю упізнав би самозванку. Якщо у всіх на очах він визнає Болтонову підставну дівчину за Арію, північні лорди, які зібралися засвідчити шлюб, не матимуть причин сумніватися в її законності. Стаут і Слейт, Хвойдозгуб Амбер, сварливі Рисвели, піддані Горнвуда й родичі Сервина, тлустий лорд Мандерлі... ніхто з них і близько не знав доньку Неда Старка настільки добре, як Теон. І якщо хтось із них у душі має сумніви, безперечно, вони вчинять мудро і залишать їх при собі.

«Мене вони використовують, щоб прикрити свій обман, дають своїй брехні моє обличчя». Ось чому Руз Болтон знову вдягнув Теона як лорда — щоб він зіграв свою роль у цьому балагані. Щойно все закінчиться, щойно фальшива Арія вкладеться в шлюбну постіль, Болтонові непотрібен стане Теон Перекинчик. «Послужиш нам у цьому — і коли Станіса буде переможено, ми обговоримо, як найкраще повернути тобі батьків престол»,— сказав його милість своїм тихим голом, створеним для брехні та змовницького шепоту. Теон не повірив ані слову. Він потанцює під їхню дудку, бо не має вибору, але потім... «Він віддасть мене назад Ремсі,— подумав він,— а Ремсі відбере в мене ще пару пальців і знову перетворить мене на Смердюка». Хіба що з ласки богів Станіс Баратеон нападе на Вічнозим і візьме всіх тут на мечі, включно з Теоном. Тільки на це Теон і сподівався.

Дивна річ, але у богопралісі було тепліше. За його межами Вічнозим побілів, скутий сильним морозом. Доріжки вкрилися підступним чорним льодом, а на розбитих шибках скляних садів блищала в місячному світлі паморозь. Під стінами, по всіх кутках і закапелках, височіли снігові замети. Деякі з них були такі високі, що і дверей не було видно. Під снігом ховався сірий попіл, а де-не-де виднілися почорнілі балки або купки кісток, прикрашених клаптями шкіри й пасмами волосся. Бурульки завдовжки зі списи звисали з зубчатих стін і облямовували вежі, як жорсткі білі бакенбарди діда. Але в богопралісі земля ще не замерзла, а з гарячих ставків піднімалася пара — тепла, як подих немовляти.

Наречену вбрали в біло-сірі кольори, які вдягнула би справжня Арія, якби дожила до весілля. Теон був в чорному з золотом, плащ застібався на плечі на грубого залізного кракена, якого викував коваль у Кургантоні. Але під каптуром ховалося біле й тонке волосся, а шкіра мала сіруватий відтінок, як у старого. «Нарешті я Старк»,— подумав він. Вони з нареченою попід руку пройшли під кам’яною аркою, а під ногами в них клубочився туман. Барабан калатав, як дівоче серце, а волинка співала тонко, солодко і заклично. Понад верхівками дерев у темному небі плив щербатий місяць, ховаючись у тумані, нагадуючи око, що прозирає крізь шовковий серпанок.

Теон Грейджой добре знав цей богопраліс. У дитинстві він тут грався в «жабку», жбурляючи камінці понад поверхнею холодного чорного ставка під віродеревом; ховав свої скарби в дуплі старого дуба; ганявся за білками з власноруч змайстрованим луком. Згодом, коли підріс, у гарячих джерелах він відмочував синці після численних тренувальних боїв з Робом, Джорі та Джоном Сноу. Серед цих каштанів, в’язів і сосон-солдатів він відшукав таємні місця, де можна було заховатися, коли хотілося побути на самоті. І дівчину вперше він поцілував саме тут. А потім інша дівчина зробила з нього чоловіка на пошарпаному стьобаному покривалі в тіні високого сіро-синього чатового дерева.

Але таким він богопраліс ще не бачив — посутенілим і примарним, повним теплого туману, мінливих вогників і стишених голосів, які линули звідусіль і нізвідки. Під деревами парували гарячі джерела. З землі піднімалися теплі випари, окутуючи дерева своїм вологим подихом, і повзли по стінах, запинаючи сірими фіранками порожні вікна.

Під шаром землі й опалого листя зміїлася подоба доріжки з битого каміння, порослого мохом, з якої де-не-де підступно стирчало товсте брунатне коріння. Теон повів по ній наречену. «Джейн, її звати Джейн, римується з „блажен“». Але не можна про це думати. Якщо з його вуст зірветься це ім’я, це може йому коштувати пальця або вуха. Теон ступав повільно, дивлячись під ноги, Через відсутність пальців він, поспішаючи, починав спотикатися, а тут перечепитися не можна. Зіпсуй весілля спіткнувшись — і лорд Ремсі вилікує тебе від незграбності, відрубавши винувату ногу.

Туман стояв такий густий, що видно було тільки найближчі дерева, а за ними — лише високі тіні й слабеньке світло. Уздовж доріжки й далі між дерев мерехтіли свічки, нагадуючи бліденьких світлячків, що плавають у теплій сірій юшці. Здавалося, наче тут якийсь дивний підземний світ, якесь безчасся між світів, де довгий час сумно блукають прокляті, шукаючи дороги в пекло, яке заробили за свої гріхи. «То ми всі мертві? Станіс прийшов і повбивав нас уві сні? Битва попереду, чи вона вже відгриміла й програна?»

Де-не-де жадібно палали смолоскипи, відкидаючи ясно-червоні відблиски на обличчя весільних гостей. Туман, відбиваючи світло, спотворював їхні риси, додаючи у них щось тваринне, нелюдське. Лорд Стаут перетворився на мастифа, старий лорд Лок — на яструба, Хвойдозгуб Амбер — на химеру, Великий Волдер Фрей — на лиса, Малий Волдер — на рудого бика, якому тільки бракувало кільця в носі. Обличчя ж самого Руза Болтона було мов світло-сіра машкара, а на місці очей — дві брудні крижинки.

Угорі на деревах зібралося повно круків: настовбурчивши пір’я, вони розсілися на голому гіллі, дивлячись на пишне видовище внизу. «Птахи мейстра Лувіна». Лувін помер, його мейстерську вежу спалили, але круки зосталися. «Тут їхня домівка». Цікаво, думав Теон, а як воно — мати рідну домівку?

А тоді туман розступився, як завіса перед початком вистави в балагані, відкриваючи нову сцену. Перед очима постало серце-дерево, розкинувши схоже на кістки гілля. Червоними і брунатними кучугурами навколо товстого білого стовбула лежало опале листя. Тут круків було найбільше — вони перемовлялися таємною кручою мовою. Унизу стояв Ремсі Болтон у високих чоботах з м’якої сірої шкіри й у чорному оксамитовому камзолі, прикрашеному прорізами з рожевого шовку та блискучими гранатовими сльозинками. На обличчі в нього танцювала посмішка.

— Хто йде? — запитав він вологими губами; над коміром виднілася червона шия.— Хто йде, щоб стати перед богом?

— Іде Арія з дому Старків,— відповів Теон,— щоб узяти шлюб. Жінка доросла і розквітла, законнороджена і шляхетна, іде просити божого благословення. Хто прийшов її узяти?

— Я,— озвався Ремсі.— Ремсі з дому Болтонів, лорд Горнвуду, спадкоємець Страхфорту. Я її беру. Хто її віддає?

— Теон з дому Грейджоїв, годованець її батька,— сказав Теон і обернувся до нареченої.— Леді Аріє, ви берете цього чоловіка?

Вона звела на нього очі. «Карі очі, а не сірі. Невже всі тут сліпі?» Довгу мить вона мовчала, а в очах читалося благання. «Це твій шанс,— подумав Теон.— Скажи їм. Скажи їм просто зараз. Прокричи до них своє ім’я, скажи, що ти не Арія Старк, нехай уся Північ почує, як тебе примусили грати роль». Звісно, після такого вона помре, та й він також, але, можливо, Ремсі у гніві уб’є їх швидко. Можливо, давні боги Півночі зроблять їм цю маленьку милість.

— Я беру цього чоловіка,— прошепотіла наречена.

Навколо у тумані мерехтіло світло — свічки бліді, як затягнуті серпанком зорі. Теон відступив, і Ремсі з нареченою, взявшись за руки, опустилися перед серце-деревом навколішки, на знак покори схиливши голови. На них згори вниз дивилися червоні різьблені очі віродерева, а великий червоний рот, здавалося, роззявився, сміючись. Угорі серед гілля закракав крук.

Після короткої безмовної молитви чоловік і жінка знову підвелися. Ремсі розстебнув плащ, одягнутий на плечі нареченої Теоном,— важкий білий вовняний плащ, облямований сірим хутром, з малюнком деривовка дому Старків. Замість нього Ремсі застебнув на ній рожевий плащ, всіяний червоними гранатами, як у нього на камзолі. На спині був нашитий облуплений чоловік Страхфорту, суворий і страшний, вирізаний з цупкої червоної шкіри.

Й ось так швидко все скінчилося. На Півночі весільна церемонія коротша. Це все тому, припускав Теон, що тут нема священиків, але хай там як, а для нього це полегшення. Ремсі Болтон, піднявши наречену на руки, поніс її крізь туман. Лорд Болтон з леді Волдою рушили за ними, а далі й усі решта. Музики знову заграли, а співець затягнув «Два серця як одне». До нього гармонійно долучилося два солодкі жіночі голоси.

Теон зловив себе на думці, чи не помолитися і йому. «Якщо помолюся, чи почують мене давні боги?» Це не його боги, ніколи такими не були. Він — залізнородний, син Пайку, його бог — це затонулий бог Залізних островів... але Вічнозим розташований за багато льє від моря. Сто років уже Теона не слухали ніякі боги. Він сам не знає, хто він і що він, чи він досі живий і навіщо взагалі народився.

«Теон»,— здалося, шепнув чийсь голос.

Теон підкинув голову.

— Хто це сказав?

Але він бачив тільки дерева і туман, який їх огортав. Голос був слабкий, як шелестіння листя, холодний як ненависть. «Це голос бога — або привида». Скільки людей загинуло того дня, коли Теон узяв Вічнозим? А скільки ще — того дня, коли він його втратив? «Того дня, коли помер Теон Грейджой, щоб народився Смердюк. Смердюк, Смердюк, римується з „битюк“».

І знагла йому захотілося втекти звідси.

Щойно він вийшов з богопралісу, холод накинувся на нього, як голодний вовк, стиснув зубами. Схиливши проти вітру голову, Теон рушив у велику залу, наздоганяючи довгу вервечку свічок і смолоскипів. Під чоботами рипів сніг, а несподіваний порив вітру здув з Теона каптур, немовби привид зірвав його крижаними пальцями, щоб зазирнути йому в обличчя.

Для Теона Грейджоя у Вічнозимі повно привидів.

Не такий замок він пам’ятав зі свого юнацького літа. Зараз це місце обгоріле і розбите — не редут, а самі руїни, пристановище вороння і трупу. Велика подвійна куртина ще стоїть, бо граніт не піддається вогню з легкістю, але більшість веж і фортець не мають дахів. Кількоро завалилося. Солому й дерево пожер вогонь, цілком або частково, а під уламками шибок скляних садів видніються, мертві, почорнілі й замерзлі, фрукти й овочі, які мали б узимку годувати замок. У дворі тісно від наметів, похованих під снігом. Руз Болтон усе своє військо завів усередину, і з ним зайшли й друзі Фреї, отож серед руїн туляться тисячі людей, запрудивши всі двори; люди сплять у підвалах, у вежах без дахів, навіть у будівлях, занедбаних уже багато століть.

З відбудованих кухонь і перекритих касарень зміїлися пасма сірого диму. Зубчасті стіни були увінчані снігом і обвішані бурульками. З Вічнозиму висоталися всі барви, залишилися тільки сіра і біла. «Кольори Старків». Теон не знав, вважати це лихим знаком чи добрим. Навіть небо було сіре. «Усе кругом сіре-сірезне. Цілий світ сірий, хай куди глянеш — усе сіре, крім очей нареченої». У нареченої очі були карі. «Великі, карі й повні страху». Неправильно, що вона дивиться саме на Теона, шукаючи порятунку. Що вона собі думає: він зараз свисне крилатого коня й полетить з нею звідси, немов герой з тих казок, які так любила Санса? Він навіть собі допомогти не здатен. «Смердюк, Смердюк, римується з „малюк“».

По всьому двору на конопляних мотузках висіли мерці з набряклими й білими від паморозі обличчями. Коли Болгонів авангард досягнув замку, той мурашився від самопоселенців. Довелося списами виганяти понад дві дюжини людей з кубел, які вони собі облаштували серед напівзруйнованих фортець і веж. Зухвалих і ворожих повісили, решту поставили до роботи. Добре служитимуть, сказав лорд Болтон, і він виявить милосердя. Зовсім близько був вовчий ліс, а в ньому повно каміння й дерева. Найперше поставили нові міцні брами замість згорілих. Потім квапливо перекрили дах великої зали, прибравши той, що завалився. Коли робота була зроблена, лорд Болтон повісив працівників. Дотримавши слова, він виявив милосердя й ні з кого не злупив шкіру.

На той час під’їхала решта Болтонового війська. Під завивання північного вітру над мурами Вічнозиму підняли прапор короля Томена з оленем і левом, а під ним повісили прапор з облупленим чоловіком Страхфорту. Теон прибув з почтом Барбрі Дастін: приїхала сама леді, її кургантонські васали й майбутня наречена Ремсі. Леді Дастін наполягла, щоб саме їй доручили опіку над леді Арією до самого весілля, але ось уже все позаду. «Тепер вона належить Ремсі Болтону. Вона промовила обітницю». Цей шлюб робить його лордом Вічнозиму. Якщо Джейн його не сердитиме, в нього нема підстав її кривдити. «Арія. Її звати Арія».

Навіть у хутряних рукавичках Теонові руки почали вже пульсувати від болю. Часто найбільше боліли саме руки, особливо відсутні пальці. Невже були часи, коли жінки жадали його дотику? «Я сам схотів стати королевичем Вічнозимським,— подумав він,— і з цього все і почалося». Він думав, про нього співатимуть століттями і переказуватимуть легенди про його звитягу. Але якщо хтось і згадував його сьогодні, то тільки як Теона Перекинчика, а всі легенди були про його зрадливість. «Цей замок ніколи не був мені рідною домівкою. Я був тут заручником». Лорд Старк ніколи не обходився з ним жорстоко, але між ними завжди стояла довга сталева тінь його великого меча. «Він був до мене добрий, але ніколи не ставився тепло. Знав, що одного дня, можливо, мене доведеться стратити».

Перетинаючи двір і обминаючи намети, Теон не підводив погляду. «У цьому дворі я учився битися»,— думав він, пригадуючи теплі літні дні, які він провів у двобоях з Робом і Джоном Сноу під пильним оком старого сера Родрика. Давно це було — коли ще він був цілий і неушкоджений, коли міг тримати меча незгірше за інших. Але цей двір зберігав і чорніші спогади. Саме тут Теон зібрав мешканців Вічнозиму тієї ночі, коли Бран з Риконом утекли з замку. Тоді Смердюком був Ремсі — тримався біля Теона й нашіптував йому, що слід злупити шкіру з кількох бранців, щоб вони зізналися, куди подалися хлопчаки. «Поки королевич Вічнозимський — я, ні з кого тут шкіру не лупитимуть»,— відповів Теон, гадки не маючи, яким коротким виявиться його правління. «Ніхто з них не схотів мені допомагати,— подумав він.— Я знав їх півжиття, і ніхто з них не схотів мені допомагати». І все одно він зробив усе, що міг, щоб їх захистити, та щойно Ремсі скинув личину Смердюка, він повбивав усіх чоловіків, включно з Теоновими залізнородними. «І спалив мого коня». Це було останнє, що бачив Теон у день падіння Вічнозиму: як горів Сміхун, вибалушивши білі від жаху очі, як ставав дибала, хвицався й іржав, а в його гриві стрибало полум’я. «Це сталося у цьому-таки дворі».

А ось і двері у велику залу — новенькі, змайстровані замість згорілих, вони здавалися Теонові грубими й потворними: квапливо збиті нетесані дошки. Їх охороняло двійко списників з обмерзлими бородами, кулячись і тремтячи у товстих хутряних плащах. Вони ображено спостерігали, як Теон накульгуючи піднявся сходами, штовхнув праву стулку дверей і прослизнув усередину.

У залі було блаженно тепло і ясно від світла смолоскипів, а тиснява — як ніколи. Теона накрила тепла хвиля, і він рушив у кінець зали. На лавках пліч-о-пліч сиділи гості — так щільно, що подавальницям доводилося протискуватися між ними. Навіть у лицарів і лордів на початку столу, перед сіллю, місця було менше, ніж зазвичай.

Біля помосту бренькав на лютні Абель, наспівуючи «Красних панн літа». «Він називає себе бардом, але, як по правді, більше нагадує звідника». Лорд Мандерлі привіз із Білої Гавані музик, але серед них не було співців, тож коли під брамою з’явився Абель з лютнею і шістьма жінками, його гостинного запросили в замок. «Дві сестри, дві доньки, дружина і старенька мама,— запевняв співець, хоча не мав схожості з жодною з жінок.— Хтось танцює, хтось співає, одна грає на сопілці, а одна — на барабані, І пралі з них чудові».

Бард чи звідник, а Абель мав приємний голос і грав добре. Тут, серед руїн, на таке ніхто й не сподівався.

Уздовж стін висіли прапори: кінські голови Рисвелів — золота, брунатна, сіра й чорна; горластий велет дому Амберів; кам’яна рука дому Флінтів з Флінтового Перста; лось Горнвудів і тритон Мандерлі; Сервинів чорний бойовий топір і Толгартові сосни. Однак їхні яскраві кольори не змогли цілковито затулити ні почорнілі стіни, ні дошки, якими забили вікна. Навіть дах був якийсь неправильний: нові нестругані балки були світлі й веселі, а старі бантини за багато століть мало не повністю почорніли від диму.

Найбільші прапори висіли позаду помосту — за спинами нареченої і нареченого виднілися деривовк Вічнозиму й облуплений чоловік Страхфорту. Побачивши прапор Старків, Теон розхвилювався більше, ніж очікував. «І прапор неправильний, і очі нареченої неправильні». Герб дому Пулів — блакитний таріль на білому полі, обрамлений сірою стрічкою. Ось який герб слід було повісити.

— Теон Перекинчик,— промовив хтось, коли він проходив. Інші, побачивши його, відверталися. Один сплюнув. «А чом би і ні?» Теон-бо зрадник, який узяв Вічнозим підступом, убив своїх названих братів, здав своїх одноплемінників у Пущанському Насипі, щоб з них злупили шкіру, віддав свою названу сестру в ліжко лорда Ремсі. Руз Болтон, може, і знайшов йому застосування, але справжні північани просто мусять його зневажати.

Через відсутність пальців на лівій нозі його хода стала незграбною і непевною, кумедною. Десь позаду засміялася жінка. Навіть тут, у цьому напівзамороженому замку, який більше нагадує цвинтар, в оточенні снігів, криги і смерті, навіть тут були жінки. Пралі. Це слово просто делікатно заміняло вираз «табірна повія», який, своєю чергою, делікатно заміняв «хвойду».

Звідки вони беруться, Теон не міг би пояснити. Просто з’являються, як личинки на трупі або круки після бою. Вони липнуть до будь-якого війська. Є серед них загартовані повії, які за ніч можуть переспати з двадцятьма чоловіками й перепити їх усіх. Інші здаються невинними, як панночки, та то лише професійна хитрість. Бувають і табірні наречені, прив’язані до чоловіків, з якими дали обітницю тому чи іншому богові, але приречені на забуття, щойно скінчиться війна. Ночами вони гріють чоловікові постіль, вранці латають йому чоботи, у сутінках готують йому вечерю, а після бою обчищають його труп від усіх цінностей. І деякі з них навіть справді перуть. З ними частенько тягаються малі байстрята — жалюгідні та брудні створіння, народжені по різних таборах. Та навіть отакі, як вони, глузують з Теона Перекинчика. «Нехай сміються». Весь його гонор закінчився тут, у Вічнозимі: у підземеллях Страхфорту нема місця для гонору. Тому, хто пізнав цілунок білувального ножа, сміх не здатен завдати болю.

Походження і кров забезпечили Теонові місце на помості в кінці почесного столу, біля стіни. Ліворуч сиділа леді Дастін, одягнена, як завжди, у чорну вовну строгого крою і без оздоб. Праворуч не було нікого. «Усі бояться, що близькість до мене їх збезчестить». Кортіло розреготатися, але він не наважився.

Молода сиділа на найпочеснішому місці, між Ремсі та його батьком. Сиділа, опустивши очі, а Руз Болтон підіймав тости за леді Арію.

— В її дітях з’єднаються два наші старовинні доми,— казав він,— і припиниться давня ворожнеча між Старками і Болтонами.

Голос у нього був настільки тихий, що у залі запала мовчанка й усі почали дослухатися.

— Шкода, що наш добрий друг Станіс досі до нас не приєднався,— провадив лорд Болтон, і у відповідь прокотилася хвиля сміху,— адже я знаю, що Ремсі хотів піднести його голову як весільний дарунок леді Арії.

Сміх гучнішав.

— Ми влаштуємо йому пишний прийом, коли він нарешті прибуде,— прийом, гідний справжніх північан. А поки що нумо їсти, пити й веселитися... бо ж зима вже на порозі, друзі мої, і чимало з нас, присутніх тут, до весни не доживе.

Харчі й напої забезпечив лорд Білої Гавані — чорний портер і світле пиво, вина червоні, золоті й сині, привезені з теплого Півдня на череватих кораблях і настояні в його глибоких підвалах. Весільні гості розкошували: тут подавали пироги з тріскою і зимові гарбузи, гори ріпи й великі кружала сиру, паруючу баранину і засмажені до чорного яловичі реберця, а головне — три величезні весільні листкові пироги завбільшки з колесо до воза, які мало не лускали від начинки з моркви, цибулі, ріпи, пастернаку, грибів і шматочків приправленої свинини, яка плавала в смачній темній підливі. Ремсі своєю шаблею краяв пироги, а Вайман Мандерлі власноруч роздавав: перші порції він підніс Рузові Болтону і його товстій Фреївні, далі — серові Гостіну й серові Ейнісу, синам Волдера Фрея.

— Кращого пирога ви не куштували, мілорди,— заявив тлустий лорд.— Запивайте арборським золотим і смакуйте. Я точно посмакую.

Дотримавши слова, Мандерлі з’їв шість порцій — по дві з кожного з трьох пирогів, облизуючи губи, плескаючи себе по череву й натоптуючись так, що весь перед сорочки вкрився брунатними плямами від підливки, а в бороді застрягли крихти тіста. Навіть Гладка Волда Фрей не могла з ним потягатися, хоча змегелила три шматки. Ремсі теж наївся від душі, а от його бліда дружина тільки витріщалася на свою тарілку. Коли вона підвела голову і глянула на Теона, він побачив у великих карих очах страх.

У залу не дозволялося проносити мечі, зате у всіх були кинджали, навіть у Теона Грейджоя. А як ще краяти м’ясо? Щоразу, дивлячись на дівчину, яка була колись Джейн Пул, він відчував у руці крицю. «Я не маю можливості її врятувати,— думав він,— зате можу легко її вбити. Ніхто такого не очікує. Можу попросити її зробити мені честь і потанцювати зі мною, а потім перерізати їй горлянку. Це ж буде милосердно, правда? А якщо давні боги вислухали мою молитву, гнів Ремсі може вбити і мене». Померти Теон не боявся. У підземеллях Страхфорту він довідався, що смерть — це не найгірше, що може статися. Цей урок йому дав Ремсі, палець по пальцю, і його він точно вже ніколи не забуде.

— Ви не їсте,— промовила леді Дастін.

— Ні.

Їсти йому нелегко. Ремсі зламав йому стільки зубів, що жування завдавало болю. Пити легше. Однак, щоб не впустити винний кубок, доводилося тримати його обіруч.

— Не любите свинячого пирога, мілорде? Смачнішого ми в житті не куштували, як запевняє нас наш тлустий друг,— вказала вона своїм кубком на лорда Мандерлі.— Бачили товстуна колись таким щасливим? Він мало не танцює. Власноруч подає нам страви.

І це була щира правда. Лорд Білої Гавані був взірцем веселого товстуна — реготав і всміхався, жартував з іншими лордами і плескав їх по спині, замовляв музикам то одну пісню, то іншу.

— Співче, ану заграй «Скінчилася ніч»,— гуркотав він.— Певен, нареченій сподобається. Або заспівай про хоробру юну Данні Флінт, щоб ми всі розплакалися.

Дивлячись на нього, можна було подумати, що це він одружується.

— Він п’яний,— сказав Теон.— Топить у вині свої страхи. Він боягуз до шпику кісток.

Та чи справді він боягуз? Теон такої певності не мав. Сини у нього теж товсті, але у битві ані разу не зганьбилися.

— Залізнородні перед боєм також бенкетують, щоб востаннє посмакувати життям, якщо раптом на них чекає смерть. Якщо прийде Станіс...

— Прийде. Обов’язково,— хихикнула леді Дастін.— А коли це станеться, товстун штанці обмочить. У нього син загинув на Червоному весіллі, а він підносив Фреям хліб і сіль, приймав їх під своїм дахом, пообіцяв віддати одну зі своїх онучок. Він навіть пирогом їх пригощає. Колись Мандерлі втекли з Півдня, вигнані з власних земель і фортець ворогами. У нього це в крові. Товстун залюбки нас усіх повбивав би, але кишка коротка, попри отакенне черево. У пітному тілі б’ється таке саме боягузливе і підлесливе серце, як... ну... як у вас.

Останнє слово хльоснуло, як батогом, але Теон не наважився огризнутися. Зухвалість може коштувати злупленої шкіри.

— Якщо міледі вважає, що лорд Мандерлі мріє нас зрадити, то треба це казати не мені, а лордові Болтону.

— Гадаєте, Руз сам не знає? Дурненький хлопчик. Поспостерігайте за ним. Подивіться, як він стежить за Мандерлі. Руз не торкається жодної страви, поки не побачить, що її першим скуштував лорд Вайман. Не п’є вина, поки не побачить, що Мандерлі п’є з тієї самої діжки. Гадаю, він навіть зрадів би, якби товстун наважився на зраду. Для нього це була б розвага. Оті п’явки, яких він так обожнює, вже багато років як висмоктали з нього всі пристрасті. Він розучився любити, розучився ненавидіти, розучився горювати. Для нього це все гра, легка розвага. Хтось полює з хортами, хтось із соколом, хтось грає в кості. Руз грає людьми. І ви, і я, оці всі Фреї, лорд Мандерлі, його власна молоденька гладка дружина, навіть його байстрюк — ми всі для нього іграшки.

Саме проходив подавальник, і леді Дастін підставила йому кубок, щоб наповнив, а тоді жестом звеліла налити й Теонові.

— Якщо по правді,— провадила вона,— лорд Болтон прагне більшого, ніж має. Чому б не стати королем Півночі? Тайвін Ланістер загинув, Царевбивця тепер каліка, Куць утік. Ланістери втратили силу, а ви люб’язно звільнили його від Старків. Старий Волдер Фрей не заперечуватиме, якщо його гладка маленька Волда стане королевою. З Білою Гаванню можуть виникнути проблеми, якщо лорд Вайман переживе прийдешній бій... але я майже впевнена, що не переживе. Так само як і Станіс. Руз прибере їх обох, як прибрав Юного Вовка. Хто ще лишається?

— Ви,— сказав Теон.— Леді Кургантонська, у шлюбі — Дастін, у дівоцтві — Рисвел.

Її такі слова потішили. Темні очі заіскрилися, й вона, ковтнувши вина, мовила:

— Вдовиця Кургантонська... але так, якщо захочу, я можу стати на заваді. Звісно, Руз це також розуміє, отож і намагається мене задобрити.

Вона б і далі теревенила, але тут побачила мейстрів. У панські двері позаду помосту зайшло їх аж троє — один високий, другий огрядний, а третій дуже юний, але в своїх мантіях і з ланцюгами на шиях вони видавалися трьома сірими горошинами з одного стручка. До війни Медрик служив лордові Горнвуду, Родрі — лордові Сервину, а юний Генлі — лордові Слейту. Руз Болтон забрав їх усіх трьох у Вічнозим опікуватися Лувіновими круками, щоб знову можна було посилати й отримувати повідомлення.

Коли мейстер Медрик опустився на одне коліно й зашепотів Болтонові на вухо, леді Дастін з відразою скривила губи.

— Була б я королевою — насамперед повбивала б усіх цих сірих щурів. Крутяться під ногами, годуються об’їдками з панських столів, теревенять між собою, нашіптують на вухо своїм господарям. Але хто насправді господар, а хто слуга? Усі можні лорди мають мейстра, усі маломожні лорди мріють його мати. Якщо у вас немає мейстра, то ви і впливу не маєте. Сірі щурі читають і пишуть наші листи, навіть якщо лорди й самі письменні, а хто гарантує, що вони не перекручують написане собі на користь? Навіщо вони потрібні, питаю я вас?

— Вони лікують,— сказав Теон. Здається, саме цього від нього очікували.

— Вони лікують, авжеж. У хитрості їм не відмовиш. Вони дбають про нас, коли ми хворіємо або ранимося самі й коли ми божеволіємо через хвороби дітей чи батьків. Коли ми найслабші й навразливіші — вони вже тут. Іноді їм навіть вдається когось вилікувати, і ми висловлюємо належну вдячність. А коли не вдається, вони втішають нас у горі, й за це ми їм також удячні. З удячності ми оселяємо їх під своїм дахом, посвячуємо в усі свої ганебні таємниці, робимо їх своїми радниками. І зовсім скоро керівник перетворюється на керованого.

Саме так і сталося з лордом Рикардом Старком. Його сірого щура звали мейстер Вейліс. Розумно, правда, що у них є тільки ім’я? Навіть у тих, у кого до вступу в Цитадель було ще й прізвище. Це щоб ми не знали, хто вони насправді та звідки взялися... але, якщо постаратися, це можна розкопати. Перш ніж викувати свого ланцюга, мейстер Вейліс відомий був як Вейліс Флаверс. Флаверс, Гілл, Ріверз, Сноу... такі прізвища ми даємо байстрюкам, щоб пам’ятати, хто вони такі, але вони спритно позбуваються цих прізвищ. Матір’ю Вейліса Флаверса була якась дівчина з Високої Вежі... а батьком, ходили плітки, архімейстер з Цитаделі. Сірі щурі не такі цнотливі, як намагаються нас переконати. А старгородські мейстри серед них найгірші. Щойно Вейліс викував свого ланцюга, його таємний батько з друзями, не гаючи часу, відіслав його у Вічнозим, щоб лити у вуха лордові Рикарду отруйні слова, які звучали солодко, як мед. Шлюб з Таллі — це була його ідея, навіть не сумнівайтеся, він...

Вона різко замовкла, бо Руз Болтон зіп’явся на ноги, зблиснувши у світлі смолоскипів безбарвними очима.

— Друзі мої,— заговорив він, і в залі запала така глибока тиша, що стало чути, як шарпає вітер дошки, якими позабивали вікна.— Станіс зі своїми лицарями вийшов з Пущанського Насипу під прапором свого нового червоного бога. З ним на кошлатих низькорослих кониках ідуть клани з північних гір. Якщо погода не зіпсується, сюди вони дістануться за два тижні. Крукохарч Амбер рухається королівським гостинцем, а Карстарки наближаються зі сходу. Вони планують тут об’єднатися з лордом Станісом і відібрати у нас цей замок.

Сер Гостін Фрей зірвався на ноги.

— Слід виступити йому назустріч! Навіщо дозволяти їм об’єднувати сили?

«Бо Арнольф Карстарк тільки й чекає знаку від лорда Болтона, перш ніж перекинутися на другий бік»,— подумав Теон, поки інші лорди викрикували свої поради. Лорд Болтон підніс руку, закликаючи їх до тиші.

— Зала — не місце для таких дискусій, мілорди. Поки мій син виконуватиме свій подружній обов’язок, ми з вами зберемося у мене у світлиці. А всі решта хай лишаються тут і насолоджуються стравами й напоями.

Щойно лорд Страхфортський вислизнув із зали у супроводі трьох мейстрів, за ним піднялися й інші лорди й капітани. Готер Амбер, сухорлявий літній чоловік на прізвисько Хвойдозгуб, ішов, хмурячись і кривлячись. Лорд Мандерлі набрався так, що його з зали довелося виводити чотирьом дужим чоловікам.

— Слід ще послухати пісню про Кухаря Щура,— бурмотів він, спотикаючись і спираючись на своїх лицарів.— Співче, заграй-но пісню про Кухаря Щура.

Останньою підвелася леді Дастін. Щойно вона пішла, в залі немов стало задушливіше. Лише коли Теон зіп’явся на ноги, він зрозумів, як перепив. Кульгаючи геть від столу, він вибив з рук служниці карафу. На чоботи й на бриджі бордовою хвилею хлюпнуло вино.

Тут його схопила за плече чиясь рука — у тіло глибоко вп’ялися п’ять пальців, твердих як залізо.

— Тебе кличуть, Смердюче,— сказав Квасний Алін, з рота в якого смерділо гнилими зубами. З ним були Жовтий Дик і Деймон Потанцюй.— Ремсі каже, ти маєш віднести наречену до нього в ліжко.

Теона прошила хвиля страху. «Я вже зіграв свою роль,— подумав він.— Чому знову я?» Але краще не відмовлятися.

Ремсі вже пішов із зали. Його наречена, покинута і начебто забута, мовчки сиділа, скулившись, під прапором дому Старків, обіруч стискаючи срібний кубок. Судячи з того, яким поглядом вона подивилася на Теона, вона цей кубок перехиляла до дна неодноразово. Мабуть, сподівалася: якщо добряче нап’ється, тяжке випробування якось її омине. Але Теон знав, що не омине.

— Леді Аріє,— промовив він.— Ходімо. Час виконати свій обов’язок.

У супроводі шістьох Байстрючих хлоп’ят Теон вивів дівчину з зали й повів через морозний двір у Велику фортецю. Довелося здолати три прольоти кам’яних сходів, щоб піднятися у спальню лорда Ремсі — одну з кімнат, які не надто зачепив вогонь. Піднімаючись нагору, Деймон Потанцюй насвистував, а Шкуролуп похвалявся, що лорд Ремсі пообіцяв йому клапоть закривавленого простирадла на знак особливої прихильності.

Спальню добре підготували до шлюбної ночі. Всі меблі тут були нові — їх привезли з обозом з Кургантона. Ліжко під балдахіном, перина, криваво-червоні оксамитові завіси. Кам’яну підлогу встелили вовчими шкурами. В коминку горів вогонь, а на столику біля ліжка — свічка. В буфеті була карафа вина, два кубки й півголовки білого сиру з прожилками.

А ще тут стояло чорне дубове різьблене крісло з червоним шкіряним сидінням. На ньому сидів лорд Ремсі. На губах у нього блищала слина.

— А ось і моя солодка панна! Молодці, хлопці, тепер можете йти. Не ти, Смердюче. Ти лишайся.

«Смердюк, Смердюк, римується з „віслюк“». Відсутні пальці — два на лівій руці й один на правій — звело судомою. А при боці спав у своїх шкіряних піхвах кинджал — ох яким він видавався важким! «На правій руці бракує лише мізинця,— нагадав собі Теон.— Я й досі здатен стиснути клинок».

— Мілорде, чим можу прислужитися?

— Ти сам віддав мені цю дівку. Кому ж, як не тобі, розгорнути подарунок. Ану погляньмо на донечку Неда Старка.

«Ніяка вона не донечка лорда Едарда,— мало не сказав Теон.— Ремсі знає, не може не знати. Що це за нова жорстока гра?» Дівчина, стоячи біля стійки ліжка, тремтіла, як лань.

— Леді Аріє, поверніться спиною, будь ласка, я мушу розшнурувати вашу сукню.

— Ні,— сказав Ремсі, наливаючи собі вина.— Шнурівка — це занадто довго. Зрізай сукню.

Теон дістав кинджал. «Достатньо просто розвернутися і штрикнути його. Кинджал уже у мене в руці». Але він занадто добре знає ці ігри. «Чергова пастка,— сказав він собі, пригадавши Кіру з її ключами.— Він хоче, щоб я спробував його вбити. А коли мені цього не вдасться, злупить шкіру з руки, яка тримала лезо». Він схопив наречену за сукню.

— Не ворушіться, міледі.

Нижче пояса сукня не прилягала, тож саме туди Теон завів лезо й почав повільно різати, піднімаючись угору, щоб не зачепити шкіри. Криця прорізала вовну й шовк з тихим слабеньким шелестінням. Дівчина тремтіла. Теонові довелося стиснути її за руку, щоб тримати нерухомо. «Джейн, Джейн, римується з „блажен“». Він стиснув міцніше — наскільки дозволяла покалічена ліва рука.

— Не рухайтеся.

Нарешті сукня впала під ноги світлою купкою.

— І спіднє також,— наказав Ремсі. Смердюк скорився.

Тепер наречена стояла гола, а вся її весільна пишнота лежала гіркою біло-сірого дрантя під ногами. Перса в неї були маленькі й гострі, стегна — по-дівчачому вузькі, ноги тоненькі, як у пташки. «Дитина,— подумав Теон. Він уже й забув, яка вона молоденька.— Сансиного віку. Арія була би ще молодша». Попри вогонь у коминку, в спальні було прохолодно. Бліда шкіра Джейн взялася сиротами. Якоїсь миті вона почала піднімати руки, немов хотіла затулити груди, але Теон самими вустами, беззвучно сказав: «Ні»,— і вона стрималася.

— Що думаєш про неї, Смердюче? — поцікавився лорд Ремсі.

— Вона...

«Якої відповіді він чекає?» Як там сказала дівчина перед церемонією у богопралісі? «Всі казали, що я гарненька». Зараз вона зовсім не здавалася гарненькою — вся спина була вкрита легеньким павутинням шрамів від батога.

— ...вона прегарна, вона... прегарна.

Ремсі посміхнувся своїми мокрими губами.

— А вона тебе збуджує, Смердюче? Прутень уже впирається у шнурівку? Хоче перший її віддерти? — розреготався він.— Це ж право королевича Вічнозимського, так за старих часів чинили всі лорди. Право першої ночі. Але ж ти не лорд, правильно? Ти — Смердюк. І, якщо по правді, ти навіть не чоловік.

Він хильнув ще вина, а тоді через усю кімнату пожбурив кубок у стіну. По каменю потекли червоні струмочки.

— Леді Аріє, лягайте в ліжко. Так, на подушки, молодець, дружинонько. А тепер розставляйте ноги. Дайте поглянути на вашу поцьку.

Дівчина без слова послухалася. Теон рушив до дверей. Лорд Ремсі, присівши біля нареченої, ковзнув рукою по стегну, а тоді застромив у неї два пальці. Дівчина зойкнула від болю.

— Суха, як старе кістя,— витягнув Ремсі руку й ляснув її по обличчю.— А мені сказали, що ти вмієш потішити чоловіка. Мені збрехали?

— Н-ні, мілорде. Мене н-навчали.

Ремсі підвівся; полум’я з коминка відблискувало в нього на обличчі.

— Смердюче, ану йди сюди. Підготуй її для мене.

Якусь мить Теон узагалі нічого не розумів.

— Я... ви хочете сказати... м’лорде, я не маю... я...

— Язиком,— сказав лорд Ремсі.— І швиденько. Якщо вона не спливатиме соком, поки я роздягнуся, я тобі язика відріжу і пришпилю до стіни.

Десь у богопралісі кракнув крук. Кинджал і досі був у Теона в руці.

Він заховав його у піхви.

«Смердюк, мене звати Смердюк, римується з „гівнюк“». Він зігнувся, виконуючи завдання.