Танок драконів

Давос

З кожним поривом вітру виляскуючи латаним вітрилом, «Потішна повитуха» прокралася у Білу Гавань з вечірнім припливом.

Це був старий ког, який навіть замолоду важко було назвати гарним. Носова фігура являло собою розсміяну жінку, яка за одну ніжку тримала немовля, але і щоки жінки, і дупцю немовляти вже поточив шашіль. Облавок вкривали численні шари жовтувато-брунатної фарби, а вітрила були сірі й подерті. На такому кораблі ніхто надовго не затримує погляд — хіба що з цікавості, як це він і досі тримається на плаву. В Білій Гавані «Потішну повитуху» добре знали. Багато років вона вела дрібну торгівлю з Сестритоном.

Не на таке прибуття сподівався Давос Сіворт, коли відпливав із Саладором і його флотом. Тоді все здавалося простішим. Круки не принесли звістки про те, що Біла Гавань присягає на вірність королю Станісові, тож його світлість відіслав на переговори з лордом Мандерлі свого посла. На доказ королівської сили Давос мав прибути на Саладоровому галеасі «Валірійка», за яким ішов цілий лісянський флот. Тут були самі смугасті облавки: рожево-блакитні, біло-зелені, фіолетово-золоті. Лісянці обожнюють яскраві барви, а Саладор Саан серед них найбарвистіший. «Саладор Сяйливий,— подумав Давос,— от тільки шторми поклали цьому сяйву край».

Отож натомість довелося прокрадатися в місто, як бувало двадцять років тому. Поки Давос не розвідає обстановку, розважливіше вдавати простого моряка, а не лорда.

Попереду, на східному узбережжі, де Білий Ніж розтинає вузьку затоку, постали побілені мури Білої Гавані. Відтоді як Давос був тут востаннє, з дюжину років тому, місто дещо укріпили. Мол, який розділяв внутрішню й зовнішню частини гавані, зміцнили довгим муром тридцять футів заввишки й майже милю завдовжки, з вежами через кожні сто ярдів. З Тюленячої скелі, де колись були самі руїни, здіймався дим. «Добре це чи погано, залежить від того, на чий бік пристане лорд Вайман».

Давос завжди любив це місто — ще відтоді, як уперше приплив сюди юнгою на «Ріннєкоті». Невелике порівняно зі Старгородом чи Королівським Причалом, місто було чисте і добре впорядковане, з широкими та прямими брукованими вулицями, на яких важко було загубитися. Муровані будинки всі були побілені й накриті гостроверхими темно-сірими лупаковими дахами. Роро Угорис, старий химородний шкіпер «Ріннєкота», любив повторювати, що розрізняє порти за запахом. Міста — як жінки, наполягав він: у кожного свій унікальний аромат. Старгород квітне, як напахчена вдовиця. Ланіспорт пахне, як доярка, свіжа і проста, з димком у косах. Королівський Причал смердить, як немита повія. А у Білої Гавані дух різкий і солоний, а ще трохи рибний. «Так має пахнути русалка,— казав Роро.— Це місто пахне морем».

«Це й досі так»,— подумав Давос, але відчувався і торф’яний димок, яким тягнуло з Тюленячої скелі. Морська скеля вивищувалася на підступах до зовнішньої частини гавані — крута і сіро-зелена, вона стриміла на п’ятдесят футів над водою. Верхівку увінчувало коло обвітрених валунів — городище перших людей, яке сотні років стояло безлюдне й покинуте. Тільки нині воно вже не безлюдне. Давос побачив скорпіони і вогнемети, поміж яких прозирали арбалетники. «Там, нагорі, мабуть, холодно й вогко». В усі попередні рази, коли він тут бував, унизу на потрощеному камінні грілися на сонечку тюлені. Коли «Ріннєкіт» виходив з Білої Гавані, Безокий Байстрюк завжди змушував Давоса їх рахувати: що більше там тюленів, казав Роро, то успішнішою буде подорож. Нині тюленів не було. Їх відлякали дим і солдати. «Для людини мудрішої це була б засторога. Була б у мене клепка, я поплив би з Саладором. Повернувся б на південь, до Марії і синів. На королівській службі я втратив чотирьох синів, а п’ятий мій синок служить у короля зброєносцем. Невже я не маю права леліяти тих двох, що мені лишилися? Я так давно з ними не бачився!»

У Східній варті чорні брати казали, що Мандерлі з Білої Гавані не дружать з Болтонами зі Страхфорту. Залізний трон підвищив Руза Болтона до хранителя Півночі, тож цілком резонно для Ваймана Мандерлі було би присягнути Станісові. «Білій Гавані самій не встояти. Лордові Вайману король Станіс потрібен не менше, ніж Станісові — Вайман». Принаймні так здавалося у Східній варті.

Але у Сестритоні ці надії розвіялися. Якщо лорд Борел не помиляється і Мандерлі хочуть приєднатися до Болтонів і Фреїв... ні, Давос про це навіть думати не воліє. Скоро він усе довідається. Він тільки й сподівався, що приплив не запізно.

«Мур на молі приховує внутрішню частину гавані»,— збагнув Давос, коли «Потішна повитуха» почала спускати вітрило. Зовнішня гавань була більша, але у внутрішній стояти на якорі краще, бо з одного боку захищає міський мур, з другого — громаддя Вовчого Лігва, а тепер ще й мур на молі. У Східній-варті-на-морі Котер Пайк казав Давосові, що лорд Вайман будує військові галери. Можливо, за цими стінами ховається два десятки кораблів, тільки й чекаючи команди виходити в море.

За товстими білими міськими мурами, на пагорбі, височів бундючний білий Новий замок, увінчаний високими статуями Сімох. Мандерлі, яких витіснили з Розлогів, принесли з собою на Північ свою Віру. В Білій Гавані є і богопраліс — задумливе плетиво коріння, віття і каміння, замкнене за чорними стінами Вовчого Лігва, старовинної фортеці, яка нині править за в’язницю. Та переважно тут нині верховодять септони.

Повсюди майорів тритон дому Мандерлі — на вежах Нового замку, над Тюленячою брамою, уздовж міських мурів. У Східній варті північани запевняли, що Біла Гавань ніколи не зрадить присяги Вічнозиму, однак Давос не бачив і натяку на деривовка Старків. «Левів також не видно. Лорд Вайман ще точно не присягнув королю Томенові, а то підняв би його штандарт».

На причалах мурашилися люди. З пришвартованих уздовж рибного ринку човнів розвантажували улов. Угледів Давос і три річкові судна — довгі та стрункі, міцно збудовані, щоб витримувати стрімку течію і кам’янисті бистрини Білого Ножа. Але Давоса більше цікавили морські судна: пара караків, таких самих побляклих і пошарпаних, як і «Потішна повитуха»; торгова галера «Штормова танцівниця»; коги «Зухвалий магістр» і «Ріг достатку»; браавоський галеас, який вирізнявся фіолетовим облавком і такими самими вітрилами...

...а далі — бойовий корабель.

Усі Давосові надії враз померли, мов ножем прошиті. Облавок корабля був чорно-золотий, носова фігура — лев зі здійнятою лапою. На кормі, попід розмаяним прапором з гербом малолітнього короля Залізного трону, виднілася назва — «Зорелев». Рік тому Давос ще не зміг би прочитати цього напису, але на Драконстоні мейстер Пілос трохи навчив його грамоти. Та цього разу Давос не отримав задоволення від читання. Він молився, щоб галера згинула в тому самому штормі, що майже зруйнував Саладорів флот, але боги не дослухалися. Фреї вже тут, і Давосові доведеться з ними зустрітися.

«Потішна повитуха» пришвартувалася до обшарпаного дерев’яного причалу в зовнішній гавані, подалі від «Зорелева». Поки команда закріплювала кінці до паль і спускала трап, капітан неквапом підійшов до Давоса. Касо Могат, напівкровка з вузького моря, народився від сестритонської повії та китобоя-ібенця. Всього п’ять футів на зріст, страшенно волохатий, він фарбував чуприну й бакенбарди в зеленкуватий колір моху, тому нагадував пень, узутий у жовті чоботи. Попри зовнішність, з нього був добрий моряк, хоч як капітан він зі своєю командою поводився дуже суворо.

— Скільки вас не буде?

— Щонайменше цілий день. Може, й довше.

Давос звик, що лорди полюбляють змушувати чекати. Він підозрював, робилося це для того, щоб відвідувач понервувався, а ще щоб показати свою владу.

— «Повитуха» затримається тут на три дні. Не довше. Мене почнуть шукати в Сестритоні.

— Якщо все піде добре, може, я до завтра вже й повернуся.

— А якщо все піде погано?

«Може, взагалі не повернуся».

— Не чекайте на мене.

Коли він спускався трапом, на борт піднімалося двоє митників, але жоден з них і не глянув на Давоса. Вони прийшли побачитися зі шкіпером і перевірити трюми; прості моряки їх не обходили, а Давос схожий на простого моряка як ніхто: середнього зросту, з грубуватим селянським обличчям, обвітреним і засмаглим, зі шпакуватою бородою і каштановою чуприною, у якій майнула сивина. Вдягався він теж просто: старі чоботи, брунатні бриджі й синя сорочка, нефарбована вовняна манта, застібнута на дерев’яний ґудзик. Щоб приховати обрубані пальці, які багато років тому вкоротив йому Станіс, Давос носив шкіряні рукавиці, білі від солі. Він зовсім не нагадував лорда, а тим паче королівського правицю. Це й на краще — поки він не розвідає тут обстановку.

Пройшовшись уздовж набережної, Давос перетнув рибний ринок. «Зухвалий магістр» вантажив на борт мед. Уздовж пірсу в чотири ряди височіли діжки. За одним з рядів троє матросів грали в кості. Трохи далі рибачихи галасливо продавали денний улов, а хлопчина відбивав ритм на барабані, і під той ритм у колі річковиків танцював старий облізлий ведмідь. Під Тюленячою брамою стояло на чатах двоє списників з гербом дому Мандерлі на грудях, але вони були занадто заклопотані залицянням до портової повії, щоб звертати увагу на Давоса. Брама була відчинена, звідні ґрати підняті. Давос приєднався до людей, які заходили в місто.

Він потрапив на бруковану площу з фонтаном у центрі. З води піднімався кам’яний тритон — двадцять футів заввишки від хвоста до корони. Кучерява борода позеленіла й покрилася білим лишайником, а один із зубців його тризуба обламався ще до Давосового народження, та все одно тритон справляв поважне враження. Місцеві кликали його «старим рибоногом». Площа називалася на честь якогось давно померлого лорда, та однак усі знали її як Рибоногів двір.

Цього пообіддя у дворі було людно. Якась жінка прала у фонтані білизну й розвішувала сушитися на тризубі. В арках колонади коробейників надавали свої послуги писарі й міняйли, а ще тут промишляли чаклун-бурлака, травниця й поганенький жонглер. Якийсь чоловік торгував яблуками просто з купи, а жінка продавала оселедців з цибулею. Під ногами крутилися курчата й дитинчата. Раніше, коли Давос тут бував, велетенські дубові, окуті залізом двері Старого монетного двору були зачинені, але сьогодні стояли розчахнуті. Всередині Давос побачив сотні жінок, дітей і старих, які кулилися на підлозі на горах шуб. Дехто палив багаття.

Давос зупинився під колонадою й за півпенні купив собі яблуко.

— А в Старому монетному дворі тепер люди живуть? — поцікавився він у торгівця яблуками.

— Коли не мають де жити. Це переважно простолюд з Білого Ножа. А ще з Горнвуду. Ховаються за мурами від того Болтонового Байстрюка. Гадки не маю, що з ними всіма робитиме його милість. Більшість сюди припхалася без нічого, в самому лахмітті.

Давос відчув докори сумління. «Люди шукають прихистку в місті, якого не торкнулися бої, а тут я — хочу знову втягнути їх у війну». Надкусивши яблуко, він знову відчув докори сумління.

— А що вони їдять?

Продавець яблук знизав плечима.

— Хтось жебракує. Хтось краде. Дівчата пішли по руках, як завжди буває, коли нема більше чого продавати. Хлопці, які доросли до п’ятьох футів і вміють тримати списа, завжди знайдуть місце в касарнях його милості.

«То він мобілізує солдатів». Мабуть, це добре... або погано, все залежить від ситуації. Яблуко було як картопля, але Давос примусив себе відкусити ще.

— Лорд Вайман хоче приєднатися до Байстрюка?

— Ну,— озвався продавець,— коли наступного разу його милість прийде до мене по яблука, я його обов’язково запитаю.

— Я чув, його донька виходить за якогось Фрея.

— Його онука. Я теж чув, але його милість забув запросити мене на весілля. Ти до кінця доїдатимеш? А то я заберу. Це добре насіння.

Давос кинув йому недогризок. «Яблуко погане, але півпенні не шкода за те, щоб дізнатися, що Мандерлі мобілізує солдатів». Давос обійшов старого рибонога, проминув дівчинку, яка продавала козине молоко на горнятка. Опинившись у місті, він почав його краще пригадувати. Там, куди вказував тризуб старого рибонога, був провулок, де продавалася смажена тріска — з хрусткою золотистою шкуринкою, під якою ховалося біле шарувате м’ясо. Далі був бордель, доволі чистий, де моряк міг потішитися з жінкою, не боячись, що його пограбують чи вб’ють. У протилежний бік, в одній з будівель, що ліпилися до стін Вовчого Лігва, як раки до старого облавка, колись була броварня, де варили таке густе і смачне темне пиво, що за діжечку цього пива в Браавосі чи в Порту-Ібені можна було виторгувати стільки само, як за арборське золоте,— якщо, звісно, у броваря бодай щось лишалося на продаж після місцевих завсідників.

Але Давосові хотілося вина — кислого, темного й терпкого. Перетнувши двір, він спустився сходами у винарню під назвою «Ледачий в’юн», яка містилася під складом овчини. Коли Давос ще був контрабандистом, «В’юн» славився найстарішими повіями і найгіршим вином у Білій Гавані, а ще м’ясними пирогами, масними і хрящуватими, в кращому разі неїстівними, а в гіршому — отруйними. Місцеві здебільшого уникали цього закладу, тож сюди приходили моряки, які просто не знали кращих шинків. До «Ледачого в’юна» ніколи не заходили ні міські вартові, ні митники.

Є речі, які не міняються ніколи. У «Ледачому в’юні» час немов застиг. Склепінчаста стеля почорніла від сажі, долівка була земляна, у повітрі пахло димом, зіпсованим м’ясом і старим блювотинням. Товсті лойові свічки на столі не так світили, як диміли, а вино, замовлене Давосом, у сутінках здавалося не червоним, а брунатним. Під дверима сиділи й пиячили чотири повії. Коли Давос увійшов, одна з надією усміхнулася до нього. Він похитав головою, і жінка зронила якусь фразу, що викликала сміх у її товаришок. По тому ніхто з них більше не звертав на нього уваги.

Якщо не рахувати повій і господаря, Давос був єдиним відвідувачем у «В’юні». Підвал був величенький, з безліччю закапелків і темних ніш, де можна було побути на самоті. Давос узяв вино в одну з таких ніш і сів там спиною до стіни, чекаючи.

За деякий час зловив себе на тому, що задивився на вогонь у коминку. Червона жінка вміє бачити у полум’ї майбутнє, але Давос Сіворт завжди бачив у ньому лише тіні минулого: охоплені вогнем кораблі, підсвічені зеленим сяйвом череваті хмари, задумливу Червону фортецю. Давос був людиною простою, високо піднятися якій допомогли випадок, війна і Станіс. Він не міг збагнути, чому боги вирішили забрати чотирьох таких молодих і дужих парубків, як його сини, й натомість пощадити їхнього натрудженого батька. Іноді безсонними ночами зринала думка, що йому залишили життя, щоб він урятував Едрика Шторма... але байстрюк короля Роберта давно вже в безпеці на Східцях, а Давос і далі живе. «Невже у богів є ще якесь завдання для мене? — думав він.— Якщо так, це має бути пов’язано з Білою Гаванню». Він скуштував вина, а тоді вилив половину кубка собі під ноги.

Коли надворі почали западати сутінки, лавки у «В’юні» стали заповнюватися моряками. Давос гукнув господарю, щоб йому принесли ще вина. Господар приніс не тільки вино, а й свічку.

— Їсти хочете? — запитав він.— Маємо м’ясні пироги.

— А з яким м’ясом?

— Зі звичайним. Воно добре.

Повії розреготалися.

— Він хотів сказати — гниле,— мовила одна.

— Стули свою кляту пельку. Ти сама їх їси.

— Мене багато яким лайном годують. Це ж не означає, що мені подобається.

Щойно господар пішов, Давос задув свічку й далі сидів у темряві. Коли ллється вино, навіть отаке дешеве, моряки перетворюються на найязикатіших на світі пліткарів. Треба просто сидіти і слухати.

Більшість із того, що він тут почув, він уже дізнався в Сестритоні, від лорда Годрика чи від завсідників «Черева кита». Тайвін Ланістер мертвий — загинув від руки власного сина-карлика; труп його смердів так, що у Великий септ Бейлора ще багато днів після похорону неможливо було зайти; леді Соколиного Гнізда убив якийсь співець; нині Видолом править Мізинчик, але Бронзовий Йон Ройс присягнувся його скинути; Балон Грейджой теж помер, і його брати борються за Скелястий престол; Сандор Кліган став беззаконником і тепер грабує і вбиває на землях уздовж Тризуба; Мир, Ліс і Тайрош втягнуті в нову війну; на сході палає повстання.

Інші новини були цікавіші. В місті був Робет Гловер, намагався мобілізувати солдатів, але марно. Лорд Мандерлі не відгукнувся на його заклики. Біла Гавань утомилася від війни, подейкують, сказав він. Це погано. Рисвели й Дастіни заскочили залізних на річці Гарячці й попалили їхні лодії. Це ще гірше. Болтонів Байстрюк разом з Готером Амбером виїхав на південь, щоб спільно з ними напасти на Кейлінський Рів.

— Хвойдозгуб власною персоною,— запевняв якийсь мешканець приріччя, який пригнав по Білому Ножу вантаж шкур і деревини,— з трьома сотнями списників і сотнею лучників. До них приєднався дехто з Горнвудів і Сервинів.

Це було найгірше.

— Лордові Вайману не завадить теж когось послати на війну, щоб потім не жалкувати,— мовив якийсь старий у кінці столу.— Лорд Руз, він же тепер хранитель. Честь білої Гавані вимагає відгукнутися на його заклик.

— Та що там Болтони знають про честь? — пирхнув господар «В’юна», доливаючи брунатне вино в кубки.

— Нікуди лорд Вайман не поїде. Він же ширший, ніж довший.

— Я чув, він слабує. Кажуть, тільки спить і стогне. З ліжка вилізти не годен — такий недужий.

— Такий тлустий, ти хотів сказати.

— Тлустий чи худий — це тут ні до чого,— мовив господар «В’юна».— У левів його син.

Ніхто не говорив про короля Станіса. Ніхто, здавалося, навіть не знав, що його світлість поїхав на північ допомагати обороняти Стіну. У Східній варті тільки й говорили про дикунів, блідавців і велетів, а тут, схоже, про них узагалі ніхто не думав.

Давос нахилився до вогню.

— А я думав, його сина вбили Фреї. Ми таке чули в Сестритоні.

— Вони вбили сера Венделя,— сказав господар.— Його кістки покояться у Скелястому Септі в оточенні свічок, можна подивитися. А сер Вайліс і досі в полоні.

«Усе дедалі гірше». Давос знав, що у лорда Ваймана двоє синів, але гадав, що загинули обоє. «Якщо Залізний трон має заручника...» Давос сам мав сімох синів, чотирьох з яких втратив на Чорноводді. Він добре знав: зробить усе, що вимагатимуть боги чи люди, щоб захистити решту трьох. Стефон і Станіс нині за тисячі льє від боїв, їм нічого не загрожує, але Деван у Чорному замку, він — зброєносець короля. «Короля, чиє піднесення чи провал залежать від Білої Гавані».

Присутні тим часом заговорили про драконів.

— Та ти в біса здурів,— казав весляр зі «Штормової танцівниці».— Король-жебрак уже кілька років як помер. Якийсь дотрацький комонник відтяв йому голову.

— Так казали,— озвався старий.— А може, збрехали. Він помер на другому кінці світу — якщо взагалі помер. Звідки нам знати? Якби король бажав моєї смерті, може, і я б слухняно прикинувся трупом. Ми його тіла не бачили.

— Я не бачив тіл ні Джофрі, ні Роберта,— прогуркотів господар «В’юна».— Може, вони також живі. Може, Бейлор Благословенний теж усі ці роки просто дрімав.

Старий скривився.

— Королевич Вісерис був не єдиним драконом, правда? Ви певні, що сина королевича Рейгара вбили? Немовлятко?

— А була же ще королівна, так? — запитала одна з повій — та, яка говорила, що м’ясо гниле.

— Дві,— відповів старий.— Одна — Рейгарова донька, а друга — його сестра.

— Дейна,— мовив моряк з приріччя.— Та, яка сестра. Дейна Драконстонська. Чи Дейра?

— Дейною звали дружину старого короля Бейлора,— сказав весляр.— Колись я веслував на кораблі, названому на її честь. «Королівна Дейна».

— Якщо вона була дружиною короля, мала б називатися королевою.

— Не було у Бейлора королеви. Він був святий.

— Тільки не кажи, що він не побрався з сестрою,— мовила повія.— Він просто в ліжко з нею не лягав, от і все. Коли його зробили королем, він замкнув її на вежі. І решту сестер також. Їх було троє.

— Данела,— голосно сказав господар.— Ось як її звали. Ну, я про доньку божевільного короля, а не про Бейлорову чортову дружину.

— Данерис,— виправив Давос.— Її назвали на честь Данерис, яка побралася з князем Дорнським за правління Дейрона Другого. Не знаю, що з нею сталося.

— Я знаю,— сказав чоловік, який і завів мову про драконів: браавоський весляр у темній вовняній безрукавці.— У Пентосі ми стояли на якорі біля торгової галери під назвою «Терноока діва», і я випивав зі шкіперовим стюардом. І він розповів мені цікаву байку про одну малу, яка приходила до них на корабель у Карті, щоб він перевіз її у Вестерос разом з трьома драконами. У неї були сріблясті коси й фіалкові очі. «Я сам відвів її до шкіпера,— присягався той стюард,— але він і слухати не захотів. Гвоздика й шафран приносять більше прибутку, сказав він, та й прянощі не зможуть підпалити вітрила».

Підвалом прокотився регіт. Давос не засміявся разом з усіма. Він знав, що далі сталося з «Терноокою дівою». Жорстокі боги іноді дозволяють людині переплисти півсвіту, а потім, майже вдома, посилають облудний маяк. «Той шкіпер хоробріший за мене»,— думав Давос, прямуючи до дверей. Одна мандрівка на схід — і до кінця життя можна розкошувати як лорд. Замолоду Давос мріяв про такі мандрівки, але роки кружляли, як мошва навколо світла, й ніколи не випадало слушної нагоди. «Колись,— сказав він собі.— Колись — коли закінчиться війна, король Станіс сяде на Залізний трон і більше не потребуватиме цибулевих лицарів. Візьму з собою Девана. І Стефа зі Станні також, якщо вже встигнуть підрости. Побачимо драконів і всі дива світу».

Надворі зривався вітер, і в олійних ліхтарях, які освітлювали двір, тріпотів вогонь. Після заходу сонця похолодало, але Давос ще добре пам’ятав Східну варту — пам’ятав, як уночі виє під Стіною вітер, пронизуючи найтепліший плащ, аж кров стигне в жилах. Порівняно з цим Біла Гавань — тепла купіль.

Послухати плітки можна було ще в кількох місцях: у заїзді, відомому своїми пирогами з міногами; у пивниці, де пиячать торгівці вовною і митники; у балагані, де за кілька пенні можна подивитися непристойну виставу. Але Давос вирішив, що почув уже достатньо. «Я запізнився». Інстинктивно він потягнувся до грудей, де колись тримав у маленькому мішечку на шкіряному шнурку обрубки своїх пальців. Там нічого не було. Давос згубив свій амулет у полум’ї Чорноводдя — тоді ж, коли згубив синів і корабель.

«І що мені тепер робити?» Він щільніше загорнувся у манту. «Зі своїм марним зверненням піднятися на пагорб і постукати у браму Нового замку? Повернутися в Сестритон? Поплисти до Марії і синів? Купити коня й повернутися королівським гостинцем, аби розповісти Станісові, що в Білій Гавані не лишилося ні друзів, ні надії?»

У ніч проти відплиття королева Селіза влаштувала бенкет для Саладора і капітанів його флоту. До них приєднався Котер Пайк і ще четверо вищих чинів Нічної варти. Королівні Ширін теж дозволили прийти на свято. Поки подавали лосося, сер Аксель Флорент розважав стіл байками про Таргарієнського королевича, який тримав домашню мавпочку. Королевич любив убирати мавпочку в одяг свого померлого сина, вдаючи, що то дитина, запевняв сер Аксель, і підшукував йому наречену. Лорди, яким він пропонував таку честь, завжди дуже чемно відмовлялися — певна річ. «Навіть убрана в шовк і оксамит, мавпа залишається мавпою,— казав сер Аксель.— Був би королевич мудріший, розумів би, що від мавпи годі очікувати виконання чоловічих обов’язків». Вояки королеви реготали, а кількоро вишкірилося на Давоса. «Я вам не мавпа,— подумав тоді він.— Я такий самий лорд, як і ви, а як людина, я навіть кращий». Але на згадку про це йому й досі боліло.

Тюленячу браму замкнули на ніч. Давос до самого світанку не зможе повернутися на «Потішну повитуху». Ніч доведеться провести тут. Він окинув поглядом старого рибонога з його зламаним тризубом. «Я подолав зливу, кораблетрощу, шторм. Я не повернуся, не здійснивши того, для чого приплив, хай яким безнадійним це видається». Може, він загубив і свої пальці, і талан, але він не мавпа в оксамиті. Він — королівський правиця.

Замкові Сходи — східчастий узвіз — являли собою широкі білі кам’яні сходи, які вели від Вовчого Лігва понад водою до Нового замку на пагорбі. Дорогу освітлювали мармурові русалки, тримаючи в руках чашки з запаленим китовим лоєм. Видершись нагору, Давос озирнувся. Звідси було видно обидві частини гавані. У внутрішній гавані, відгородженій муром на молі, було тісно від військових галер. Давос нарахував двадцять три. Схоже, лорд Вайман хоч і товстий, але не ледачий.

Брама Нового замку була зачинена, але Давос погукав — і йому відчинили потерну, з якої з’явився вартовий поцікавитися, чого йому треба. Давос показав йому чорно-золоту стрічку з королівськими печатками.

— Мені негайно слід побачитися з лордом Мандерлі,— сказав він.— Моя справа стосується його і тільки його.