Танок драконів

Джон

Свічка згасла, залишивши калюжку воску, але крізь віконниці вже пробивалося ранішнє світло. Джон знову заснув над роботою. Весь стіл був завалений книжками — величезними стосами. Він сам приніс їх, половину ночі провівши в пошуках у запорошених підвалах, при світлі ліхтаря. Сем мав рацію: книжки обов’язково треба розсортувати, переписати й систематизувати, але це завдання не для стюардів, які не вміють ні читати, ні писати. Доведеться чекати на Семове повернення.

«Якщо він повернеться». Джон боявся за Сема і мейстра Еймона. Зі Східної варти написав Котер Пайк: матроси «Штормокрука» бачили біля Скагосу розтрощену галеру. Чи то був «Чорний птах», чи один з перекупних кораблів Станіса Баратеона, чи якась торгова галера, команда «Штормокрука» не роздивилася. «Я сподівався відіслати Жиллі з немовлям у безпечне місце. Невже натомість загнав у могилу?»

Вчорашня вечеря, майже неторкана, застигала на столі. Стражденний Ед наповнив хлібну миску по самі вінця, щоб сумнозвісне рагу з трьох видів м’яса, яке готував Трипалий Гоб, розмочило черствий хліб. Брати жартували, що три види м’яса — це баранина, баранина і баранина, та швидше то були морква, цибуля й ріпа. Залишки рагу вкрилися плівкою жиру.

Бовен Марш пропонував Джонові переселитися в колишні покої Старого Ведмедя в Королівській вежі, оскільки Станіс звідти виїхав, але Джон відмовився. Переїзд у королівські покої можна витлумачити так, що Джон не очікує на повернення короля.

Дивна тиша огорнула Чорний замок відтоді, як Станіс виїхав на південь, так наче і вільний народ, і чорні брати затамували подих, чекаючи, що ж буде. У дворах і в їдальні було переважно порожньо, від Вежі командувача залишився сам кістяк, колишня їдальня перетворилася на гору обвуглених колод, а Гардингова вежа мала такий вигляд, наче ось-ось її знесе вітром. Єдині живі звуки долинали з двору зброярні — слабкий дзвін мечів. Залізний Емет кричав до Гоп-Робіна, щоб тримав щита вище. «Нам усім слід тримати щити вище».

Вмившись і вдягнувшись, Джон вийшов зі зброярні й на мить зупинився у дворі, щоб кількома словами підбадьорити Гоп-Робіна й інших Еметових підопічних. Як завжди, відмовився від Таєвого супроводу. З ним і так буде достатньо людей; якщо дійде до різанини, ще двоє погоди не зроблять. Однак Джон узяв із собою Довгопазур, і Привид теж побіг за ним.

Заки дійшов до стайні, Стражденний Ед уже осідлав ступака лорда-командувача й чекав. Під пильним оком Бовена Марша шикувалися вози. Лорд-стюард з червоними від холоду щоками клусом їздив уздовж валки, тицяючи пальцем і сварячись. Щойно він помітив Джона, щоки ще більше почервоніли.

— Лорде-командувачу! Ви й досі не викинули з голови цих...

— ...дурниць? — закінчив за нього Джон.— Будь ласка, скажіть, що ви не збиралися вжити це слово, мілорде. Так, не викинув. Ми вже це обговорювали. Східній варті потрібні люди. Тінявій вежі потрібні люди. Сіроварті та Крижаному Кордону також, а в нас ще чотирнадцять замків цілком порожніх — багато льє Стіни без вартових і захисту.

Марш стиснув губи.

— Лорд-командувач Мормонт...

— Помер. І не від рук дикунів, а від рук рідних побратимів, яким довіряв. Ні ви, ні я не знаємо, що він зробив би чи чого не зробив на моєму місці,— Джон розвернув коня.— Годі балачок. Рушайте.

Стражденний Ед чув усю розмову. Коли Бовен Марш поїхав, він, кивнувши йому вслід, мовив:

— Гранати. Стільки кісточок! Можна вдавитися й померти. Краще вже ріпа. Не пригадую, щоб ріпа колись комусь зашкодила.

Саме в такі моменти Джонові найбільше бракувала мейстра Еймона. Клайдас добре піклувався про круків, але не мав і десятої частки знань чи досвіду Еймона Таргарієна, а тим паче його мудрості. Бовен по-своєму був доброю людиною, та поранення на Мості Черепів озлобило його, й тепер він повсякчас співав однієї пісні: слід запечатати брами. Отел Ярвик був мовчазний, млявий і без фантазії, а головні розвідники гинули швидше, ніж їх призначали. «Нічна варта втратила забагато найкращих своїх людей,— подумав Джон, коли вози рушили.— Старого Ведмедя, Кворина Піврукого, Донала Ноя, Джармена Баквела, мого дядька...»

Посипав легкий сніжок, а колона попрямувала королівським гостинцем на південь — довга валка фургонів, які тягнулися через поля, струмки й лісисті пагорби в супроводі дюжини списників і ще дюжини лучників. Останні кілька разів у Кротівці відчувалося явне невдоволення: люди штовхалися, стиха лаялися, обмінювалися похмурими поглядами. Бовен Марш вирішив не ризикувати й узяти охорону, і Джон у цьому з ним погодився.

Очолював валку лорд-стюард. Джон їхав за кілька ярдів позаду, а поряд з ним — Стражденний Ед Толет. За півмилі від Чорного замку Ед під’їхав на гароні ближче до Джона й мовив:

— М’лорде, погляньте. Височенний п’яниця на пагорбі.

Височенним п’яницею виявився ясен, схилений набік століттями вітрів. Тепер у нього було обличчя: суворий рот, замість носа — зламана гілка, а два викарбуваних на стовбурі ока задивилися на північ, в напрямку замку та Стіни.

«Дикуни принесли з собою і своїх богів». Джона це не дивувало. Люди так легко від своїх богів не відмовляються. Той маскарад, який влаштувала леді Мелісандра за Стіною, тепер здавався порожнім балаганом.

— Трохи схожий на вас, Еде,— сказав Джон, щоб розрядити обстановку.

— Ага, м’лорде. У мене листя з носа не росте, але в цілому... Леді Мелісандрі це не сподобається.

— Вона цього не побачить. Тільки нехай ніхто їй не каже.

— Вона все бачить у своєму полум’ї.

— Вона там бачить дим і попіл.

— І спалених людей. Мене, мабуть, хоче спалити. З листям у носі. Я зажди боявся, що врешті-решт мене спалять, однак я сподівався спершу померти.

Джон озирнувся на лик, міркуючи, хто ж його вирізьбив. Він поставив довкола Кротівки чатових, щоб ворони не чіплялися до дикунок, а вільний народ щоб не робив набігів на південь. Хай хто вирізьбив лик на ясені, йому вдалося обійти чатових. А якщо прослизнути зміг один, зможуть й інші. «Я можу знову подвоїти варту,— кисло подумав Джон.— Змарнувати втричі більше людей, які так могли би патрулювати Стіну».

Вози крізь снігопад повільно котилися через підмерзлу багнюку на південь. За милю натрапили ще на один лик, вирізьблений на каштані, який ріс поряд з крижаним струмком, щоб очі могли спостерігати за старим дощаним містком.

— Проблем дедалі більшає,— оголосив Стражденний Ед.

Каштан стояв безлистий, аж просвічувався, однак брунатне гілля було не зовсім голе. На нижній гілці понад струмком сидів крук, настовбурчивши пір’я проти вітру. Побачивши Джона, він розпростав крила і крукнув. Джон свиснув у кулак, і крук, ляскаючи крилами, злетів до нього й закаркав:

— Зерна, зерна, зерна!

— Зерно для вільного народу,— сказав йому Джон,— а не для тебе.

Цікаво, подумалося йому, чи під кінець прийдешньої зими не доведеться їсти круків.

Джон не сумнівався: брати на возах теж побачили той лик. Ніхто про це не обмовився, однак хто має очі — сам побачить. Колись Джон чув слова Манса Рейдера: мовляв, усі уклінники — вівці. «Пес може стати вівчарем для отари овець,— сказав тоді король-за-Стіною,— але вільний народ ділиться на тінь-котів і камені. Перші гуляють вільно, де заманеться, вони всіх ваших собак роздеруть на клоччя. А другі не зрушать з місця, якщо їх добряче не копнути». Однак ні тінь-коти, ні камені не збиралися відмовлятися від богів, яких шанували все життя, щоб поклонятися невідомо кому.

На північ від Кротівки побачили третій сторожовий лик, вирізьблений на велетенському дубі, що ріс на краю села; глибокі очі були прикуті до королівського гостинцю. «Цей лик зовсім не приязний»,— подумалося Джонові. Лики, які віки тому різьбили на віродеревах перші люди й діти пралісу, часто були суворі та безжальні, однак той велетенський дуб був особливо лютий, так наче зараз висмикне з землі коріння та з ревом кинеться на подорожніх. «Його рани такі самі свіжі, як рани тих людей, які його вирізьбили».

Кротівка більша, ніж здається: переважно вона ховається від холоду та снігу під землею. І тепер було так само. Перед нападом на Чорний замок магнар тенійський дорогою спалив порожнє село, тож на поверхні зосталися тільки купи почорнілих колод і старого обвугленого каміння... але глибоко під мерзлою землею так і лишилися печери, коридори і підвали, і саме там замешкали вільні люди — ховалися разом у темряві, як кроти, від яких і пішла назва села.

Вози півколом зупинилися перед колишньою сільською кузнею. Неподалік зграйка червонощоких дітлахів будувала сніжний форт, та побачивши братів у чорних плащах, вони всі розбіглися й по одному позникали під землею. За хвилю з-під землі почали з’являтися дорослі. Від них смерділо немитим тілом, брудним одягом, лайном і сечею. Джон бачив, що один з братчиків, наморщивши носа, щось сказав до свого товариша. «Пожартував про запах свободи»,— здогадався Джон. Занадто часто брати жартували про сморід варварів у Кротівці.

«От неуки»,— подумав Джон. Вільні люди мало відрізняються від вояків Нічної варти: є серед них чистьохи, а є й забрьохи, та здебільшого вони ходять чисті, коли мають змогу митися, а коли не мають — ходять брудні. Й тепер вони смердять, бо тисячу людей запхали в тісні підвали й коридори, розраховані не більш як на сотню пожильців.

Дикуни вже звикли до процедури. Без жодного слова вони вишикувалися в чергу до возів — на одного чоловіка припадало по троє жінок, у багатьох були діти — бліді й худенькі, які чіплялися матерям за спідниці. Немовлят Джон майже не побачив. «Немовлята повмирали дорогою,— збагнув він,— а хто пережив битву, загинув за королівським частоколом».

Воякам пощастило більше. На раді Джастин Масі заявив, що вояків три сотні. Їх полічив Гарвуд Фел. «Серед них є і списосуджені. П’ятдесят-шістдесят, а може, й під сотню». Фел зарахував сюди і поранених, знав Джон. Таких він побачив два десятки — на грубих милицях, з порожніми рукавами, з відсутніми долонями, безоких, з половиною обличчя, безногих, яких тримали товариші. Всі вони були сірі з лиця і худющі. «Зломлені,— подумав Джон.— Блідавці не єдині ходячі мерці».

Але не всі вояки були зломлені. Навколо однієї з драбин, що вели під землю, зібралося півдюжини тенійців у бронзових лускатих кольчугах, які похмуро спостерігали здалеку й не думали підходити. Серед руїн старої сільської кузні Джон помітив голомозого здорованя, в якому впізнав Голека, брата Гарми Песиголової. Гарминих свиней ніде не було видно. «Без сумніву, поїли всіх». А оті двоє в шубах — рогоногі, кощаві й люті, навіть на снігу вони стоять босі. «Серед цих овець ще трапляються вовки».

Джонові про це нагадала Вал, коли він останнього разу до неї заходив. «Вільний народ і уклінники мають більше спільного, ніж здається, Джоне Сноу. Люди — це люди, хай з якого боку Стіни народилися. Люди погані й добрі, герої і лиходії, люди честі, брехуни, боягузи, звірі... ми різні, так само як і ви».

«Вона не помилялася». Питання в тому, як їх розрізнити, як відділити овець від козлів.

Чорні брати почали роздавати їжу. Вони привезли тверду яловичу солонину, в’ялену тріску, сушені боби, ріпу, моркву, лантухи вівсяного і пшеничного борошна, мариновані яйця, діжки цибулі та яблук.

— Можна взяти або цибулину, або яблуко,— почувся голос Кошлатого Гала, який говорив до якоїсь жінки,— і те, і те не можна. Треба обрати.

Жінка, здається, не розуміла.

— Мені треба по два того і того — для мене і для мого хлопчика. Він хворіє, але яблуко йому поможе.

Гал похитав головою.

— Він сам має прийти і взяти яблуко. Або цибулину. Два зразу не можна. Так само і тобі. То що — береш яблуко чи цибулину? Швидше, за тобою люди стоять.

— Яблуко,— сказала жінка, і Гал вручив їй старе яблучко, маленьке й побабчене.

— Рухайся, жінко,— крикнув чоловік, який стояв четвертий у черзі.— Тут холодно.

Жінка не звернула на крик уваги.

— Ще одне яблуко,— мовила вона до Кошлатого Гала.— Для мого сина. Будь ласка. Це зовсім маленьке.

Гал глянув на Джона. Джон похитав головою. Яблука й так скоро закінчаться. Якщо почнуть роздавати по два всім, хто попросить, людям у кінці черги взагалі нічого не дістанеться.

— З дороги,— сказала дівчина, яка стояла за жінкою, і штовхнула її в спину. Жінка, заточившись, впустила яблуко і впала. На землю полетіли й інші продукти. Розсипалися боби, у брудну калюжу закотилася ріпа, тріснув мішок борошна, й увесь його дорогоцінний вміст розсипався на сніг.

Зірвалися сердиті голоси — чулася і давня мова, і загальна. Біля іншого воза теж зчинилася штовханина.

— Годі цього,— проричав якийсь старий.— Ви, кляті ворони, нас голодом морите.

Жінка, яку штовхнули на землю, навколішках збирала свої харчі. За кілька ярдів Джон угледів блиск оголеної криці. Його стрільці вкладали стріли в луки.

Джон розвернувся в сідлі.

— Рорі! Заспокой їх.

Рорі підніс до вуст велетенський ріг і засурмив.

А-а-а-о-о-о-о-о-о-о-о!

Метушня і штовханина припинилися. На звук оберталися голови. Заплакали діти. Мормонтів крук перейшов з лівого Джонового плеча на праве, киваючи головою і бурмочучи:

— Сноу, Сноу, Сноу.

Джон дочекався, заки стихнуть останні відголоски, а тоді виїхав на середину, щоб усі могли його бачити.

— Ми годуємо вас, як можемо і чим можемо. Роздаємо яблука, цибулю, ріпу, моркву... попереду довга зима, а наші запаси не безмежні.

— А ви, ворони, їсте добре,— проштовхався наперед Голек.

«Поки що».

— Ми обороняємо Стіну. Стіна захищає державу... і вас тепер також. Ви знаєте, з яким ми зіткнулися ворогом. Ви знаєте, хто йде на нас війною. Дехто з вас із цим ворогом уже стикався. З блідавцями і білими блукальцями — мерцями з блакитними очима й чорними долонями. Я теж їх бачив, бився з ними, одного навіть запроторив у пекло. Вони вбивають, а потім наших же мерців посилають проти нас. Ні велети не могли встояти проти них, ні ви, тенійці, ні клани з крижаних річок, ні рогоногі, ні вільні люди... а зараз, коли дні коротшають, а ночі холоднішають, вони стають дедалі сильнішими. Ви, покинувши рідні домівки, сотнями й тисячами вирушили на південь... хіба не тікаючи від них? У безпеку. Що ж, безпеку гарантує Стіна. Безпеку гарантуємо ми, чорні ворони, яких ви так зневажаєте.

— Ми в безпеці голодуємо,— сказала осадкувата жінка з обвітреним обличчям, схоже, списосуджена.

— Хочете більше їсти? — запитав Джон.— Їжа для вояків. Допоможіть нам боронити Стіну — і будете їсти так само, як ворони.

«Так само бідно, коли харчі закінчаться».

Запала тиша. Дикуни обмінювалися сторожкими поглядами.

— Їсти,— буркнув крук.— Зерна, зерна.

— Воювати за вас? — озвався голос із сильним акцентом. Сигорн, юний магнар тенійський, загальною мовою розмовляв ледве-ледве.— Не воювати за вас. Краще вбити. Вбити всіх.

— Вбити, вбити,— заляскав крилами крук.

Сигорнового батька, попереднього магнара, розчавило сходами під час атаки на Чорний замок. «Я б так само почувався, якби хтось запропонував мені приєднатися до Ланістерів»,— сказав собі Джон.

— Твій батько вже намагався нас усіх убити,— нагадав він Сигорнові.— Магнар був людиною хороброю, але він програв. А якби він переміг... хто б захищав Стіну? — Джон відвернувся від тенійців.— Вічнозим теж мав міцні стіни, однак нині Вічнозим стоїть у руїнах, згорілий і знищений. Не стіни захищають, а люди.

Якийсь старий, притискаючи до грудей ріпу, промовив:

— Ви нас убиваєте, морите голодом, а тепер хочете зробити з нас рабів.

З ним погодився червонопикий крем’язень:

— Я краще голяка ходитиму, ніж оте чорне лахміття натягну.

Одна зі списосуджених розреготалася.

— Та навіть рідна жінка не захоче на тебе голого дивитися, Зад.

Дюжина голосів заговорила водночас. Тенійці кричали давньою мовою. Плакав маленький хлопчик. Джон Сноу дочекався, поки все затихне, а відтак, обернувшись до Кошлатого Гала, мовив:

— Гале, як ти сказав тій жінці?

Гал нічого не розумів.

— Це щодо їжі? Яблуко чи цибулина? Я тільки одне сказав: треба обирати.

— Треба обирати,— повторив Джон Сноу.— Всім вам. Ніхто не вимагає від вас давати наші обітниці, й мені байдуже, яким богам ви поклоняєтеся. Я сам шаную давніх богів, богів Півночі, та ви можете поклонятися червоному богу, чи Сімом, чи кому завгодно, хто чує ваші молитви. Нам тільки потрібні ваші списи. Луки. Очі вздовж Стіни. Я візьму до нас усіх хлопців, яким уже виповнилося дванадцять, якщо вони уміють тримати списа й натягувати тятиву. Я візьму всіх старих, поранених, калік, навіть якщо вони вже не здатні воювати. Вони зможуть виконувати інші завдання. Оперювати стріли, доїти кіз, збирати хмиз, чистити стайні... роботі кінця-краю нема. І жінок я також візьму. Мені тут не потрібні сором’язливі панни, яких треба захищати, а от списосуджених я візьму всіх, які прийдуть.

— А дівчат? — запитала якась дівчинка, якій на вигляд було не більше, ніж Арії, коли Джон востаннє її бачив.

— Якщо їм виповнилося шістнадцять.

— А хлопців ви берете з дванадцяти!

У Сімох Королівствах дванадцятирічних хлопчиків часто беруть за пажів і зброєносців: чимало з них на той час уже багато років учиться військового мистецтва. Дванадцятирічні дівчатка — ще діти. «Але ж це дикуни».

— Як схочете. Беру хлопців і дівчат, яким виповнилося дванадцять. Але тільки тих, які вміють виконувати накази. Це стосується всіх. Я не вимагатиму від вас колінкувати переді мною, однак я поставлю над вами капітанів і сержантів, які командуватимуть, коли вам вставати і лягати спати, де їсти, коли пити, що вдягати, коли оголювати меча й пускати стріли. Вояки нічної варти служать до кінця життя. Від вас я такого не вимагатиму, та поки ви на Стіні — ви під моєю командою. Порушите наказ — і я вам голову відрубаю. Запитайте моїх братів, якщо не вірите. Я вже так чинив.

— Чинив,— заверещав крук Старого Ведмедя.— Чинив, чинив, чинив.

— Вибір за вами,— мовив Джон Сноу.— Хто хоче допомогти нам боронити Стіну, поїде у Чорний замок разом зі мною, і я подбаю, щоб вам видали зброю і нагодували. Всі решта — забирайте свою ріпу й цибулю і заповзайте назад у свої нори.

Першою вийшла наперед ота дівчинка.

— Я вмію битися. Моя мама була списосудженою.

Джон кивнув. «Їй, певно, ще й дванадцятьох немає»,— подумав він, коли вона протислася між двох старих, але він не збирався виганяти свого єдиного новобранця.

За нею вийшло двоє підлітків — хлопчиків років чотирнадцятьох, не більше. Далі — пошрамований вояк з відсутнім оком.

— Я теж їх бачив, тих мерців. Навіть ворони кращі за них.

Рослява списосуджена, старий на милицях, сухорукий підліток з круглим як місяць обличчям, юнак, чия руда чуприна нагадала Джонові про Ігритту.

А потім Голек.

— Не подобаєшся ти мені, вороне,— проревів він,— але Манс мені теж ніколи не подобався, і сестрі моїй також. Однак ми воювали за нього. Чом не повоювати за тебе?

І тут прорвало греблю. Голек був з тих, за ким ідуть. Манс не помилявся. «Вільний народ ведуть за собою не прізвища і не тваринки, вишиті на сорочках,— казав Джонові король-за-Стіною.— Ці люди не танцюють за гроші, їм байдуже, якими титулами ти назвешся, і який у тебе ланцюг на шиї, і хто був твій батько. Вільних людей веде за собою сила. Вони йдуть за конкретною людиною».

За Голеком підійшли його родичі, далі один з Гарминих прапороносців, потім бійці, які воювали разом з нею, а потім ті, хто чув легенди про їхню доблесть. Сивобороді старі й зелені хлопчаки, чоловіки в розквіті сил, поранені й каліки, щонайменше два десятки списосуджених, навіть троє рогоногих.

Але жодного тенійця. Магнар, розвернувшись, зник під землею, і його товариші у бронзових кольчугах одразу рушили за ним.

Заки видали останнє побабчене яблуко, вози були повні дикунів — назад у Чорний замок поверталося на шістдесят три людини більше, ніж вирушило з нього вранці.

— Що ви з ними збираєтеся робити? — запитав Джона Бовен Марш дорогою назад.

— Навчити, озброїти і розділити. Послати туди, де вони потрібні. У Східну варту, в Тіняву вежу, у Крижаний Кордон, у Сіроварту. І я збираюся відчинити додатково три замки.

Лорд-стюард озирнувся.

— І жінок також? Наші брати не звикли до жіночого товариства, мілорде. Обітниці... будуть бійки і зґвалтування.

— Всі ці жінки мають ножі й уміють ними користуватися.

— А коли перша списосуджена переріже горлянку комусь із чорних братів — що тоді?

— Ми втратимо вояка,— сказав Джон,— але щойно ми набрали шістдесят трьох. Ви ж умієте рахувати, мілорде. Виправте мене, якщо я помиляюся, але за моїми підрахунками ми все одно лишаємося в плюсі на шістдесят дві людини.

Марша це не переконало.

— Ви набрали шістдесят три додаткові голодні роти, мілорде... та скільки серед них вояків і на чиєму боці вони воюватимуть? Якщо під браму прийдуть Чужі, ці люди, я не заперечую, боротимуться разом з нами... Та якщо з тисячею галасливих убивць з’явиться Тормунд Велетозгуб або Плаксій — тоді що?

— Тоді й побачимо. Будемо сподіватися, що до такого не дійде.