Танок драконів

Правиця королеви

Княжич дорнський помирав три дні.

Останній уривчастий подих він зробив темного похмурого ранку, коли з неба лився холодний дощ, перетворюючи цегляні вулиці старого міста на річки. Дощ загасив більшість пожеж, але з курних руїн, що колись були пірамідою Газкара, ще піднімалися цівки диму, а велика чорна піраміда Єризана, де Рейгал облаштував собі лігво, в темряві нагадувала товстуху в полум’яному жовтогарячому намисті.

«Зрештою, боги, може, й не глухі,— думав сер Баристан Селмі, роздивляючись далеке згарище.— Якби не дощ, полум’я пожерло б уже весь Мірін».

Драконів ніде не було видно, але це й не дивно. Дракони не люблять дощу. На сході обрій заяснів тонким червоним розтином — скоро зійде сонце. Це нагадало Селмі кров, яка проступає зі свіжої рани. Часто, навіть якщо рана глибока, кров з’являється раніше за біль.

Як і щоранку, він стояв біля парапету на верхній терасі Великої піраміди, задивившись у небо, знаючи, що скоро прийде світанок, і сподіваючись, що з ним повернеться і королева. «Вона б нас не покинула, вона б ніколи не залишила свій народ»,— казав він собі, коли з королівських покоїв почулися передсмертні хрипи княжича.

Сер Баристан увійшов у кімнату. По спині його білого плаща стікав дощ, а чоботи лишали сліди на підлозі й килимах. За його наказом Квентина Мартела вклали в ліжко королеви. Він-бо був лицарем, і до того ж княжичем Дорнським. Нехай помре у ліжку, заради якого він перетнув півсвіту. Вся постіль була зіпсована: простирадла, покривала, подушки, матрац — усе просмерділося кров’ю і димом, але сер Баристан був певен, що Данерис його пробачить.

Біля ліжка сиділа Місанді. Вона не відходила від княжича ні вдень, ні вночі — виконувала всі його прохання, підносила йому воду й макове молочко, коли він мав сили пити, вислуховувала кілька вимучених слів, які йому час до часу вдавалося вичавити, читала йому, коли він затихав, спала поряд у кріслі. Сер Баристан просив декого з королівських чашників допомогти, але навіть найсміливіші з них не могли витримати вигляду обпеченого хлопця. А блакитні грації так і не прийшли, хоча він посилав по них чотири рази. Мабуть, останніх з них уже забрала кобила біла.

Мініатюрна наатянка звела на сера Баристана очі.

— Шановний сер, королевичу більше не болить. Дорнські боги забрали його додому. Бачите? Він усміхається.

«Звідки ти це взяла: У нього й вуст немає». Краще б уже дракони його зжерли. Принаймні то була б швидка смерть. А так... «Померти у вогні — це жахливо. Не дивно, що половина кіл пекла — вогненні».

— Накрий його.

Місанді натягнула йому на обличчя покривало.

— Що з ним буде, сер? Він так далеко від дому!

— Я подбаю, щоб він повернувся в Дорн.

«Але в якому вигляді? Як попіл?» Тоді знову доведеться розпалювати вогнище, а сер Баристан уже не витримував вогню. «Треба якось очистити кістки від м’яса. Але не варити, а скористатися жуками». У Вестеросі цим би зайнялися німотні сестри, але ж тут — Невільнича бухта. Найближча німотна сестра — за тисячу льє звідси.

— А тепер іди спати, дитино. В своє ліжко.

— Дозвольте відданій вам, сер, сміливість порадити і вам піти відпочивати. Ви ніколи не спите цілу ніч.

«І вже багато років, дитино. З самого Тризуба». Великий мейстер Пайсел одного разу сказав йому, що старі не потребують стільки сну, як молоді, але причина не тільки в цьому. Селмі досяг віку, коли йому не хотілося взагалі заплющувати очі, бо він боявся, що вже не розплющить їх знову. Хтось, може, хоче померти в ліжку, вві сні, але така смерть не пасує лицареві королівської варти.

— Ночі занадто довгі,— сказав він до Місанді,— і завжди так багато справ! Тут не менше, ніж у Сімох Королівствах. Але ти вже наробилася, дитино. Іди відпочивай.

«І, з ласки богів, тобі не снитимуться дракони».

Коли дівчинка пішла, літній лицар відігнув покривало, щоб кинути останній погляд на обличчя Квентина Мартела — точніше, на те, що від нього залишилося. Злізло стільки шкіри, що прозирав череп. Очі нагадували озерця гною. «Краще б він лишався в Дорні. Краще б він лишався жабкою. Не всяка людина витримає танок драконів». Знову накриваючи хлопця, Селмі зловив себе на думці: чи буде поряд хтось, щоб отак накрити королеву, чи її тіло так і лежатиме, неоплакане, у високих травах Дотрацького моря, сліпо витріщаючись у небо, поки м’ясо не відпаде з кісток?

— Ні,— промовив він уголос.— Данерис не мертва. Вона летіла на драконі. Я бачив це на власні очі.

Він уже сто разів собі це казав... але з кожним днем вірити в це ставало дедалі важче. «Коси в неї були охоплені полум’ям. Це я також бачив. Вона горіла... і якщо я сам не бачив, як вона упала, то сотні інших присягаються, що бачили».

На місто насувався день. Хоча дощ досі падав, слабеньке світло залило небо на сході. Потім з’явилося сонце, і разом з ним з’явився Гирявий. Скагаз, як завжди, був одягнений у чорну складчасту спідницю, поножі й фігурний нагрудник. Під пахвою мав нову бронзову маску — вовчу голову з висолопленим язиком.

— Отож,— промовив він замість вітання,— дурень помер, еге ж?

— Княжич Квентин відійшов перед світанням,— озвався Селмі. Він не здивувався, що Скагаз уже знає. У піраміді новини розлітаються швидко.— Рада зібралася?

— Чекають унизу на правицю.

«Я не правиця,— кортіло йому крикнути.— Я — простий лицар, вартовий королеви. Я такої посади не просив». Та оскільки королеви нема, а король у ланцюгах, комусь потрібно правити, а Гирявому сер Баристан не довіряє.

— Від зеленої грації нема звісток?

— Вона ще не повернулася в місто.

Скагаз був проти того, щоб посилати жрицю. Сама Галаза Галар теж не раділа завданню. Вона погодилася піти заради миру, але Гіздар зо Лорак краще пасує для переговорів з мудрим панством. Однак сер Баристан не здавався, і врешті зелена грація, кивнувши, присягнулася зробити все можливе.

— Що в місті? — запитав Селмі в Гирявого.

— Усі брами замкнені на засуви, як ви й наказали. Ми полюємо на перекупних мечів і юнкайців, які ще залишилися в місті, а коли ловимо, виганяємо або арештовуємо. Більшість поховалася. Понад усякий сумнів, по пірамідах. На мурах і на вежах чатують незаплямовані, готові до атаки. На площі зібралося зо двісті високородних містян: стоять під дощем у своїх токарах і вимагають аудієнції. Хочуть, щоб Гіздара звільнили, а мене стратили, а ще хочуть повбивати драконів. Хтось їм сказав, що лицарі знають як. З Газкарової піраміди досі виносять трупи. Великі пани Єризан і Улез покинули свої піраміди, віддавши їх драконам.

Це все сер Баристан знав і сам.

— А різницький рахунок? — запитав Селмі, боячись почути відповідь.

— Двадцять дев’ять.

— Двадцять дев’ять?

Це було ще гірше, ніж він міг уявити. Два дні тому сини гарпії відновили свою війну тіней. Першої ночі сталося три вбивства, другої — дев’ять. Але перехід від дев’ятьох до двадцяти дев’ятьох за одну ніч...

— До обіду буде вже за тридцять. Чого ви так посіріли, старий? А що ви очікували? Гарпія хоче, щоб звільнили Гіздара, то й посилає своїх синів на вулиці з ножами в руках. Загиблі всі вільновідпущеники й гиряві, як і раніше. Один був з моїх, з бронзових бестій. Поряд з тілами лишають знак гарпії — малюють крейдою на бруківці або вишкрябують на стіні. Були й написи. «Смерть драконам» і «Гаргаз Герой». Траплялося і «Смерть Данерис», але дощем уже позмивало.

— Кривавий податок...

— Дві тисячі дев’ятсот золотих з кожної піраміди, ага,— буркнув Скагаз.— Його зберуть... але втрата кількох монет не зупинить гарпію. Це зробить тільки кров.

— Це ви так кажете...— («Знову заручники! Якби я попустив, він би всіх їх повбивав»).— Я вас добре почув і перші сто разів. Ні.

— Ви не правиця королеви,— з огидою буркнув Скагаз,— а якась рука стареча, зморшкувата і квола. Хоч би вже швидше повернулася Данерис,— він натягнув на обличчя маску.— Ваша рада вже зачекалася.

— Це королівська рада, а не моя.

Селмі змінив мокрий плащ на сухий, підперезався поясом з мечем, а потім разом з Гирявим вийшов на сходи.

Сьогодні вранці в колонній залі не було прохачів. Хоча сер Баристан і погодився на посаду правиці, він не брав на себе сміливість вести суд за відсутності королеви й не міг цього дозволити Скагазові мо Кандаку. Гіздарові химерні драконячі трони прибрали за наказом сера Баристана, але він не приніс назад просту лавку з подушками, якій надавала перевагу королева. Натомість у центрі зали поставили круглий стіл, а навколо нього — крісла з високими спинками, сидячи на яких, люди можуть спілкуватися, як рівні.

Коли сер Баристан у супроводі Скагаза Гирявого спустився мармуровими сходами, присутні підвелися. Тут були Марселен з материних мужів і Саймон Смугастий — командувач вільного братства. Міцні щити обрали нового командувача — чорного літньоострів’янина на ім’я Тал Торак, бо колишнього їхнього капітана, Молоно Йос-Доба, забрала кобила біла. Від незаплямованих прийшов Сірий Черв’як у супроводі трьох сержантів-євнухів у шпичастих бронзових шоломах. Штормокруків представляло двоє загартованих перекупних мечів: лучник на ім’я Джокін і похмурий пошрамований сокирник, якого всі називали Вдівцем. За відсутності Дааріо Нагариса ці двоє спільно командували загоном. Більшість королівського халасару поїхала разом з Аґо й Рахаро на пошуки в Дотрацьке море, але від імені тих комонників, що залишилися, прийшов зизоокий кривоногий джакаран Роммо.

А навпроти сера Баристана сиділо четверо колишніх вартових короля Гіздара — Гогор Гігант, Белакво Костолам, Камарон Квит і Плямистий Кіт. Попри заперечення Скагаза Гирявого, Селмі наполіг на їхній присутності. Колись вони допомогли Данерис Таргарієн узяти місто, і про це не можна забувати. Може, вони звірі й убивці, в яких руки по лікоть у крові, але на свій манір зберігали відданість до кінця... так, королю Гіздару, але й королеві також.

Останнім у залу притупав Дужий Бельвас.

З обличчя євнух був блідий як смерть — він побував так близько до неї, що, може, й цілував у губи. Вона його позначила. Він втратив майже пуд ваги, й темно-брунатна, похрещена сотнею побляклих шрамів шкіра, що колись туго напиналася на широких грудях і великому череві, тепер вільно звисала брижами й гойдалася, неначе сукня, на три розміри завелика. Рухався він повільніше, не дуже впевнено.

І все одно: його поява потішила серце літнього лицаря. Колись разом з Дужим Бельвасом він перетнув півсвіту й добре знав: якщо дійде до мечів, на нього можна покластися.

— Бельвасе! Ми раді, що ти зміг до нас приєднатися.

— Білобородий,— усміхнувся Бельвас.— Де печінка з цибулею? Дужий Бельвас уже не такий дужий, як колись, йому потрібно роз’їстися, знов погладшати. Дужому Бельвасу зіпсували здоров’я. Хтось має за це померти.

«Хтось помре. І, швидше за все, не один».

— Сідай, друже.

Щойно Бельвас сів, схрестивши руки, сер Баристан провадив:

— Сьогодні вранці, перед самим світанням, Квентин Мартел помер.

— Драконоїздець,— розреготався Вдівець.

— Я б радше сказав — йолоп,— мовив Саймон Смугастий.

«Ні, просто хлопчик». Сер Баристан ще не забув власних юнацьких дурощів.

— Не кажіть погано про небіжчика. Княжич заплатив за свої дії моторошну ціну.

— А решта дорнян? — запитав Тал Торак.

— Поки що під вартою.

Дорняни не опиралися — ні той, ні той. Коли прийшли бронзові бестії, Арчибальд Айронвуд люляв обвуглене, димне тіло княжича, про що свідчать його обпечені руки. Він голіруч збивав полум’я, яке поглинуло Квентина Мартела. Герис Дринквотер стояв над ними з мечем у руці, та щойно з’явилася сарана, кинув зброю.

— Вони в одній камері.

— Краще б на одній шибениці,— сказав Саймон Смугастий.— Вони випустили в місто драконів.

— Відчиніть бійцівські кубла й дайте їм мечі,— запропонував Плямистий Кіт.— Я їх обох уб’ю, а весь Мірін гукатиме моє ім’я.

— Кубла залишаться зачиненими,— сказав Селмі.— Кров і галас тільки приваблюватимуть драконів.

— Може, всіх трьох приваблять,— припустив Марселен.— Чорне чудовисько один раз прилітало, то чом не вдруге? Цього разу разом з королевою.

«Або без неї». Якщо Дрогон повернеться в Мірін без королеви на спині, місто заллється кров’ю і вогнем — сер Баристан не мав у цьому сумнівів. Навіть ті, хто зараз сидить у цій залі, будуть один з одним на ножах. Може, Данерис Таргарієн і молоденька дівчина, але вона — єдине, що тримає цих людей разом.

— Її світлість повернеться у свій час,— мовив сер Баристан.— Ми зігнали в Дазнакове кубло тисячу овець, у Гразовому кублі повно волів, а в Золотому кублі зібрані тварини, яких Гіздар зо Лорак приготував для своїх матчів.

Поки що скидалося на те, що обидва дракони віддають перевагу баранині: зголоднівши, вони завжди прилітали в Дазнакове кубло. Сер Баристан не чув, щоб хтось із них полював на людей — у місті чи поза ним. Єдині мірінці, яких дракони вбили після Гаргаза Героя, це бовдури-рабовласники, які почали відганяти Рейгала, коли той вирішив зробити собі лігво на Газкаровій піраміді.

— У нас є важливіші справи, які слід обговорити. Я відіслав до юнкайців зелену грацію на переговори про звільнення наших заручників. Очікую на неї сьогодні до обіду з їхньою відповіддю.

— З пустопорожніми словами,— сказав Вдівець.— Штормокруки добре знають юнкайців. У них язики без кісток. І зелена грація повернеться з пустопорожніми словами, а не з нашим капітаном.

— Дозвольте нагадати правиці королеви, що мудре панство тримає і нашого Геро,— мовив Сірий Черв’як.— І комонника Джого, кровного вершника самої королеви.

— Кров од її крові,— підтакнув дотрак Роммо.— Його слід звільнити. Цього вимагає честь халасару.

— Його звільнять,— сказав сер Баристан,— але спочатку треба дочекатися, чи зеленій грації не вдасться...

Скагаз Гирявий гахнув кулаком по столу.

— Зеленій грації нічого не вдасться. Вона, можливо, просто зараз змовляється з юнкайцями. «Переговори», ви сказали? І про що саме ці «переговори»?

— Про викуп,— відповів сер Баристан.— Вага кожного заручника золотом.

— Мудрому панству наше золото не потрібне, сер,— сказав Марселен.— Вони всі багатші за ваших вестероських лордів.

— Зате потрібне золото їхнім перекупним мечам. Що їм ті заручники? А якщо юнкайці відмовляться, це зажене між ними й найманцями ніж.

«Принаймні я на це сподіваюся». Цю ідею йому підкинула Місанді. Сам би він до такого не дотумкав. На Королівському Причалі Мізинчик займався підкупом, а лорд Вейрис мав завдання сіяти розбрат серед ворогів корони. А обов’язки самого сера Баристана були набагато простіші. «Одинадцятирічна Місанді за розумом не поступається половині присутніх за цим столом, а мудрістю перевершує їх усіх».

— Я дав вказівку зеленій грації робити цю пропозицію тільки в присутності всіх юнкайських командирів.

— Вони все одно відмовляться,— наполягав Саймон Смугастий.— Скажуть: хочемо смерті драконів і повернення короля.

— Молюся богам, щоб ви помилялися...

«Але, боюся, ви таки не помиляєтеся».

— Ваші боги далеко, пане Дідусю,— сказав Вдівець.— Не думаю, що вони чують ваші молитви. А коли юнкайці перекажуть старій плюнути вам в око, тоді що?

— Вогонь і кров,— тихо-тихо відповів Баристан Селмі.

Довгу мить усі мовчали. А потім Дужий Бельвас, плеснувши себе по животу, мовив:

— Це краще за печінку з цибулею.

А Скагаз Гирявий, дивлячись крізь прорізи для очей у вовчій масці, запитав:

— То ви порушите мир короля Гіздара, старий?

— Я його підірву.

Колись давно королевич прозвав Селмі Баристаном Безстрашним. Щось від того хлопчика й досі жило в ньому.

— На верхівці піраміди, де колись стояла гарпія, ми поставили маяк. Склали сухі дрова, просочені оливою, й накрили від дощу. Коли прийде час (а я молюся, щоб він так і не прийшов), ми запалимо цей маяк. Це буде сигналом для вас відчиняти брами й починати атаку. Кожен з вас отримає своє завдання, тож усі мають бути в повній бойовій готовності — і вдень, і вночі. Або ми знищимо ворогів, або вони знищать нас,— сказав він і підніс руку, даючи знак зброєносцям.— Я підготував карти, на яких вказано розташування ворожих військ — їхні табори, блокадні лінії і метавки. Якщо зламаємо опір рабовласників, перекупні мечі одразу їх покинуть. Знаю, у вас виникнуть сумніви й питання. Озвучте їх. З-за цього столу ми повинні встати однодумцями, які мають спільну мету.

— Тоді слід послати по їду й випивку,— запропонував Саймон Смугастий.— Бо це триватиме довго.

Це тривало весь ранок і майже всю другу половину дня. Капітани й командири сварилися над картами, як рибачихи над відром крабів. Говорили про все: про слабкі сторони й сильні; як найкраще використати маленький загін лучників; випустити слонів на прорив юнкайської блокади чи притримати їх у резерві; хто отримає честь повести першу атаку; де краще використати кінноту — з флангів чи в авангарді.

Сер Баристан дав висловитися всім. Тал Торак вважав, що, прорвавши блокаду, слід одразу рушати на Юнкай: Жовте місто буде практично незахищене, тож юнкайцям не залишиться вибору, окрім як зняти облогу й вертатися додому. Плямистий Кіт запропонував кинути ворогу виклик на двобій: нехай висилають свого звитяжця. Дужому Бельвасові ідея сподобалася, але він хотів сам вийти на двобій замість Кота. Камарон Квит запропонував захопити кораблі, які стоять на ріці, й по Скагазадану доправити триста бійців з кубел, щоб зайти юнкайцям з тилу. Всі були одностайні в тому, що найкращий загін — незаплямовані, але не могли домовитися, яке їм дати завдання. Вдівець хотів використати євнухів як залізний кулак, який проб’є серце юнкайської оборони. Марселен гадав, що краще їх розмістити обабіч головної лінії наступу, щоб вони перешкоджали спробам ворога зім’яти фланги. Саймон Смугастий хотів розділити їх на три частини й розподілити між трьома загонами вільновідпущеників. Його вільне братство сміливе й рветься в бій, заявив він, але без підтримки незаплямованих, боїться він, війська, які ще не нюхали крові, можуть не встояти проти загартованих перекупних мечів. Сірий Черв’як сказав лише одне: незаплямовані виконають будь-який наказ.

Коли все було висловлено, виважено й вирішено, Саймон Смугастий підняв останнє питання.

— Коли я ще був рабом у Юнкаї, то допомагав пану торгуватися з вільнонайманцями й виплачував їм платню. Я добре знаю перекупних мечів, а ще я знаю, що юнкайці не заплатять їм стільки, щоб вони згодилися лізти у вогненну пащу дракона. Отож я хочу запитати... якщо мир не втримається і почнеться битва, дракони будуть? Вони прилетять?

«Вони прилетять,— міг би сказати сер Баристан.— Їх потягне на галас: на крики і зойки, на запах крові. Це привабить їх на поле бою так само, як гамір у Дазнаковому бійцівському кублі привабив Дрогона на пломенистий пісок. Та коли вони прилетять, як вони відрізнятимуть, де свої, а де чужі?» Чомусь він був певен, що вони не розбиратимуть. Отож він сказав тільки одне:

— Дракони вчинять, як собі захочуть. Може, самої тіні їхніх крил буде достатньо, щоб налякати рабовласників, і вони кинуться врозтіч.

Далі він усім подякував і відпустив їх.

Коли всі пішли, Сірий Черв’як затримався.

— Коли спалахне маяк, віддані вам будуть готові. Але правиця мусить розуміти: щойно ми нападемо, юнкайці обов’язково вб’ють заручників.

— Я зроблю все, щоб цього не допустити, друже. У мене є... ідея. А зараз перепрошую. Давно час повідомити дорнянам, що княжич помер.

— Відданий вам слухається,— уклонився Сірий Черв’як.

Сер Баристан узяв із собою в підземелля двох нововисвячених лицарів. Горе і провина здатні звести добрих людей з глузду, а Герис Дринквотер й Арчибальд Айронвуд обидва зіграли роль у кончині свого друга. Але, спустившись у в’язницю, Селмі звелів Тамкові й Рудому Ягняті почекати за дверима, поки він сам піде повідомить дорнянам, що агонія позаду.

Сер Арчибальд, голомозий здоровань, не здобувся на слово. Сидячи на краю солом’яника, він витріщався на свої перебинтовані руки. Сер Герис гахнув кулаком об стіну.

— Я ж йому казав, що це божевілля. Благав його повертатися додому. Вашій стерві королеві він не потрібен, це ж було очевидно. Він півсвіту перетнув, щоб запропонувати їй своє кохання і свою відданість, а вона розсміялася йому в обличчя.

— Вона не сміялася,— мовив Селмі.— Якби ви її знали, ви б так не казали.

— Вона його зневажила. Він їй віддав своє серце, а вона жбурнула його йому назад, а сама стрибнула в ліжко до свого перекупного меча.

— Притримайте язика, сер,— застеріг сер Баристан: йому не подобався цей Герис Дринквотер, і тим паче він не збирався дозволяти поливати брудом Данерис.— У смерті княжича Квентина винен він сам — і ви.

— Ми? І чим винні ми, сер? Так, Квентин був нашим другом. Дурнем, подумаєте ви, але всі мрійники — трохи дурні. Але в першу чергу він був нашим княжичем. Наша справа — виконувати його накази.

З цим не посперечаєшся. Баристан Селмі майже все життя сам виконував накази пияків і божевільних.

— Він прибув запізно.

— Він віддав їй своє серце,— повторив Герис.

— А їй потрібні мечі, а не серця.

— Він би віддав їй списи Дорну.

— Якби мав їх тут,— сказав Баристан Селмі: він як ніхто хотів, щоб Данерис звернула очі на дорнського княжича.— Однак він прибув запізно, а ця дурість... підкупити перекупних мечів, спустити на місто драконів... це божевілля, це навіть гірше, ніж божевілля. Це зрада.

— Він це зробив з любові до королеви Данерис,— наполегливо мовив Герис Дринквотер.— Він хотів довести, що гідний її руки.

Літній лицар уже наслухався донесхочу.

— Княжич Квентин зробив це з любові до Дорну. Ви мене за слабоумного старого маєте? Я все життя провів серед королів, королев і княжичів. Сонцеспис збирається підняти зброю проти Залізного трону. Ні, навіть не заперечуйте. Але Доран Мартел не з тих, хто скликатиме списи, якщо не сподівається на перемогу. Сюди княжича Квентина привів обов’язок. Обов’язок, честь, жага слави... але зовсім не кохання. Квентинові потрібні були дракони, а не Данерис.

— Ви його не знали, сер. Він...

— Він мертвий, Дринку,— зіп’явся на ноги Айронвуд.— Балачками його не повернеш. Клетус і Вілл теж мертві. Тому стули свого клятого рота, поки я тобі не зацідив кулаком,— сказав Здоровань і обернувся до Селмі.— Що ви збираєтеся робити з нами?

— Скагаз Гирявий хоче вас повісити. Ви вбили чотирьох його вояків. Чотирьох вояків королеви. Двоє з них були вільновідпущениками, які супроводжували її світлість від самого Астапора.

Айронвуд не здивувався.

— Маєте на увазі бестій, ага. Я вбив лише одного, з головою василіска. Решту прикінчили перекупні мечі. Але це не має значення, я розумію.

— Ми захищали Квентина,— втрутився Дринквотер.— Ми...

— Цить, Дринку. Він сам знає,— сказав здоровань-лицар і знов обернувся до сера Баристана.— Ви б до нас не приходили поговорити, якби збиралися повісити. Тож вішати не будете, ні?

— Ні,— мовив Селмі. «А цей не такий тупий, яким здається».— Мені ви потрібні живими, а не мертвими. Послужите мені — і я знайду корабель, який доправить вас назад у Дорн, щоб ви повернули кості княжича Квентина його лорду-батькові.

— Вічно ці кораблі! — скривився сер Арчибальд.— Але, звісно, завезти Квента додому треба. Що вам від нас потрібно, сер?

— Ваші мечі.

— У вас тисячі мечів.

— Вільновідпущеники королеви ще не нюхали крові. Перекупним мечам я не довіряю. Незаплямовані — хоробрі солдати... але не воїни. Не лицарі,— він зробив паузу.— Що сталося, коли ви спробували забрати драконів? Розкажіть мені.

Дорняни обмінялися поглядом. Тоді заговорив Дринквотер:

— Квентин сказав Пошарпаному Правителю, що зможе їх контролювати. Сказав, що це у нього у крові. У ньому є таргарієнська кров.

— Кров од крові дракона.

— Так. Перекупні мечі мали допомогти нам закувати драконів у ланцюги, щоб відвезти їх на причал.

— Руб’я домовився за корабель,— сказав Айронвуд.— Великий — на той раз, якщо вдасться взяти обох драконів. А Квент збирався на одному летіти,— він глянув на свої забинтовані руки.— Але щойно ми туди зайшли, як збагнули, що нічого не вийде. Дракони геть шалені. Ланцюги... кругом упереміш з потовченими кістками валялися обривки ланцюгів, великих ланцюгів, з ланками завбільшки з голову. Квент, Семеро спасіть його, мав такий вигляд, наче зараз обісреться. Каґо й Мерис не сліпі — вони також це побачили. Один з арбалетників вистрілив. Може, вони від самого початку хотіли повбивати драконів, а нас використали тільки для того, щоб до них дістатися. З Руб’ям ніколи не вгадаєш. Та хай там як, але це була дурниця. Стріла тільки роздрочила драконів, а вони й так були не в найкращому гуморі. А тоді... а тоді все полетіло шкереберть.

— І звіяних вітром як звіяло,— сказав сер Герис.— Квент, весь охоплений полум’ям, верещав, а їх і слід захолов. Втекли і Каґо, і Гарна Мерис — усі, крім мерця.

— А ти чого очікував, Дринку? Коти ловлять мишей, свині бабраються у болоті, а перекупний меч тікає, коли найбільше потрібен. Це не їхня провина. Це їхня природа.

— Він правду каже,— мовив сер Баристан.— А що княжич пообіцяв Пошарпаному Правителю в обмін на допомогу?

Відповіді він не отримав. Сер Герис подивився на сера Арчибальда. Сер Арчибальд відводив погляд — дивився то на руки, то в підлогу, то на двері.

— Пентос,— сам сказав сер Баристан.— Він пообіцяв їм Пентос. Кажіть. Жодні ваші слова вже не допоможуть і не зашкодять княжичу Квентину.

— Ага,— нещасним голосом підтвердив сер Арчибальд.— То був Пентос. І вони підписали папір.

«Тут відкриваються деякі можливості».

— У нас у підземеллях досі сидять звіяні вітром. Фальшиві дезертири.

— Я пам’ятаю,— сказав Айронвуд.— Гангерфорд, Солом’яний і решта. Серед них були й непогані перекупні мечі. Але декому смерть би точно не завадила. То до чого тут вони?

— Я збираюся відіслати їх назад до Пошарпаного Правителя. А з ними і вас. Вас буде двоє серед тисяч. На вашу присутність у юнкайському таборі ніхто не зверне уваги. Я хочу, щоб ви передали Пошарпаному Правителю повідомлення. Перекажете йому, що вас послав я і що я говорю від імені королеви. Перекажете йому, що ми згодні віддати йому те, що він так хоче, якщо він поверне нам заручників цілими й неушкодженими.

Сер Арчибальд скривився.

— Руб’я-і-Рам’я радше віддасть нас Гарній Мерис. Він не погодиться.

— А чому ні? Завдання доволі просте...— («Порівняно з викраденням драконів»).— Я сам одного разу так вивів батька королеви з Сутінь-долу.

— Це у Вестеросі,— сказав Герис Дринквотер.

— А це в Міріні.

— Арч своїми руками і меча не втримає.

— Йому й не потрібно. З вами ж, якщо не помиляюся, будуть перекупні мечі.

Герис Дринквотер відкинув з чола густу чуприну, вибілену сонцем.

— Дасте нам трохи часту обговорити це між собою?

— Ні,— озвався Селмі.

— Я згоден,— промовив сер Арчибальд,— якщо не треба буде нікуди плисти на кораблі. І Дринк теж погодиться. Він сам ще про це не знає, але погодиться,— вишкірився він.

І — справа зроблена.

«Принаймні легка частина справи»,— думав Баристан Селмі, здійснюючи довгий підйом назад на верхівку піраміди. Важку частину він передав у руки дорнян. Його дідусь вжахнувся б. Але дорняни — лицарі, бодай номінально, хоча лише Айронвуд — це справжня криця. А Дринквотер — це миле личко, балакучий язичок і гарне волосся.

Заки літній лицар повернувся в покої королеви нагорі піраміди, тіло княжича Квентина вже забрали. Коли він увійшов, шестеро юних чашників гралися в якусь дитячу гру, сидячи на підлозі й по черзі розкручуючи кинджал. Коли він зупинявся, у того, на кого він був націлений, відрізали пасмо волосся. В дитинстві, у Жнивовиці, сер Баристан і сам грався в цю гру з кузенами... хоча у Вестеросі, наскільки він пригадував, були ще й поцілунки.

— Баказе,— покликав він,— кубок вина, будь ласка. Гражаре, Азаку, станьте на дверях. Я очікую на зелену грацію. Щойно вона прибуде, проведіть її до мене. А доти не турбуйте мене.

— Як накажете, лорде-правице,— скочив на ноги Азак.

Сер Баристан вийшов на терасу. Дощ ущух, хоча небо й досі було затягнуте синювато-сірими хмарами, що затуляли призахідне сонце, яке котилося в Невільничу бухту. З почорнілого каміння Газкарової піраміди досі піднімалися цівки диму, нагадуючи підхоплені вітром стрічки. Далеко на сході, за міськими мурами, над гірським хребтом рухалися білі крила. Вісеріон. Мабуть, полює, або просто вирішив політати. Цікаво, подумав Селмі, а де Рейгал? Зелений дракон показав себе небезпечнішим за білого.

Коли Баказ приніс вино, літній лицар зробив один великий ковток — і послав хлопчика по воду. Кілька кубків вина допомогли б заснути, але йому потрібна світла голова, коли повернеться Галаза Галар після переговорів з ворогом. Тому Селмі вирішив пити вино розведеним, спостерігаючи, як над світом западає темрява. Він страшенно втомився. Його мучили сумніви. Дорняни, Гіздар, Резнак, атака... чи правильно він чинить? Чи цього б хотіла Данерис? «Я не створений для такого». До нього вже бувало, що королівські вартові служили правицями. Небагато, але кількоро таких було. Селмі читав про них у Білій книзі. А тепер йому було цікаво, чи почувалися вони настільки ж розгубленими і збентеженими, як він зараз.

— Лорде-правице,— з’явився у дверях Гражар зі свічкою в руках.— Прийшла зелена грація. Ви просили повідомити.

— Проведи її в кімнату. І запали свічки.

Галаза Галар прийшла в супроводі чотирьох рожевих грацій. Здавалося, її оточує аура мудрості й гідності, якими сер Баристан не міг не захоплюватися. «Сильна жінка, яка завжди була відданою подругою Данерис».

— Лорде-правице,— заговорила вона з-під мерехтливої зеленої шовкової чадри.— Можна мені присісти? Кістки в мене вже старі й утомлені.

— Гражаре, крісло для зеленої грації.

Рожеві грації вишикувалися позаду її крісла, опустивши очі та склавши перед собою руки.

— Може, захочете щось випити? — запитав сер Баристан.

— З великим задоволенням, пане Баристане. Горло пересохло від розмов. Мабуть, соку?

— Як зволите.

Підкликавши Кезмію, він попросив її принести для жриці кубок лимонного соку, підсолодженого медом. Щоб його випити, зеленій грації довелося зняти чадру, нагадавши Селмі, яка ця жінка вже стара. «Старша за мене років на двадцять, ба й більше».

— Якби королева була з нами, певен, вона приєдналася б до мене й подякувала вам за все, що ви для нас зробили.

— Її препишність завжди була надзвичайно люб’язна,— сказала Галаза Галар, допиваючи сік і знову запинаючись чадрою.— Чи не було новин від нашої любої королеви?

— Поки що ні.

— Я молитимуся за неї. Дозвольте мені сміливість поцікавитися долею короля Гіздара. Мене пустять побачитися з його ясновельможністю?

— Думаю, дуже скоро. З ним усе гаразд, запевняю вас.

— Приємно це чути. Мудре панство Юнкая питало про нього. Я не здивую вас, сказавши, що вони хочуть повернути шляхетного Гіздара на його законне місце.

— Він повернеться, якщо зможе довести, що не робив спроби вбити королеву. А доти Міріном правитиме рада відданих і справедливих. І для вас є місце в раді. Знаю, що нам є чого у вас повчитися, ваша добродійносте. Нам потрібна ваша мудрість.

— Боюся, це порожні люб’язності, лорде-правице,— відгукнулася зелена грація.— Якщо і справді вважаєте мене мудрою, послухайте мене. Звільніть шляхетного Гіздара й посадіть знову на престол.

— Це може зробити тільки королева.

Зелена грація зітхнула під своєю чадрою.

— Мир, який ми так ревно кували, зараз трепече, як листок на осінньому вітру. Люті дні настали. На вулицях гуляє смерть на кобилі білій з тричі проклятого Астапора. Небо заполонили дракони, які пожирають дітей. Сотні людей знімаються з місця, сідають на кораблі й відпливають хто куди — в Юнкай, Толос, Карт, шукаючи порятунку. Газкарова піраміда перетворилася на курні руїни, і під її почорнілим камінням поховано чимало представників цього старовинного роду. Піраміди Улеза й Єризана перетворилися на лігва чудовиськ, а їхні господарі стали бездомними старцями. Мій народ втратив усіляку надію і нарікає на самих богів, віддаючись ночами пияцтву й перелюбу.

— І вбивству. Сьогодні за ніч сини гарпії вбили тридцятьох.

— Сумно це чути. Тим більше підстав звільнити шляхетного Гіздара зо Лорака, який одного разу вже зупинив убивства.

«І як йому це вдалося, якщо тільки він сам не гарпія?»

— Її світлість віддала свою руку Гіздарові зо Лораку, зробила його королем-консортом, відновила смертельне мистецтво, як він просив. А він віддячив їй, отруївши сарану.

— Він їй віддячив миром. Не забувайте про це, сер, благаю. Мир — безцінна перлина. Гіздар з Лораків. Він би не бруднив рук отрутою. Він не винен.

— Звідки ви можете мати таку певність?

«Якщо тільки не знаєте справжнього отруйника».

— Мені сказали боги Пса.

— Мої боги — це Семеро, а Семеро з цього приводу зберігають мовчання. Ваша мудросте, ви переказали мою пропозицію?

— Всьому панству й усім капітанам Юнкая, як ви й наказали... але, боюся, їхня відповідь вам не сподобається.

— Вони відмовилися?

— Так. Сказали мені: ваших людей не викупити ані за які гроші, їх може звільнити тільки кров драконів.

Такої відповіді сер Баристан і очікував, хоча в душі плекав надію отримати інакшу. Він стиснув вуста.

— Знаю, не такі слова ви сподівалися почути,— мовила Галаза Галар.— Але я особисто цих людей розумію. Дракони — люті чудовиська. Юнкай їх боїться... і небезпідставно, не заперечуйте. Наша історія зберегла розповіді про володарів драконів з грізної Валірії і про спустошення Старого Пса. Навіть сама ваша юна королева, чарівна Данерис, яка кличе себе матір’ю драконів... ми бачили, як вона горіла того дня в бійцівському кублі... навіть на неї обрушився гнів драконів.

— Її світлість не... вона...

— ...мертва. Най дарують їй боги солодкий сон,— над чадрою заблищали сльози.— І най погинуть усі її дракони.

Селмі шукав, як відповісти, коли почулися важкі кроки. Двері розчахнулися всередину, й у кімнату ввірвався Скагаз мо Кандак. А за ним — четверо бронзових бестій. Коли Гражар спробував заступити йому дорогу, він відштовхнув хлопчика вбік.

— Що сталося? — підскочив на ноги сер Баристан.

— Метавки,— прогарчав Гирявий.— Усі шість.

Галаза Галар підвелася.

— Ось як Юнкай відповідає на вашу пропозицію, сер. Я попереджала, що вам ця відповідь не сподобається.

«Отож, вони обрали війну. Тоді нехай». Сер Баристан відчув дивне полегшення. На війні він розумівся.

— Якщо вони гадають, що зломлять Мірін, закидавши камінням...

— Не камінням,— сказала стара повним горя і страху голосом.— Трупами.