Танок драконів

Списаний лицар

— Клякніть перед його препишністю шляхетним Гіздаром зо Лораком Чотирнадцятим, королем Міріна, нащадком Пса, октархом Старої Імперії, паном Скагазадана, консортом драконів і кров’ю од крові гарпії,— прогуркотів герольд. Голос його луною відбився від мармурової підлоги й задзвенів поміж колон.

Сер Баристан, непомітно просунувши руку під брижі плаща, вивільнив меч у піхвах. У присутності короля заборонена зброя, вона є тільки у його охорони. Схоже, сера Баристана, попри звільнення, і досі зараховували до охорони. Принаймні у нього не намагалися відібрати меч.

Данерис Таргарієн, приймаючи прохачів, завжди розташовувалася на полірованій лавці з чорного дерева, гладенькій і простій, застеленій подушками, які приніс сер Баристан, щоб сидіти було трохи зручніше. Король Гіздар замість лавки поставив два солідні трони з позолоченого дерева, з високими різьбленими спинками у формі драконів. Король усівся на правий трон, поклавши на голову золоту корону, а в білу руку взявши оздоблений коштовним камінням скіпетр. Другий трон лишався вільний.

«Який поважний престол,— подумав сер Баристан.— Але жоден драконячий трон не в змозі замінити дракона, хай як гарно його не вирізьби».

Праворуч від тронів-близнюків стояв Гогор Гігант, велетень з брутальною пошрамованою пикою. Ліворуч — Плямистий Кіт з перекинутою через плече леопардовою шкурою. Позаду стояли Белакво Костолам і холодноокий Храз. «Усі загартовані головорізи,— подумав Селмі,— але одна справа опинитися віч-на-віч з ворогом у ямі, коли його появу передвістили герольд, і сурми, і барабани, та зовсім інша — помітити, де зачаївся вбивця, перш ніж він нападе».

Був ранній ранок, але сер Баристан уже почувався втомленим, неначе всю ніч бився. Що старший він ставав, то менше спав ночами. Колись давно, ще зброєносцем, він міг спати по десять годин — і все одно позіхати вранці, видибаючи у двір на тренування. У шістдесят три роки він виявив, що йому вночі цілком вистачає п’ятьох годин сну. А сьогодні він узагалі майже не спав. Його спальня, маленька кімнатка в покоях королеви, колись призначалася для рабів; з меблів там було ліжко, нічний горщик, шафа на одяг і навіть стілець, якщо раптом серові Баристану захочеться посидіти. На тумбочці біля ліжка він тримав воскову свічку й маленьку різьблену статую Воїна. Хоч він і не був особливо побожний, але ця статуя скрашувала його самоту в цьому дивному чужому місті, й саме до статуї звертався він глупої безсонної ночі. «Захисти мене від сумнівів, які мене гризуть,— молився він,— дай мені сили вчинити правильно». Але ні молитва, ні світанок не принесли певності.

У залі було людніше, ніж зазвичай, проте помітив старий лицар саме відсутність деяких облич: Місанді, Бельваса, Сірого Черв’яка, Аґо і Джого і Рахаро, Іррі і Джикі, Дааріо Нагариса. На місці Гирявого стояв товстун у рельєфному нагруднику й масці лева, і з-під шкіряної стьожкуватої спіднички стирчали дебелі ножиська: Маргаз зо Лорак, родич короля, новий командувач бронзових бестій. Селмі вже відчував до цього чоловіка здорове презирство. Знавав він таких людей на Королівському Причалі — запобігливих перед вищими, суворих до нижчих, сліпих, пихатих і самозакоханих.

«І Скагаз може бути в залі,— збагнув раптом Селмі,— ховаючи негарне обличчя за маскою». Поміж колон стояло чотири десятки бронзових бестій, і від бронзи їхніх масок відбивалося світло смолоскипів. Будь-хто з них може виявитися Гирявим.

Зала гуділа від сотні притишених голосів, звук відлунював од колон і мармурової підлоги. І був цей звук зловісним і лихим. Він нагадав Селмі дзижчання осиного гнізда за мить до того, як з нього починають вилітати оси. І на обличчях у юрмі він побачив злість, горе, підозріливість, страх.

Не встиг новий герольд короля закликати присутніх до порядку, як зчинилася буча. Якась жінка завила, що в неї брат загинув у Дазнаковому бійцівському кублі, інша — що їй потовкли паланкін. Якийсь товстун зірвав із себе бинти, показуючи обгорілу руку: зі шкіри й досі сочилася сукровиця. А коли чоловік у синьо-золотому токарі заговорив про Гаргаза Героя, його на підлогу штовхнув якийсь вільновідпущеник, що стояв позаду. Шестеро бронзових бестій ледве їх розборонили й витягнули з зали. «Лис, яструб, тюлень, сарана, лев, жаба»,— подумав Селмі, міркуючи: а мають ці маски якесь особливе значення для тих, хто їх носить? Бестії щодня носять одну й ту саму маску чи щоранку міняють обличчя?

— Тихо! — благав Резнак мо Резнак.— Будь ласка! Я відповім, якщо ви тільки...

— Це правда? — крикнула якась вільновідпущениця.— Наша мати мертва?

— Ні-ні-ні,— вереснув Резнак.— Королева Данерис свого часу повернеться в Мірін у всій силі й славі. А доти його вельможність король Гіздар...

— Він мені не король,— гаркнув один з вільновідпущеників.

Присутні почали штовхатися.

— Королева не мертва,— оголосив сенешаль.— Її кровні вершники поїхали на той бік Скагазадана на пошуки її світлості й повернуть її до коханого чоловіка й вірнопідданих. Кожен з них узяв по десять добірних вершників, а кожен з вершників має по три коня, тож вони швидко об’їдуть великі терени. І знайдуть королеву Данерис.

Далі заговорив гучним і холодним голосом високий гіскарець у парчевому токарі. Король совався на драконячому троні, зберігаючи кам’яне обличчя, щоб видаватися зацікавленим, але водночас незворушним. І знову відповів його сенешаль.

Сер Баристан пропускав Резнакові масні слова повз вуха. Багато років у королівській варті навчили його слухати й не чути, особливо коли мовець підтверджує приказку, що словеса — це суховій. У глибині зали він помітив дорнського княжича з двома товаришами. «Не слід їм було приходити. Мартел не усвідомлює небезпеки. Данерис була його єдиним другом при дворі, а зараз і її немає». Цікаво, думалося йому, чи багато вони розуміють з того, що тут говориться. Навіть сам Селмі не завжди може розібрати гіскарський суржик, яким розмовляють раби, особливо коли ті балакають дуже швидко.

Одначе княжич Квентин пильно дослухався. «Справжній син свого батька». Невисокий і кремезний, простий з обличчя, він видавався пристойним хлопцем: тверезим, розсудливим, обов’язковим... але не з тих, хто змушує дівочі серця калатати швидше. А Данерис Таргарієн, хай де вона зараз, досі молоденька дівчина, як завжди сама й підкреслює, коли хоче зіграти в невинність. Як усі добрі королеви, вона ставить на перше місце свій народ (а в іншому разі не виходила б за Гіздара зо Лорака), але дівчина в ній і досі жадає поезії, пристрасті, сміху. «Вона прагне вогню, а Дорн послав їй землю».

З землі можна зробити примочку, щоб охолодити гарячку. Землю можна засіяти й виростити на ній харч, щоб нагодувати дітей. Земля годує, в той час як вогонь пожирає, але всі дурні, діти й дівчата завжди обирають вогонь.

Позаду княжича стояв сер Герис Дринквотер, перешіптуючись з Айронвудом. Сер Герис був повною протилежністю княжича: високий, стрункий, гарний з обличчя, він мав грацію справжнього мечника і кмітливість придворного. Селмі не сумнівався, що чимало дорнських панянок пестило цю вибілену сонцем чуприну та зціловувало з цих вуст лукаві посмішки. «Якби княжичем був він, усе могло б піти інакше»,— несамохіть подумав Селмі... але, як на його смак, було у Дринквотері щось занадто солодкаве. «Фальшива монетка»,— подумав старий лицар. Йому вже такі чоловіки траплялися.

Хай що там Дринквотер шепотів, це було щось смішне, бо його лисий приятель-здоровань зненацька реготнув, та так гучно, що навіть король обернувся на дорнян. Побачивши княжича, Гіздар зо Лорак нахмурився.

Серові Баристану вираз його обличчя не сподобався. А коли король жестом підкликав Маргаза, нахилився до нього і щось шепнув йому на вухо, це старому лицарю не сподобалося ще більше.

«Я не давав присяги Дорну,— казав собі сер Баристан. Але ж Левин Мартел був його побратимом у ті далекі дні, коли королівська варта ще мала по-справжньому тісні зв’язки.— Я не зміг допомогти княжичу Левину на Тризубі, однак я можу зараз допомогти його племіннику». Мартел розворушив гадюче кубло й навіть не бачить змій. Його постійна присутність після того, як Данерис віддалася за іншого на очах богів і людей, будь-якого чоловіка дратувала б, а у Квентина більше немає захисту королеви від гніву Гіздара. «Хоча...»

Нова думка була мов ляпас, що приводить до тями. Квентин виріс при дворі в Дорні. Облуда й отрута не є для нього чимось новим і невідомим. І княжич Левин був не єдиним його дядьком. «Він — небіж і Червоного Гада». Данерис узяла собі за консорта іншого, однак зі смертю Гіздара вона зможе вільно одружитися знову. «А чи не міг Гирявий помилятися? Хто сказав, що сарана призначалася Данерис? Це ж було в особистій ложі короля. Може, саме він мав стати жертвою?» Гіздарова смерть порушила б хисткий мир. Сини гарпії знову почали б убивати, а юнкайці продовжили війну. У Данерис могло б не бути іншого вибору, як узяти шлюб з Квентином.

Сер Баристан і досі намагався побороти свої підозри, коли у глибині зали почувся тупіт важких чобіт на кам’яних сходах. Прийшли юнкайці. Процесію з Жовтого міста очолювало троє мудрих панів, кожен з яких мав особистий озброєний почет. Один з рабовласників був у багровому шовковому токарі, облямованому золотом; другий — у смугастому зеленкувато-жовтогарячому токарі; третій — у прегарному нагруднику з інкрустацією: гагатом, нефритом і перламутром були викладені еротичні сценки. Мудре панство супроводжував капітан перекупних мечів Кривавобородий, у якого через плече висіла шкіряна торба, а на обличчі читалася убивча посмішка.

«Нема ні Пошарпаного Правителя,— зауважив Селмі,— ні Брунатного Бена Плама». Сер Баристан холодно дивився на Кривавобородого. «Дай мені найменшу нагоду схрестити мечі — й тоді побачимо, хто усміхатиметься останній».

Резнак мо Резнак пропхався наперед.

— Мудре панство, яка честь! Його ясновельможність король Гіздар ласкаво просить своїх друзів з Юнкая. Ми розуміємо...

— Ось вам для кращого розуміння,— витягнув Кривавобородий зі своєї торби відрубану голову й кинув її в сенешаля.

Резнак, перелякано писнувши, відскочив. Голова підстрибом покотилася, лишаючи на мармуровій підлозі криваві сліди, й нарешті досягла підніжжя драконячого трону короля Гіздара. Бронзові бестії по всій залі опустили списи в бойову позицію. Гогор гігант заступив собою короля, а Плямистий Кіт і Храз стали обабіч трону.

— Він мертвий,— розреготався Кривавобородий.— Не вкусить.

Дуже-дуже обережно сенешаль підійшов до голови й делікатно підняв її за волосся.

— Адмірал Гролео.

Сер Баристан кинув погляд на трон. Селмі служив багатьом королям, тож не міг не уявляти, як саме вони б реагували на таку провокацію. Ейрис нажахало відсахнувся б, швидше за все, поранившись об гостряки Залізного трону, а тоді крикнув своїм мечникам порубати юнкайців на кавалки. Роберт зажадав би свій келеп, щоб гідно відплатити Кривавобородому. Навіть Джейгейрис, який вважався слабаком, наказав би арештувати Кривавобородого і юнкайських рабовласників.

Гіздар закам’янів, заціпенів. Резнак поклав голову на атласну подушку біля ніг короля, а тоді відскочив, бридливо скрививши рота. Сер Баристан за кілька ярдів відчував міцні квіткові парфуми сенешаля.

Мрець докірливо витріщався. Борода в нього вся була брунатна від засохлої крові, але з шиї і досі стікала червона цівочка. З одного погляду можна було сказати, що голову не вдалося відрубати одним ударом. У глибині зали прохачі почали потихеньку вислизати геть. Яструб з бронзових бестій, зірвавши з себе бронзову маску, виблював сніданок.

Баристан Селмі не вперше бачив відрубану голову. Але ця... зі старим моряком вони перепливли півсвіту — з Пентоса в Карт і назад у Астапор. «Гролео був доброю людиною. Він не заслужив на такий кінець. І він завжди хотів одного — повернутися додому». Лицар очікувально напружився.

— Це,— нарешті промовив король Гіздар,— це не... ми незадоволень це... це означає... це...

Рабовласник у багровому токарі дістав пергамент.

— Маю честь передати це повідомлення від ради панства,— розгорнув він сувій.— Тут пишеться: «У Мірін прийшло семеро юнкайців, щоб підписати мирний договір і відзначити його іграми в Дазнаковому бійцівському кублі. Задля їхньої безпеки нам передали сімох заручників. Жовте місто в жалобі за своїм шляхетним сином Юрхазом зо Юнзаком, який загинув лютою смертю, хоча був гостем Міріна. Лише кров’ю платиться за кров».

У Гролео в Пентосі залишилася дружина. Діти, онуки. «Чому з усіх заручників стратили саме його?» Джого, Геро й Дааріо Нагарис усі командують військами, а Гролео — адмірал без флоту. «Вони там що — соломинки тягнули чи, може, вирішили, що Гролео для нас найменш цінний, тож навряд чи спровокує відплату?» — питав себе лицар... але такі питання легше ставити, ніж відповідати на них. «Нема у мене здібностей розплутувати такі вузли».

— Ваша світлосте, даруйте,— заговорив сер Баристан.— Якщо пригадуєте, смерть шляхетного Юрхаза — нещасний випадок. Тікаючи від дракона, він зашпортався на сходах, і його розтоптали власні раби й почет. А може, в нього серце розірвалося від страху. Він був уже старий.

— Хто це такий, що заговорив без королівського дозволу? — поцікавився юнкайський лорд у смугастому токарі, дрібний, з коротким підборіддям і занадто довгими зубами. Він нагадував Селмі кролика.— З якого дива юнкайські лорди мають слухати теревені вартових?

Перли, які обрамлювали його токар, затрусилися.

Гіздар зо Лорак не міг відвести очей від голови. Лише коли Резнак щось шепнув йому на вухо, він нарешті опанував себе.

— Юрхаз зо Юнзак був вашим головнокомандувачем,— промовив він.— Хто з вас тепер говорить від імені Юнкая?

— Всі ми,— озвався кролик.— Рада панства.

У голосі короля Гіздара нарешті залунали сталеві нотки:

— Отже, ви всі й розділите відповідальність за це порушення миру.

Відповів юнкаєць у нагруднику:

— Мир не порушено. За кров платиться кров’ю, за життя — життям. Щоб засвідчити нашу добру волю, ми повертаємо вам трьох заручників.

Залізні лави позаду нього розступилися. Уперед підштовхнули трьох мірінців, які горнулися в свої токари: двох жінок і чоловіка.

— Сестро, кузени,— сухо зронив Гіздар зо Лорак, а потім махнув на голову.— Приберіть це з моїх очей.

— Адмірал був моряком,— нагадав йому сер Баристан.— Може, ваша світлість попросить юнкайців повернути і його тіло, щоб ми могли віддати його морю?

— Якщо ваша ясновельможність забажає,— махнув рукою пан з кролячими зубами,— ми віддамо. На знак пошани.

Резнак мо Резнак гучно прокашлявся.

— Не хочу здатися нечемним, але мені здається, її вельможність королева Данерис передала вам... е-е-е... сімох заручників. Решта троє...

— Решта троє залишаться нашими гістьми,— заявив юнкайський пан у нагруднику,— аж до знищення драконів.

Над залою запала тиша. Далі почулося бурмотіння-буркотіння, приглушені прокльони, притишені молитви,— немов розворушили осине гніздо.

— Дракони...— почав був король Гіздар.

— ...це чудовиська, і в Дазнаковому бійцівському кублі це побачили всі. Не може бути справжнього миру, доки вони живі.

— Її препишність королева Данерис — мати драконів,— відповів Резнак.— Лише вона може...

— Її немає,— обірвав його Кривавобородий.— Її спалили і зжерли. Її розтрощена голова проростає будяччям.

У відповідь на ці слова зірвалося ревіння. Дехто з присутніх почав горлати й лаятися. Інші схвально тупали ногами і свистіли. Довелося бронзовим бестіям грюкати ратищами списів у підлогу, щоб відновити тишу.

Сер Баристан ані на мить не відривав очей від Кривавобородого. «Він прийшов грабувати місто, а Гіздарів мир відбирає у нього здобич. І він усе зробить, щоб почалася різанина».

Гіздар зо Лорак повільно підвівся зі свого драконячого трону.

— Я маю проконсультуватися з радою. Засідання закінчене.

— Клякніть перед його препишністю шляхетним Гіздаром зо Лораком Чотирнадцятим, королем Міріна, нащадком Гіса, октархом Старої Імперії, паном Скагазадана, консортом драконів і кров’ю од крові гарпії,— закричав герольд. Бронзові бестії, вийшовши з-за колон, стали шерегою, а потім повільно рушили в ногу, виганяючи прохачів із зали.

Дорнянам іти було недалеко. Як і належить йому за статусом, Квентин Мартел отримав покої у Великій піраміді, на два поверхи вниз,— гарне мешкання з окремим виходком і огородженою стінами терасою. Можливо, саме тому він і затримався разом зі своїми товаришами, дочекавшись, поки юрма трохи розійдеться, й лише тоді рушив до сходів.

Сер Баристан замислено спостерігав за ними. «Чого б хотілося Данерис?» — питав він себе. Здається, він знав відповідь. Літній лицар широким кроком перетнув залу, й білий плащ розмаявся в нього за плечима. Дорнян він наздогнав на сходах.

— При дворі вашого батька так весело не буває,— почув він жарт Дринквотера.

— Княжичу Квентине,— гукнув Селмі.— Можна вас на два слова?

Квентин Мартел озирнувся.

— Пане Баристане! Певна річ. Мої покої унизу.

«О ні».

— Не моя справа давати вам поради, княжичу Квентине... але, на вашому місці, я б не повертався у свої покої. Вам з товаришами краще спуститися сходами до самого виходу й забиратися геть.

— Забиратися з піраміди? — витріщився на нього княжич Мартел.

— Забиратися з міста. Повертатися в Дорн.

Дорняни обмінялися поглядами.

— У нас і зброя, і лати залишилися в покоях,— сказав Герис Дринквотер.— Поминаючи вже гроші.

— Мечам знайдеться заміна,— сказав сер Баристан.— Я дам вам грошей на дорогу в Дорн. Княжичу Квентине, король сьогодні звернув увагу на вашу присутність. І нахмурився.

— Боятися Гіздара зо Лорака? — розсміявся Герис Дринквотер.— Та ви ж його щойно бачили. Він спасував перед юнкайцями. Йому прислали голову, а він нічого не зробив.

Квентин Мартел на згоду кинув.

— Княжичу завжди варто думати, перш ніж щось робити. Та цей король... я не знаю, як до нього ставитися. Королева теж мене щодо нього застерігала, це правда, але...

— Застерігала? — нахмурився Селмі.— То чому ви й досі тут?

Княжич Квентин почервонів.

— Шлюбна угода...

— ...укладалася двома мерцями, й у ній і словом не згадується ані королева, ані ви. В ній обіцялася рука вашої сестри братові королеви, теж мерцю. Угода не має законної сили. Поки ви не з’явилися, її світлість узагалі не знала про ваше існування. Ваш батько добре вміє берегти таємниці, княжичу Квентине. Боюся, занадто добре. Якби королева дізналася про угоду в Карті, може, ніколи й рушила б у Невільничу бухту, але ви з’явилися запізно. Не хочу сипати вам сіль на рани, але її світлість має нового чоловіка й давнього фаворита, і, здається, вони обидва подобаються їй більше за вас.

У темних очах княжича спалахнув гнів.

— Пекарський підпанок не гідний бути консортом королеви Сімох Королівств.

— Не вам судити,— промовив сер Баристан і помовчав, не певен, чи не наговорив зайвого. «Ні. Кажи вже до кінця».— Того дня, в Дазнаковому бійцівському кублі, у королівській ложі одна страва була отруєна. Це просто випадковість, що її всю з’їв Дужий Бельвас. Блакитні грації кажуть, що його врятували тільки його вага й неймовірна міцність, але він був за крок від смерті. І досі ще може померти.

На обличчі княжича Квентина читалося приголомшення.

— Отрута... призначалася Данерис?

— Або їй, або Гіздарові. А може, їм обом. Але ложа його. Про все домовлявся його світлість. Якщо це він отруїв страву... ну, йому потрібен цап-відбувайло. А хто пасує на цю роль краще, ніж суперник з далеких країв, у якого немає при дворі друзів? Хто пасує краще, ніж зневажений королевою залицяльник?

— Я? — зблід Квентин Мартел.— Я б у житті... ви ж не думаєте, що я...

«Або він каже правду, або він — неперевершений лицедій».

— Я не думаю, але інші можуть подумати,— мовив сер Баристан.— Червоний Гад був вашим дядьком. І у вас є всі підстави бажати смерті короля Гіздара.

— Так само, як і в інших,— втрутився Герис Дринквотер.— Наприклад, у Нагариса. Королівського...

— ...фаворита,— закінчив за нього сер Баристан, поки дорнський лицар не заплямував честь королеви.— Це ж так ви називаєте їх у Дорні, правда?.. Княжич Левин,— провадив він, не чекаючи на відповідь,— був моїм побратимом. У ті часи у королівській варті не тримали секретів одне від одного. Я знаю, що у нього була фаворитка. Він не бачив у цьому ганьби.

— Ні,— почервонів Квентин,— але...

— Дааріо, якби посмів, убив би Гіздара не замислюючись,— провадив сер Баристан,— але не отрутою. Ніколи в житті. Та й Дааріо тут у будь-якому разі не було. Гіздар би радо звинуватив його за отруйну сарану... але королю можуть ще знадобитися штормокруки, а він їх втратить, якщо спричиниться до смерті їхнього капітана. Ні, княжичу. Якщо його світлості знадобиться отруйник, він обере вас,— промовив він. Це було все, що він міг сказати без ризику. За кілька днів, якщо боги всміхнуться, Гіздар зо Лорак більше не правитиме Міріном... але нічого доброго не вийде, якщо княжич Квентин потрапить у криваву різанину, яка наближається.— Якщо хочете обов’язково залишитися в Міріні, тримайтеся подалі від двору і сподівайтеся, що король Гіздар про вас забуде,— закінчив сер Баристан,— проте мудріше буде сісти на корабель до Волантиса, княжичу. Хай що ви оберете, щасти вам.

Не встиг він здолати і три сходинки, як Квентин Мартел гукнув до нього:

— Вас називають Баристан Безстрашний.

— Буває.

Селмі отримав це прізвисько в десятирічному віці, коли він, маленький зброєносець, марнославний, гоноровий і дурний, забрав собі в голову, що може виїхати на поєдинок проти випробуваних лицарів. Отож він, позичивши у зброярні лорда Дондаріона румака і кірасу, записався в Чорногавані на турнір як таємничий лицар. «Навіть герольд сміявся. Ручки в мене були такі тоненькі, що я, опускаючи списа, ледве його втримав, щоб гостряк не чесав землю». Лорд Дондаріон мав повне право стягнути його з коня й відшльопати, але комашиний королевич пожалів пустоголове хлопчисько в погано припасованих обладунках і віддав йому шану за сміливість. Вистало одного проїзду, після якого королевич Дункан допоміг Баристану зіп’ятися на ноги та стягнув з нього шолом. «Хлопчик,— оголосив він на все поле.— Безстрашний хлопчик».

«Це було п’ятдесят три роки тому,— подумав Селмі.— Скільки ще лишилося серед живих тих, хто був тоді у Чорногавані?»

— А яке прізвисько дадуть мені, якщо я повернуся в Дорн без Данерис? — запитав княжич Квентин.— Квентин Кваша? Квентин Каплун? Квентин Капітулянт?

«Княжич, який запізнився»,— подумав старий лицар... але в першу чергу лицар королівської варти вчиться тримати язика за зубами.

— Квентин Мудрий,— промовив він, дуже сподіваючись, що так і є.