Танок драконів

Бран

Півмісяць був тонкий і гострий, як лезо ножа. Бліде сонце сходило, заходило і знову сходило. На вітру шепотілося червоне листя. Чорні хмари заволокли небо й викликали бурю. Спалахували блискавки, гуркотів грім, а мертвяки з чорними долонями і ясно-блакитними очима човгали навколо розколини в пагорбі, однак не могли увійти. А в пагорбі сидів на віродеревному престолі хлопчик-каліка, дослухаючись до шепотів у темряві, а по руках його ходили круки.

«Ти вже ніколи не підеш,— пообіцяв триокий ворон,— але ти полетиш». Іноді звідкись із глибин долинали співи. Стара Нан цих співців називала «дітьми пралісу», однак у них є й інша назва — «співуни пісні землі»: так вони самі себе кличуть правдивою мовою, якої не знає жодна людина. Зате цю мову знають ворони. У їхніх маленьких чорних очах чаїться повно таємниць, а коли вони чують співи, та починають кракати на хлопчика і дзьобати його шкіру.

Місяць стояв уповні. Чорним небом котилися зорі. Дощ падав і замерзав, під вагою криги ламалося гілля дерев. Бран з Мірою вигадували імена для співунів пісні землі: Ясень, і Листянка, і Луска; Чорний Ніж, і Сніжнокіска, і Вуглик. Справжніх їхніх імен, сказала Листянка, людському язику все одно не вимовити. Загальну мову знала тільки вона, тож Бран так і не довідався, як поставилися інші до своїх нових імен.

Після пронизливого холоду, який стояв на землях за Стіною, в печерах було блаженно тепло, а коли з-поміж каміння прокрадався холод, співуни запалювали вогнища і проганяли його. Тут, унизу, не було ні вітру, ні снігу, ні криги, ні мертвяків, що тягнуться до тебе,— тільки сни, і тьмяне світло, і цілунки круків. І шепотун у темряві.

Співуни називали його «останнім зеленвидцем», але у Бранових снах він і досі був триоким вороном. Коли Міра Рід запитала його справжнє ім’я, у нього вихопився моторошний звук, який, мабуть, заміняв смішок.

— Коли я був трохи жвавіший, я мав чимало імен, та навіть у мене колись була матір, і вона мене, маленького, нарекла Бринденом.

— У мене дядька звати Бринден,— сказав Бран.— Взагалі-то він дядько моєї мами. Його всі кличуть Бринден Чорнопструг.

— Твого дядька, можливо, назвали на мою честь. Ще й досі називають. Уже не так часто, як раніше. У людей коротка пам’ять. Тільки дерева все пам’ятають.

Голос у нього був такий тихий, що Бранові доводилося напружено дослухатися.

— Він майже зрісся з деревом,— пояснила співунка, яку Міра називала Листянкою.— Він уже давно пережив людський вік, однак і досі тримається. Заради нас, заради тебе, заради людського роду. В його тілі залишилося зовсім мало сили. У нього тисяча й одне око, але й наглядати треба дуже багато за чим. Одного дня сам дізнаєшся.

— Дізнаюся що? — запитав потім Бран у Рідів, коли вони прийшли з яскравими смолоскипами, щоб забрати його назад у маленьке відгалуження великої печери, де співуни постелили для них постелі.— І що пам’ятають дерева?

— Таємниці давніх богів,— пояснив Джоджен Рід. Їжа, вогонь і відпочинок допомогли йому відновити сили після тяжкої подорожі, але нині він здавався сумнішим і похмурішим, в очах застиг утомлений і зацькований вираз.— Істини, відомі першим людям, у Вічнозимі вже забули... але не в мокроліссі. У наших болотах і краногах ми живемо ближче до зеленої природи, і тому ми пам’ятаємо. Земля й вода, ґрунт і камінь, дуби, в’язи і верби — вони були до нас і залишаться після нас.

— І ти також,— сказала Міра. Брана це засмутило. «А що як я не хочу залишатися, коли вас уже не буде?» — мало не запитав він, але проковтнув ці слова, так і не вимовивши. Він майже дорослий, тож не хотів, щоб Міра вважала його плаксивим дитинчам.

— Може, ви б теж могли стати зеленвидцями,— натомість сказав він.

— Ні, Бране,— печально озвалася Міра.

— Небагатьом дано у смертному тілі випити з зеленого джерела, почути шепіт листя і побачити очима дерев, очима богів,— сказав Джоджен.— Більшість людей не має такого дару. Мені боги послали тільки зелені сни. Моїм завданням було доправити тебе сюди. Моя роль виконана.

Місяць перетворився на чорну діру в небі. У лісі вили вовки, винюхуючи серед снігових заметів сліди мертвяків. З пагорба зірвалася зграя круків, пронизливо кракаючи, виляскуючи чорними крилами над білим світом. Зійшло червоне сонце, закотилося і знову зійшло, помалювавши сніги у всі відтінки рожевого. У глибині пагорба Джоджен поринув у роздуми, Міра хвилювалася, а Годор блукав темними тунелями з мечем у правій руці й зі смолоскипом у лівій. Чи це блукав Бран?

«Ніхто не повинен дізнатися».

Велика печера, яка закінчувалася безоднею, була чорна як смола, чорна як ніч, чорніша за вороняче перо. Світло сюди проникало як зайда, небажане і незване, і швидко знову зникало: багаття, свічки й очерет горіли недовго, а потім їхнє коротке життя добігало кінця, і вони згасали.

Співуни зробили для Брана престол — такий самий, як у лорда Бриндена: біле віродерево було помережане червоним, а мертве віття сплелося з живим корінням. Його розмістили у великій печері біля безодні, де чорне повітря відлунювало плескотом води, яка бігла десь унизу. Престол встелили м’яким сірим мохом. Всадовивши Брана, накривали його теплими хутрами.

І так він сидів, слухаючи хрипкий шепіт учителя.

— Не бійся темряви, Бране...— лордові слова супроводжувалися слабеньким шелестом гілля й листя, легеньким покивуванням голови.— Найміцніші дерева вросли корінням у темні глибини землі. Темрява стане для тебе плащем, щитом, материнським молоком. Темрява зробить тебе сильним.

Півмісяць був тонкий і гострий, як лезо ножа. Безшумно падали сніжинки, вдягаючи в біле сосни-солдати і чатові дерева. Снігу намело стільки, що він перегородив вхід до печер, і Літові доводилося прокопуватися крізь білу стіну, коли хотілося вийти і, приєднавшись до своєї зграї, пополювати. Останнім часом Бран нечасто виходив разом з ним, однак іноді поночі спостерігав за зграєю згори.

Літати було навіть краще, ніж лазити.

Літову шкуру він уже вдягав так само легко, як колись — до зламаної спини — вдягав штанці. Міняти власну шкіру на чорне як ніч пір’я крука було важче, але не настільки важко, як він побоювався, особливо з цими круками. «Дикий огир стає дибки і хвицається, коли об’їждчик намагається на нього сісти, і кусає руку, яка кладе йому в зуби смачний шматочок,— казав лорд Бринден,— але кінь, який звик до одного вершника, звикне й до іншого. Старі чи молоді, а всі ці птахи вже об’їжджені. Обери собі якогось і літай».

Бран обрав одного птаха, потім іншого, але нічого не виходило, аж тут на нього проникливими чорними очима глянув третій птах, схилив голівку набік, кракнув — і несподівано вже не хлопчик роздивлявся крука, а крук роздивлявся хлопчика. Пісня ріки раптово погучнішала, смолоскипи запалали трішки яскравіше, а повітря наповнилося дивними запахами. Спробувавши заговорити, Бран зміг тільки кракнути, а перший політ обірвався, бо він врізався у стіну — й отямився знову в своєму скаліченому тілі. Крук не постраждав. Підлетівши до Брана, він опустився йому на руку, і Бран погладив його пір’я — і знову пірнув у нього. І незабаром він уже літав печерою, кружляючи поміж довгих кам’яних зубів, які звисали зі стелі, і навіть ширяв над безоднею і пірнав у її холодні чорні глибини.

А потім він збагнув, що не сам.

— У тому круці був ще хтось,— розповів він лордові Бриндену, повернувшись у власне тіло.— Якась дівчина. Я її відчув.

— Це жінка зі співунів пісні землі,— пояснив учитель.— Вона давно померла, але її частинка вціліла, так само як вціліє і частинка тебе в Літовому тілі, якщо твоє хлоп’яче тіло раптом завтра помре. Це тінь душі. Вона тебе не скривдить.

— А всі птахи мають у своєму тілі співунів?

— Усі,— сказав лорд Бринден.— Саме співуни навчили перших людей пересилати повідомлення з круками... але в ті часи птахи ще вміли розмовляти. Дерева це пам’ятають, а люди забули, тож тепер їм доводиться писати повідомлення на пергаменті та кріпити до ніг птахів, з якими люди ніколи не ділили одну шкуру.

Стара Нан розповідала таку саму легенду, пригадав Бран, та коли він поцікавився у Роба, чи це правда, брат розсміявся й запитав, чи вірить Бран і в бабаїв. «Я б йому розповів, що вмію літати, а він би не повірив, тож довелося б йому показати. Закладаюся, що й він міг би навчитися літати — і він, і Арія, і Санса, і навіть малюк Рикон і Джон Сноу. І тоді ми всі стали б круками й замешкали в гайвороннику мейстра Лувіна».

Але то була чергова дурна мрія. Бувало, Бран замислювався, чи це все не сон і не мрія. Може, він заснув у снігу й наснив собі безпечне тепле місце. «Прокидайся,— казав він собі,— негайно прокидайся, бо так і помреш уві сні». Раз чи двічі він щипав себе за руку — дуже сильно, однак нічого не відбувалося, тільки рука боліла. На початку він намагався вести лік дням, відзначаючи, коли прокидається і коли лягає спати, але тут, унизу, сон і ява зливалися. Сни переходили в уроки, а уроки — у сни, події відбувалися всі водночас або не відбувалося нічого. Він і справді літав — чи йому наснилося?

— Шкуромін народжується один на тисячу людей,— одного дня сказав лорд Бринден, потому як Бран навчився літати,— і лише один з тисячі шкуромінів може стати зеленвидцем.

— Я гадав, зеленвидці — це чаклуни дітей пралісу,— сказав Бран.— Ну, тобто співунів.

— Можна і так сказати. Ті, кого ви називаєте дітьми пралісу, мають золоті як сонце очі, однак іноді серед них народжуються діти з очима криваво-червоними або зеленими, як мох на дереві в лісовій гущавині. Так боги позначають тих, хто отримує дар. Обрані не надто міцні здоров’ям, їхні роки на землі полічені, бо в кожній пісні має бути гармонія. Але потім, у деревах, вони живуть дуже довго. Тисяча очей, сотня шкур, мудрість глибока, як коріння старезних дерев. Зеленвидці.

Бран нічого не зрозумів, тому запитав у Рідів.

— Ти любиш читати книжки? — у відповідь поцікавився Джоджен.

— Деякі. Люблю про битви. Моя сестра любить історії з поцілунками, але, як на мене, це дурниці.

— Читач проживає тисячі життів,— сказав Джоджен.— А той, хто ніколи не читає, проживає лише одне. У співунів пралісу не було книжок. Не було чорнила, пергаменту, письма. Натомість у них були дерева, особливо віродерева. Помираючи, вони переселялися в дерева, у листя, гілля й коріння, і дерева несли пам’ять. Заспіви й заклинання, легенди й молитви — все, що вони знали про цей світ. Мейстри кажуть, що віродерева священні для давніх богів. А співуни вірять, що дерева і є богами. Помираючи, співуни стають частиною божественного.

— Мене уб’ють? — перелякано розширив очі Бран.

— Ні,— сказала Міра.— Джоджене, ти його лякаєш.

— Це не йому слід боятися.

Місяць стояв уповні. Літо бігав мовчазними лісами — довга сіра тінь, яка з кожним полюванням дедалі худнула, бо ніде не траплялося дичини. Захист на вході в печеру ще тримався: мертвяки не могли зайти. Їх майже замело снігом, але вони нікуди не поділися: приховані й замерзлі, вони вичікували. До них приєднувалися інші мертвяки — колись ці істоти були чоловіками і жінками, ба навіть дітьми. На чорному гіллі сиділи мертві круки з обмерзлими крилами. У гущавині продирався сніговий ведмідь, велетенський і худоребрий як скелет, на голові наполовину облізла шкіра, оголюючи череп. На нього напав Літо зі своєю зграєю і подер на шмаття. Нарешті побенкетували, хоча м’ясо було гниле й напівзамерзле, ще й ворушилося в роті.

У глибинах пагорба ще було що їсти. Тут росло сто різновидів грибів. У чорній річці плавала сліпа біла риба, яка, приготована, нічим на смак не відрізнялася від зрячої риби. Був сир і молоко від кіз, які жили в печерах разом зі співунами, було навіть трохи вівса, ячменя і сухофруктів, запасених за довге літо. І майже щодня тут подавали м’ясне рагу з ячменем і цибулею. Джоджен гадав, м’ясо біляче, а Міра казала — пацюче. Бранові було байдуже. Це ж м’ясо, і воно смачне. Приготоване, воно ставало ніжнішим.

Печери, де не існувало часу, були неосяжні й тихі. Вони прихистили понад шість десятків живих співунів і кості тисяч мертвих і тягнулися в порожнистому пагорбі дуже далеко. «Людям тут ліпше не блукати,— попередила Листянка.— Річка, яку ви чуєте, стрімка й чорна, вона впадає в море, де не буває сонця. А є ходи, які спускаються ще глибше, бездонні ями і несподівані провалля, забуті шляхи, які ведуть до центру землі. Навіть наші люди дослідили не всі з них, а ми тут прожили тисячі й тисячі ваших людських років».

Нехай у Сімох Королівствах їх і кличуть «дітьми пралісу», однак що Листянка, що інші представники її народу нічим не нагадували дітей. «Маленькі мудреці пралісу» — оце було би значно ближче. Порівняно з людьми вони маленькі, як-от вовки менші за деривовків. Але ж вовк не вовченя. У співунів каштанова шкіра зі світлими плямами, як у оленів, і великі вуха, які чують речі, не чутні людині. Очі в них також великі — золоті котячі очі, здатні бачити в темних коридорах, де хлоп’ячі очі бачать лише чорноту. На руках тільки чотири пальці — три прості й один великий, а замість нігтів — гострі пазурі.

І вони справді співали. Співали правдивою мовою, тож Бран не розумів слів, але голоси були чисті, як зимове повітря.

— А де решта ваших? — одного разу поцікавився у Листянки Бран.

— Пішли у землю,— відповіла вона.— У каміння, у дерева. Поки не прийшли перші люди, всі землі, які ви звете Вестеросом, були нашою домівкою, та навіть у ті часи нас було небагато. Боги дарували нам довгі роки життя, але не зробили чисельним народом, щоб ми не перенаселили світ, як перенаселяють олені ліс, у якому на них не полюють вовки. Було це на Зорі віків, коли сонце щойно сходило. Тепер сонце сідає, і зараз триває наш довгий занепад. Велети вже також майже зникли, а колись вони були нашим бичем і нашими братами. Великих левів у західних горах повбивали, єдинороги щезли, мамонтів лишилося кількасот. Усіх нас переживуть деривовки, але і їхній час настане. У світі, створеному людиною, немає місця ні для них, ні для нас.

Вона здавалася засмученою, коли це казала, і Бран також засмутився. І тільки згодом йому подумалося: «А люди б не засмутилися. Люди б розгнівалися. Вони б ненавиділи і клялися влаштувати криваву помсту. Співуни співають тужливих пісень, а люди на їхньому місці боролися б і вбивали».

Одного дня Міра з Джодженом, попри застереження Листянки, вирішили піти подивитися річку.

— Я теж хочу піти,— мовив Бран.

Міра жалібно глянула на нього. Річка біжить за шістсот футів унизу, пояснила вона, до неї ведуть круті спуски і кручені ходи, а останній відтинок потрібно спускатися на мотузці.

— Годор по тій мотузці в житті не вилізе з тобою на спині. Вибач, Бране.

Бран пам’ятав часи, коли вмів лазити краще за всіх, його не могли перевершити навіть Роб чи Джон. Почасти йому хотілося накричати на Рідів, що кидають його, а почасти кортіло розплакатися. Але він був уже майже дорослий, тож не сказав нічого. Та коли вони пішли, він пірнув у Годорову шкіру й рушив за ними.

Здоровань-конюший більше не опирався йому, як першого разу, в тій вежі на озері під час бурі. Як пес, із якого вибили батогом усю снагу боротися, Годор просто кулився й ховався, коли в нього вселявся Бран. Схованка була десь у глибинах нутра, й там його не міг дістати навіть Бран. «Ніхто не збирається тебе кривдити, Годоре,— подумки говорив Бран до цієї дорослої дитини, в чиє тіло вселявся.— Мені просто хочеться знову трішки побути сильним. Я віддам тобі тіло, як завжди віддаю».

Ніхто й не знав, коли Бран вдягає Годорову шкіру. Бранові досить було тільки всміхатися, робити що скажуть і час до часу бурмотіти «Годор» — і він міг тинятися за Мірою і Джодженом, щасливо шкірячись, і ніхто навіть не підозрював, що це він. Він частенько за ними ходив, хотіли вони того чи ні. Зрештою Ріди навіть зраділи, що він пішов за ними цього разу. Джоджен легко спустився по мотузці, та поки Міра наловила остенем сліпої білої риби і прийшов час підніматися нагору, в нього тремтіли руки й він не міг вилізти нагору, тож довелося обв’язати його мотузкою і попросити Годора його витягнути.

— Годор,— з кожним ривком кректав він.— Годор, годор, годор.

Півмісяць був тонкий і гострий, як лезо ножа. Літо відкопав відірвану руку, чорну й покриту памороззю, і рука поповзла підмерзлим снігом, кулак стискався й розтискався. На руці ще лишалося достатньо м’яса, щоб натовкти живіт, а потім Літо розгриз кістки, дістаючись до мозку. Лише тоді рука нарешті згадала, що вона мертва.

Як вовк Бран їв разом з Літом і його зграєю. Як ворон він літав разом зі зграєю, на заході сонця кружляючи над пагорбом, видивляючись ворогів, відчуваючи крижаний дотик вітру. Як Годор він досліджував печери. Знайшов відгалуження, повні кісток, і шахти, які вели глибоко під землю, і місце, де зі стелі звисали догори дриґом кістяки велетенських кажанів. Він навіть перетнув тонкий кам’яний міст над безоднею і на тому боці виявив ще більше ходів і печер. В одній було повно співунів, які, точно як Бринден, сиділи на престолах з віродеревного коріння, яке росло під ними, навколо них і навіть впліталося в їхні тіла. Вони переважно видавалися мертвими, однак коли хлопець наближався, у них розплющувалися очі і проводжали світло смолоскипа, а один з них стуляв і розтуляв зморщеного рота, немов силкувався заговорити.

— Годор,— сказав до нього Бран — і відчув, як у своєму куточку ворушиться справжній Годор.

Сидячи у велетенській печері на престолі з коріння, лорд Бринден, напівтруп і напівдерево, нагадував не людину, а примарну статую з покрученого дерева, старих кісток і зотлілої вовни. Єдине, що досі лишалося живим на блідому руйновищі, яке колись було його обличчям, то це його червоне око, що жевріло, наче остання жарина у згаслому багатті, оточене покрученим корінням і клаптями жорсткої білої шкіри, які звисали з жовтого черепа.

Його вигляд і досі лякав Брана — лякало зміїсте коріння, що протикало його зів’ялу плоть, і гриби на щоках, і білий деревний хробак, що виріс у порожній зіниці. Бранові більше подобалося, коли згасали смолоскипи. У темряві можна було уявляти, що до нього шепоче триокий ворон, а не моторошний балакучий труп.

«Одного дня і я стану таким самим, як він». Ця думка нажахала Брана. Не досить того, що він каліка з неслухняними ногами? Невже він приречений втратити й решту себе і провести свої роки у віродереві, яке проростає в нього і крізь нього? Листянка казала, що з дерева лорд Бринден набирається життя. Він не їсть і не п’є. Він спить, снить і спостерігає. «А я збирався стати лицарем,— пригадав Бран.— Колись я бігав, лазив і бився». Здавалося, спливла тисяча років.

Хто він тепер? Лише Бран-каліка, Брандон з дому Старків, королевич втраченого королівства, лорд спаленого замку, спадкоємець руїн. Він гадав, що триокий ворон виявиться чарівником, старим мудрим чаклуном, який поверне йому ноги, але це була дурна дитяча мрія, збагнув він нині. «Я занадто дорослий для таких фантазій,— сказав він собі.— Тисяча очей, сотня шкур, мудрість глибока, як коріння старезних дерев». Це було не гірше, ніж стати лицарем. «Ну, майже не гірше».

Місяць перетворився на чорну діру в небі. За межами печери світ продовжував своє існування. За межами печери сходило й сідало сонце, змінювався місяць, вили холодні вітри. А в пагорбі Джоджен Рід ставав дедалі відлюдькуватішим і відчуженішим, засмучуючи сестру. Вона частенько сиділа з Браном біля маленького багаття, розмовляючи про все і ні про що, погладжуючи Літа, який спав між ними, в той час як її брат самотою блукав печерами. За ясного дня Джоджен навіть піднімався до самого виходу. Стояв там годинами, задивившись на ліс, горнучись у хутро і все одно тремтячи.

— Йому хочеться додому,— сказала Міра Бранові.— Він навіть не намагається боротися з долею. Каже, що зелені сни не брешуть.

— Він хоробрий,— озвався Бран. «Саме тоді й виявляється хоробрість, коли людина боїться»,— сказав якось йому батько — давним-давно, у день, коли в літньому снігу вони знайшли деривовчат. Бран і досі це пам’ятає.

— Він дурний,— мовила Міра.— Я сподівалася, коли ми знайдемо твого триокого ворона... тепер я вже не розумію, навіщо ми взагалі сюди йшли.

«Через мене»,— подумав Бран.

— Через його зелені сні,— уголос сказав він.

— Його зелені сни,— гірко повторила Міра.

— Годор,— сказав Годор.

Міра заплакала.

Бран ненавидів своє каліцтво.

— Не плач,— зронив він. Хотілося її пригорнути, обійняти міцно, як мама обіймала його у Вічнозимі, коли він покалічився. Однак Міра, яка сиділа поруч, усього за кілька футів, була водночас настільки недосяжна, немов їх розділяла сотня льє. Щоб торкнутися її, йому доведеться повзти по землі на ліктях, тягнучи ноги. Долівка тут шорстка й нерівна, тож рухатиметься він повільно, набираючись подряпин і синців. «Можу влізти в шкуру Годора,— подумав Бран.— І Годор її обійме і поплескає по спині». На саму цю думку він почувся якось дивно, але й досі про це думав, коли Міра зірвалася з місця й побігла геть від вогнища в темряву коридорів. Кроки її лунали дедалі тихше, поки їх і зовсім не заглушили голоси співунів.

Півмісяць був тонкий і гострий, як лезо ножа. Дні йшли один за одним, повсякчас скорочуючись. Ночі довшали. Сонце не зазирало у печери в пагорбі. Місячне сяйво не проникало у ці кам’яні ходи. Тут не показувалися навіть зорі. Вони належали до верхнього світу, де час рухався своїм залізним колом — від дня до ночі, знов до дня, до ночі, знов до дня.

— Пора,— сказав лорд Бринден.

Що таке було в його голосі, що у Брана по спині мов крижані пальці пробіглися.

— Пора для чого?

— Для наступного кроку. Пора тобі від шкуромінства піти далі й дізнатися, що воно таке — бути зеленвидцем.

— Його навчать дерева,— сказала Листянка. Зробила закличний жест, і наперед вийшла інша співунка — біловолоса, яку Міра нарекла Сніжнокіскою. В руках вона тримала віродеревну миску, на якій була вирізьблена дюжина ликів, що нагадували лики на серце-деревах. У мисці була біла каша, густа й ситна, з темно-червоними прожилками.— Їж,— звеліла Листянка, вручивши Бранові дерев’яну ложку.

Хлопчик невпевнено поглянув на миску.

— Що це?

— Каша з насіння віродерев.

Від її вигляду Бранові стало зле. Наскільки він розумів, червоні прожилки — то просто сік віродерева, але у світлі смолоскипа це понад усе нагадувало кров. Бран занурив у кашу ложку, відтак завагався.

— Від цього я стану зеленвидцем?

— Зеленвиддя у тебе в крові,— сказав лорд Бринден.— А це допоможе пробудити твій дар і повінчати тебе з деревами.

Бран зовсім не хотів одружуватися з деревами... але хто ще захоче побратися з таким калічкою, як він? «Тисяча очей, сотня шкур, мудрість глибока, як коріння старезних дерев. Зеленвидець».

І він почав їсти.

Смак був гіркий, хоч і не настільки, як у жолудевої каші. Найважче було проковтнути першу ложку. Бран мало її не виблював. Друга вже смакувала краще. Третя здалася мало не солодкою. Далі він уже їв з охотою. Чому це йому каша спершу видалася гіркою? У ній відчувався присмак меду, свіжого снігу, перцю, кориці й останнього маминого поцілунку. З його пальців висковзнула порожня миска та гримнула додолу.

— Я не відчуваю нічого особливого. Що далі?

— Тебе навчать дерева,— торкнулася його руки Листянка.— Дерева все пам’ятають.

Він підніс долоню, і друга співунка почала ходити печерою, один по одному гасячи смолоскипи. Темрява загусла й поповзла до Брана.

— Заплющ очі,— сказав триокий ворон.— Висковзни зі своєї шкіри, як ти робиш, коли хочеш приєднатися до Літа. Але цього разу пірнай у коріння. Рухайся ним крізь землю до дерев на пагорбі, а потім розповіси, що бачив.

Заплющивши очі, Бран вислизнув зі шкіри. «У коріння,— подумав він.— У віродерево. Стань деревом». Якусь мить він бачив огорнуту темрявою печеру, чув плюскіт річки унизу.

І раптом знову опинився вдома.

У богопралісі, біля глибокого чорного ставка, сидів на камені лорд Едард Старк, і його, немов старечі вузлуваті руки, обіймало біле коріння серце-дерева. На колінах у лорда Едарда лежав великий меч під назвою Лід, і батько натирав лезо наолієною ганчіркою.

— Вічнозим,— прошепотів Бран.

Батько звів погляд. «Хто тут?» — запитав він, обертаючись... і Бран, перелякавшись, утік. І батько, і чорний ставок, і богопраліс розтанули і зникли, а він повернувся в печеру, де товсте біле коріння його віродеревного престолу колисало його, як мати колише немовля. Спалахнув, оживаючи, смолоскип.

— Розповідай, що бачив,— почувся голос Листянки; здалеку вона була схожа на дівчинку, не старшу за самого Брана чи одну з його сестер, але зблизька здавалася значно старшою. За її словами, їй було двісті років.

У Брана пересохло в горлі. Він ковтнув.

— Вічнозим. Я повернувся у Вічнозим. Бачив батька. Він не помер, не помер. Я його бачив, він повернувся у Вічнозим, він і досі живий.

— Ні,— мовила Листянка.— Його більше немає, хлопче. Не намагайся повернути його з мертвих.

— Я його бачив,— сказав Бран, щокою відчуваючи дотик шорсткої деревини.— Він чистив Лід.

— Ти бачив те, що хотів побачити. Серце твоє тужить за батьком і за рідною домівкою, ось тому ти це і бачив.

— Спершу слід навчитися дивитися — тільки тоді зможеш щось побачити,— сказав лорд Бринден.— Ти бачив тіні минулих днів, Бране. Ти дивився очима серце-дерева у вашому богопралісі. Для дерев час збігає не так, як для людей. Сонце, земля, вода — це віродереву зрозуміло, а дні, роки й століття — ні. Для людей час — як ріка. Ми пливемо за течією, з минулого в теперішнє, завжди в одному напрямку. Життя дерев інакше. Вони вкорінюються, ростуть і помирають в одному місці, й річка не здатна їх зрушити. Дуб — це жолудь, а жолудь — це дуб. А віродерево... для віродерева тисяча людських років — одна мить, тож крізь цю браму ми з тобою можемо зазирати в минуле.

— Але,— промовив Бран,— він мене почув.

— Він почув шепіт на вітру, шурхіт серед листя. Тобі до нього не заговорити, навіть якщо спробуєш. Я знаю. У мене теж є свої привиди, Бране. Брат, якого я любив, брат, якого я ненавидів, жінка, яку я жадав. Я й досі бачу їх через дерева, але жодне моє слово їх так і не досягло. Минуле залишається в минулому. Ми можемо з нього повчитися, але не здатні його змінити.

— А я ще побачу батька?

— Коли опануєш свій дар, зможеш зазирнути, куди схочеш, і побачити все, що бачили дерева — минулоріч чи тисячу віків тому. Люди проживають життя у пастці вічного сьогодення, між туманами пам’яті й тим морем темряви, яким нам видаються дні прийдешні. Є метелики, ціле життя яких триває один день, але для них, напевно, це строк такий самий довгий, як для нас — роки й декади. Дуб живе триста років, червоний сандал — три тисячі. Віродерево, якщо його не чіпати, житиме вічно. Для них роки — це мить, змах крил метелика, для них минуле, теперішнє й майбутнє — одне ціле. А ще твої можливості бачити не обмежуватимуться рідним богопралісом. Співуни різьбили очі на серце-деревах, щоб їх оживити, і саме цими очима зеленвидець вчиться бачити в першу чергу... але з часом ти зможеш бачити і далі, ніж дерева.

— Коли? — хотілося знати Бранові.

— За рік, за три, за десять. Я цього не бачив. Але з часом це прийде, запевняю. А зараз я вже змучився, мене кличуть дерева. Продовжимо завтра.

Годор, тихо бурмочучи «годор», відніс Брана назад у їхню печеру, а попереду йшла Листянка зі смолоскипом. Бран сподівався, що там будуть Міра з Джодженом і він їм розповість про те, що бачив, але їхній затишний закапелок у скелі був холодний і порожній. Годор поклав хлопчика на постіль, накрив хутрами й розпалив багаття. «Тисяча очей, сотня шкур, мудрість глибока, як коріння старезних дерев».

Задивившись у вогонь, Бран вирішив, що не засне, поки Міра не повернеться. Джоджен не зрадіє, знав він, але Міра буде за нього рада. Він не пам’ятав, як заплющив очі...

...а потім якимось чином знову повернувся у Вічнозим, у богопраліс, і дивився згори на свого батька. Цього разу лорд Едард здавався значно молодшим. Волосся каштанове без натяку на сивину, голова похилена, «...нехай зростають, як рідні брати, в любові,— молився він,— і нехай моя леді-дружина знайде в собі сили пробачити...»

— Батьку,— промовив Бран; голос його був шепотом на вітру, шурхотом серед листя.— Батьку, це я. Бран. Брандон.

Едард Старк, підвівши голову, довгу мить дивився на віродерево, але не заговорив. «Він не бачить мене»,— у відчаї збагнув Бран. Кортіло дотягнутися до батька, торкнутися його, але він міг тільки дивитися і слухати. «Я в дереві. Я всередині серце-дерева, дивлюся його червоними очима, але віродерево не може говорити, отож і я не можу».

Едард Старк повернувся до молитви. Бран відчув, як на очі набігають сльози. Та чиї це сльози — його чи віродерева? «Якщо заплачу я, то чи заплаче дерево?»

Решту батькових слів заглушив несподіваний дерев’яний стукіт. Едард Старк розтанув, як туман на ранішньому сонці. У богопралісі влаштувало дуель на виламаних гілках двоє дітлахів, улюлюкаючи і кружляючи. Дівчинка була старша і вища. «Арія!» — радісно подумав Бран, спостерігаючи, як вона стрибає на валун і рубає хлопчака. Але такого не могло бути. Якщо дівчинка — то Арія, тоді хлопчик — то сам Бран, але Бран ніколи не носив такого довгого волосся. «І Арія ніколи не перемагала мене на мечах, як ця дівчинка перемагає хлопчика». Вона вдарила хлопчика по стегну з такою силою, що в нього підломилася нога й він, упавши у ставок, почав хлюпатися й верещати. «Ану мовчи, дурню,— сказала дівчинка, відкидаючи свою гілку.— Це ж просто вода. Чи хочеш, щоб почула стара Нан і побігла доповідати батькові?» Опустившись навколішки, вона потягнула брата зі ставка, але не встигла витягнути, бо вони двоє вже розтанули.

Потому картинки з’являлися швидше і швидше, поки Бран не відчув розгублення й запаморочення. Він більше не бачив ні батька, ні схожої на Арію дівчинки, зате з чорного ставка вийшла гола жінка в тяжі; вся мокра, вона опустилася навколішки перед деревом і почала молити богів послати їй сина, який помститься за неї. Потім з’явилася тоненька, як спис, дівчина з каштановим волоссям і, підвівшись навшпиньки, поцілувала у вуста юного лицаря, який заввишки був як Годор. Темноокий юнак, білошкірий і завзятий, зрізав з віродерева три гілки і загострив їх на стріли. З кожним видінням дерево молодшало й молодшало, а менші дерева перетворювалися на паростки і зникали; їх змінювали інші дерева, які, своєю чергою, теж маліли і зникали. Лорди, яких тепер бачив Бран, були високі, тверді й суворі, вбрані в шуби й кольчуги. У деяких були обличчя, які Бран пам’ятав зі статуй у крипті, але він не встигав пригадати їхні імена — вони щезали.

А потім у нього на очах якийсь бородань змусив бранця стати навколішки перед серце-деревом. До них через опале темно-червоне листя підійшла білокоса жінка з бронзовим серпом у руці.

— Ні,— вигукнув Бран,— ні, не треба!

Але вони його не чули, так само як не чув і батько. Жінка схопила бранця за волосся, піднесла серп йому до шиї і полоснула. А крізь туман віків хлопчик-каліка міг тільки спостерігати, як барабанять ноги чоловіка по землі... та коли з нього полилося червоною хвилею життя, Брандон Старк відчув смак крові.