Щось у кручих криках було таке, що у Брана по спині морозець пробіг. «Я майже дорослий,— довелося нагадати собі.— Мушу бути хоробрим».
Та холодний пронизливий вітер наповнив повітря страхом. Навіть Літо боявся. На карку в нього наїжачилася шерсть. Попід горами розтягнулися тіні, чорні й голодні. Всі дерева тут погнуло й покрутило під вагою криги. Деякі вже й на дерева не були схожі. Від коріння до крони заліплені мерзлим снігом, вони зіщулилися на горі, як велети, як потворні чудовиська, що куляться від крижаного вітру.
— Вони тут,— витягнув меча розвідник.
— Де? — притишеним голосом запитала Міра.
— Близько. Точно не знаю. Десь.
Знову крякнув крук.
— Годор,— прошепотів Годор. Долоні він сховав під пахвами. З колючої каштанової бороди звисали бурульки, а вуса злиплися від мерзлих шмарклів, які червоно зблискували у призахідному світлі.
— І вовки також близько,— застеріг Бран.— Оті, що переслідують нас. З навітряного боку Літо весь час їх відчуває.
— Вовки — найменша з наших бід,— мовив Холоднорукий.— Слід піднятися на гору. Скоро стемніє. Треба ще до ночі сховатися, бо їх притягуватиме ваше тепло.
Він глянув на захід, де крізь дерева тьмяно просвічувало сонце, нагадуючи сяйво далекого багаття.
— А це єдиний прохід? — запитала Міра.
— Є лаз — за три льє на північ, через колодязь.
Оце і все, що він сказав. А Годор не спуститься в колодязь з Браном на плечах, і для Джоджена зараз пройти три льє — те саме, що пробігти тисячу.
Міра роздивлялася гору.
— Схоже, дорога вільна.
— Схоже,— похмуро буркнув розвідник.— Відчуваєте холод? Щось тут є. Де ж вони?
— У печері? — припустила Міра.
— Печера захищена. Вони не пройдуть. Он вхід,— вказав розвідник мечем.— На півдорозі нагору, серед віродерев, бачите розколину?
— Я бачу,— сказав Бран. Там кружляли круки — то влітали, то вилітали.
Годор переступив з ноги на ногу.
— Годор.
— Я бачу тільки брижу в скелі,— мовила Міра.
— Там прохід. Спочатку крутий і кручений, такий собі тунель крізь скелю. Якщо зможете туди дістатися, там уже будете в безпеці.
— А ви?
— Печера захищена.
Міра роздивлялася розколину в схилі гори.
— Туди щонайбільше тисяча ярдів.
«Так,— подумав Бран,— але дорога йде вгору». Крута гора густо поросла лісом. Сніг припинився три дні тому, але й не думав танути. Попід деревами земля була застелена білою ковдрою, чистою і незайманою.
— Тут нікого немає,— хоробро промовив Бран.— Погляньте на сніг. Ніяких слідів.
— У білих блукальців дуже легка хода,— озвався розвідник.— На снігу вони не лишають слідів.
З неба йому на плече опустився крук. Разом з подорожніми досі трималася всього дюжина великих чорних птахів. Решта розгубилися дорогою: щоранку, коли люди прокидалися, птахів меншало.
— Ходіть,— крукнув птах.— Ходіть, ходіть.
«Триокий ворон,— подумав Бран.— Зеленвидець».
— Не так уже й далеко,— мовив він.— Піднімемося трішки нагору — і там уже безпечно. Може, навіть багаття можна буде розпалити.
Усі вони, крім розвідника, змерзли, змокріли та зголодніли, а Джоджен без сторонньої допомоги вже і йти не міг.
— Ви йдіть,— зронила Міра Рід, нахиляючись до брата. Він сидів на дубовому пні, заплющивши очі, й жахливо тремтів. Обличчя, яке заледве визирало з-під каптура й шарфа, побіліло, як довколишній сніг, але з ніздрів з кожним подихом і досі слабенько зривалася пара. Міра несла брата цілий день. «Поїсть, зігріється — і все з ним буде добре»,— переконував себе Бран, але насправді певності в цьому не мав.— Я не можу водночас битися й нести Джоджена. Підйом занадто крутий,— казала тим часом Міра.— Годоре, неси Брана в печеру.
— Годор,— плеснув у долоні Годор.
— Джодженові просто треба поїсти,— жалібно мовив Бран. Минуло дванадцять днів відтоді, як лось упав утретє й востаннє, і Холоднорукий, уклякнувши поряд з ним у снігу та пробурмотівши невідомою мовою благословення, розітнув йому горлянку. Коли ринула яскрава кров, Бран розплакався, як дівчинка. Ніколи ще він не почувався таким безпорадним калікою, як тоді, спостерігаючи, як Міра Рід разом з Холодноруким розбирають на м’ясо хоробру тварину, яка завезла їх у таку далечінь. Бран казав собі, що не їстиме, що краще голодним лишитися, ніж натовкти живота м’ясом друга, але врешті-решт поїв двічі: спершу сам, а потім і в шкурі Літа. Хай який худий і виголоднілий був лось, а м’яса, якого з нього нарізав розвідник, вистало на сім днів, і останні шматки вони прикінчили, скулившись довкруж багаття серед руїн старого городища.
— Так, йому треба поїсти,— погодилася Міра, розгладжуючи братове чоло.— Нам усім треба, але тут нічого немає. Ідіть.
Бран кліпнув, проганяючи сльозу, й відчув, як вона замерзає на щоці. Холоднорукий узяв Годора попід руку.
— Сутеніє. Якщо вони ще досі не тут, то скоро з’являться. Ходімо.
Уперше не здобувшись на слово, Годор обтрусив ноги від снігу і з Браном на спині поплуганився нагору через снігові замети. Поряд ішов Холоднорукий, у чорній долоні тримаючи клинка. За ними біг Літо. Подекуди снігу намело вище за його зріст, і великий деривовк, провалюючись крізь тоненьку шкуринку, змушений був зупинятися й обтрушуватися. Дорогою нагору Бран незграбно розвернувся в кошику, спостерігаючи, як Міра, підсунувши братові під спину руку, допомагає йому зіп’ятися на ноги. «Він занадто важкий для неї. Вона заморена голодом, уже не така дужа, як була». Другою рукою Міра стискала свій остень, застромляючи зубці в сніг для опори. Міра саме почала підйом на гору, напівтягнучи-напівнесучи меншого брата, коли Годор пройшов поміж двох дерев — і Бран утратив Рідів з поля зору.
Гора крутішала. Під Годоровими чоботами рипів сніг. Одного разу під ногою в нього зрушився камінець, і Годор, послизнувшись, мало не покотився назад з гори. Його врятував розвідник, ухопивши за руку.
— Годор,— сказав Годор. З кожним подувом вітру повітря наповнювалося дрібним білим порошком, який в останньому світлі дня сяяв, мов скло. Навколо ляпали крилами круки. Один, пролетівши над головою, зник у печері. «Лишилося ярдів вісімдесят,— подумав Бран,— не так уже й багато».
Зненацька Літо різко зупинився перед крутим схилом, укритим білим незайманим снігом. Обернув голову, понюхав повітря — і загарчав. Наїжачившись, деривовк позадкував.
— Годоре, стій,— наказав Бран.— Годоре, стривай.
Щось було негаразд. Це відчував і Літо, і Бран. «Щось лихе. Зовсім близько».
— Годоре, ні, повернися.
Холоднорукий не зупинявся, і Годор не хотів відставати.
— Годор, годор, годор,— гучно почав нарікати він, заглушуючи Бранові слова. Дихав він важко. Повітря наповнилося білою парою. Він зробив крок, потім ще один. Сніг тут лежав майже до пояса, а підйом був дуже крутий. Годор хилився вперед, руками чіпляючись за скелі й дерева. Ще крок. Ще. Потривожений Годором сніг сповзав з гори, створюючи позаду маленький снігопад.
«Шістдесят ярдів ще». Бран вигнувся вбік, щоб краще бачити печеру. Й тут угледів ще щось.
— Вогонь!
У маленькій розколині між віродерев зблискувало руде світло, манило в густих сутінках.
— Дивіться, хтось...
Годор зойкнув. Перекосився, спіткнувся, впав.
Здоровань-конюший божевільно крутнувся, і Бран відчув, як нвколишній світ поплив убік. Удар об землю вибив з нього дух. Рот наповнився кров’ю, а Годор сіпався й крутився, чавлячи під собою хлопчика-каліку.
«Щось його за ногу тримає». На мить Бранові здалося, що Годорова нога зачепилася за корінь... поки той корінь не ворухнувся. «Рука»,— побачив Бран, а з-під снігу вже випірнув цілий блідавець.
Годор хвицнув ногою, зацідивши засніженим каблуком просто мертвякові в обличчя, але той, здалося, навіть не відчув. І от уже вони двоє, зчепившись, б’ються і деруть одне одного нігтями, сповзаючи схилом. Вони перекотилися, і Бранові в рот і ніс набилося снігу, а за мить він уже знову котився вгору. Щось врізалося в голову — або камінь, або крижина, або кулак мертвяка, точно й не вгадаєш, і Бран зрозумів, що вивалився з кошика й лежить на схилі, випльовуючи сніг, а в руці в нього жменя волосся, видертого з Годорової голови.
Навколо повсюди з-під снігу піднімалися блідавці.
«Двоє, троє, четверо...» Бран утратив лік. Вони рвучко випірнали у хмарах снігу. Деякі були в чорних плащах, деякі — у потертих шкурах, а деякі й голяка. Всі були білошкірі, з чорними долонями. Очі горіли, які блакитні зорі.
Троє блідавців накинулося на розвідника. Бран бачив, як Холоднорукий рубонув одного в обличчя. Істота й далі наступала, відтаскаючи розвідника в руки іншого блідавця. Ще двоє переслідувало Годора, незграбно спускаючись схилом. Бран збагнув, що Міра зараз ускочить просто в цю бійку, і його охопив млосний безпомічний жах. Царивши кулаком по снігу, він застережно закричав.
І тут його самого хтось ухопив.
Його крик перетворився на вереск. Набравши в жменю снігу, Бран жбурнув у блідавця, але той і не кліпнув. Одна чорна долоня намацала його обличчя, а друга — живіт. Пальці були як залізні. «Він мені тельбухи випустить».
Але знагла між ними опинився Літо. Тріснула шкіра, мов дешева тканина, хруснула кістка. Відірвалася долоня разом із зап’ястком, висковзнула з чорного побляклого грубошерстого рукава, ворушачи білими пальцями. «Чорне,— подумав Бран,— на ньому все чорне, він був з Нічної варти». Літо відкинув руку, розвернувся й уп’яв зуби мертвякові в горлянку. Коли великий сірий вовк відскочив, роздерте горло істоти вибухнуло гнилим білим м’ясом.
Відірвана рука й досі рухалася. Бран відкотився від неї. Лежачи на животі та шкрябаючи пальцями сніг, він задер голову й побачив угорі дерева, білі й засніжені, а між ними — жовтогаряче сяйво.
«П’ятдесят ярдів». Якби Бран зміг проповзти п’ятдесят ярдів, його б уже ніхто не дістав. Чіпляючись за коріння й каміння, від чого одразу змокли рукавиці, він поліз до світла. «Ще трошки, ще зовсім трошки. А тоді зможеш перепочити біля вогню».
На той час серед дерев розчинилося останнє світло. Западала ніч. Холоднорукий рубав і різав мертвяків, які оточили його кільцем. Літо дер зубами обличчя блідавця, якого завалив. Ніхто не звертав уваги на Брана. Він поповз вище, тягнучи за собою безпомічні ноги. «Якщо вдасться дістатися печери...»
— Го-о-одор,— почувся десь унизу схлип.
І знагла то був уже не Бран, хлопчик-каліка, який повзе у снігу, а Годор, який лежить на середині підйому, відбиваючись від блідавця, що лізе пальцями йому в очі. Заревівши, він зірвався на ноги, люто відкинувши істоту. Та впала на одне коліно, знову почала підводитися. Бран вихопив меча з Годорового пояса. Десь у підсвідомості досі чулися схлипи нещасного Годора, але зовні він перетворився на сім футів люті зі старим залізним клинком у руці. Здійнявши меча, він, крекнувши, опустив його на мертвяка, і клинок прошив мокру вовну, іржаву кольчугу та гнилу дублену шкіру, глибоко впинаючись у м’ясо і кості.
— ГОДОР! — загорлав Бран, рубаючи знову. Цього разу зітнув блідавцю шию з в’язів, на мить зрадів... допоки пара мертвих рук не потягнулася сліпо до його горла.
Бран позадкував, спливаючи кров’ю, але от уже поряд Міра — застромлює остеня глибоко в спину істоті.
— Годор,— знову заревів Бран, жестом закликаючи дівчину підніматися далі.— Годор, годор.
Джоджен слабко совався на снігу, куди його поклала сестра. Підійшовши до нього, Бран покинув меча, підхопив хлопця Годоровими руками й підняв на ноги.
— Годор! — прогуркотів він.
Міра перша рушила нагору, штрикаючи остенем блідавців, коли ті наближалися. Істотам від того нічого не робилося, але вони були повільні й незграбні.
— Годор,— з кожним кроком повторював Годор.— Годор, годор.
Йому було цікаво, як зреагує Міра, якщо він просто зараз скаже їй, що він її кохає.
А вгорі на снігу танцювали вогненні фігури.
«Блідавці,— збагнув Бран.— Хтось підпалив блідавців».
Літо з гарчанням клацав зубами і крутився навколо найближчого блідавця — спотвореного здорованя, охопленого полум’ям. «Не можна йому підбігати так близько, що ж він робить!» А тоді він побачив себе, розпластаного долілиць у снігу. Літо намагався відігнати від нього істоту. «А що як та мене вб’є? — подумав хлопчик.— Я назавжди залишуся Годором? Чи повернуся в Літову шкуру? Чи просто помру?»
Навколо нього запаморочливо крутився світ. Білі дерева, чорне небо, червоне полум’я — все вирувало, мінилося, кружляло. Бран відчув, як спіткнувся. Почув, як Годор кричить:
— Годор-годор-годор-годор. Годор-годор-годор-годор. Годор-годор-годор-годор.
З печери випірнула хмара круків, і Бран побачив дівчинку, яка бігає туди-сюди зі смолоскипом у руці. На мить йому здалося, що це його сестра Арія... божевільна думка, адже він знав, що сестра за тисячу льє звідси, а може, вже й на тому світі. Але ж ось вона — худенька, обдерта, шалена, з розкуйовдженими косами. Годорові на очі набігли сльози й там замерзли.
Вмить усе перевернулося догори дриґом, і Бран знов опинився у власній шкурі, наполовину похований у снігу. Над ним нависав охоплений полум’ям блідавець — висока сильветка на тлі дерев у білих саванах. Цей був голий, устиг побачити Бран, поки з найближчого дерева не обсипався сніг, накриваючи хлопчика з головою.
А спам’ятався Бран уже на постелі з соснової глиці, попід темною кам’яною стелею. «Печера. Я в печері». В роті й досі відчувався присмак крові від прикушеного язика, але праворуч палахкотіло багаття, в обличчя пашіло жаром, і Бранові ще ніколи не було так приємно. Поряд сидів Літо — обнюхувався, і Годор, мокрий з ніг до голови. Міра поклала собі на коліна Джодженову голову. А схожа на Арію дівчинка стояла неподалік, стискаючи смолоскип.
— Сніг,— промовив Бран.— Упав на мене. Поховав.
— Приховав. Я тебе витягнула,— промовила Міра й кивнула на дівчинку.— Це вона урятувала нас. Смолоскип... вогонь їх нищить.
— Вогонь їх палить. Вогонь завжди голодний.
Голос був не Аріїн і взагалі не дитячий. Голос був жіночий, високий і приємний, на диво мелодійний — Бран такого ще в житті не чув, а від сумовитості того голосу краялося серце. Хлопчик примружився, щоб краще роздивитися істоту. Вона і справді нагадувала дівчинку, але меншу за Арію, а під листяним плащем її шкіра виявилася плямистою. Як у лані. Очі вона мала чудернацькі — великі й вологі, золотаво-зелені, з вузькими як у кицьки зіницями. «Не буває таких очей». У волоссі змішалися осінні кольори — каштановий, рудий і золотий, а ще в нього вплетені були лози, гілочки й пожухлі квіти.
— Хто ви? — питала вже Міра.
Але Бран здогадався.
— Дитина. Дитина пралісу.
Він здригнувся — і від холоду, і від зачудування. Вони провалилися в одну з казок старої Нан!
— Це перші люди прозвали нас дітьми,— мовила маленька жінка.— Велети кличуть нас «во дак наг гран» — людьми-вивірками, бо ми маленькі, прудкі й любимо дерева, але ми ані вивірки, ані діти. Правдивою мовою ми називаємося «співунами пісні землі». Ще до появи давньої мови ми вже тисячу років співали свої пісні.
— Але зараз ви говорите загальною мовою,— зауважила Міра.
— Це заради нього. Заради хлопчика Брана. Я народилася в часи дракона, двісті років мандрувала світом людей — спостерігала, слухала, вчилася. Я б і досі мандрувала, але ноги вже болять, а серце втомилося, тож я повернула свої стопи додому.
— Двісті років? — перепитала Міра.
Дитина всміхнулася.
— Люди зовсім як діти.
— А ви маєте ім’я? — запитав Бран.
— Коли мені потрібно,— сказала жінка й махнула смолоскипом на чорну тріщину в чорній стінці печери.— Нам сюди. Ходіть зі мною.
Бран знову затремтів.
— Розвідник...
— Йому не можна.
— Його вб’ють.
— Ні. Його вбили давним-давно. А тепер ходімо. Внизу тепліше, і там вас ніхто не скривдить. Він уже чекає на вас.
— Триокий ворон? — запитала Міра.
— Зеленвидець.
З цими словами жінка рушила, і їм не лишалося нічого, як попрямувати за нею. Міра допомогла Бранові знову вмоститися у Годора на спині, хоча кошик майже розвалився і весь намок від талого снігу. Далі вона, обійнявши брата, ще раз поставила його на ноги. Його очі розплющилися.
— Що таке? — запитав він.— Міро? Де ми?
Побачивши вогонь, він усміхнувся.
— Мені такий дивний сон наснився!
Прохід був тісний і покручений, а настільки низький, що незабаром уже Годорові довелося мало не повзком повзти. Бран зігнувся, як міг, та все одно чіплявся й бився головою об стелю. Від кожного такого дотику обсипалася земля, потрапляла в очі й волосся, а одного разу Бран втелющився чолом у товстий білий корінь, який проріс зі стінки тунелю; з нього звисали дрібні корінці, заплетені павутинням.
Дитина пралісу йшла попереду зі смолоскипом у руці, за плечима в неї шелестів листяний плащ, але коридор так багато повертав, що дуже скоро Бран утратив її з очей. Тепер видно було тільки завдяки світлу, що відбивалося від стінок. За деякий час коридор роздвоївся, але в лівому відгалуженні було чорним-чорно, тож навіть Годор здогадався, що повертати слід праворуч, за смолоскипом.
Тіні танцювали, і здавалося, стінки печери також рухаються. Бран побачив навколо великих білих змій — виповзали з-під землі й заповзали знову під землю, й серце в нього закалатало від страху. Чи не наскочили вони випадково на кубло молочних змій чи велетенських могильних хробаків, м’яких, білих і піддатливих? «Могильні хробаки мають зуби».
Годор теж їх побачив.
— Годор,— пискнув він, не воліючи рухатися далі. Та щойно дівчина-дитина зупинилася, даючи людям змогу її наздогнати, світло смолоскипа припинило танцювати — і Бран збагнув, що білі змії — то просто біле коріння, точно як отой корінь, об який він стукнувся головою.
— Це коріння віродерева,— сказав він.— Пригадуєш серце-дерево у богопралісі, Годоре? Біле дерево з червоним листям? Дерево тобі нічого не зробить.
— Годор.
Годор поквапився за дитиною зі смолоскипом, пірнаючи в глибини землі. Проминули ще одне розгалуження, і ще одне, і вийшли в лунку печеру завбільшки з велику залу Вічнозиму; кам’яні зуби звисали зі стелі й випиналися з землі. Обминаючи їх, дитина в листяному плащі пішла далі. Час до часу вона зупинялася й нетерпляче змахувала смолоскипом. «Сюди,— немов підганяла вона,— сюди, сюди, хутчій».
Далі були ще коридори і ще печери, десь праворуч Бран чув крапання води. Поглянувши туди, він побачив очі — очі з вузькими зіницями, які ясно сяяли, відбиваючи світло смолоскипа. «Це ще діти,— сказав він собі,— дівчинка ж не єдина»,— але йому вмить пригадалася і казка старої Нан про Генделевих правнуків.
Тут усюди виднілося покручене коріння, випиналося серед землі й каміння, не пускало в деякі коридори й тримало стелю в інших. «Усі кольори зникли»,— зненацька усвідомив Бран. У світі лишилися тільки чорна земля й біле дерево. У вічнозимського серце-дерева коріння було завтовшки з велетову ногу, а тут навіть товстіше. Та й Бран ще ніколи не бачив його стільки. «Мабуть, над нами росте цілий гайок віродерев».
Світло знову потьмяніло. Хай яка була крихітна дитина-не-дитина, а коли хотіла, рухалася вона дуже швидко. Годор потупотів за нею, і під ногою в нього щось хруснуло. Він так нагло зупинився, що Міра з Джодженом врізалися йому в спину.
— Кості,— сказав Бран.— Це кості.
Земля в коридорі була встелена кістками птахів і звірів. Та були тут й інші кості: здоровезні, мабуть, належали велетам, а маленькі — дітям пралісу. Обабіч проходу в нішах, видовбаних у камені, згори вниз дивилися черепи. Бран угледів череп ведмежий і череп вовчий, а ще півдюжини людських черепів і стільки само — велетових. Решта були маленькі, дивної форми. «Діти пралісу». І крізь них, і навколо них всюди попроростало коріння. На кількох черепах сиділи круки, блискучими чорними очима спостерігаючи за людьми, які проходять повз.
Завершальний відтинок темного коридору був найкрутіший. Останній спуск Годор здійснив на дупі, врізаючись у стіни та ковзаючи на потрощених кістках, м’якій землі та дрібній ріні. Дівчина-дитина вже чекала, стоячи на початку природного мосту понад роззявленою пащею урвища. Внизу, в темряві, чулося хлюпотіння бистрої води. «Підземна річка».
— Треба переходити? — запитав Бран, поки Ріди з’їжджали слідком за ними. Його така перспектива лякала. Якщо Годор послизнеться на вузькому містку, тут падати й падати.
— Ні, хлопче,— сказала дитина.— Озирнися.
Вона піднесла смолоскип вище, і полум’я немов перемінилося. От щойно воно горіло жовтогарячим світлом, наповнюючи печеру червонуватими відблисками, а за мить усі кольори поблякли, залишаючи тільки чорний і білий. Десь позаду ахнула Міра. Годор розвернувся.
Білий лорд у чорному вбранні замріяно сидів серед плетива коріння — на троні з віродерева, яке обіймало його висохлі члени, як мати обіймає дитину.
Тіло його перетворилося на скелет, а одяг геть зотлів, аж попервах Бран переплутав лорда з мерцем, який так довго тут просидів, що коріння проросло над ним, під ним і крізь нього. Шкіра, яка виднілася на лорді-трупі, була цілком біла, тільки з шиї на щоку наповзала кривава пляма. Біле волосся було м’яке й тоненьке, як дрібні корінці, а таке довге, що діставало землі. Навколо ніг, мов дерев’яні змії, обвилося коріння. Один корінь, пробивши штани, проріс у висушене м’ясо стегна, а виліз із плеча. З черепа проросло темно-червоне листя, а на чолі виднівся розсип сірих грибів. На обличчі ще лишалося трохи туго напнутої шкіри, білої і цупкої, як дублена шкіра, але й вона вже протерлася, тож де-не-де проглядала брунатно-жовта кістка.
— Ви — триокий ворон? — почув Бран власний голос. «У триокого ворона має бути три ока. А в цього тільки одне, і те червоне». Бран відчував, як це око роздивляється його, поблискуючи у світлі смолоскипа, мов калюжа крові. На місці другого ока з порожньої очниці проріс тонкий білий корінець, спустився по щоці на шию.
— Ворон? — сухо зашелестів голос білого лорда. Його вуста ворушилися повільно, так наче розучилися складати слова.— Так, був ним колись давно. Чорне вбрання і чорна кров.
Одяг на ньому був гнилий і побляклий, місцями порослий мохом, прогризений хробаками, одначе колись він і справді був чорний.
— Я багато ким був, Бране. А тепер я такий, яким ти мене бачиш, тому ти зрозумієш, чому я сам не міг прийти до тебе... хіба що в сновидіннях. Я давно спостерігаю за тобою — спостерігаю тисячею очей і одним. Я бачив твоє народження, бачив і народження твого лорда-батька. Я бачив твій перший крок, чув твоє перше слово, був присутній у твоєму першому сні. Я бачив, як ти упав. А тепер ти нарешті прийшов до мене, Брандоне Старк, хай і з запізненням.
— Я тут,— сказав Бран,— але я — каліка. А ви... ви зможете направити мене... тобто мої ноги?
— Ні,— озвався білий лорд.— Над цим я не владний.
Бранові на очі набігли сльози. «Ми стільки пройшли!» У печері відлунювало хлюпотіння чорної річки.
— Ти вже ніколи не підеш, Бране,— запевнили бліді вуста,— але ти полетиш.