Танок драконів

Тиріон

— Лот номер дев’яносто сім,— ляснув батогом торгаш.— Пара карликів, навчених розважати публіку.

Торжище влаштували біля ріки, де широкий брунатний Скагазадан впадає в Невільничу бухту. Тиріон Ланістер відчував у повітрі запах моря, змішаний зі смородом стічних канав, викопаних позаду загород для рабів. Його не так мучила спека, як вологість. Повітря, здавалося, причавлює, лягаючи на голову і плечі, наче вогке покривало.

— Лот включає собаку і свиню,— оголосив торгаш.— Карлики їздять на них верхи. Зможете розважити гостей на наступному бенкеті або розважитися самі.

Покупці сиділи на дерев’яних лавках, попиваючи фруктові напої. Кількох обмахували віялами раби. Чимало з них було вдягнено у токари — особливе вбрання, яке так люблять у Невільничій бухті: елегантне, однак непрактичне. Інші вдягнулися простіше: чоловіки були у сорочках і плащах з каптурами, жінки — в яскравих шовкових сукнях. Швидше за все, це повії або жриці: тут, на сході, їх важко розрізнити.

Позаду лавок стояв гурт західняків, обмінюючись жартами і глузливо коментуючи дійство. «Перекупні мечі»,— одразу зрозумів Тиріон. Він помітив мечі, кинджали і чингали, пару метальних топорів, кольчуги під плащами. Чуприни, бороди й обличчя переважно видавали в них мешканців вільних міст, однак кількоро, мабуть, було з Вестеросу. «Вони купують? Чи прийшли сюди як на виставу?»

— Хто відкриє торги за цю пару?

— Триста,— крикнула матрона у старовинному паланкіні.

— Чотириста,— гукнув неймовірно товстий юнкаєць, який розвалився на ношах, неначе левіафан. Весь закутаний у жовтий шовк, облямований золотом, він був як чотири Іліріо. Тиріонові шкода було рабів, які змушені його тягати. «Принаймні мені такого робити не доведеться. Яка радість — народитися карликом!»

— Чотириста один,— сказала якась бабця у бузковому токарі. Торгаш кинув на неї квасний погляд, але ставку не скасував.

Раби-матроси з «Селейсорі Корана» продавалися по одному й коштували від п’ятисот до дев’ятисот срібняків. Загартовані моряки цінуються високо. Ніхто й не намагався опиратися, коли работоргівці взяли на абордаж їхній пошарпаний ког. Для них це просто зміна власника. Помічники капітана були людьми вільними, але вдова вододілу на подібний випадок підписала зобов’язання сплатити за них відкупне. Три вцілілі полум’яні пальці ще не продалися, але вони належать Царю світла й можуть розраховувати на повернення в червоний храм. Замість зобов’язання у них на щоках витатуйоване полум’я.

А от Тиріонові й Пенні так не пощастило.

— Чотириста п’ятдесят,— почулася ставка.

— П’ятсот.

Ціну пропонували і валірійською мовою, і гіскарським суржиком. Кількоро покупців робили ставки жестами: підносили палець, крутили зап’ястком, змахували розмальованим віялом.

— Добре, що вони нас продають разом,— прошепотіла Пенні.

Торгаш метнув на них погляд.

— Не розмовляти.

Тиріон стиснув Пенні за плече. До чола йому прилипли пасма світлого і чорного волосся, а до спини — лахміття, яке залишилося від сорочки. Вони і пропітніли, і просякли засохлою кров’ю. Тиріон не такий дурний, щоб опиратися работоргівцям, як Джора Мормонт, але це не означає, що йому вдалося уникнути кари. Собі він батоги заробив своїм довгим язиком.

— Вісімсот.

— Вісімсот п’ятдесят.

— Вісімсот п’ятдесят один.

«Ми двоє коштуємо як один матрос»,— подумав Тиріон. Хоча, можливо, покупців більше цікавила Гарнюня. Дресирована свиня нечасто трапляється. Й оцінювали їх явно не на вагу.

Коли ціна дійшла до дев’ятисот срібняків, торги сповільнилися. На ставці дев’ятсот п’ятдесят один (від бабці) завмерли зовсім. Але торгаш мав нюх і вирішив, що допоможе тільки вистава, влаштована карликами. На поміст вивели Хрума і Гарнюню. Без сідла й вуздечки сідати верхи нелегко. Щойно свиня поворухнулася, Тиріон з’їхав з її заду і приземлився на власний, викликавши у покупців вибух сміху.

— Тисяча,— запропонував неймовірно тлустий пан.

— Тисяча і один,— знову втулила бабця.

Вуста Пенні застигли у подобі усмішки. «Навчена розважати публіку»,— подумав Тиріон. Її батькові доведеться ще за це відповісти у тому пеклі, яке підготовлене для карликів.

— Тисяча двісті,— гукнув левіафан у жовтому. Раб, який стояв поруч з ним, подав йому напій. «Лимонад, без сумніву». Під пильним поглядом жовтих очей Тиріон почувався незатишно.

— Тисяча триста.

— Тисяча триста один,— мовила бабця.

«Батько завжди казав, що Ланістер вартий десятьох звичайних людей».

На тисячі шестистах торги знову сповільнилися, отож торгаш запросив декого з покупців підійти й поглянути на карликів зблизька.

— Дівчина молоденька,— запевнив він.— Можете двох їх звести, а приплід продати за добрі гроші.

— У нього половини носа бракує,— почала нарікати бабця, яка і справді підійшла, щоб роздивитися їх зблизька. Її морщене обличчя незадоволено надулося. Білошкіра, як личинка, загорнута у бузковий токар, вона схожа була на чорнослив, який покрився цвіллю.— Й очі в нього різнобарвні. А це лихий знак.

— Міледі не бачила головного,— сказав Тиріон, схопивши себе між ногами, щоб стало зрозуміло, про що він.

Стара гаргара обурено засичала, а Тиріон отримав батогом по спині — жалючий удар аж кинув його навколішки. У роті з’явився присмак крові. Широко посміхнувшись, Тиріон сплюнув.

— Дві тисячі,— гукнув новий голос із задніх лав.

«І що робитиме перекупний меч з карликом?» Тиріон знову зіп’явся на ноги, щоб краще роздивитися. Новий покупець був старший чоловік, сивий, але високий і стрункий, з обвітреною смаглявою шкірою і коротенькою чорною борідкою, у якій майнула сивина. Під вицвілим фіолетовим плащем ховалися меч і пара кинджалів.

— Дві тисячі п’ятсот,— пролунав тепер уже жіночий голос: то була невисока дівчина, широка в талії і пишна в грудях, вдягнена у візерунчасті обладунки. На її рельєфному нагруднику золотом було інкрустовано гарпію, яка тримає в пазурах ланцюга. Двійко солдатів-рабів підняли її на щиті на рівень плечей.

— Три тисячі,— почав протискуватися крізь натовп смаглявець, а його приятелі розштовхували покупців, розчищаючи йому дорогу. «Так. Підходь ближче». Тиріон добре знав, як поводитися з перекупними мечами. Він і близько не думав, що цей покупець збирається використовувати його в забавах на бенкетах. «Він мене впізнав. Хоче забрати мене у Вестерос і продати моїй сестрі». Карлик потер рота, щоб приховати посмішку. Серсі й Сім Королівств — на іншому кінці світу. Дорогою туди багато чого може трапитися. «Я Брона перевербував. Дайте найменший шанс — і мені, може, вдасться перевербувати і цього».

Бабця і дівчина на щиті вибули з гри на трьох тисячах, але товстун у жовтому не здавався. Оцінивши перекупних мечів своїми жовтими очима, він провів язиком по жовтих зубах і мовив:

— П’ять тисяч срібняків за лот.

Перекупний меч, нахмурившись, знизав плечима й відвернувся.

«Сьоме пекло!» Тиріонові зовсім не хотілося стати власністю цього неосяжного лорда Жовтопуза. У карлика шкіра бралася сиротами, коли він дивився, як товстун розвалися на ношах — гора обвислого сала з жовтуватими поросячими очицями й цицьками завбільшки з Гарнюнині, на яких аж напинається токар. А запах його було чути навіть на помості.

— Якщо ставок більше немає...

— Сім тисяч,— крикнув Тиріон.

Над лавками полетів сміх.

— Карлик хоче сам себе купити,— зронила дівчина на щиті.

Тиріон хтиво посміхнувся до неї.

— Розумний карлик заслуговує на розумного хазяїна, а ви всі схожі на йолопів.

Це знову викликало сміх покупців, але торгаш скривився, нерішуче перебираючи батіг і намагаючись вирішити, чи на користь йому буде ця витівка.

— П’ять тисяч — це образа! — крикнув Тиріон.— Я виступаю на турнірах, співаю, жартую. Я так відпораю вам жінку, що вона зойкатиме від задоволення. Або, якщо бажаєте, жінку вашого ворога — хіба існує кращий спосіб його зганьбити? З арбалетом у руках я смертоносний, і навіть чоловіки втричі більші за мене маліють і тремтять, зустрівшись зі мною за столиком для сивасу. Я навіть іноді куховарю. Та я за себе даю десять тисяч срібняків! І я їх відшкодую, точно-точно. Батько казав, що я маю завжди сплачувати свої борги.

Перекупний меч у фіолетовому плащі знову обернувся. Зустрівшись із Тиріоном очима понад рядами інших покупців, він усміхнувся. «Усмішка у нього тепла,— подумав карлик.— Дружня. Але ж, ой леле, які холодні очі! Мабуть, мені вже зовсім і не хочеться, щоб він нас купував».

Жовте чудовисько совалося на своїх ношах з роздратованим виразом на величезному і круглому, як пиріг, обличчі. Товстун буркнув щось гіскарскою — слів Тиріон не зрозумів, але з тону й так було все ясно.

— То це була ще одна ставка? — схилив карлик голову набік.— А я пропоную все золото Кичери Кастерлі.

Виляск батога він почув раніше, ніж відчув його дотик: батіг тонко і пронизливо свиснув у повітрі. Тиріон крекнув від його удару, але цього разу зміг утриматися на ногах. Подумки він повернувся на початок подорожі, коли найважчою його проблемою було вирішити, яке вино в середині ранку більше пасує до равликів. «Ось що трапляється, коли ганяєшся за драконами». З його вуст зірвався сміх, і покупців у першому ряду забризкало кров’ю і слиною.

— Тебе продано,— оголосив торгаш. І знову його вдарив — просто так. Цього разу Тиріон упав.

Один з охоронців поставив його на ноги. Інший уже ратищем списа підштовхував Пенні вниз із помосту. На їхнє місце вели нового невільника. Цього разу дівчину років п’ятнадцятьох-шістнадцятьох, не з «Селейсорі Корана». Тиріон її не знав. «Приблизно такого самого віку, як Данерис Таргарієн». Работоргівець роздягнув її догола. «Бодай такого приниження ми уникнули».

Тиріон понад юнкайським табором подивився на мури Міріна. Брама здавалася надійно зачиненою... а якщо розмовам у загородах для рабів можна вірити, поки що Мірін залишається вільним містом. За цими крихкими стінами рабство і работоргівля заборонені. Досить просто потрапити за цю браму — і Тиріон знову стане вільною людиною.

Але зробити це буде важко, не покинувши Пенні. «А вона захоче взяти з собою собаку і свиню».

— Це ж буде не так уже й жахливо, правда? — прошепотіла Пенні.— Він заплатив за нас дуже багато. І ставитиметься добре, правда?

«Якщо ми гарно його розважатимемо».

— Ми надто цінні, щоб обходитися з нами погано,— запевнив її Тиріон, а по спині в нього й досі бігла кров від останніх двох ударів батога. «Та коли наші вистави набриднуть... а всі вистави колись набридають...»

Наглядач їхнього нового хазяїна вже чекав, щоб забрати їх; з ним було двоє солдатів і запряжений мулом віз. Довговидий, з обмотаною золотим дротом борідкою, наглядач зачесав своє жорстке рудо-чорне волосся на скронях назад, виплівши дві пазуристі руки.

— Які милі маленькі створіння,— промовив він.— Ви нагадуєте мені моїх діток... от тільки дітки мої мертві. Я про вас добре дбатиму. Назвіться.

— Пенні,— прошепотіла карлиця тоненьким переляканим голоском.

«Тиріон з дому Ланістерів, законний лорд Кичери Кастерлі, ти, лицемірний черв’як».

— Йолло.

— Сміливець Йолло, розумниця Пенні, тепер ви — власність шляхетного і доблесного Єзана зо Каґаза, вченого і воїна, шанованого серед мудрого панства Юнкая. Вважайте, що вам пощастило, бо Єзан — добрий і щедрий хазяїн. Ставтеся до нього як до батька.

«Залюбки»,— подумав Тиріон, але цього разу притримав язика. Понад усякий сумнів, незабаром доведеться виступати перед новим хазяїном, і ще один удар батога він просто не витримає.

— Батько любить свої особливі коштовності, тож леліятиме вас,— казав тим часом наглядач.— А до мене ставтеся як до няньки, яка ростила вас змалечку. Дітки так і звуть мене — Нянько.

— Лот номер дев’яносто дев’ять,— оголосив торгаш.— Воїн.

Дівчина продалася дуже швидко і зараз вирушала до нового хазяїна, притискаючи одяг до маленьких груденят з рожевими пипками. На її місце на помості двоє работоргівців витягнули Джору Мормонта. Лицар був голий, у самій стегновій пов’язці, спина кривавилася від шмагання, а обличчя так запухло, що його важко було впізнати. Він був по руках і ногах закутий у ланцюги. «Хай покуштує того, чим годував мене»,— подумав Тиріон, однак зовсім не відчув задоволення, побачивши здорованя-лицаря в такому жалюгідному стані.

Навіть у ланцюгах Мормонт мав загрозливий вигляд: лютий крем’язень з величезними ручищами і накачаними плечима. З отим жорстким темним волоссям на грудях він більше схожий був на звіра, ніж на людину. Підбиті очі були прикрашені синцями й нагадували на потворно набряклому обличчі два темні провалля. На одній щоці стояло тавро: бісова маска.

Коли работоргівці висипали на борт «Селейсорі Корана», сер Джора Мормонт зустрів їх з мечем у руці — встиг зарубати трьох, поки його здолали. Товариші загиблих готові були його вбити, але капітан заборонив: бійця завжди можна продати за грубі гроші. Отож Мормонта прикували до весла, батожили до півсмерті, морили голодом і затаврували.

— Великий і кремезний,— оголосив торгаш.— І має багато злості. У бійцівському кублі влаштує гарну виставу. Хто почне з трьохсот?

Ніхто не хотів починати.

Мормонт не звертав уваги на мішаний натовп — його очі були прикуті до старовинних різнобарвних цегляних мурів далекого міста за блокадними лініями. Тиріон легко читав вираз у його очах: «Так близько — і так далеко!» Бідолаха повернувся запізно: Данерис Таргарієн уже заміжня, сказали, сміючись, охоронці біля загороди для рабів. Собі за короля вона взяла мірінського работоргівця, заможного і шляхетного, а коли було підписано і скріплено печатками мирний договір, у Міріні знову відчинилися бійцівські кубла. Інші раби не вірили охоронцям, бо Данерис Таргарієн ніколи б не уклала мир з работоргівцями. Вони її кликали «миса». Хтось пояснив, що це означає «матір». Скоро срібна королева вийде зі своїм військом з міста, шепотілися раби, змете юнкайців і розіб’є рабські кайдани.

«А потім спече нам лимонний пиріг і поцілунками зцілить наші рани»,— подумав карлик. Він не вірив у королів-рятівників. Якщо треба буде, він сам подбає про їхнє з Пенні звільнення. Грибів у носаку його чобота має вистачити для них обох. А Хрумові й Гарнюні доведеться самим про себе дбати.

Нянько й досі інструктував нові трофеї свого пана.

— Робіть усе, що скажуть, і не більше, і житимете, як маленькі лорди, балувані й обожнювані,— пообіцяв він.— Але якщо ослухаєтеся... але ж ви ніколи не ослухаєтеся, правда? Тільки не мої любчики.

Простягнувши руку, він ущипнув Пенні за щічку.

— Ну, тоді двісті,— казав тим часом торгаш.— Такий лютий здоровань вартує утричі більше. А який з нього вийде охоронець! Жоден ворог не наважиться до вас наблизитися.

— Ходімо, мої маленькі друзі,— сказав Нянько,— я покажу вам нову домівку. В Юнкаї ви житимете в золотій піраміді Каґаза і їстимете зі срібних тарілок, але тут ми живемо просто, у скромному солдатському наметі.

— Тоді так: хто дасть мені сотню? — гукнув торгаш.

Нарешті з’явився покупець, але накинув тільки п’ятдесят срібняків. Він був худий, у шкіряному фартусі.

— Сто п’ятдесят один,— сказала бабця в бузковому токарі.

Один із солдатів підсадив Пенні на віз.

— А хто ця бабця? — запитав його карлик.

— Заріна,— відповів солдат.— Купує дешевих бійців. М’ясо для героїв. Ваш Друг скоро помре.

«Ніякий він мені не друг». Але Тиріон, обернувшись до Нянька, несамохіть промовив:

— Не можна їй його віддавати.

Нянько примружив на нього око.

— Що ти там писнув?

— Отой,— тицьнув Тиріон пальцем у Мормонта,— учасник нашої вистави, наш ведмідь. Бурмило і дівиця мила. Джора — бурмило, Пенні — дівиця, а я — бравий лицар, який її рятує. Я кручуся навколо нього і лупцюю його по яйцях. Страшенно смішно.

Наглядач скосив оком на торжище.

— Отой?

Торги за Джору Мормонта досягли двохсот срібняків.

— Двісті один,— сказала бабця в бузковому токарі.

— Ваш ведмідь. Ясно.

Наглядач кинувся крізь натовп, нахилився до неосяжного юнкайця на ношах і зашепотів йому на вухо. Хазяїн кивнув, затрусивши подвійним підборіддям, і підніс угору віяло.

— Триста,— гукнув він задиханим голосом.

Пирхнувши, бабця відвернулася.

— Навіщо ви це зробили? — запитала Пенні загальною мовою.

«Гарне питання,— подумав Тиріон.— І справді — навіщо?»

— Твоя вистава починає набридати. Лицедіям не обійтися без ведмедя-танцюриста.

Пенні кинула на нього докірливий погляд і, всівшись на возі, обійняла Хрума, так наче пес — її останній справжній друг на цьому світі, «Може, так і є».

Нянько повернувся з Джорою Мормонтом. Двоє солдатів-рабів штовхнули його на віз між карликами. Лицар не опирався. «Усе завзяття його покинуло, коли він почув, що його королева одружилася»,— збагнув Тиріон. Одне тихе слово зробило те, що не вдалося ні кулакам, ні батогам, ні дрючкам: воно його зламало. «Треба було віддати його тій бабці. З нього користі буде, як з пипок на нагруднику».

Нянько сів спереду на возі, узяв віжки й рушив через облоговий табір до мешкання їхнього нового пана, шляхетного Єзана зо Каґаза. Обабіч воза марширувало двоє солдатів-рабів.

Пенні не плакала, але очі в неї були червоні й нещасні, й вона не відривала погляду від Хрума. «Невже вона гадає, що все це зникне, якщо на нього не дивитися?» Сер Джора Мормонт теж ні на кого й ні на що не дивився. Сидів у ланцюгах, замислено скулившись.

А Тиріон роздивлявся всіх і все.

Юнкайський табір був не один — їх була ціла сотня, зведених один біля одного півмісяцем під мурами Міріна,— місто з шовку й парусини зі своїми проспектами і провулками, шинками і шльондрами, районами кращими і гіршими. Від блокадних ліній і до бухти, мов жовті гриби, виросли намети. Були тут маленькі й бідні — просто шматки старої брудної парусини, щоб захиститися від дощу і сонця, а поряд з ними — цілі парусинові касарні, куди вміщалися сотні вояків, і шовкові шатра завбільшки з палаци, прикрашені на центральній жердині блискучими гарпіями. Деякі табори були впорядковані: всі намети розташовувалися концентричними колами довкруж вогнища, зброя і лати зберігалися у внутрішньому колі, а конов’язь була у зовнішньому. А в інших, здавалося, панує хаос.

Сухі й обвуглені рівнини навколо Міріна на багато льє були голі-голісінькі, без жодного дерева, але юнкайські кораблі привезли з півдня ліс і шкури, яких вистало на шість велетенських метавок. Їх встановили з трьох боків міста, але всі на березі, а поряд були навалені купи каміння і складені діжки дьогтю та смоли, які тільки чекали, коли їх підпалять. Один із солдатів, який ішов поряд з возом, побачив, куди задивився Тиріон, і з гордістю повідомив, що всі метавки мають імена: Драконозгубниця, Гаргара, Донька Гарпії, Капосна Сестричка, Примара Астапора, П’ясть Маздана. Вивищуючись над наметами на сорок футів, метавки служили головними орієнтирами в облоговому таборі.

— Сам тільки їхній вигляд примусив королеву драконів упасти навколішки,— похвалися солдат.— І хай так і сидить у місті, смокчучи Гіздарів шляхетний прутень, бо ми розтрощимо її мури на друзки.

Тиріон побачив, як батожать раба: удар по удару перетворюють його спину на криваве місиво. Промарширувала шерега чоловіків, на кожному кроці брязкаючи ланцюгами; вони мали списи й короткі мечі, але були скуті між собою зап’ясток до зап’ястка і щиколотка до щиколотки. В повітрі пахло смажениною, і Тиріон побачив чоловіка, який білував собаку.

Бачив він і мерців і чув присмертних. Крізь дим, кінський дух і гострий запах моря з бухти проривався сморід крові й лайна. «Різачка»,— здогадався Тиріон, спостерігаючи, як двоє перекупних мечів виносять з одного з наметів труп. У Тиріона аж пальці зсудомило. Пошесть здатна викосити армію скоріше, ніж битва, колись сказав батько.

«Ще одна причина тікати звідси чимшвидше».

За чверть милі він передумав, і не без підстав. Навколо рабів, яких зловили на спробі втечі, зібралася юрма.

— Певен, наші маленькі коштовності будуть милі та слухняні,— сказав Нянько.— Дивіться, що буває з тими, хто намагається втекти.

Бранців прив’язали до хрестовин, і двійко пращників тренувалися, використовуючи їх замість мішеней.

— Найкращі пращники на світі. Замість каміння метають м’які свинцеві кульки.

Тиріон ніколи не міг зрозуміти, навіщо потрібні пращі, якщо стріли цілять набагато далі... але він ще не бачив толосян у роботі. Свинцеві кульки завдавали більше шкоди, ніж гладенькі камінці, якими користуються інші пращники, і тим паче більше шкоди, ніж стріли. Один з толосян поцілив бранцю в коліно — і воно вибухнуло фонтаном крові й кісток, а нижня частина ноги повисла на темно-червоному сухожиллі, як на мотузці, «Що ж, уже точно тікати не зможе»,— вирішив Тиріон, коли чоловік заверещав. У ранішньому повітрі його зойки змішувалися зі сміхом табірних повій і лайкою вояків, які закладалися, що пращник промаже. Пенні відвернулася, але Нянько схопив її за підборіддя й розвернув її голову.

— Дивися,— наказав він.— Ти теж, ведмедю.

Джора Мормонт, підвівши голову, втупився у Нянька. Тиріон бачив, як напружилися його руки. «Він його зараз задушить — і нам усім кінець». Але лицар лише скривився й обернувся поглянути на криваву виставу.

На сході у ранковій спеці мерехтіли височенні цегляні мури Міріна. Ось де шукали порятунку сердешні дурні. «Та скільки ще це місто пропонуватиме порятунок?»

Лише коли всі троє невдатних утікачів померли, Нянько знову взяв віжки. Віз покотився далі.

Табір хазяїна був на південний схід від Гаргари, майже в її тіні,— він розкинувся на кількох акрах. «Скромний намет» Єзана зо Каґаза виявився цілим палацом з лимонного шовку. На центральних жердинах усіх дев’ятьох його гострих верхівок сяяли на сонці позолочені гарпії. Зусібіч його оточували менші намети.

— Тут мешкають кухарі, наложниці й воїни нашого шляхетного пана, а ще кількоро бідних родичів,— пояснив Нянько, але ви, маленькі любчики, матимете особливі привілеї і ночуватимете в шатрі самого Єзана. Йому приємно тримати свої коштовності біля себе... Але не ти, ведмедю,— нахмурився він до Мормонта.— Ти здоровезний і потворний, тебе прикують надворі.

Лицар не озвався.

— Але спочатку вам потрібно вдягнути нашийники.

Нашийники були залізні, з легенькою позолотою, щоб поблискували на сонці. Валірійськими ієрогліфами на металі було викарбуване Єзанове ім’я, а за вухами чіплялося двоє крихітних дзвіночків, і кожен крок викликав веселий дзвін. Джора Мормонт прийняв нашийник у похмурій тиші, а от Пенні розплакалася, коли зброяр почав кріпити нашийник їй.

— Він такий важкий,— пожалілася вона. Тиріон стиснув її за руку.

— Зате він золотий,— збрехав він.— У Вестеросі високородні леді мріють про такі намиста.

«Краще вже нашийник, ніж тавро. Нашийник можна зняти». Йому пригадалася Шей — пригадався блиск золотого ланцюга, який стискався в неї на шиї.

Потім нянько наказав прикріпити ланцюги сера Джори до стовпа біля вогнища, а сам повів двох карликів у панський намет і показав, де вони спатимуть — у встеленому килимом закапелку, відокремленому від основного приміщення жовтою шовковою стінкою. Закапелок вони ділитимуть з іншими Єзановими коштовностями: з хлопчиком з кривими й волохатими «цапиними» ніжками, двоголовою дівчинкою з Мантариса, бородатою жінкою і тоненькою як верба істотою на ім’я Сладко, вбраною у мирське мереживо з місячним камінням.

— Намагаєтеся вгадати, чоловік я чи жінка? — сказала Сладко, коли її показали карликам, і задерла спідницю.— Я і те, і те, і пан любить мене більше за всіх.

«Цирк потвор,— збагнув Тиріон.— Оце хтось із богів зараз регоче».

— Чудово,— промовив він до істоти, яка мала фіолетове волосся й фіалкові очі,— а ми сподівалися, що вперше в житті будемо найвродливішими.

Сладко хихикнула, але Нянькові було не смішно.

— Прибережи свої жартики на вечір, коли виступатимеш перед нашим шляхетним паном. Якщо потішиш його, отримаєш винагороду. Якщо ж ні...— він ляснув Тиріона по обличчю.

— Обережніше з Няньком,— застерегла Сладко, коли наглядач пішов.— Він тут єдина справжня потвора.

Бородата жінка розмовляла геть незрозумілим гіскарським діалектом; хлопчик з цапиними ніжками користувався гортанним моряцьким жаргоном під назвою «торгова говірка». Двоголова дівчинка була дурненька: одна з її голів була завбільшки з апельсин і зовсім не вміла говорити, а друга мала загострені зуби й переважно ричала на кожного, хто підходив близько до її клітки. А от Сладко вільно володіла чотирма мовами, в тому числі валірійською.

— А пан який? — тривожно запитала Пенні.

— Очі в нього жовті, й від нього тхне,— відповіла Сладко.— Десять років тому він побував у Соторіосі й відтоді гниє зсередини. Якщо примусити його забути, бодай ненадовго, що він умирає, його винагорода буде дуже щедра. Ні в чому йому не відмовляйте.

За це пообіддя Тиріон і Пенні мали вивчити все, що повинен знати невільник. Єзанові раби-прислужники наносили гарячої води, й карликам дозволили скупатися — спочатку милася Пенні, а після неї Тиріон. Потім один з рабів намастив йому рани на спині пекучою мастю, щоб не загноїлися, й наклав прохолодну примочку. Пенні обстригли волосся, а Тиріонові підкоротили бороду. Потім їм видали м’які капці й новий одяг — простий, але чистий.

Увечері повернувся Нянько й повідомив, що час одягати лицедійські обладунки. Єзан робить прийом для юнкайського головнокомандувача, шляхетного Юрхаза зо Юнзака, й хоче показати виставу.

— Розкувати вашого ведмедя?

— Не сьогодні,— сказав Тиріон.— Дозвольте нам цього разу влаштувати для пана поєдинок тільки вдвох, а ведмедя приберегти на інший випадок.

— Атож. Коли закінчите виступ, допоможете подавати й наливати. Не обляпайте гостей, бо буде вам лихо.

Вечірні розваги почав жонглер. Потім виступило тріо жвавих акробатів. Після них вийшов хлопчик з цапиними ніжками і станцював химерну джигу під акомпанемент кістяної флейти, на якій грав один з Юрхазових рабів. Тиріонові кортіло його запитати, чи не знає він, бува, пісні «У Кастамері дощ». Чекаючи своєї черги виступати, Тиріон спостерігав за Єзаном і його гістьми. Чорнослив у людській подобі, який сидів на почесному місці, вочевидь, і був юнкайським головнокомандувачем, але вигляд він мав приблизно такий самий солідний, як рідке лайно. З ним прийшов почет з дюжини інших юнкайських панів. Було і двоє капітанів перекупних мечів, кожен у супроводі дюжини вояків з його загону. Перший був елегантний сивий пентосянин, весь у шовках, якщо не рахувати плаща — обтріпаної ганчірки, сплетеної з десятків смужок подертої і закривавленої тканини. Другий капітан виявився тим смаглявцем з чорно-сивою бородою, який намагався вранці купити Тиріона з Пенні.

— Брунатний Бен Плам,— пояснила Сладко.— Капітан середніх синів.

«Вестеросець, ще й Плам, Життя налагоджується».

— Ви наступні,— повідомив Нянько.— Розважте гостей добре, маленькі любчики, щоб потім не жаліти.

Тиріон не опанував і половини Грошевих трюків, але навчився їздити верхи на свині, падати з власної волі й, перекотившись, підскакувати на ноги. Приймали їх дуже добре. Маленькі люди, які, п’яно хитаючись, дубасять одне одного дерев’яною зброєю, викликали такий самий бурхливий регіт в облоговому таборі в Невільничій бухті, як і на весіллі Джофрі на Королівському Причалі. «Зневага,— подумав Тиріон,— це мова міжнародного спілкування».

Щоразу як один з карликів падав або отримував удар, пан Єзнак реготав найгучніше і найдовше, трусячись цілим тілом, як сало в землетрус; гості приєднувалися до його сміху, тільки дочекавшись його реакції. Головнокомандувач видавався таким тендітним, аж Тиріон побоювався, щоб сміх його не добив. Коли з Пенні збили шолом і той відлетів на коліна квасного з обличчя юнкайця у смугастому зелено-золотому токарі, Юрхаз заквоктав, як квочка. А коли згаданий пан запхав руку у шолом і витягнув великий кусень кавуна, з якого крапав сік, Юрхаз почав од сміху задихатися й з обличчя став кольору отого кавуна. Обернувшись до господаря бенкету, він щось шепнув, і їхній пан хрокнув і облизав губи... але Тиріонові здалося, що в його вузьких жовтих очах майнув натяк на злість.

Закінчивши виставу, карлики скинули дерев’яні обладунки та просяклий потом одяг і перевдяглися у свіжі жовті сорочки, в яких мали прислужувати гостям. Тиріонові вручили карафу фіолетового вина, а Пенні — карафу води. Вони ходили шатром, наповнюючи кубки, ледве чутно шурхаючи капцями по товстих килимах. Робота виявилася важчою, ніж здавалося. Незабаром уже у Тиріона судомило ноги, одна з ран на спині знову відкрилася, і крізь жовту лляну сорочку проступила кров. Прикусивши язика, Тиріон продовжував розливати вино.

Переважно гості звертали на карликів не більше уваги, ніж на інших рабів... але один юнкаєць п’яно заявив Єзнакові, що хоче подивитися злягання двох карликів, а іншому було цікаво, як Тиріон позбувся носа. «Та я запхав свого носа в піхву твоїй жінці, й вона його відкусила»,— мало не бовкнув Тиріон... але під час шторму він переконався, що не хоче помирати просто зараз, отож натомість промовив:

— Це була кара за мій непослух, пане.

А далі пан у синьому токарі, облямованому тигрячими очима, пригадав, як Тиріон під час торгів похвалявся вмінням грати у сивас.

— Ану перевірмо його,— сказав він. Поставили столик і принесли фігури. Але буквально за хвилю пан, побуряковівши, у гніві перекинув столик, під регіт інших юнкайців розсипавши фігури на килим.

— Слід було дати йому виграти,— прошепотіла Пенні.

Брунатний Бен Плам з усмішкою підняв столик.

— Зіграй зі мною, карлику. Коли я був молодший, середні сини уклали контракт з Волантисом. Там я і навчився грати.

— Я просто раб. Коли мені грати і з ким, вирішує мій шляхетний пан,— сказав Тиріон і обернувся до Єзнака.— Пане?

Жовтого лорда, схоже, зацікавила ця ідея.

— Скільки поставите, капітане?

— Якщо виграю, заберу цього раба,— сказав Плам.

— Ні,— не погодився Єзнак зо Каґаз.— Але якщо зможете перемогти мого карлика, отримаєте від мене золотом стільки, у скільки він мені обійшовся.

— Згода,— мовив перекупний меч. Зібрали розсипані фігури, і двоє сіли грати.

У першій грі Тиріон переміг. Другу виграв Плам, подвоївши ставку. Коли почали третю партію, карлик придивився до свого суперника. Смагле обличчя з короткою жорсткою борідкою, в якій майнула сивина, було помережане тисячами зморщок і кількома старими шрамами; Плам здавався дуже приязним, особливо усміхаючись. «Відданий слуга,— подумав Тиріон,— такий собі добрий дядечко, який любить посміятися, сипле приказками і дає нехитрі поради». Але насправді все це облуда. Пламові очі ніколи не всміхалися, а під обачністю ховалася захланність. «Він жадібний, однак обережний».

Перекупний меч грав майже так само погано, як і юнкайський пан, ходив обережно, несміливо. Відкривав партію щоразу по-різному — й водночас однаково: займав позицію помірковану, оборонну, пасивну. «Він не перемогти хоче,— збагнув Тиріон.— Для нього головне — не програти». У другій партії це спрацювало, коли коротун необережно пішов у наступ. Але вже не спрацювало ні у третій грі, ні в четвертій, ні у п’ятій — заключній.

Під кінець заключної партії, коли Пламова фортеця лежала в руїнах, дракон загинув, з фронту наступали слони, а в тил заходила важка кіннота, Плам, усміхнувшись, звів погляд і сказав:

— Знову виграє Йолло. Смерть за чотири ходи.

— За три,— постукав Тиріон по дракону.— Мені пощастило. Мабуть, вам варто перед наступною грою потріпати мене по голові, капітане. І трохи мого щастя перейде на ваші пальці.

«Все одно програєте, але, може, мені доведеться трохи попітніти». Широко посміхнувшись, він підвівся з-за столика, узяв свою карафу й повернувся до своїх обов’язків, залишивши Єзнака зо Каґаза значно багатшим, а Брунатного Бена Плама значно біднішим. Ще під час третьої гри Тиріонів неосяжний пан поринув у п’яну дрімоту, випустивши з пальців кубок і розливши вино на килим, але, прокинувшись, він, можливо, потішиться.

Коли головнокомандувач Юрхаз зо Юнзак пішов, спираючись на двох кремезних рабів, це стало знаком для інших гостей, що час прощатися. Щойно шатро спорожніло, з’явився Нянько й повідомив слугам, що вони можуть доїсти за гостями.

— Тільки швидко, бо перед сном ще маєте все тут прибрати.

Ноги боліли, спина аж горіла, а Тиріон, стоячи навколішках, намагався відчистити пляму, яку шляхетний Єзан залишив на своєму шляхетному килимі, й тут його руків’ям батога постукав по щоці наглядач.

— Йолло, ти добре попрацював. І ти, і твоя жінка.

— Вона мені не жінка.

— Ну, твоя хвойда. Підводьтеся, обоє.

Тиріон, хитаючись, підвівся; одна нога тремтіла. Стегна судомило — м’язи мов хтось у вузол зав’язав, аж Пенні довелося подати йому руку, щоб допомогти встати.

— Що ми зробили?

— Багато чого,— сказав наглядач.— Хіба Нянько вам не казав, що вас винагородять, якщо потішите свого батечка? Хоча шляхетний Єзан дуже не хоче розлучатися зі своїми маленькими коштовностями, Юрхаз зо Юнзак переконав його, що дуже егоїстично не показувати нікому таких кумедних блазнів. Радійте! На святі з нагоди укладення миру ви матимете честь виступити у Великому кублі Дазнака. Поглянути на вас прийдуть тисячі! Десятки тисяч! І там ми порегочемо, ох порегочемо!