Танок драконів

Данерис

— Що таке? — вигукнула вона, коли Іррі лагідно потрусила її за плече. Надворі стояла глупа ніч. «Щось негаразд»,— одразу зрозуміла Дані.— Це Дааріо? Що сталося?

Уві сні вони з ним, прості люди, були одружені й жили простим життям у високій кам’яниці з червоними дверима. Уві сні він цілував її з голови до п’ят — цілував їй вуста, шию, груди.

— Ні, халесі,— пробурмотіла Іррі,— це ваш євнух Сірий Черв’як з голомозими. Приймете їх?

— Так,— сказала Дані — і збагнула, що волосся в неї нечесане, а постіль уся пожмакана.— Допоможи мені вдягнутися. І ще я вип’ю кубок вина. Треба голову прочистити...

«Утопити мій сон у вині». Почулося тихе схлипування.

— Хто це плаче?

— Ваша рабиня Місанді,— сказала Джикі, яка стояла з восковою свічкою в руках.

— Моя служниця. Немає в мене рабів... Чому вона плаче? — не зрозуміла Дані.

— Через свого брата,— пояснила Іррі.

Решту розповіли Скагаз, Резнак і Сірий Черв’як, коли їх впустили до Дані. Ще вони не заговорили, а вона вже здогадалася, що новини погані. Вистачило одного погляду на бридке обличчя Гирявого.

— Сини гарпії?

Скагаз кивнув. Вуста його були похмуро стиснуті.

— Скільки загинуло?

Резнак заломив руки.

— Д-дев’ятеро, ваша препишносте. Лиха справа, моторошна. Страхітлива ніч, страхітлива.

Дев’ятеро. Це слово устромилося їй у серце, мов кинджал. Щоночі під східчастими пірамідами Міріна триває війна тіней. Щоранку, коли сходить сонце, знаходять нові трупи, поряд з якими кров’ю на цеглі намальовані гарпії. Будь-який вільновідпущеник, занадто успішний чи відвертий, приречений на смерть. «Але дев’ятеро за одну ніч...» Це налякало Дані.

— Розповідайте.

Заговорив Сірий Черв’як.

— На ваших слуг напали, коли вони патрулювали цегляні вулиці Міріна, щоб зберегти ваш королівський мир. Усі вони були добре озброєні списами, щитами й короткими мечами. Ходили по двоє і по двоє загинули. Ваші слуги Чорний Кулак і Сетерес загинули в Мазданському Лабіринті від арбалетних стріл. Ваших слуг Мосадора й Дюрана завалили камінням з річкової дамби. Ваших слуг Еладона Злоточубого і Вірного Списа отруїли у винарні, куди вони щоночі заходили під час патрулювання.

Мосадор! Дані стисла кулак. Місанді з братами забрали з рідного дому на острові Наат нальотчики з островів Василіска та продали в рабство в Астапорі. Маленька Місанді виявила неабиякий хист до мов, тож добре панство зробило з неї тлумачку. Мосадору й Марселену не так пощастило. Їх оскопили й віддали в незаплямовані.

— Нікого з убивць не взяли?

— Ваші слуги арештували хазяїна винарні разом з доньками. Вони запевняють, що нічого не відали, і благають про милосердя.

«Усі вони запевняють, що нічого не відали, і благають про милосердя».

— Нехай з ними попрацює Гирявий. Скагазе, тримайте їх окремо й добре допитайте.

— Слухаюся, ваша вельможносте. Їх допитувати м’яко чи різко?

— Для початку м’яко. Послухаємо, що вони казатимуть і які імена викажуть. Можливо, вони і справді ні до чого,— завагалася Дані.— Дев’ятеро, сказав шляхетний Резнак. Хто ще?

— Троє вільновідпущеників — їх зарізали просто вдома,— пояснив Гирявий.— Лихвар, швець і лірниця Райлона Рі. Їй, перш ніж убити, відрізали пальці.

Королева здригнулася. Райлона Рі на лірі грала солодко, як сама Діва. Ще рабинею в Юнкаї вона грала в родинах усіх високородних містян. У Міріні вона стала однією з провідниць юнкайських вільновідпущеників і виступала від їхнього імені на радах у Дані.

— Більше нікого не взяли, тільки винаря?

— Нікого, мусить із сумом зізнатися відданий вам. Перепрошуємо.

«Вони благають про милосердя? — подумала Дані.— Ось і отримають милосердя дракона».

— Скагазе, я передумала. Допитайте винаря різко.

— Це я можу. А можу на очах у батька різко допитати доньок. Так він точно кілька імен викаже.

— Робіть як знаєте, але імена мені добудьте,— промовила Дані; гнів пропікав їй нутро.— Більше не дозволю вбивати незаплямованих. Сірий Черв’яче, відклич своїх людей у касарні. Відтепер вони оборонятимуть мури, брами й мене. Відсьогодні нехай мірінці самі зберігають мир у Міріні. Скагазе, сформуйте нові патрулі — порівну з гирявих і вільновідпущеників.

— Як накажете. Скільки взяти людей?

— Скільки вам треба.

Резнак мо Резнак ахнув.

— Ваша препишносте, де брати гроші, щоб платити стільком людям?

— З пірамід. Назвіть це кривавим податком. Сто золотих з кожної піраміди за кожного вільновідпущеника, убитого синами гарпії.

На обличчі Гирявого заграла посмішка.

— Буде зроблено,— промовив він,— але ваша ясновельможність мусить знати, що велике панство Жаків і Мереків готується покинути піраміди й піти з міста.

Данерис уже до смерті набридли Жаки і Мереки — та їй набридли всі мірінці, заможні й незаможні.

— Нехай забираються, але з собою можуть узяти лише натільний одяг. Усе їхнє золото має залишитися нам. І всі їхні запаси харчів також.

— Ваша препишносте,— пробурмотів Резнак мо Резнак,— ми не знаємо напевно, що ці шляхтичі зібралися долучитися до ваших ворогів. Швидше за все, вони просто переїздять у свої маєтки в горах.

— Тоді тим паче не заперечуватимуть, що ми тут посторожимо їхнє золото. В горах усе одно нема чого купувати.

— Вони бояться за своїх дітей,— сказав Резнак.

«Так,— подумала Данерис,— а я — за своїх».

— Тому їм слід гарантувати безпеку. З кожної родини я заберу по двоє дітей. З усіх інших пірамід також. Хлопчика і дівчинку.

— Заручників,— радісно мовив Скагаз.

— Пажів і чашників. Якщо велике панство заперечуватиме, поясніть їм, що у Вестеросі вважається за велику честь, коли дитину обирають служити при дворі,— сказала Дані, більше нічого не уточнюючи.— Ідіть виконуйте наказ. А я оплакуватиму мертвих.

Повернувшись у свою кімнату на верхівці піраміди, вона побачила, що Місанді тихо плаче на своєму солом’янику, стараючись притлумлювати схлипи.

— Ходи до мене спати,— покликала Дані свою маленьку тлумачку.— Світанок ще не скоро.

— Ваша світлість дуже добра до відданої вам,— озвалася Місанді, прослизаючи під простирадло.— Він був чудовим братом.

Дані пригорнула дівчинку.

— Розкажи мені про нього.

— Коли ми ще були маленькі, він навчив мене лазити по деревах. Він умів голіруч ловити рибу. Одного разу я побачила, як він спить у садку, а по ньому повзає сотня метеликів. Він того ранку був такий гарний... я так його любила!

— А він любив тебе,— Дані погладила дівчинку по голові.— Тільки скажи — і я відішлю тебе з цього жахливо місця. Ми знайдемо корабель і доправимо тебе додому. На Наат.

— Краще я залишуся з вами. На Нааті мені буде страшно. Що як знову з’являться работоргівці? З вами я почуваюся в безпеці.

В безпеці. Від цього слова в Дані аж сльози на очі набігли.

— Я дуже хочу, щоб ти була в безпеці.

Місанді же ще зовсім дитина. З нею Дані й сама почувалася дитиною.

— Коли я була маленька, ніхто не переймався через мою безпеку. Ну, сер Віллєм мене оберігав, але він помер, а Вісерис... мені хочеться тебе захистити, але... це так складно! Складно бути сильною. Не завжди я знаю, як маю чинити. Але ж я мушу знати. В людей, окрім мене, нікого немає. Я ж королева... я...

— ...матір,— прошепотіла Місанді.

— Матір драконів,— сказала Дані, затремтівши.

— Ні. Матір нам усім,— міцніше обійняла її Місанді.— Вашій світлості слід поспати. Скоро прийде світанок, а з ним і придворні.

— Ми обидві поспимо, і нам насняться кращі часи. Заплющуй очі.

Місанді послухалася, і коли Дані поцілувала її повіки, дівчинка захихикала.

Але й після цілунків сон не йшов. Дані, заплющивши очі, спробувала подумки перенестися додому — на Драконстон, на королівський Причал, в інші місця, про які розповідав Вісерис, у краї, лагідніші за цей... але думки, немов підхоплені злим вітром кораблі, повсякчас поверталися в Невільничу бухту. Коли Місанді міцно заснула, Дані висковзнула з її обіймів, вийшла на передсвітанкове повітря, на прохолодний цегляний балкон, і задивилася на місто. Внизу перед нею простерлися тисячі дахів, забарвлені місяцем у кольори слонової кістки та срібла.

Десь під цими дахами зібралися сини гарпії і змовляються, як убити її і всіх, кого вона любить, як знову закувати її дітей у ланцюги. Десь унизу плакав голодний малюк, який хотів молока. Десь помирала літня жінка. Десь обіймалися парубок і дівчина, жадібними руками зриваючи одне з одного одяг. Але тут, нагорі, існувало тільки місячне сяйво, яке заливало піраміди й бійцівські кубла, так що й не вгадаєш, що там, унизу. Тут, нагорі, була тільки Дані — сама-одна.

Вона — кров од крові дракона. Вона здатна знищити і синів гарпії, і їхніх синів, і синів їхніх синів. Але дракон не може ні нагодувати голодного малюка, ні врятувати від болю присмертну жінку. «Та й хто наважиться полюбити дракона?»

Вона знову зловила себе на думках про Дааріо Нагариса — Дааріо з його золотим зубом і розтроєною борідкою, з міцними руками, що лежать на араху й стилеті, однакові золоті руків’я яких мають форму оголених жінок. Того дня, коли він поїхав, коли Дані прощалася з ним, він легенько водив пучками великих пальців по цих руків’ях — туди-сюди. «Я заздрю руків’ю клинка,— збагнула вона,— заздрю золотим жінкам». Вона розумно вчинила, що відіслала його до ягнят. Вона-бо королева, а Дааріо далеко до короля.

«Стільки часу минуло,— буквально вчора говорила вона серові Баристану.— Що як Дааріо зрадив мене й перекинувся до моїх ворогів? Що як він зустрів іншу жінку — якусь лазарянську царівну?» Три зради пережити...

Дані знала: старий лицар не любить Дааріо і не довіряє йому. Та все одно відповідь його була благородна. «Немає жінки, вродливішої за вашу світлість. Тільки сліпець цього не побачить, а Дааріо Нагарне не сліпець».

«Ні,— подумала Дані.— Очі в нього темно-сині, майже фіалкові, а коли він усміхається до мене, зблискує золотий зуб».

Сер Баристан був переконаний, що Дааріо повернеться. Дані лишалося молитися, щоб він не помилився.

«Купіль мене заспокоїть». Вона босоніж перейшла по траві до басейну на терасі. Прохолодна вода торкнула шкіри, викликавши мурашки. Маленькі рибки щипали руки й ноги. Заплющивши очі, Дані лежала у воді.

Зачувши тихий шелест, вона знову розліпила повіки. Сіла з неголосним сплеском.

— Місанді? — гукнула вона.— Іррі? Джикі?

— Вони сплять,— пролунала відповідь.

Під хурмою стояла жінка, вбрана у довгий плащ, що торкався трави, з каптуром на голові. Обличчя під каптуром здавалося твердим і блискучим. «Вона в масці,— збагнула Дані,— в дерев’яній масці, покритій темно-червоним лаком».

— Квейт? Це сон? — Дані вщипнула себе за вухо і здригнулася від болю.— Ви снилися мені на «Балеріоні», коли ми тільки прибули в Астапор.

— Не снилася. Ні тоді, ні зараз не снюся.

— Що ви тут робите? Як ви пройшли повз варту?

— Я пройшла іншим шляхом. Ніхто й не бачив мене.

— Якщо я закричу, чатові уб’ють вас.

— Вони заприсягнуться, що тут нікого немає.

— А ви тут є?

— Ні. Вислухай мене, Данерис Таргарієн. Уже горять скляні свічки. Скоро з’явиться кобила біла, а після неї і всі решта. Кракен і темне полум’я, лев і грифон, син сонця й балаганний дракон. Не вір нікому з них. Пам’ятай невмирущих. Стережися напахченого сенешаля.

— Резнака? Чому я маю його боятися? — Дані підвелася. Вода стікала по ногах, у прохолодному повітрі руки вкрилися сиротами.— Якщо маєте для мене попередження, кажіть ясніше. Чого ви хочете від мене, Квейт?

В очах жінки зблиснуло місячне світло.

— Хочу показати тобі дорогу.

— Я пам’ятаю дорогу. Щоб дістатися півночі, їду на південь, щоб дістатися заходу, їду на схід, щоб рухатися вперед, повертаюся назад. А щоб торкнутися світла — маю пройти попід тінню,— Дані вичавила воду зі сріблястого волосся.— Мене вже нудить від цих загадок. У Карті я була жебрачкою, але тут я — королева. Я вам наказую...

— Данерис! Пам’ятай невмирущих. Пам’ятай, хто ти така.

— Кров од крові дракона...— («Але мої дракони гарчать у пітьмі»).— Я пам’ятаю невмирущих. Вони називали мене «дитям трійці». Обіцяли трьох скакунів, три полум’я і три зради. Одну за кров, другу за золото і третю за...

— Ваша світлосте? — Місанді з ліхтарем в руці з’явилася у дверях королівської спочивальні.— З ким ви розмовляєте?

Дані озирнулася на хурму. Жінки там не було. Ні плаща з каптуром, ні лакованої маски, ні Квейт.

«Тінь. Спогад. Ніхто». Дані — кров од крові дракона, але сер Баристан попереджав, що кров ця не бездоганна. «Невже я божеволію?» її батька прозивали божевільним.

— Я молилася,— озвалася Дані до наатянки.— Скоро світанок. Треба мені поїсти, перш ніж збереться двір.

— Я принесу вам сніданок.

Залишившись знову сама, Дані у сподіванні відшукати Квейт обійшла всю піраміду, проминаючи обпалені дерева й почорнілу землю — там її слуги намагалися впіймати Дрогона. Але чутно було тільки вітер у фруктових деревах, а видно — лише декілька блідих метеликів у садку.

Місанді повернулася з динею і мискою зварених на круто яєць, однак Дані зрозуміла, що їсти їй зовсім не хочеться. Небо ясніло, а зірки одна по одній згасали, і Джикі з Іррі допомогли їй вдягнути токар з бузкового шовку, облямований золотом.

Коли з’явилися Резнак зі Скагазом, Дані зловила себе на тому, що зизить на них оком, вираховуючи три зради. «Стережися напахченого сенешаля». Дані підозріливо принюхалася до Резнака мо Резнака. «Можу наказати Гирявому арештувати його й допитати». Та чи відверне воно пророцтво? Чи місце одного зрадника посяде інший? «Пророцтва непевні,— нагадала собі Дані,— а Резнак може зовсім і не прикидатися».

У фіолетовій залі Дані підійшла до своєї лавиці з чорного дерева, заваленої атласними подушками. Ця картина викликала у Дані легеньку посмішку. «Це робота сера Баристана»,— збагнула вона. Старий лицар — чудова людина, однак іноді розуміє все надто буквально. «Це ж був просто жарт, сер»,— подумала Дані, та все одно всілася на подушки.

Незабаром уже відчувалося, що вона провела ніч без сну. Поки Резнак розводився про ремісничі гільдії, Дані притлумлювала позіхання. Схоже, каменярі на неї гніваються. І мулярі також. Дехто з колишніх рабів почав тесати каміння й мурувати стіни, таким чином відбираючи роботу в робітників і майстрів гільдій.

— Вільновідпущеники надто мало правлять за роботу, ваша препишносте,— казав Резнак.— Деякі з них уже почали іменуватися робітниками і навіть майстрами, а на такі звання мають право тільки члени ремісничих гільдій. Каменярі й мулярі шанобливо просять вашу вельможність захистити їхні стародавні права та звичаї.

— Вільновідпущеники правлять за свою роботу мало, бо вони голодують,— зауважила Дані.— Якщо я забороню їм тесати каміння й мурувати стіни, дуже скоро під моїми дверима зберуться свічарі, килимарі й золотарі з такими самими вимогами щодо своїх ремесел...— Дані мить поміркувала.— Запишіть: відсьогодні тільки члени гільдій мають право називатися робітниками або майстрами... за умови, що гільдії прийматимуть усіх вільновідпущеників, які доведуть своє вміння.

— Так і постановляємо,— сказав Резнак.— Чи не воліє ваша вельможність вислухати шляхетного Гіздара зо Лорака?

«Він ніколи не здасться?»

— Нехай підходить.

Сьогодні Гіздар був не в токарі. Натомість він одягнув просту сіро-синю мантію. А ще він підстригся. «Зголив бороду й підрізав волосся»,— збагнула Дані. Він ще не став гирявим, принаймні не зовсім, та бодай зникли оті безглузді крила.

— Ваш цирулик непогано попрацював, Гіздаре. Сподіваюся, ви прийшли продемонструвати мені його роботу, а не знову тиснути на мене щодо бійцівських кубел.

— Ваша світлосте,— низько вклонився він,— боюся, я не маю іншого виходу.

Дані скривилася. Навіть її придворні не давали їй спокою через це питання. Зелена грація казала, що відкриття кубел потішить богів. Гирявий вважав, це прихилить до неї більше людей у боротьбі з синами гарпії. «Нехай собі б’ються»,— кректав Дужий Бельвас, який і сам колись був чемпіоном у кублах. Сер Баристан натомість пропонував провести турнір: сироти позмагаються, цілячи списами в кільця, й повоюють тупою зброєю в рукопашній, казав він, але Дані чудово розуміла: ця пропозиція, хай і зроблена з найкращими намірами, цілком безнадійна. Мірінці воліють дивитися на кров, а не на вправність. В іншому разі бійцівські раби носили б лати. Лише маленька Місанді, схоже, розділяла сумніви королеви.

— Я відмовила вам уже шість разів,— нагадала Дані Гіздарові.

— Ваша ясновельможність шанує сімох богів, тож, може, вдовольнить моє сьоме прохання. Сьогодні я прийшов не сам. Ви не вислухаєте моїх друзів? Їх також семеро,— він почав викликати їх одного по одному.— Ось Храз. Ось доблесна Барсена Чонокоса. Ось Камарон Квит і Гогор Гігант. Ось Плямистий Кіт, а ось — Безстрашний Іток. І нарешті — Белакво Костолам. Вони прийшли додати свої голоси до мого й попросити вашу світлість знову відчинити кубла.

Дані знала цих сімох — якщо не з обличчя, то бодай на ім’я. Це були одні з найуславленіших мірінських бійцівських рабів... а саме бійцівські раби, звільнені з кайданів її каналізаційними пацюками, підняли повстання і здобули для неї місто. І її кровний борг ще не сплачено.

— Я вислухаю вас,— погодилася вона.

Одне по одному присутні просили її дозволу знову відчинити бійцівські кубла.

— Навіщо? — поцікавилася Дані, коли Іток договорив.— Ви ж більше не раби, приречені помирати за примхою господаря. Я вас звільнила. Навіщо ж вам гинути на пломенистому піску?

— Я тренуюся з трирічного віку,— пояснив Гогор Гігант. Убиваю з шестирічного віку. Мати драконів каже, що я вільний. То чому ж я не вільний битися?

— Хочеш битися — бийся за мене. Присягни мечем материним мужам, або вільному братству, або міцним щитам. Навчи битися інших вільновідпущеників.

Гогор похитав головою.

— Раніше я бився за господаря. Ви кажете: бийся за мене. А я кажу: хочу битися сам за себе,— здоровань гупнув себе в груди кулачиськом завбільшки з окіст.— За золото. За славу.

— Гогор висловлює нашу спільну думку,— сказав Плямистий Кіт, який через одне плече перекинув леопардову шкуру.— Востаннє мене перепродали за триста тисяч онерів. У рабстві я спав на хутрі, їв червоне м’ясо просто з кістки. На волі я сплю на соломі, а їм солону рибу — якщо дістану.

— Гіздар присягається, що переможці отримуватимуть половину платні, яку збирають з відвідувачів,— сказав Храз.— Половину, присягається він, а Гіздар — людина чесна.

«Радше хитра». Данерис почувалася в пастці.

— А переможені? Що отримуватимуть вони?

— Їхні імена будуть викарбувані на Брамі долі серед решти доблесних полеглих,— оголосила Барсена. Подейкували, вісім років уже вона вбиває всіх до єдиної суперниць, яких виставляють проти неї.— Всі люди помруть... але не всіх пам’ятатимуть.

На такі слова Дані відповіді не мала. «Якщо люди і справді хочуть саме цього, яке я маю право їм забороняти? Це місто, перш ніж стати моїм, належало їм, і життя, які вони хочуть загубити, теж належать їм».

— Я поміркую над вашими словами. Дякую за вашу раду,— вона підвелася.— Продовжимо завтра.

— Клякніть перед Данерис Штормородженою, Неопалимою, королевою Міріна, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, халесі Великого травистого моря, ламальницею ланців і матір’ю драконів,— гукнула Місанді.

Сер Баристан провів Дані назад у покої.

— Розкажіть мені легенду, сер,— попросила Дані, поки вони піднімалися сходами.— Героїчну легенду зі щасливим кінцем...— Зараз їй потрібно було вірити в гарний кінець.— Розкажіть, як ви втекли від Узурпатора.

— Ваша світлосте, у втечі немає нічого героїчного.

Дані всілася на подушку, схрестивши ноги, і звела на нього погляд.

— Будь ласка. Це ж Юний Узурпатор звільнив вас із королівської варти...

— Джофрі, так. Підставою назвали мій літній вік, але справжня причина була в іншому. Хлопчина хотів віддати білого плаща своєму псові — Сандору Клігану, а його мати воліла поставити лордом-командувачем Царевбивцю. Коли мені сказали, я... я виконав наказ і зняв плаща, а потім кинув меча Джофрі під ноги й наговорив дурниць.

— І що ж ви сказали?

— Правду... але правди при дворі не люблять. Я вийшов із тронної зали з високо піднесеною головою, хоча й гадки не мав, куди мені йти. Не було в мене іншої домівки, крім Вежі білого меча. Певен, родичі прихистили б мене у Жнивовиці, але я не хотів накликати немилість Джофрі на їхні голови. Я саме пакував речі, коли до мене дійшло, що я сам накликав це на себе, коли прийняв Робертове прощення. Він був добрим лицарем, але нездалим королем, адже не мав прав на трон, який посів. І тоді я усвідомив: щоб спокутувати провину, я мушу розшукати справжнього короля й вірно служити йому з усіх сил, які ще в мене залишилися.

— Ви про мого брата Вісериса.

— Такий у мене був намір. Біля стайні мене спробували схопити золоті плащі. Джофрі дарував мені якусь вежку, в якій я мав і сконати, але я відхилив його дарунок, тож тепер він підготував для мене підземелля. Проти мене вийшов сам лорд-командувач, якому хоробрості додавали мої порожні піхви, але з ним було тільки троє вояків, а в мене ще лишався кинджал. Одному з вояків, який вчепився в мене, я порізав обличчя, а решту просто переїхав конем. Приострожуючи коня й поспішаючи до брами, я чув, як Джанос Слінт наказує наздогнати мене. Якби не страшенний тлум на вулицях за межами Червоної фортеці, мені вдалося б легко вирватися, але натомість на Річковій брамі мене зупинили. Золоті плащі, які переслідували мене від замку, крикнули чатовим при брамі затримати мене, тож ті, схрестивши списи, заступили мені дорогу.

— А ви були без меча? Як же ви прорвалися?

— Справжній лицар вартий десятка гвардійців. Чатові при брамі були заскочені зненацька. Одного я переїхав, вихопив у нього списа й застромив у горлянку найближчому переслідувачу. Решта відстали, щойно я прорвався через браму, тож я пустив коня вчвал і мчав уздовж річки на злам голови, поки місто не зникло позаду. Того вечора я продав коня за жменьку мідяків і якесь лахміття, а наступного ранку приєднався до вервечки простолюду, який прямував на Королівський Причал. Виїжджав я з Брудної брами, тому вертався через Божу, вимастивши землею обличчя, неголений, беззбройний, якщо не рахувати дерев’яного ціпка. В домотканому одязі й вимащених грязюкою чоботах я став просто черговим дідом, який тікає від війни. Золоті плащі, взявши в мене оленя, пропустили мене. Королівський Причал мурашився простолюдом, який шукав прихистку від військових дій. Я загубився серед людей. Мав трохи срібла, але мені потрібно було сплатити за перевіз через вузьке море, тож я ночував у септах і провулках, а їв у харчівнях. Відростив бороду й заховався під своїм літнім віком. Я був присутній того дня, коли лорд Старк утратив голову, я все бачив. А потім пішов до Великого септу й подякував сімом богам, що Джофрі забрав у мене плаща.

— Старк був зрадником і закінчив, як зрадник.

— Ваша світлосте,— промовив Селмі,— Едард Старк і справді зіграв роль у падінні вашого батька, але він не мав лихих намірів. Коли євнух Вейрис розповів нам, що ви в тяжі, Роберт хотів вас убити, а лорд Старк виступив проти. Не збираючись миритися з дітовбивством, він сказав Робертові пошукати собі іншого правицю.

— А ви забули про королівну Рейніс і королевича Ейгона?

— Ні, й ніколи не забуду. Та це зробили Ланістери, ваша світлосте.

— Ланістер чи Старк — яка різниця. Вісерис називав їх «собаками Узурпатора». Коли на дитину налітає зграя хортів, хіба не байдуже, котрий саме перегризе їй горлянку? Всі собаки винні однаково. Провина...— почала вона — і слово застрягло у неї в горлі. Вона згадала Газею — і зненацька промовила голосом слабким, як дитячий шепіт: — Мені треба сходити в яму. Відведіть мене туди, будь ласка, сер.

На обличчі старого майнуло несхвалення, але він ніколи не піддавав сумнівам волю королеви.

— Як накажете.

Найкоротшим шляхом униз були службові сходи — зовсім не пишні, а круті, прямі й вузькі, сховані в стінах. Сер Баристан прихопив ліхтар, щоб Дані не впала. Зусібіч тиснули стіни з цегли двох десятків різних кольорів, які за межами досяжності світла ліхтаря здавалися сіро-чорними. Тричі проминули чатових з числа незаплямованих, які стояли непорушно, мов з каменю вирізьблені. Єдиним звуком було човгання їхніх власних ніг по камінню.

На рівні землі Велика піраміда Міріна — тихе місце, повне порохів і тіней. Зовнішні мури — тридцять футів завтовшки. Всередині, серед арок з багатобарвної цегли, стаєнь, стійл і комор, літає луна. Пройшли попід трьома масивними арками, потім зійшли підсвіченим смолоскипами спуском у підвали під пірамідою, проминули водозбірні, підземелля й камери тортур, де рабів шмагали, облуплювали, припікали розпеченим залізом. Нарешті підійшли до велетенських двостулкових залізних дверей на іржавих завісах, під якими чатували незаплямовані.

За наказом Дані один з чатових дістав ключа. Зарипіли завіси, і двері відчинилися. Данерис Таргарієн ступила у гаряче серце темряви й зупинилася на краю глибокої ями. Унизу, за сорок футів, підняли голови дракони. В пітьмі горіли дві пари очей — одна пара кольору розплавленого золота, а друга — кольору бронзи.

— Ближче не підходьте,— притримав її за руку сер Баристан.

— Гадаєте, вони можуть напасти на мене?

— Не знаю, ваша світлосте, але не хочу дізнатися відповідь на це питання з ризиком для вас.

Рейгал заревів, і язик жовтого полум’я на якусь мить перетворив темряву на ясний день. Вогонь лизнув стіни, й в обличчя Дані вдарило жаром, мов з печі. На протилежному кінці ями розпростав крила Вісеріон, збуривши застояне повітря. Хотів підлетіти до Дані, але щойно здійнявся в повітря, ланцюги з брязкотом напнулися, й він гримнувся долічерева. Його ноги були припнуті до землі ретязями завтовшки з руку. Залізний нашийник кріпився до стіни позаду дракона. На Рейгалі були такі самі ланцюги. У світлі ліхтаря, якого тримав Селмі, луска на Рейгалі світилася, як нефрит. З-поміж зубів клубочився дим. Під ногами в дракона валялися кості — потріскані, обвуглені, потовчені. Повітря було страшенно гаряче й відгонило сіркою і горілим м’ясом.

— Вони побільшали,— промовила Дані, й голос її відбився від почорнілих кам’яних стін. По чолі пробігла краплина поту й упала на груди.— А правда, що дракони ростуть усе життя?

— Якщо мають удосталь харчів і місця. Але тут, закуті в ланцюги...

Цю яму велике панство використовувало як в’язницю. Тут вміщалося п’ятсот людей... і двом драконам теж було не тісно. «Та чи надовго? Що буде, коли вони виростуть і не вміщатимуться в яму? Почнуть кидатися один на одного, дерти пазурами й палити вогнем? Чи ослабнуть — боки їхні поблякнуть, а крила пожухнуть? Чи згасне їхнє полум’я перед смертю?»

Яка ж це матір дозволить своїм дітям гнити в пітьмі?

«Якщо озирнуся — пропаду,— сказала собі Дані... та як вона може не озиратися? — Я мала б це передбачити. Чи я була сліпа, чи самохіть заплющувала очі, щоб не бачити справжньої ціни влади?»

Коли вона була маленька, всі казки й легенди їй розповідав Вісерис. Він обожнював говорити про драконів. Дані знала, як упав Гаренхол. Знала про Полум’яне поле і про Танок драконів. На очах в одного з її пращурів, Ейгона Третього, дракон його дядька зжер його власну матір. А скільки є пісень про те, як селища чи королівства жили в страху перед драконами, поки їх не рятував який-небудь хоробрий драконоборець! В Астапорі плавилися очі рабовласників. Дорогою до Юнкая, коли Дааріо кинув під ноги Дані голови Салора Голомозого і Прендала на Гезна, її дітки добре поласували. Дракони не бояться людей. А дракон, який виріс достатньо, щоб зжерти вівцю, так само легко нападе й на дитину.

Дівчинку звали Газея. Їй було чотири рочки. «Якщо її батько не брехав. Міг і збрехати». Ніхто, крім нього, не бачив дракона. На доказ він приніс обгорілі кістки, проте обгорілі кістки ще нічого не доводять. Може, він сам убив дівчинку, а потім спалив. Гирявий заявляє, що це буде не перший батько, який позбувся небажаної дитини. «А може, це вчинили сини гарпії, видавши це за роботу дракона, щоб місто зненавиділо мене». Дані хотілося в це вірити... але навіщо тоді Газеїному батькові треба було чекати, поки зала аудієнцій майже спорожніє, й аж потім розповідати все? Якби в його наміри входило налаштувати мірінців проти Дані, він би все розповів, коли в залі ще було повно цікавих вух.

Гирявий наполягав, що чоловіка слід стратити. «Чи бодай язика йому вирвіть. Його побрехеньки можуть знищити нас усіх, ваша препишносте». Натомість Дані запропонувала дати викуп за кров. Неможливо визначити ціну дочки, тому Дані вирішила просто заплатити вдесятеро більше, ніж за вівцю. «Якби могла, я б залюбки повернула вам Газею,— сказала вона батькові,— але деякі речі непідвладні навіть королеві. Її кості спочинуть у Храмі грацій, день і ніч у пам’ять про неї горітиме сотня свічок. Щороку на її іменини приходьте до мене — і решта ваших дітей ніколи не бідуватиме... але більше нікому про це не розповідайте».

«Люди питатимуть,— сказав згорьований батько.— Питатимуть, де Газея і як вона померла».

«Померла від зміїного укусу,— мовив Резнак мо Резнак.— Або її поцупив лютий вовк. Або хвороба забрала. Кажіть що хочете, але не згадуйте драконів».

Вісеріонові пазурі шкрябали по камінню, а товсті ланцюги гуркотіли: дракон знову хотів прорватися до Дані. А коли не вдалося, він заревів, закинув голову — наскільки міг — і плюнув полум’ям у стіну позаду себе. «Скільки ще мине часу, поки його вогонь матиме здатність трощити каміння та плавити залізо?»

Ще зовсім нещодавно він сідав до неї на плече, обвиваючи хвіст навколо її руки. Вона з долоні годувала його шматочками підсмаженого м’яса. Його першого посадили на ланцюг. Данерис сама завела його в яму й замкнула тут з кількома волами. Наївшись досхочу, він задрімав. Закували його уві сні.

З Рейгалом було важче. Мабуть, він почув, як брат яриться в ямі, попри товщину стін, які їх розділяли. Отож зрештою, коли він грівся на терасі, на нього довелося накинути сітку, сплетену з товстих залізних ланцюгів, але він учинив такий лютий опір, що довелося цілі три дні спускати його службовими сходами, а він викручувався й кусався. В цій боротьбі шестеро чоловіків отримали опіки.

А Дрогон...

«Крилата тінь» — ось як назвав його згорьований батько. Дрогон — найбільший з трьох, найлютіший, найдикіший, з лускою чорного як ніч і очима як два вогнища.

Полював Дрогон далеченько, але, наївшись, полюбляв погрітися на сонечку на верхівці Великої піраміди, де колись стояла мірінська гарпія. Тричі намагалися його там схопити — і тричі це не вдавалося. Чотири десятки найхоробріших воїнів ризикували життям, силкуючись його полонити. Майже всі вони отримали опіки, а четверо загинуло. Востаннє Дані бачила Дрогона в ніч третьої спроби. Чорний дракон летів на північ через Скагазадан у напрямку високих трав Дотрацького моря. Більше він не повернувся.

«Мати драконів,— подумала Данерис.— Мати чудовиськ. Що випустила я у світ? Так, я королева, але престол мій з обгорілого кістя і стоїть на сипучих пісках». Без драконів їй не втримати навіть Мірін, а як без них завойовувати Вестерос? «Я — кров од крові дракона,— подумала вона.— Якщо вони — чудовиська, то і я також».