Танок драконів

Норовлива наречена

Сидячи у палатах Галбарта Гловера, Аша Грейджой попивала вино Галбарта Гловера, коли мейстер Галбарта Гловера приніс їй листа.

— Міледі,— промовив мейстер схвильовано — як і завжди, коли говорив до неї.— Птах з Кургантона.

Він так пхнув їй пергамент, наче йому нетерпеливилося його здихатися. Туго скручений сувій був запечатаний кружечком твердого рожевого воску.

Кургантон... Аша намагалася пригадати, хто править Кургантоном. «Якийсь лорд-північанин, зовсім не друг мені». А печатка... Болтони Страхфортські виїздять на бій під рожевими прапорами, помережаними крихітними краплями крові. Цілком природно, що й віск вони використовуватимуть рожевий.

«Я тримаю в руці отруту,— подумала Аша.— Мені слід листа спалити». Натомість вона зламала печатку. На коліна їй випав шматочок шкіри. Коли ж Аша прочитала сухі брунатні слова, її чорні думи стали ще чорніші. «Чорні слова на чорних крилах». Круки ніколи не приносять добрих новин. Останнє повідомлення прийшло у Пущанський Насип від Станіса Баратеона, який вимагав прихилити коліно. А це ще гірше.

— Північани взяли Кейлінський Рів.

— Болтонів Байстрюк? — запитав Карл, який сидів поряд з Ашею.

— Ремсі Болтон, лорд Вічнозимський, як він підписався. Але тут є й інші підписи.

Під його розчерком поставили свої імена леді Дастін, леді Сервин і четверо Рисвелів. Поряд намальований був неоковирний велет — знак когось з Амберів.

Підписи поставили мейстерським чорнилом, зробленим із сажі й дьогтю, але саме повідомлення було нашкрябане брунатними літерами, величезним гострим почерком. Писалося про падіння Кейлінського Рову, про тріумфальне повернення хранителя Півночі у свої володіння, про скоре весілля. Починалося воно так: «Цього листа я пишу кров’ю залізних»,— а закінчувалося так: «Шлю кожному з вас часточку королевича. Затримаєтеся на моїх землях — розділите його долю».

Аша вважала молодшого брата мертвим. «Краще вже мертвий, ніж оце». На колінах у неї лежав шматочок шкіри. Аша піднесла його до свічки, спостерігаючи, як починає клубочитися дим, допоки весь шматочок не охопило полум’я й не почало лизати їй пальці.

Мейстер Галбарта Гловера очікувально застиг поряд.

— Відповіді не буде,— повідомила вона йому.

— Можна мені розповісти ці новини леді Сибеллі?

— Як хочете.

Аша не могла сказати, порадує леді Сибеллу Гловер падіння Кейлінського Рову чи ні. Леді Сибелла хіба що не замешкала у своєму богопралісі, молячись за дітей і за щасливе повернення чоловіка. «Ще одна молитва, швидше за все, лишиться без відповіді. Її серце-дерево таке саме глухе й сліпе, як і наш затонулий бог». Робет Гловер з братом Галбартом виїхали на південь разом з Юним Вовком. Якщо чутки про Червоне весілля правдиві бодай наполовину, навряд чи брати повернуться на північ. «Принаймні діти її живі, й це завдяки мені». Аша залишила їх у Десятивежжі під наглядом своїх тіток. Доньку леді Сибелли, немовлятко, ще не відняли від грудей, і Аша вирішила, що дівчинка навряд чи витримає ще одну мандрівку штормовим морем. Аша вклала листа мейстрові в руки.

— Ось. Нехай потішиться, якщо зможе. Можете йти.

Легенько уклонившись, мейстер вийшов. Щойно він пішов, до Аші обернувся Трис Ботлі.

— Якщо упав Кейлінський Рів, за ним упаде й Торенів Квадрат. А далі прийде наша черга.

— Але ще нескоро. Заяча Губа пустить їм кров.

Торенів Квадрат — це не руїни, як Кейлінський Рів, а Дагмер — залізний до шпику кісток. Він помре, а не здасться.

«Якби батько був живий, Кейлінський Рів ніколи не впав би». Балон Грейджой знав, що Рів — це ключ до Півночі. Юрон це теж знає, але йому байдуже. Так само йому байдуже, що станеться з Пущанським Насипом чи Тореновим Квадратом.

— Юронові не цікаві Балонові завоювання. Мій стрийко полює на драконів.

Вороняче Око скликав на Стару Весь усі сили Залізних островів і відплив у Призахідне море, а його брат Віктаріон почалапав за ним, як побитий пес. На Пайку більше нема до кого звернутися, окрім її лорда-чоловіка.

— Ми лишилися самі.

— Дагмер їх розчавить,— запевнив Кром, який жодну жінку так не любив, як битву.— Вони ж прості вовки.

— Усі вовки загинули,— Аша колупнула нігтем великого пальця рожевий віск.— А це — шкуродери, які їх повбивали.

— Нам слід їхати у Торенів Квадрат і з’єднати перед боєм сили,— заявив Квентон Грейджой, далекий Ашин родич і капітан «Соляної дівки».

— Ага,— підтвердив Дагон Грейджой, ще більш далекий родич. Його прозивали Дагоном Допивахою, але тверезий чи п’яний, а воювати він любив.— Чого це вся слава має дістатися Заячій Губі?

Двоє слуг Галбарта Гловера принесли смаженину, але отой шматочок шкіри геть зіпсував Аші апетит. «Мої люди вже втратили будь-яку надію на перемогу,— похмуро усвідомила вона.— Зараз вони лише шукають хороброї смерті». Вовки їм це, понад усякий сумнів, забезпечать. «Рано чи пізно вони прийдуть відвойовувати цей замок».

За високими соснами вовчого лісу сідало сонце, коли Аша піднялася дерев’яними сходами у спальню, яка колись належала Галбартові Гловеру. Вона перепила вина, й у голові гупало. Аша Грейджой любила своїх людей — і капітанів, і їхні команди, однак половина з них — йолопи. «Хоробрі йолопи, та все одно йолопи. Їдьмо до Заячої Губи, ага... так наче це можливо...»

Між Пущанським Насипом і Дагмером — багато льє, і горбаті гори, і густі ліси, і бурхливі річки, а північан стільки, що про це краще й не думати. А в Аші — чотири лодії і менш як двісті людей... включно з Тристифером Ботлі, на якого не можна покладатися. Попри всі його розмови про кохання, вона не могла уявити, що Трис кинеться в Торенів Квадрат, щоб там загинути разом із Заячою Губою.

Карл пішов разом з нею до спальні Галбарта Гловера.

— Забирайся,— сказала йому Аша.— Хочу побути сама.

— Насправді ти хочеш мене,— він спробував її поцілувати.

Вона відштовхнула його.

— Ще раз мене торкнися — і я...

— Що? — витягнув він кинджал.— Роздягайся, дівчино.

— Іди в сраку, безбородий хлопчисько.

— Краще в твою піхву.

Одним змахом він розтяв шнурівку на її шкірянці. Аша потягнулася по свій топір, але Карл, випустивши кинджал, стиснув її зап’ясток і заломив їй руку, поки зброя не випала з її пальців. Карл штовхнув Ашу на Гловерове ліжко, міцно її поцілував і зірвав з неї сорочку, звільнивши груди. Коли вона спробувала засадити йому коліном у пах, він ухилився й колінами розсунув їй ноги.

— Я тебе отримаю.

— Тільки спробуй,— виплюнула вона,— і я тебе уві сні заріжу.

Коли він у неї увійшов, вона стікала соком.

— Хай тобі грець! — кричала вона.— Хай тобі грець, хай тобі грець!

А він смоктав їй пипки, поки вона не зойкнула від болю й від задоволення водночас. Весь світ змалів до її піхви. Аша забула про Кейлінський Рів, і Ремсі Болтона, і надісланий ним шматочок шкіри, забула про царезбори, забула про свою поразку, забула про своє вигнання, і про своїх ворогів, і про свого чоловіка. Важили тільки Карлові руки, тільки його вуста, тільки його руки на її тілі та його прутень усередині неї. Він порав її, поки вона не закричала, а потім ще трохи, поки не почала схлипувати, й аж тоді нарешті випустив сім’я їй у лоно.

— Я — заміжня жінка,— по всьому нагадала йому Аша.— Ти мене збезчестив, клятий ти безбородий хлопчисько. Мій лорд-чоловік відріже тобі яйця і вдягне на тебе сукню.

— Якщо зможе злізти зі свого престолу,— скотився з неї Карл.

У кімнаті було холодно. Аша підвелася з ліжка Галбарта Гловера та скинула з себе подертий одяг. На шкірянку потрібна нова шнурівка, а от сорочка геть зіпсована. «Все одно вона ніколи мені не подобалася». Аша кинула її в полум’я. Решту лишила на підлозі. Груди боліли, а Карлове сім’я стікало по стегнах. Слід буде зварити місячного узвару, бо є ризик привести на світ ще одного кракена. «Хіба не байдуже? Батько мертвий, мати помирає, з брата луплять шкіру, а я нічого не можу вдіяти. І я у шлюбі. У шлюбі та у злюбі, от тільки з різними чоловіками».

Коли вона ковзнула назад під хутра, Карл уже спав.

— Тепер твоє життя — моє. Де я поділа свій кинджал?

Притиснувшись Карлові до спини, Аша обійняла його руками. На Островах він був знаний як Карл-Дівиця — частково щоб відрізняти його від Карла Шепарда, Дивака Карла Кенінга, Карла Меткого Топора й Карла Невільника, але здебільшого за його гладенькі щоки. Коли вони з Ашею щойно познайомилися, Карл намагався відростити бороду. «Персиковий пушок»,— зі сміхом називала її Аша. Карл зізнався, що в житті персика не бачив, тож вона сказала, що йому обов’язково слід приєднатися до неї в наступній мандрівці на південь.

Тоді ще було літо, на Залізному троні сидів Роберт, Балон думав думу на Скелястому престолі, а в Сімох Королівствах панував мир. Аша на «Чорному вітрі» попливла уздовж узбережжя, ведучи торгівлю. Заходили на Білий острів, у Ланіспорт і два десятки менших портів, а потім завітали в Арбор, де персики завжди величезні й солодкі. «Бачиш»,— сказала Аша, уперше приставивши персик до Карлової щоки. А коли звеліла йому відкусити, по підборіддю в нього побіг сік, і довелося його зцілувати.

Тої ночі вони насолоджувалися персиками й одне одним, а на світанку Аша почувалася ситою, липкою і щасливою, як ніколи доти. «Це було шість чи сім років тому?» Від літа зосталися самі спогади, а персиком востаннє Аша тішилася три роки тому. Однак вона ще тішилася Карлом. Може, її не хотіли капітани й королі, зате він хотів.

В Аші були й інші коханці — хтось ділив з нею ліжко півроку, а хтось — півночі. Карл задовольняв її краще за них усіх разом узятих. Нехай йому і раз на два тижні голитися забагато, але кошлата борода ще не робить чоловіка. Аші подобалося відчувати під пальцями його м’яку гладеньку шкіру. Подобалося, як спадає на плечі його довге пряме волосся. Подобалося, як він цілується. Подобалося, як він усміхається, коли вона проводить великими пальцями по його пипках. Волосся в нього між ніг майже таке саме пісочне, як і на голові, хіба трішки темніше, однак м’яке як пух порівняно з її власними шорсткими чорними заростями. Це їй теж подобалося. У нього було тіло пливця — витягнуте й худорляве, без жодного шраму.

«Сором’язлива усмішка, дужі руки, спритні пальці й два надійні мечі. Що ще потрібно жінці?» Вона б радо одружилася з Карлом, але ж вона — донька лорда Балона, а Карл — низького роду, онук невільника. «Занадто низького роду, щоб з ним побратися, зате не надто низького, щоб смоктати його прутень». П’яна, вона, всміхаючись, пірнула під хутра й узяла його в рота. Карл заворушився уві сні, а вже за мить його прутень почав тверднути. Заки Аша знову довела його до збудження, Карл прокинувся, а вона спливала соком. Накинувши хутра на голі плечі, Аша осідлала коханця, пускаючи так глибоко в себе, що вже й не розрізнити, чия піхва, а чий прутень. Цього разу вони досягли вершини одночасно.

— Солодка моя леді,— пробурмотів по тому Карл хрипким зі сну голосом.— Солодка моя королева.

«Ні,— подумала Аша,— ніяка я не королева й ніколи нею не буду».

— Спи,— поцілувала вона його в щоку й, перетнувши спальню Галбарта Гловера, розчахнула віконниці. Місяць був майже повний, а ніч стояла така безхмарна, що можна було розгледіти гори з увінчаними снігом вершинами. «Холодні, похмурі й негостинні, але прегарні у місячному світлі». Зазублені гребені біло зблискували, як разок гострих зубів. Підніжжя гір і менші вершини губилися в темряві.

Море було ближче, всього за п’ять льє на північ, але його Аша не бачила. Забагато гір його відділяло. «І дерев, стільки дерев!» Північани називають цей ліс вовчим. Майже щоночі чути вовків, які перегукуються в темряві. «Океан листя. От був би це океан води!»

Пущанський Насип, може, і ближче до моря, аніж Вічнозим, але, як на Ашу, все одно задалеко. В повітрі пахне соснами, а не сіллю. На північний схід від цих похмурих сірих гір простягається Стіна, над якою підняв свої штандарти Станіс Баратеон. «Ворог мого ворога — мій друг»,— кажуть люди, однак зворотний бік цієї монети — «Ворог мого друга — мій ворог». Залізні — вороги північан, яких так відчайдушно потребує цей самозванець Баратеон. «Могла б йому запропонувати своє молоде біле тіло»,— подумала Аша, відкидаючи з очей пасмо волосся, але Станіс одружений, і вона також, та й він — давній ворог залізних. Під час першого заколоту її батька Станіс біля Білого острова розгромив Залізний флот й іменем свого брата підкорив Велику Весь.

Порослі мохом стіни Пущанського Насипу оточували великий круглий пагорб з пласким верхом, увінчаний схожими на печеру палатами з прибудованою з одного боку сторожовою баштою, яка на п’ятдесят футів вивищувалася над пагорбом. Біля підніжжя пагорба був двір зі стайнями, паддоком, кузнею, криницею і кошарою, захищений глибоким ровом, невисоким земляним валом і частоколом. Зовнішні укріплення мали овальну форму, повторюючи ландшафт. Вони мали дві брами, обидві захищені парою квадратних дерев’яних веж, а по периметру — доріжку для патрулювання. З південного боку замку весь частокіл густо поріс мохом, який доповз до половини веж. На сході й заході тягнулися порожні поля. Коли Аша взяла замок, на тих полях росли овес і ячмінь, але під час атаки їх геть потолочили. Все, що посіяли по тому, побило кількома сильними морозами, й залишилися тільки гола земля, і попіл, і зів’ялі, підгнилі стебла.

Замок був старий, але не надто міцний. Аша відбила його у Гловерів, а Болтонів Байстрюк відіб’є його у неї. Але її він не облупить. Ашу Грейджой не взяти живою. Вона помре так, як і жила: з топором у руці й усмішкою на вустах.

Лорд-батько дав їй тридцять лодій, щоб узяти Пущанський Насип. Залишилося чотири, включно з «Чорним вітром», й одна з них належить Ірису Ботлі, який приєднався до неї, коли всі решта повтікали. «Ні. Це несправедливо. Вони попливли додому, щоб присягнути своєму королю. Якщо хто і втік, то це я». На згадку про це їй і досі було соромно.

«Тікай»,— порадив Книгогриз, коли дядька Юрона несли вниз із гори Наґа, щоб покласти йому на голову плавникову корону.

«Сказав крук до ворони. Їдь зі мною. Ти мені потрібен, щоб підняти людей Гарло». Тоді ще Аша думала боротися.

«Всі люди Гарло тут. Ті, чиє слово важить. Дехто з них викрикував Юронове ім’я. Я не нацьковуватиму Гарло на Гарло».

«Юрон скажений. І небезпечний. Той пекельний ріжок...»

«Я його чув. Тікай, Ашо. Щойно Юрона коронують, він кинеться шукати тебе. Не потрапляй йому на очі».

«Якщо я стану проти нього разом з іншими своїми дядьками...»

«...загинеш усіма знехтувана, одна проти всіх. Назвавши своє ім’я капітанам, ти віддала себе на їхній суд. І тепер ти не можеш іти проти їхнього присуду. Тільки одного разу присуд царезборів було скасовано. Почитай Гейрега».

Лише Родрик Книгогриз міг говорити про якусь старезну книжку, коли їхні життя балансували на лезі меча. «Якщо зостаєшся ти, зостануся і я»,— уперто сказала до нього Аша.

«Не дурій. Сьогодні ввечері Юрон обернувся до світу своїм усміхненим оком, та завтра... Ашо, ти — Балонова донька, і ти маєш більше прав на престол, аніж він. Поки ти дихаєш, ти для нього небезпечна. Якщо залишишся, тебе уб’ють або видадуть за Рудого Весляра. Не знаю, що гірше. Тікай. Іншого шансу не буде».

Аша причалила «Чорний вітер» у дальньому кінці острова саме на такий випадок. Стара Весь невелика. Аша вже до сходу сонця може бути на борту свого корабля, й не встигне Юрон кинутися на її пошуки, як вона вже плистиме в Гарло. Але вона вагалася, допоки вуйко не сказав: «Зроби це з любові до мене, дитинко. Не хочу бачити, як ти помираєш».

Отож вона втекла. Спершу в Десятивежжя, щоб попрощатися з матір’ю. «Мене, мабуть, не буде довго»,— попередила її Аша. Леді Аланіс нічого не зрозуміла. «Де Теон? — запитала вона.— Де мій маленький хлопчик?» Леді Ґвінесса лише хотіла знати, коли повернеться лорд Родрик. «Я на сім років за нього старша. Десятивежжя має належати мені».

Аша була ще в Десятивежжі — запасалася провізією, коли до неї дійшли новини про власне одруження. «Мою норовливу небогу час приборкати,— подейкували, казав Вороняче Око,— і я знаю чоловіка, який з цим упорається». Він віддав її за Ерика Айронмейкера й залишив Бийковадло правити Залізними островами, поки він сам полює на драконів. Свого часу Ерик був видатною особистістю — безстрашним розбійником, який похвалявся тим, що плавав разом з дідом Ашиного діда — тим самим Дагоном Грейджоєм, на честь якого назвали Дагона Допиваху. Бабусі на Білому острові й досі лякають онуків казками про лорда Дагона і його вояків. «На царезборах я ранила Ерикову гордість,— згадалося Аші.— Навряд чи він таке забуде».

Слід віддати стрийкові належне. Одним ударом Юрон перетворив суперника на прихильника, убезпечив острови на час своєї відсутності й позбувся Аші як загрози. «І добряче пореготав до того ж». Трис Ботлі розповідав, що на весіллі Юрон замість нареченої поставив тюленя. «Сподіваюся, Ерик не наполягав на шлюбній ночі»,— відповіла тоді Аша.

«Додому я повернутися не можу,— подумала Аша,— однак і тут надовго залишатися не наважуся». Її нервувала тиша цих лісів. Усе своє життя Аша провела на островах і кораблях. Море ніколи не мовчить. Хлюпотіння хвиль, які б’ються у скелястий берег, у неї у крові, але в Пущанському Насипі хвиль немає... тільки дерева, нескінченні дерева, сосни-солдати і чатові дерева, буки, ясені і прадавні дуби, каштани, залізодерева і ялинки. Шелестіли вони тихіше за море, й Аша їх чула тільки за вітряної погоди: тоді їхнє зітхання долинало звідусіль, немов дерева перешіптувалися невідомою мовою.

Сьогодні шепотіння здавалося гучнішим, ніж зазвичай. «Це шурхотить сухе брунатне листя,— запевнила себе Аша,— і на вітру риплять гілки». Вона відвернулася од вікна, од лісу. «Мушу знову відчути палубу під ногами. А оскільки це неможливо, треба хоч поїсти». Сьогодні вона випила забагато вина, хліба з’їла зовсім мало, а тої чудової смаженини навіть не скуштувала.

У ясному світлі місяця легко було відшукати свій одяг. Аша вдягнула цупкі чорні бриджі, стьобану сорочку й зелену шкірянку, броньовану сталевими пластинами. Лишивши Карла з його снами, вона вийшла на зовнішні сходи фортеці, і сходинки зарипіли під її босими ногами. Один з чатових, які патрулювали стіни, побачив, як Аша спускається, і привітально підніс списа. Аша у відповідь свиснула. Коли вона перетинала двір дорогою на кухню, забрехали собаки Галбарта Гловера. «Добре,— подумалося їй.— Це заглушить шелестіння дерев».

Вона саме відрізала собі трикутник жовтого сиру з головки завбільшки з колесо, коли на кухню зайшов Трис Ботлі, закутаний у товсту шубу.

— Королево,— привітався він.

— Не глузуй з мене.

— Ви завжди правитимете у моєму серці. Хай скільки бевзів зійдеться на царезборах порепетувати, а цього їм ніколи не змінити.

«І що мені робити з цим хлопчиком?» Аша не мала сумнівів у його відданості. На горі Наґа він не тільки її підтримав і викрикував її ім’я, але й після всього перетнув море, щоб приєднатися до неї, покинувши свого короля, рідню й домівку. «Але кинути Юронові виклик в обличчя він не наважився». Коли Вороняче Око вивів флот у море, Трис просто відстав, а змінив курс тільки тоді, коли інші кораблі пропали з поля зору. Проте навіть це вимагало мужності: на Острови Трис уже не зможе повернутися.

— Сиру? — запитала в нього Аша.— Є ще шинка й гірчиця.

— Я не їсти хочу, міледі. Ви це знаєте,— сказав Трис, який у Пущанському Насипі відростив собі густу каштанову бороду. Заявляв, що так обличчя менше мерзне.— Я вас побачив зі сторожової башти.

— Якщо ти на чатах, що ти робиш тут?

— Там Кром і Гаґен Ріг. Скільки очей потрібно, щоб наглядати за листям, яке шелестить у місячному світлі? Нам треба поговорити.

— Знову? — зітхнула вона.— Знаєш Гаґенову доньку — оту руденьку? Корабель вона водить незгірше за чоловіків, і з обличчя гарна. Їй сімнадцять, і я бачила, як вона задивлялася на тебе.

— Не хочу я Гаґенової доньки,— Трис мало не торкнувся Аші, але передумав.— Ашо, час забиратися. Кейлінський Рів — це було єдине, що стримувало навалу. Якщо залишимося тут, північани всіх нас повбивають, сама знаєш.

— Хочеш, щоб я втекла?

— Хочу, щоб ти жила. Я тебе кохаю.

«Ні,— подумала вона,— ти кохаєш цнотливу панночку, яка існує тільки у тебе в уяві: кохаєш перелякану дитину, яка потребує твого захисту».

— А я тебе не кохаю,— прямо сказала вона,— і я не звикла тікати.

— Що тут є такого, крім сосон, землі й ворогів, щоб за нього так міцно триматися? У нас є кораблі. Пливімо зі мною, почнемо на морі нове життя.

— Піратське?

Це було навіть спокусливо. «Нехай вовки забирають свій похмурий ліс, а нам дістанеться відкрите море».

— Купецьке,— заперечив Трис.— Попливемо на схід, як Вороняче Око, тільки по парчу і прянощі, а не по драконів ріг. Одна мандрівка на Нефритове море — і ми багаті, як боги. Зможемо придбати особняк у Старгороді або в одному з вільних міст.

— Ти, я і Карл? — (Він аж здригнувся, почувши Карлове ім’я).— Може, Гаґенова донька схоче поплисти з тобою на Нефритове море. А я і досі донька кракена. Моє місце...

— ...де? На Острови ти повернутися не можеш. Якщо не хочеш, звісно, скоритися своєму лорду-чоловікові.

Аша спробувала уявити себе в ліжку з Ериком Айронмейкером — причавлену його вагою, терплячи його обійми. «Краще вже він, аніж Рудий Весляр чи Ліворукий Лукас Код». Бийковадло колись був буйним велетнем, страшенно дужим, страшенно відданим, цілком безстрашним. «Може, це не так і погано. Помре відразу, щойно спробує виконати свій подружній обов’язок». І тоді вона стане Ериковою удовою, а не дружиною, та добре це чи зле, залежить від його онуків. «І від мого стрийка. Зрештою, всі вітри дмуть у бік Юрона».

— На Гарло я залишила заручників,— нагадала Трисові Аша.— А ще ж є мис Морського Дракона... якщо не можу отримати батькове королівство, чому не створити власне?

Мис Морського Дракона не зажди був такий безлюдний, як нині. Серед пагорбів і боліт і досі можна розшукати старі руїни — рештки давніх кріпостей перших людей. А на узвишшях трапляються кола віродерев, залишені ще дітьми пралісу.

— Ти чіпляєшся за мис Морського Дракона, як потопельник за уламок корабля. Що там узагалі є, на тому Морському Драконі? Там немає ні копалень, ні золота, ні срібла, ні навіть олова чи заліза. А щоб вирощувати пшеницю чи кукурудзу, там надто волого.

«Я не збираюся вирощувати пшеницю чи кукурудзу».

— Що там є? Я тобі розповім. Там є два довгі узбережжя, сотня таємних гротів, у озерах водяться видри, в річках — лосось, на узбережжі — молюски, у морі — колонії тюленів, і там ростуть високі корабельні сосни.

— А хто будуватиме кораблі, королево? Де ваша світлість знайде підданих для свого королівства, навіть якщо північани дозволять вам узяти його собі? Чи плануєте правити державою тюленів і видр?

Аша гірко розсміялася.

— Видрами, мабуть, правити легше, ніж людьми, тут я не заперечую. А тюлені ще й розумніші за людей. Ні, твоя правда. Мені найкраще, певно, повертатися на Пайк. На Гарло залишаються ще люди, які зрадіють моєму поверненню. І на Пайку також. А Юрон, убивши лорда Бейлора, не здобув собі друзів на Чорноплині. Розшукаю стрийка Ейрона, підніму Острови.

Мокрочубого ніхто не бачив із самих царезборів, але затонулі стверджують, що він ховається на Великій Весі, однак дуже скоро з’явиться й накличе гнів затонулого бога на голови Воронячого Ока і його поплічників.

— Бийковадло теж шукає Мокрочубого. Виловлює затонулих. Безокого Берона Блектайда уже схопили і допитали. Навіть Старого Мартина закували у кайдани. Як знайдеш жерця ти, коли цього не можуть зробити всі Юронові люди?

— Він однієї зі мною крові. Брат мого батька.

Це була непереконлива відповідь, і Аша сама це усвідомлювала.

— Знаєш, що я думаю?

— Підозрюю, що скоро дізнаюся.

— Я думаю, що Мокрочубий мертвий. Я думаю, що Вороняче Око перерізав йому горлянку. А пошуки Айронмейкер влаштував лише для нас: щоб ми повірили, наче жрець утік. Юрон боїться постати кревногубцем.

— Тільки при моєму стрийкові такого не кажи. Скажеш Воронячому Оку, що він боїться стати кревногубцем, і він закатрупить когось із власних синів, щоб тільки довести протилежне.

На той час Аша майже протверезіла. Такий ефект на неї справляв Трис Ботлі.

— Навіть якби тобі вдалося розшукати свого дядька Мокрочубого, вам двом нічого не вдіяти. Ви обоє брали участь у царезборах, тож ви не зможете заявити, що їх скликали незаконно, як колись заявив Торгон. Ви зв’язані рішенням царезборів за всіма законами богів і людей. Ви...

— Стривай,— нахмурилася Аша.— Торгон? Котрий Торгон?

— Торгон Припізнілий.

— Король Доби героїв? — Аша згадала це, але більш нічого.— А що він?

— Торгон Грейайрон був старшим сином короля. Король був уже старий, а Торгонові не сиділося на місці, тож так трапилося, що коли король помер, Торгон зі своєї кріпості на Сірому Щиті чинив набіги на Мандер. Брати, не повідомивши його, швиденько скликали царезбори, сподіваючись, що комусь із них вдягнуть плавникову корону. Але натомість капітани й королі обрали своїм правителем Урагона Гудбразера. І перший указ короля вимагав страти всіх синів короля попереднього, і так і сталося. Відтоді люди прозвали його Братовбивцею, хоча він був їм узагалі не родич. Він правив близько двох років.

Аша почала пригадувати.

— Торгон повернувся додому...

— ...і заявив, що царезбори незаконні, бо він не був присутній і не зміг заявити свої права. Братовбивця виявився не тільки жорстоким, а й лихим, тож на Островах у нього лишилося небагато друзів. Жерці оголосили його поза законом, лорди повстали проти нього, і власні капітани порубали його на кавалки. Королем став Торгон Припізнілий і правив сорок років.

Аша, схопивши Триса Ботлі за вуха, поцілувала його прямо у вуста. Заки вона його відпустила, він весь почервонів і засапався.

— Що це було? — запитав він.

— Це називається — цілунок. Таких дуреп, як я, топити слід, Трисе, як я могла забути...— вона раптово замовкла на півслові. Трис розтулив був рота, але вона цитьнула на нього, дослухаючись.— Це бойовий ріжок. Це Гаґен.

Першою зринула думка про чоловіка. Міг Ерик Айронмейкер приплисти аж сюди, щоб заявити права на свою норовливу наречену?

— Схоже, затонулий бог усе-таки мене любить. Я тут сиджу й міркую, як діяти, а він посилає мені ворогів, щоб мені було чим зайнятися,— Аша, скочивши на ноги, застромила кинджал назад у піхви.— Нас очікує битва.

У двір замку вона вбігала риссю, на п’яти їй насідав Трис, і все одно вона спізнилася. Битва вже закінчилася. Неподалік потерни, біля східної стіни, спливало кров’ю двоє північан, а над ними стояли Лорен Барда, Шестипалий Гарл і Злоязикий.

— Кром і Гаґен побачили, як вони перелізають стіну,— пояснив Злоязикий.

— Їх було тільки двоє? — запитала Аша.

— П’ятеро. Двох ми убили, поки вони лізли, а ще одного Гарл зарубав нагорі на стіні.

Один незваний гість був мертвий, і його кров і мозок засихали на Лореновій барді, а от другий уривчасто дихав, хоча спис Злоязикого пришпилив його до землі в калюжі крові. Обидва були в дубленій шкірі й пістрявих брунатно-чорно-зелених плащах, з нашитими на плечі гілками, які маскували голову.

— Хто ви такі? — запитала Аша в пораненого.

— Я з Флінтів. А ви хто?

— Аша з Дому Грейджоїв. Це мій замок.

— Пущанський Насип — престол Галбарта Гловера. Не місце для рибної наживки.

— Скільки вас? — вимогливо запитала Аша. Чоловік не відповів, і вона, стиснувши спис Злоязикого, провернула його; з рани хлюпнула кров, і північанин зойкнув від болю.— Що ви тут робили?

— Леді,— тремтячи, промовив чоловік.— О боги, припиніть. Ми прийшли по леді. Врятувати її. Нас було тільки п’ятеро.

Аша зазирнула йому в очі. Побачивши в них, що він бреше, вона знову натиснула на спис і провернула.

— Скільки ще вас? — запитала вона.— Кажи, бо помиратимеш до світанку.

— Багато,— нарешті схлипнув він поміж зойками.— Тисячі. Три тисячі, чотири... а-а-ай... будь ласка...

Висмикнувши списа, вона обіруч загнала його чоловікові у брехливу глотку. Мейстер Галбарта Гловера стверджував, що гірські клани ворогують і ніколи не об’єднаються без Старка. «Може, він і не брехав. Може, він просто помилявся». Вона таке вже бачила на стрийкових царезборах.

— Цих п’ятьох послали, щоб вони відчинили браму перед основною атакою,— сказала вона.— Лорене, Гарле, приведіть до мене леді Гловер і її мейстра.

— Цілих — чи пустити їм кров? — запитав Лорен Барда.

— Цілих і неушкоджених. Злоязикий, піднімайся на цю тричі прокляту вежу й перекажи Крому і Гаґену, щоб добре пильнували. Якщо бодай зайця побачать, я маю про це знати.

Незабаром у дворі Пущанського Насипу зібралися нажахані люди. Ашині вояки натягували лати й вилазили на стіни. Піддані Галбарта Гловера, перешіптуючись, перелякано витріщалися. Гловерового стюарда, який втратив ногу, коли Аша брала замок, довелося нести з підвалу. Мейстер голосно протестував, поки Лорен не зацідив йому в обличчя броньованим кулаком. Леді Гловер з’явилася з богопралісу, спираючись на руку служниці.

— Я вас попереджала, що цей день прийде, міледі,— сказала вона, побачивши на землі трупи.

Мейстер вийшов наперед, зі зламаного носа крапала кров.

— Леді Ашо, благаю, спустіть прапори і дозвольте мені поторгуватися за ваше життя. Ви обходилися з нами справедливо й гідно. Я так їм і перекажу.

— Ми обміняємо вас на дітей,— мовила леді Сибелла, дивлячись почервонілими від сліз і безсонних ночей очима.— Гавену вже чотири. Я проґавила його іменини. А моя люба донечка... віддайте мені дітей, і вас ніхто не чіпатиме. Ваших людей також.

Щодо її людей, знала Аша, леді каже неправду. Саму Ашу, може, й обміняють, а може, відішлють на Залізні острови в обійми коханого чоловіка. За її родичів сплатять викуп, так само як за Триса Ботлі та ще декого з її команди, якщо у родичів знайдуться гроші. А на решту чекає сокира, зашморг або Стіна. «Але вони мають право самі обрати свою долю».

Аша залізла на діжку, щоб її було видно всім.

— До нас мчать вовки, вищиривши зуби. Будуть під брамою ще до світанку. То як — складемо списи й топори і благатимемо про помилування?

— Ні,— висмикнув меча Карл-Дівиця.

— Ні,— луною підхопив Лорен Барда.

— Ні,— гримнув Рольф Карлик — справжній ведмідь, на голову вищий за всіх у команді.— Нізащо.

І знову пронизливо заспівав Гаґенів ріжок, і звук луною полетів через двір.

— А-у-у-у-у! — сурмив бойовий ріжок протяжно й низько, і від того в жилах скипала кров. Аша віднедавна зненавиділа сурми. На Старій Весі пекельний ріжок її дядька став похоронним подзвоном по всіх її мріях, а зараз Гаґен, може, провіщає її останню годину на землі. «Якщо загину, то з топором у руці та з прокляттям на вустах».

— На стіни,— скомандувала Аша Грейджой. Сама вона рушила до сторожової башти, і з нею пішов Трис Ботлі.

Дерев’яна башта була найвищою спорудою по цей бік гір — підносилася на двадцять футів вище найбільших чатових дерев і сосон-солдатів у навколишніх лісах.

— Сюди, капітане,— покликав Кром, коли вона видерлася на верхній міст. Спершу Аша бачила тільки дерева й тіні, пагорби в місячному сяйві, а за ними — снігові вершини. А тоді помітила, що дерева крадькома підступають.

— Ого,— розсміялася вона,— гірські цапи замаскувалися глицею.

Ліс рухався, підкрадаючись до замку, як повільна зелена хвиля. Аші пригадалася казка, яку вона чула в дитинстві: про дітей пралісу та їхні битви з першими людьми і про те, як зеленвидці перетворювали дерева на воїнів.

— Стількох нам не здолати,— сказав Трис Ботлі.

— Здолаємо скількох доведеться, цуцику,— заперечив Кром.— Що більше ворогів, то більше слави. Про нас ще співатимуть.

«Ага, тільки співатимуть про нашу мужність чи про мою дурість?» До моря — п’ять довгих льє. Краще залишитися й оборонятися, ховаючись за глибокими ровами й дерев’яними стінами Пущанського Насипу? «Коли я брала замок, ці дерев’яні стіни мало допомогли Гловерам,— нагадала собі Аша.— Чому мені має пощастити більше?»

— Завтра ми вже бенкетуватимемо на дні морському,— погладив Кром свою барду, наче дочекатися не міг.

Гаґен опустив ріжок.

— Якщо помремо, не намочивши ніг, як ми відшукаємо дорогу у водяні палати затонулого бога?

— У цих лісах повно струмків,— запевнив його Кром.— Усі вони впадають у річки, а всі річки — у море.

Аша неготова була помирати — не тут, не так рано.

— Живому легше відшукати море, ніж мертвому. Нехай вовки забирають собі свої похмурі ліси. А ми пробиватимемося до кораблів.

Цікаво, гюдумалося їй, а хто командує її ворогами? «На його місці я б спершу захопила прибережну смугу і спалила лодії, а потім уже атакувала Пущанський Насип». Але вовкам зробити це було б нелегко, бо вони самі не мають лодій. Аша ніколи не причалювала до берега більш як половину кораблів. Друга половина завжди чекала в морі з наказом піднімати вітрила і плисти на мис Морського Дракона, якщо північани захоплять прибережну смугу.

— Гаґене, сурми в ріжок, щоб аж ліси трусилися. Трисе, вдягай кольчугу, час тобі випробувати свій чудовий меч,— мовила Аша. Побачивши, як Трис пополотнів, вона вщипнула його за щоку.— Хлюпнеш разом зі мною трохи крові на місяць — і обіцяю тобі поцілунок за кожного вбитого тобою ворога.

— Королево,— сказав Трис,— тут у нас бодай стіни є, а якщо дістанемося моря й виявимо, що вовки захопили наші кораблі або відігнали від узбережжя...

— ...то всі загинемо,— весело закінчила вона,— але принаймні ми загинемо, намочивши ноги. Залізнородні краще воюють із солоними бризками в ніздрях і з хлюпотінням хвиль за спиною.

Гаґен кілька разів поспіль коротко засурмив у ріжок — такий сигнал означав, що залізнородні мають повертатися на кораблі. Знизу почулися крики, брязкіт списів і мечів, іржання коней. «Замало коней і замало вершників». Аша попрямувала до сходів. У дворі на неї вже чекав Карл-Дівиця з її гнідою кобилою, її шоломом і її метальними топірцями. Залізні виводили коней зі стайні Галбарта Гловера.

— Таран! — гукнув голос зі стіни.— У них таран!

— Яка брама? — запитала Аша, сідаючи верхи.

— Північна!

За порослими мохом дерев’яними стінами Пущанського насипу знагла залунали сурми.

«Сурми? Вовки з сурмами?» Щось було не так, але Аша не мала часу про це розмислювати.

— Відчиніть південну браму,— скомандувала вона, в той час як північна брама здригалася від ударів тарана. Зняла з перев’язу метальний топірець з коротким держаком.— Минула година сови, браття. Прийшла година списів, мечів і топорів. Шикуйтеся. Ми повертаємося додому.

З сотні горлянок вихопився рев «Додому!» й «Аша!». До Аші вчвал під’їхав Трис Ботлі на високому чалому огирі. У дворі шикувалися вояки, піднімаючи щити і списи. Карл-Дівиця, з якого був нікудишній вершник, зайняв своє місце поміж Злоязиким і Лореном Бардою. Гаґен саме збігав сходами з башти, коли стріла якогось вовка поцілила йому в живіт, і він сторчголов полетів на землю. До нього, плачучи, побігла донька.

— Заберіть її,— наказала Аша. Не час для жалоби. Рольф Карлик закинув дівчину з розмаяним рудим волосся на свого коня. Аша чула, як стогне північна брама під ударами тарана. «Можливо, доведеться пробиватися»,— подумала вона, коли перед нею широко розчахнулася південна брама. Дорога була чиста. «Та чи надовго?»

— Вперед! — Аша підбила коня п’ятами під боки.

Хто верхи, хто пішки, всі кинулися до дерев у кінці освітленого місяцем багнистого поля, на якому вже пожухла озима пшениця. Аша тримала своїх вершників у ар’єргарді, щоб підганяти відсталих і нікого випадково не залишити. Навколо зімкнулися високі сосни солдати й старі покручені дуби. Пущанський Насип недарма отримав таку назву. Дерева тут були величезні й темні, вони здавалися загрозливими. Гілля переплелося й порипувало з кожним повівом вітру, а галуззя на верхівках шкрябало місячний лик. «Що швидше ми звідси заберемося, то краще,— подумала Аша.— У глибині своїх дерев’яних сердець ці дерева нас усіх ненавидять».

Мчали на південний-південний захід, поки дерев’яні вежі Пущанського Насипу не зникли з очей, а ліс не поглинув сурми. «Вовки отримали назад свій замок,— думала Аша,— можливо, цим задовольняться і відпустять нас».

Поряд скакав клусом Трис Ботлі.

— Ми їдемо не в той бік,— сказав він, вказуючи на місяць, який прозирав між крон.— Щоб дістатися кораблів, слід повернути на північ.

— Спершу на захід,— наполягала Аша.— На захід, аж поки не зійде сонце. Потім на північ...— Аша обернулася до Рольфа Карлика і Роґона Ржавобородого, своїх найкращих вершників.— Їдьте на розвідку й перевірте, що попереду все чисто. Не хочу сюрпризів, коли дістанемося узбережжя. Натрапите на вовків — повернетеся й доповісте.

— Якщо це обов’язково,— буркнув Роґон у свою величезну руду бороду.

Коли розвідники зникли між дерев, решта залізнородних продовжила рух, однак просувалася повільно. Дерева затуляли місяць і зорі, а земля під ногами була чорна й підступна. Не встигли здолати й півмилі, як кобила кузена Квентона вступила в ямку й поламала передню ногу. Квентонові довелося перерізати їй горлянку, щоб не іржала від болю.

— Слід запалити смолоскипи,— мовив Трис.

— На вогонь збіжаться північани,— сказала Аша, стиха вилаявшись під ніс і подумавши, чи не помилкою було втікати з замку. «Ні. Якби ми лишилися і прийняли бій, може, вже всі б загинули». Але і блукати навпомацки в темряві — не варіант. «Ці дерева, якби могли, всіх нас повбивали б». Знявши шолом, вона відкинула з чола пропітніле волосся.— За кілька годин зійде сонце. Зупинимося тут і до світанку відпочинемо.

Зупинитися було неважко, а от відпочити — набагато складніше. Не спав ніхто, навіть Дрімотний Дейл — весляр, який куняв навіть між змахами весла. Кількоро вояків розпили бурдюк яблучного вина Галбарта Гловера, передаючи по колу. Хто взяв поїсти, ділився з тими, хто не взяв. Вершники годували й напували коней. Ашин кузен Квентон Грейджой звелів трьом воякам залізти на дерева і спостерігати, чи не зблисне у лісі смолоскип. Кром нагострював топір, а Карл-Дівиця — меч. Коні скубли суху брунатну траву й бадилля. Гаґенова рудокоса донька, схопивши Триса Ботлі за руку, хотіла потягти його в гущавину, але від відмовився, й тоді вона пішла з Шестипалим Гарлом.

«Якби і я могла так само вчинити!» Солодко було би ще раз, востаннє, забутися в Карлових обіймах. Чи відчує Аша ще колись під ногами палубу «Чорного вітру»? Та якщо це й станеться, куди їй плисти? «Острови для мене закриті, якщо я не планую прихилити коліно, розсунути ноги й терпіти обійми Ерика Айронмейкера, і жоден порт у Вестеросі не прийме гостинно кракенову доньку». Можна зайнятися купецтвом, як хоче Трис, а можна поплисти на Східці та приєднатися до піратів. «Або...»

— Шлю кожному з вас часточку королевича,— пробурмотіла вона. Карл посміхнувся.

— Мені б краще часточку тебе,— шепнув він,— оту солодку, яка...

Щось вилетіло з гущавини та, приземлившись серед табору, підскакуючи покотилося. Було воно кругле, темне й мокре, з довгим волоссям, яке хльостало з кожним обертом. Коли ж воно зупинилося поміж коріння дуба, Злоязикий мовив:

— Рольф Карлик вже ніколи не буде таким рослявим, як раніше.

На той час половина вояків уже скочила на ноги, хапаючи щити, списи й топори. «Вони теж не запалювали смолоскипів,— встигла подумати Аша,— а ці ліси вони знають набагато краще за нас». І тут навколишній ліс вибухнув, і з нього випірнули, завиваючи, північани. «Вовки,— подумала Аша,— виють, як чортові вовки. Бойовий клич Півночі». Залізнородні загорлали у відповідь, і почався бій.

Про цю битву співці не складатимуть пісень. Жоден мейстер не напише про неї в одній з Книгогризових улюблених книжок. Тут не маяли прапори, не стогнали бойові ріжки, лорди не кликали до себе своїх вояків, щоб дати їм останні дзвінкі настанови. В передсвітанковій імлі билися тіні проти тіней, перечіпаючись через коріння і каміння, топчучи багнисту землю й пожухле листя. Залізнородні були в кольчугах і білих від солі шкірянках, північани — у хутрах, шкурах і сосновій глиці. За боєм згори спостерігали місяць і зорі, і їхнє бліде світло пробивалося крізь сплетіння голого гілля над головою.

Перший ворог, який наскочив на Ашу Грейджой, помер у неї під ногами з її метальним топірцем поміж очей. Це дало їй мить, щоб одягнути на руку щит.

— До мене! — закричала вона, та чи своїх людей вона гукала, чи ворогів, навіть сама не сказала б напевно. Перед нею виріс північанин, який обіруч розмахував сокирою і люто завивав без слів. Аша підкинула щита, зустрічаючи удар, а тоді метнулася вперед, щоб засадити йому чингал у живіт. Падаючи, ворог і далі завивав, але вже в іншій тональності. Рвучко розвернувшись, Аша побачила позаду ще одного вовка й різонула його по очах нижче шолома. Його удар прийшовся їй під груди, але кольчуга витримала, отож Аша застромила кінчик чингала чоловікові в горлянку й залишила його тонути у власній крові. Чиясь рука ухопила її за волосся, та воно було коротке, тож добре учепитися й закинути їй голову виявилося важко. Аша щосили наступила супротивнику підбором чобота на підйом ноги й, коли він скрикнув від болю, вивільнилася. Не встигла вона розвернутися до нього, як він уже лежав на землі, помираючи, так і стискаючи в руках жмут її волосся. Над ним стояв Карл; з меча у нього крапало, а в очах світилося місячне сяйво.

Злоязикий, убиваючи північан, лічив їх, викрикуючи, щойно черговий ворог падав: «Чотири»,— а за мить уже: «П’ять». Коні іржали, хвицалися й від жаху закочували очі, божеволіючи від кривавої різанини... всі, крім великого чалого огира Триса Ботлі. Трис, сидячи в сідлі, рубав мечем направо і наліво, а кінь кружляв і ставав дибки. «Він до світанку може заробити кілька моїх поцілунків»,— подумала Аша.

— Сім,— крикнув Злоязикий, але поряд з ним розтягнувся Лорен Барда з підломленою ногою, а тіні з галасом і шурхотом все прибували і прибували. «Ми воюємо з чагарниками»,— подумала Аша, вбиваючи чоловіка, на якому було більше листя, ніж на всіх навколишніх деревах. Вона не стримала сміху. Цей сміх накликав на неї ще більше вовків, і їх вона також повбивала, подумавши, чи не час і собі почати підрахунок. «Я заміжня жінка, а ось моє немовлятко»,— подумала вона, штрикаючи чингалом північанина у груди крізь хутро, вовну й дублену шкіру. Його обличчя опинилося так близько, що війнуло кислим смородом з рота, а його рука лягла їй на горло. Аша відчула, як метал шкрябнув по кістці: кінчик чингала ковзнув по ребру. А тоді північанин, здригнувшись, помер. Відштовхнувши його, вона від слабкості мало не рухнула згори на нього.

А потім, стоячи з Карлом спина до спини, вона слухала кректання і прокляття, які літали навкруги, слухала, як повзають у темряві хоробрі чоловіки, плачучи за своїми мамцями. На Ашу кинувся кущ зі списом такої довжини, що пробив би і її наскрізь, і заодно Карла, перед смертю пришпиливши їх одне до одного. «Так навіть краще, ніж померти самотою»,— подумала Аша, однак кузен Квентон убив північанина до того, як той поцілив Ашу. За мить інший кущ убив Квентона, загнавши сокиру йому в основу черепа.

— Дев’ять, чорти б вас усіх ухопили,— крикнув позаду Злоязикий. Гаґенова донька голяка вискочила з гущавини, а на п’яти їй насідало двоє вовків. Аша висмикнула метальний топірець і кинула його, поціливши одному з вовків у спину. Щойно він упав, Гаґенова донька опустилася навколішки, схопила його меча, зарізала другого північанина, підвелася, вся вимащена кров’ю і землею, і кинулася в бій.

Десь у припливах і відпливах бою Аша втратила Карла, втратила Триса, втратила їх усіх. Чингал теж загубився, і всі її метальні топірці; натомість у руці в неї був меч — короткий меч з товстим широким лезом, схожий на різницький сікач. Навіть якби від цього залежало її життя, вона б не змогла сказати, звідки він узявся. Рука боліла, в роті стояв присмак крові, ноги тремтіли, а крізь дерева косо пробивалося бліде світанкове світло. «Невже це триває так довго? Скільки ми вже б’ємося?»

Останнім її ворогом був північанин із сокирою, великий лисий здоровань, вдягнений у латану іржаву кольчугу, що означати могло тільки одне: він або вождь, або звитяжець. Йому не сподобалося, що бій звів його з жінкою.

— Лярва! — ревів він з кожним ударом, і його слина бризкала Аші на щоки.— Лярва! Лярва!

Аші кортіло гаркнути на нього, але в горлі так пересохло, що вона зараз могла хіба кректати. Під його сокирою здригався її щит, від ударів тріщало дерево, а коли чоловік висмикував сокиру, відколювалися довгі білі скалки. Скоро на руці в Аші залишаться самі тріски. Позадкувавши, вона звільнилася від порубаного щита, тоді знов позадкувала, ухиляючись праворуч і ліворуч від замахів сокири.

І тут спина втелющилася в дерево, й не було вже куди ухилятися. Вовк замахнувся сокирою, щоб розрубати Аші голову надвоє. Аша спробувала ковзнути праворуч, але нога заплуталася в корінні й не пускала. Аша крутнулася, втратила рівновагу, сокира чиркнула по скроні, криця шкрябнула об крицю. Світ почервонів, тоді почорнів, тоді знову почервонів. Ногу, як блискавка, прошив біль, а десь далеко почувся голос північанина, який, піднімаючи сокиру для останнього удару, промовив:

— Ти клята лярва.

І тут залунала сурма.

«Це неправильно,— подумала Аша.— У водяних палатах затонулого бога не лунають сурми. На дні морському моряники вітають свого володаря, дмухаючи в морські черепашки».

Їй примарилися вогняні серця й чорний олень у золотому лісі, з охопленими полум’ям рогами.