Танок драконів

Тиріон

Заки досягли Волантиса, на заході небо вже стало пурпуровим, а на сході геть почорніло, й почали з’являтися зірки. «Такі самі зірки, як і у Вестеросі»,— подумав Тиріон Ланістер.

Це могло б навіть трішки й утішити, якби його не зв’язали, як гуску, й не причепили до сідла. Він уже й викручуватися облишив. Вузли, які його тримали, затягнуті надто туго. Отож натомість він обм’як і обвис, як мішок борошна. «Сили бережу»,— запевняв себе Тиріон, хоч і гадки не мав на що.

Затемна Волантис зачинявся, і чатові біля північної брами нетерпляче буркотіли до відсталих. Тиріонів полонитель став у чергу позаду фургона, навантаженого лаймами й апельсинами. Фургону чатові махнули смолоскипами проїжджати, а от до здорованя-андала на бахматі, з мечем і в кольчузі, вирішили придивитися. Викликали капітана. Поки вони з лицарем обмінялися кількома словами волантиською мовою, один з чатових стягнув кігтисту латну рукавицю й потріпав Тиріона по голові.

— З мене удача так і пре,— сказав до нього карлик.— Звільни мене, друже, й винагорода не забариться.

Це почув полонитель.

— Прибережи свої брехні для тих, хто розуміє твою мову, Куцю,— мовив він, коли волантисяни махнули їм проїжджати.

Заїхали у браму й рушили попід масивним міським муром.

— Мою мову розумієш ти. Зможу я улестити тебе обіцянками, чи ти рішучо налаштований обміняти мою голову на титул лорда?

— Я вже був лордом за правом народження. Порожні титули мені ні до чого.

— Але нічого більше від моєї любої сестрички ти не отримаєш.

— А я чув, Ланістери завжди сплачують свої борги.

— Так, до останнього пенні... але ні на шеляг більше, мілорде. Одержиш заслужений кусень, але ніхто тобі його не підсолодить вдячністю, тож і поживи з нього тобі буде небагато.

— А може, я просто хочу, щоб ти заплатив за свої злочини. Кревногубець проклятий в очах богів і людей.

— Боги сліпі. А люди бачать те, що хочуть.

— Тебе я бачу наскрізь, Куцю,— сказав лицар, і в його тон закралася похмура нотка.— Я багато чого зробив, чим не пишаюся і чим накликав ганьбу на свій дім і на своє прізвище... але убити власного батька? Як людина взагалі може таке вчинити?

— Дай мені арбалет і спусти штани — і я тобі покажу.

«Залюбки».

— Тобі все жарти?

— Я і життя вважаю жартом. Твоє, своє, будь-чиє.

Їдучи через місто, проминали ремісничі цехи, базари, купальні. У центрі просторих площ вихлюпувалися і виспівували фонтани, за кам’яними столами сиділи чоловіки, граючи в сивас і попиваючи вино з вузьких скляних келихів, а раби запалювали барвисті ліхтарі, розганяючи темряву. Уздовж бруківки росли пальми й кедри, на всіх перехрестях стояли пам’ятники. Багатьом з них бракувало голів, зауважив карлик, та навіть без голів вони у фіолетових сутінках справляли величне враження.

Бахмат цокав уздовж ріки на південь, і крамнички поступово ставали меншими й біднішими, а від дерев уздовж вулиці залишився рядок пеньків. Бруківку під копитами коня змінила біс-трава, а тоді м’яка волога земля кольору дитячих кавельків. Місточки понад вузькими річечками, які напоювали Ройн, небезпечно рипіли під вагою коня. Де колись над рікою височів форт, нині лишилася тільки брама, роззявлена, як беззубий рот старого. З-за парапетів визирали кози.

«Старий Волантис, первісток Валірії,— подумав карлик.— Гордий Волантис, цар Ройна й господар Літнього моря, домівка шляхетних лордів і чарівних леді найдревнішої крові». І байдуже до зграйок голих дітлахів, які тиняються провулками, перекрикуючись пронизливими голосами, чи бравів, які стоять на порогах винарень, тримаючи пальці на руків’ї меча, чи згорблених татуйованих рабів, які метушаться повсюди, наче таргани. «Могутній Волантис, найбільше й найчисельніше з усіх дев’ятьох вільних міст». Але в давніх війнах чимала частина міста знелюдніла, й великі райони Волантиса помалу провалювалися в багно, на якому він стояв, «Прегарний Волантис, місто квітів і фонтанів». Але половина фонтанів пересохла, а половина басейнів потріскалася й перетворилася на стоячі болота. Квітуче галуззя лізло з кожної тріщини на мурах і на тротуарі, а на стінах покинутих крамниць і безверхих храмів проростали молоденькі деревця.

А ще цей сморід! Він висів у гарячому вологому повітрі — густий, відразливий, усепроникний. «У ньому чути і рибу, і квіти, і слоняче лайно також. Суміш солодощів, землі, мертвечини і гнилизни».

— Це місто тхне, як стара повія,— заявив Тиріон.— Як обвисла хвойда-нечупара, яка поливає соромоту парфумами, щоб заглушити сморід між ногами. Але я не скаржуся. Юні повії пахнуть значно краще, зате старі вправніші.

— На цьому ти розумієшся краще за мене.

— А, ну звісно. Отой бордель, де ми зустрілися... ти його з септом переплутав? І в тебе на колінах крутилася твоя цнотлива сестричка?

Лицар нахмурився.

— Припни свого язика, якщо не хочеш, щоб я його у вузол скрутив.

Тиріон проковтнув чергову шпичку. Губа й досі не стухла з останнього разу, коли він зайшов з цим здорованем задалеко. «Важка рука й відсутність почуття гумору не сприяють щасливому шлюбу». У цьому він пересвідчився дорогою з Селориса... Думки перекинулися на його чобіт — на гриби, сховані в носаку. Полонитель не надто ретельно обшукав Тиріона. «Завжди є ще такий вихід. Принаймні Серсі не отримає мене живим».

Далі на південь знову почали з’являтися ознаки заможності. Покинуті будинки траплялися рідше, голі дітлахи щезли, брави на порогах вдягнені були розкішніше. Проминули кілька заїздів, які справляли враження, що там можна і переночувати, не боячись, що тобі переріжуть горлянку. З залізних стовпів уздовж річкової дороги звисали ліхтарі, погойдуючись на вітру. Вулиці поширшали, будівлі стали пишніші. Деякі мали великі бані з кольорового скла. У присмерку, з запаленими усередині вогнями, ці бані світилися синім, червоним, зеленим і фіолетовим.

І все одно щось таке було тут у повітрі, що Тиріон почувався незатишно. На захід від Ройна, знав він, причали Волантиса мурашаться матросами, рабами і купцями, для яких відчинені винарні, заїзди й борделі. На схід від ріки заморські чужоземці стрічаються рідше. «Нам тут не раді»,— збагнув карлик.

Коли першого разу проминули слона, Тиріон не міг відвести погляду. З дитинства він пам’ятав, що у звіринці Ланіспорту жила слониха, але вона здохла, коли йому було сім років... та й цей сірий велет, здається, удвічі за неї більший.

Трохи далі вони прилаштувалися позаду меншого слона, білого як старі кості, який тягнув пишно оздоблений візок.

— Биндюги, в які запряжені не биндюги, все одно звуться биндюгами? — запитав Тиріон у свого полонителя. Та оскільки на його дотеп не було ніякої реакції, він знову замовчав, роздивляючись круглий зад білого карликового слона попереду.

У Волантисі виявилося повно білих карликових слонів. Під’їхавши ближче до Чорної стіни й людних кварталів біля Довгого мосту, лицар і карлик побачили їх з дюжину. Не були тут рідкістю великі сірі слони — здоровезні тварини, які на спинах тягали цілі башти. У вечірньому присмерку виїхали лайновози в супроводі напівголих рабів, у чиї обов’язки входило лопатами збирати паруючі купи, залишені слонами великими й малими. За лайновозами літали хмари мух, тому раби, які їх обслуговували, мали на щоках витатуйованих мух на посвідчення того, чим вони займаються. «Оце робота для моєї любої сестрички,— подумав Тиріон.— У неї був би прегарний вигляд з лопаткою в руках і з витатуйованими на чарівних рожевих щічках мухами».

На той час вони вже не їхали, а повзли. На річковій дорозі було завізно, і майже всі рухалися на південь. Лицар рушив з усіма, як підхоплена течією колода. Тиріон роздивлявся юрму. Дев’ять з десятьох мали рабські мітки на щоках.

— Стільки рабів... куди вони прямують?

— На заході сонця червоні жерці запалюють свої вогнища. Сьогодні проповідуватиме верховний жрець. Я б краще туди не потикався, якби мав вибір, але щоб дістатися Довгого мосту, доведеться пройти попри червоний храм.

За три квартали вулиця вивела на величезну площу, освітлену смолоскипами, і перед очима постав храм. «Семеро спасіть, та він утричі більший за Великий септ Бейлора». Являючи собою громаддя колон, сходів, опор, мостів, бань і веж, які перетікали й перепліталися, наче вирізьблені з одного колосального валуна, храм Царя світла височів, як Ейгонів пагорб. На його стінах поєднувалися і змішувалися сотні відтінків червоного, жовтого, золотого і рудого, розчиняючись один в одному, як хмари на заході сонця. Тендітні кручені вежі пнулися вгору, як застиглі язики полум’я, що, танцюючи, тягнуться в небо. «Вогонь, перетворений на камінь». Біля сходів храму горіли величезні вогнища, а поміж них уже почав проповідь верховний жрець.

Бенеро. Жрець стояв на верхівці червоної камінної колони, витонченим мостом з’єднаної з високою терасою, де зібралися нижчі жерці й послушники. Послушники були в світло-жовтих і жовтогарячих рясах, а жерці та жриці — в червоних.

Велика площа була натоптана людьми. Переважна більшість присутніх мала червону стрічку, пов’язану на рукав або на чоло. Всі, крім Тиріона і його полонителя, втупилися у верховного жерця.

— Дорогу,— заревів лицар, а його кінь почав пробиватися крізь юрму.— Розступіться.

Волантисяни неохоче розступалися, буркочучи і кидаючи сердиті погляди.

Пронизливий голос Бенеро чути було добре. Високий і худий, довговидий, жрець мав шкіру білу, як молоко. На щоках, підборідді й поголеному черепі було витатуйоване полум’я — ясно-червона маска, яка лишала відкритими тільки очі й безгубий рот.

— Це рабське татуювання? — поцікавився Тиріон.

Лицар кивнув.

— Червоний храм купує дітей і робить з них жерців, храмових повій або воїнів. Поглянь сюди,— вказав він на сходи, де перед дверима храму вишикувалася шерега чоловіків у пишно оздоблених латах і жовтогарячих плащах, стискаючи списи з гостряками у вигляді язиків полум’я.— «Полум’яна рука». Священні солдати Царя світла, оборонці храму.

«Полум’яні лицарі»,— подумав Тиріон.

— І скільки пальців має ця рука, скажи-но?

— Тисячу. Не більше і не менше. Якщо один вогник згасає, запалюють новий.

Бенеро націлив палець на місяць, потім стиснув руку в кулак, потім широко розвів руки. Коли його голос досяг крещендо, з пальців з раптовим «ш-ш-шух!» стрибнув вогонь, аж натовп ахнув. Жрець малював у повітрі вогненні літери. «Валірійські ієрогліфи». Тиріон упізнавав хіба один з десятьох: один означав «руїна», інший — «темрява».

Натовп вибухнув криком. Жінки ридали, чоловіки трусили кулаками. «Щось мені це не подобається». Карлику пригадався день відплиття Мірселли в Дорн: коли всі вже поверталися в Червону фортецю, вибухнув заколот.

Тиріон пригадав слова Гальдона Недомейстра, що можна використати червоного жерця з вигодою для Грифа Молодшого. Але тепер, послухавши й побачивши цього чоловіка особисто, Тиріон вирішив, що ідея ця погана. Він сподівався, що Гриф вчасно передумає. «Буває, союзники небезпечніші за ворогів. Однак лордові Конінтону доведеться додуматися до цього самому. Від мене, швидше за все, скоро залишиться тільки голова на палі».

Жрець указував на Чорну стіну позаду храму, на її високі парапети, де стояла жменька латних вартових, дивлячись униз.

— Що він каже? — запитав Тиріон у лицаря.

— Що Данерис у небезпеці. На неї впав погляд чорного ока, і поплічники ночі змовляються її знищити, молячись своїм облудним богам у храмах олжі... вони змовляються з безбожниками-чужоземцями, замисливши зраду...

У Тиріона на загривку стало сторч волосся. «Тут королевич Ейгон не знайде собі друзів». Червоний жрець говорив про стародавнє пророцтво, яке провістило прихід звитяжця, що визволить світ з темряви. «Ідеться про одного звитяжця. Не двох. У Данерис є дракони, а в Ейгона немає». Карлику непотрібно було самому ставати пророком, щоб передбачити, як Бенеро і його прихильники зреагують на ще одного Таргарієна. «Гриф це й сам побачить, безперечно»,— подумав він, здивований, що настільки переймається.

Лицар уже пробився майже через усю юрму на задах майдану, не зважаючи на прокляття, які летіли йому вслід. Якийсь чоловік заступив йому дорогу, але Тиріонів полонитель стиснув меча за руків’я й почав витягувати, оголивши фут криці. Чоловік розчинився, і зненацька перед ними відкрився прохід. Лицар пустив коня клусом, і юрма лишилася позаду. Ще деякий час чувся голос Бенеро, який дедалі слабшав, і наглі як грім сплески галасу, які він викликав.

Під’їхали до стайні. Лицар спішився, а тоді довго гупав у двері, поки не прибіг виснажений раб з кінською головою на щоці. Карлика грубо стягнули з сідла та прив’язали до стовпа, поки лицар пішов будити господаря й торгуватися за ціну коня й сідла. «Коня вигідніше продати, ніж везти через півсвіту». Тиріон відчув, що в близькому майбутньому йому світить корабель. Зрештою, може, він таки пророк.

Коли оборудка була залагоджена, лицар закинув на плече свою зброю, щит і сакви й запитав дорогу до найближчої кузні. Тут теж були зачинені всі віконниці, однак швидко відчинилися на крики лицаря. Коваль косо глянув на Тиріона, а тоді кивнув, приймаючи жменю монет.

— Сюди,— мовив лицар до свого бранця. Витягнувши кинджал, він розрізав Тиріонові пута.

— Дякую,— озвався карлик, потираючи зап’ястки, та лицар лише засміявся й мовив:

— Залиш свої подяки комусь, хто на них заслуговує, Куцю. Те, що буде далі, тобі не сподобається.

І він не помилився.

Кайданки виявилися чавунними, товстими і важкими, вагою по два фунти кожен, наскільки міг судити карлик. Ланцюги ще додавали їм ваги.

— Не знав, що я такий страшний,— зізнався Тиріон, коли останні ланки було з’єднано. З кожним ударом молотка у нього дрож пробігав по руці мало не до плеча.— Чи ти боїшся, що я кинуся тікати на своїх куценьких ніжках?

Коваль навіть не відірвався від роботи, але лицар похмуро хихикнув.

— Мене більше хвилює твоя ротяка, ніж твої ноги. В кайданах тебе всі сприйматимуть за раба. Ніхто тебе не слухатиме, навіть якщо розумітиме мову Вестеросу.

— Нема потреби в кайданах,— запротестував Тиріон.— Я буду чемним маленьким бранцем, буду-буду.

— То доведи це і стули писок.

Отож Тиріон, похиливши голову, прикусив язика, поки кайданки з’єднували між собою: зап’ясток до зап’ястка, щиколотка до щиколотки, потім руки до ніг. «Ці кляті штуки важать більше за мене». Та він бодай дихав. Полонитель міг з такою самою легкістю відрубати йому голову. Зрештою, більше нічого Серсі й не потрібно. Те, що лицар одразу не відрубав карлику голову, велика помилка. «Волантис від Королівського Причалу відділяє півсвіту, і дорогою багато чого може трапитися, сер».

Решту шляху здолали пішки — Тиріон бряжчав і бренькав, намагаючись встигати за широкими нетерплячими кроками свого полонителя. Щоразу як він трішки відставав, лицар хапав його за ланцюг і грубо смикав, аж карлику доводилося бігти підтюпцем, спотикаючись. «Могло бути й гірше. Він міг би мене підганяти батогом».

Волантис розкинувся обабіч одного з відгалужень гирла Ройна, який тут впадав у море, і дві половини міста з’єднувалися Довгим мостом. На схід від річки розташувалася найстаріша й найзаможніша частина міста, але перекупних мечів, чужоземців та інших неотесаних заброд сюди не пускають, тому довелося переходити мостом на західний бік.

На вході на Довгий міст виднілася чорна кам’яна арка, прикрашена різьбленими сфінксами, мантикорами, драконами і ще химернішими створіннями. Від арки починався великий міст, який збудували валірійці в зеніті слави,— плавлена кам’яна дорога на масивних підпорах. Ширина дороги дозволяла розминутися двом возам, тож коли стрічалися два фургони — один зі сходу, а другий із заходу, їм доводилося стишувати хід і майже повзти.

Добре, що лицар і карлик ішли пішки. Десь на третині дороги навантажений динями фургон зчепився колесами з іншим, забитим шовковими килимами, і весь колісний транспорт зупинився. Піші мандрівники теж переважно зупинилися — повитріщатися на візників, які лаялися й горлали один на одного, але лицар схопив Тиріона за ланцюг і рушив, пробиваючи для них обох дорогу в натовпі. В гущавині юрми якийсь хлопчисько спробував хапнути його калитку, але добрячий удар ліктем швидко поклав край цим спробам, а злодійчук лишився з розбитим носом.

Обабіч виднілися будівлі — храми і крамниці, таверни і заїзди, салони для гри в сивас і борделі. Здебільшого вони були три- й чотириповерхові, й кожен наступний поверх нависав над попереднім. Верхні поверхи мало не торкалися. Переходити цей міст — наче долати освітлений смолоскипами тунель. По всьому мосту розмістилися найрізноманітніші крамнички і ятки: ткачі й виробники мережива виставляли свій товар поряд зі склодувами та свічкарями, й тут-таки рибачихи продавали вугрів і устриць. Золотарі ставили у себе під дверима охоронця, а продавці прянощів — по два, бо їхній товар удвічі цінніший. Тут і там поміж крамниць прозирала річка. На півночі Ройн тягнувся широкою чорною стрічкою, на якій ясніли зорі, й був уп’ятеро ширший за Чорноводий Бурчак на Королівському Причалі. На півдні річка розширювалася і впадала в солоне море.

На середині мосту з залізних стовпів, які стояли уздовж дороги, звисали, немов разки цибулі, відрубані руки злодіїв і гаманників. Було тут і три голови — дві чоловічі й одна жіноча; внизу на табличках писалося, який ці люди вчинили злочин. До голів були приставлені двоє списників, вбраних у блискучі шоломи та срібні кольчуги. На щоках у них виднілися тигрові смуги нефритового кольору. Час до часу вартові змахували списами, відганяючи боривітрів, мартинів і чорних ворон, які упадали коло мерців. За мить уже птахи поверталися до голів.

— І що вони накоїли? — безневинно поцікавився Тиріон.

Лицар глянув на написи.

— Жінка — це рабиня, яка підняла руку на свою хазяйку. Старший чоловік звинувачувався в тому, що підбурював до повстання і шпигував на користь королеви драконів.

— А молодший?

— Убив власного батька.

Тиріон придивився до гнилої голови. «Таке враження, що ці губи майже усміхаються».

Трохи далі лицар ненадовго зупинився, щоб роздивитися прикрашену коштовним камінням тіару, виставлену на фіолетовому оксамиті. Пішов уперед, але за кілька кроків знову зупинився й почав торгуватися за пару рукавичок у ятці кушніра. Тиріон зрадів передихові. Від стрімкого бігу він засапався, а зап’ястки вже натерло кайданами.

Спустившися з мосту, ще трішки пройшли людними кварталами набережної і освітленими смолоскипами вуличками на західному березі ріки, де було повно солдатів, рабів і п’яних гульвіс. Одного разу мимо прочеберяв слон із баштою на спині, з якої дражнила перехожих дюжина напівголих молоденьких рабинь: вони махали руками й показували груди, гукаючи: «Малако, Малако!» Ця картина так зачаровувала, що Тиріон мало не вступив у залишену слоном купу лайна, з якої ще парувало. В останню секунду його врятував лицар, сіпнувши Тиріона за ланцюг з такою силою, що той спіткнувся й заточився.

— Далеко ще? — запитав карлик.

— Отуди. На площу Риботорговців.

Як виявилося, прямували вони в «Купецьку хату» — чотириповерхову озіяку, яка розсілася поміж складів, борделів і таверн берегової смуги, немов велетенський товстун в оточенні дітей. Їдальня тут була більша за великі зали половини вестероських замків: цей тьмяно освітлений лабіринт складався з сотні окремих альковів і непомітних закапелків, і від почорнілих бантин і потрісканої стелі відлунював гамір моряків, купців, капітанів, міняйл, вантажовідправників і работоргівле, які брехали, лаялися й дурили одне одного півсотнею різних мов.

Тиріон схвалював такий вибір закладу. Рано чи пізно «Сором’язлива панна» допливе до Волантиса. Це — найбільший заїзд у місті, на нього першим падає вибір вантажовідправників, капітанів і купців. У цій їдальні-печері укладається чимало угод. Це знають усі, хто бодай трохи знає Волантис. Щойно Гриф з Качуром і Гальдоном тут з’являться, Тиріон знову стане вільним.

А поки що він терпляче почекає. Шанс на визволення не забариться.

Одначе кімнати нагорі виявилися невеликими, особливо дешеві номери на четвертому поверсі. Втиснута в кутку будівлі кімната під похилим дахом, яку винайняв Тиріонів полонитель, мала низьку стелю, ліжко з продавленою периною, від якої тхнуло, і перекошену дерев’яну підлогу, яка нагадала Тиріонові про його перебування у Соколиному Гнізді. «Ця кімната принаймні має стіни». Мала вона й вікна: то була головна її прикраса, а ще залізне кільце в стіні, до якого дуже зручно приковувати рабів. Лицар довго не барився: запаливши лойову свічку, він одразу прикріпив Тиріонів ланцюг до кільця.

— Це обов’язково? — запротестував карлик, легенько побрязкуючи кайданами.— Куди я подінуся — у вікно вистрибну?

— Можливо.

— Ми на четвертому поверсі, а літати я не вмію.

— Зате вмієш стрибати. А мені ти потрібен живим.

«Еге, але навіщо? Серсі байдуже, в якому я буду вигляді». Тиріон погримотів ланцюгами.

— Я знаю, хто ви, сер,— сказав він. Вирахувати було неважко. Ведмідь на сюрко, герб на щиті, втрачений титул лорда, про який згадував лицар.— І знаю, який ви. А якщо ви знаєте, хто я, то мусите також знати, що я був королівським правицею і сидів у раді разом з Павуком. Може, вас зацікавить той факт, що саме євнух і відіслав мене в цю подорож? — («Він це разом з Джеймі придумав, але про брата ліпше не згадувати»).— Я така сама його креатура, як і ви. Нам з вами не варто сваритися.

Лицареві це не сподобалося.

— Так, я брав у Павука гроші, не заперечуватиму, але ніколи я не був його креатурою. І відданий я зовсім не йому.

— А Серсі? Та ти ще більший дурень, ніж я думав. Моїй сестрі потрібна тільки моя голова, а у тебе чудовий гострий меч. То чого не покласти край цьому балагану?

Лицар розсміявся.

— Це трюк такий, карлику? Благати про смерть у надії, що тоді я залишу тебе жити? — він рушив до дверей.— Принесу тобі щось із кухні.

— Який ти добрий. Я почекаю тут.

— Та звісно, почекаєш.

Але, виходячи, лицар замкнув по собі двері важким залізним ключем. «Купецька хата» славилася своїми замками. «Тут надійно, як у в’язниці,— гірко подумав карлик,— але бодай вікна є».

Тиріон усвідомлював, що шанси звільнитися з ланців мізерні, однак вирішив, що необхідно спробувати. Усі потуги висмикнути руку з кайданів призвели тільки до того, що він ще гірше обдер шкіру й на зап’ястку проступила кров; і хай скільки він сіпався і смикався, а відірвати залізне кільце від стіни не зміг. «До біса»,— подумав він, розвалившись, наскільки дозволяли ланцюги, Ноги вже судомило. Нічка буде пекельна. «Перша з багатьох, понад усякий сумнів».

У кімнаті було задушливо, тож лицар відчинив віконниці, впускаючи вітерець. Добре ще, що втиснута в кутку будівлі під карнизом кімната мала аж два вікна. Одне виходило на Довгий міст і оточене Чорною стіною серце Старого Волантиса на тому березі. Друге виходило на площу внизу. Мормонт назвав її площею Риботорговців. Хай який короткий був ланцюг, а Тиріонові вдалося визирнути в це вікно, нахилившись убік і повиснувши на залізному кільці. «Падати звідси не так далеко, як з небесної камери Лайси Арин, але смерть усе одно гарантована. Може, якби я напився...»

Навіть у цю пізню годину на площі було людно: матроси бешкетували, повії полювали на клієнтів, а купці займалися своїми справами. Пробігла червона жриця в оточенні дюжини послушниць зі смолоскипами; мантії їхні вирували навколо щиколоток. Біля поблизької таверни двійко гравців у сивас влаштували війну. Коло їхнього столика стояв раб, тримаючи над ними ліхтаря. Чути було жіночий спів. Слів не розібрати, а мелодія тиха і тужлива. «Якби знати, про що вона співає, можна було б і розплакатися». Ближче до заїзду зібрався натовп навколо двох жонглерів, що кидали один одному запалені смолоскипи.

Полонитель повернувся швидко, несучи два кухлі та смажену качку. Зачинивши двері ногою, він розірвав качку навпіл і одну половину кинув Тиріонові. Той спробував упіймати її в повітрі, але короткий ланцюг не дав достатньо підняти руки. Качка врізалася Тиріонові у скроню і сповзла по обличчю, гаряча й масна, гепнувшись на підлогу, тож йому довелося присісти й тягнутися до неї, побрязкуючи ланцюгами. З третього разу він намацав її і щасливо уп’яв у неї зуби.

— А трохи елю, щоб запити?

Мормонт вручив йому кухля.

— Чи не весь Волантис зараз напивається, то й тобі можна.

Ель був солодкий і мав фруктовий присмак. Зробивши великий ковток, Тиріон радісно відригнув. Кухоль був циновий, дуже тяжкий. «Допити до дна й пожбурити кухоль йому в голову,— подумав Тиріон.— Якщо пощастить, розтрощу йому череп. Якщо дуже пощастить, то промахнуся, і він своїми кулачиськами заб’є мене на смерть».

— Сьогодні якесь свято?

— Третій день виборів. Загалом вони тривають десять днів. Десять днів божевілля. Смолоскипна хода, промови, лицедії, співці й танцюристи, брави б’ються на смертельних дуелях, відстоюючи честь своїх кандидатів, боки слонів розписані іменами потенційних тріархів. Оті жонглери виступають на підтримку Метизо.

— Нагадаєш мені, щоб я проголосував за когось іншого,— Тиріон облизав сало з пальців. Натовп унизу кидав жонглерам монетки.— А всі потенційні тріархи влаштовують балаган?

— Вони зроблять що завгодно, щоб здобути голоси,— сказав Мормонт.— Їжа, випивка, вистави... Аліос вивів на вулиці сотню гарненьких рабинь розважати виборців.

— Голосую за нього,— вирішив Тиріон.— Приведи мені рабиню.

— Вони тільки для вільнонароджених, яким майновий ценз дозволяє голосувати. На захід від ріки таких небагато.

— І це триває десять днів? — розсміявся Тиріон.— Мені б таке сподобалося, хоча троє королів — це на двох більше, ніж потрібно. Уявляю, як би ми покерували Сімома Королівствами з моєю любою сестричкою і хоробрим братом. Один з нас точно повбивав би двох інших ще до кінця року. Дивно, що ці тріархи не роблять такого.

— Спроби були. Та, можливо, волантисяни розумні, а ми, вестеросці, дурні. Волантис накоїв чимало помилок, але ще жодного разу ним не керував малолітній тріарх. Якщо раптом оберуть божевільного, двоє колег стримують його до кінця року, тобто до кінця його каденції. Подумай, скільки людей могло вижити, якби Божевільний Ейрис ділив владу ще з двома королями.

«Натомість йому попався мій батько»,— подумав Тиріон.

— Дехто у вільних містах вважає, що з нашого боку вузького моря живуть справжні варвари,— провадив лицар.— Інші ж гадають, що ми — як діти, яким потрібна міцна батьківська рука.

— Або материна? — («От Серсі зрадіє. Особливо коли він піднесе їй мою голову»).— Схоже, ти добре знаєш це місто.

— Я тут одного разу провів найкращу пору року,— лицар збовтав ель на дні кухля.— Коли через Старка я опинився у вигнанні, то з другою своєю дружиною втік у Ліс. Браавос був би кращий, однак Лінесса хотіла в теплі краї. Замість служити браавосянам, я з ними воював на Ройні, але на кожен срібняк, що я заробляв, дружина витрачала десять. Заки я повернувся в Ліс, вона вже завела коханця, який весело заявив мені, що мене продадуть у рабство за борги, якщо я не покину дружину й не заберуся з міста. Саме так я і опинився у Волантисі... за крок від рабства, не маючи нічого, крім меча й одягу на собі.

— А тепер ти хочеш мчати додому.

Лицар допив ель.

— Завтра я знайду нам корабель. Ліжко моє. Лягай на підлозі де схочеш, якщо ланцюг туди дістане. Спи, якщо зможеш. Якщо ні, лічи свої злочини. До ранку вистане.

«Ти теж маєш відповісти за свої злочини, Джоро Мормонт»,— подумав карлик, але вирішив, що цю думку мудріше вголос не висловлювати.

Сер Джора повісив пояс із мечем на стійку ліжка, скинув чоботи, стягнув через голову кольчугу та зняв вовну, шкіру і пропітнілу нижню сорочку, під якою виявилося пошрамоване м’язисте тіло, поросле темним волоссям. «Якщо його облупити, цю шкуру можна продати на шубу»,— подумав Тиріон, поки Мормонт мостився на м’якій, хай і не дуже свіжій продавленій перині.

Буквально за мить лицар уже хропів, залишивши свій трофей наодинці з ланцями. Обидва вікна були відчинені, і світло щербатого місяця розлилося по всій кімнаті. З площі внизу долітали звуки: уривки п’яної пісні, нявчання кота, який хоче кицьку, далекий дзвін криці. «Хтось от-от помре»,— подумав Тиріон.

Обдерте зап’ястя пульсувало від болю, в кайданах неможливо було нормально сісти, не те що лягти й витягнутися. Вдалося хіба що вивернутися і прихилитися до стіни, але за деякий час руки почали німіти. Щойно карлик поворушився, щоб відновити кровообіг, життя повернулося в руки разом з болем. Довелося зціпити зуби, щоб не зойкнути. Цікаво, подумалося йому, як боляче було батькові, коли стріла уп’ялася йому в пах, і що відчувала Шей, коли Тиріон закручував ланцюг навколо її брехливої глотки, і що відчувала Тиша, коли її ґвалтували. Його страждання і не порівняти з їхніми, але від цього боліти не припиняло. «Та скільки можна!»

Сер Джора перевернувся на бік, тож Тиріонові тепер було видно тільки широку й волохату м’язисту спину. «Навіть якби мені вдалося вислизнути з кайданів, довелось би перелазити через нього, щоб дотягнутися до меча. Хіба що вдалося б витягнути кинджал...» А можна пошукати ключ, відімкнути двері, прокрастися сходами вниз і через їдальню вийти... «Куди? Я не маю ані друзів, ані грошей, я навіть місцевої мови не знаю».

Виснаження нарешті взяло гору над болем, і Тиріон забувся неспокійним сном. Та щоразу як чергова судома штрикала в литці й викручувала ногу, він уві сні скрикував, здригаючись у своїх ланцях. Коли прокинувся, у нього боліли всі м’язи, а у вікна вливався ранок — ясний і золотий, як лев Ланістерів. Знизу чулися крики риботорговців і гримотіння окутих залізом коліс на бруківці.

Над Тиріоном стояв Джора Мормонт.

— Якщо зніму тебе з кільця, обіцяєш робити, що кажуть?

— А танцювати не доведеться? Бо зараз мені це буде важкувато. Я ніг не відчуваю. Може, взагалі вже відпали. А в іншому я весь твій. Ручаюся честю Ланістера.

— Ланістери не мають честі.

Сер Джора все-таки відімкнув ланцюг. Тиріон, зробивши два невпевнені кроки, рухнув. Кров так різко прилила до рук, аж на очі набігли сльози. Закусивши губу, він мовив:

— Хай куди ти зібрався, а мене туди доведеться котити.

Натомість лицар поніс його, тримаючи за ланцюг на руках.

Темнуватий лабіринт альковів і ніш у їдальні «Купецької хати» збудований був навколо центрального дворика, де на решітках плелися квітучі лози, кидаючи мереживні тіні на кам’яні плити підлоги, між яких проріс зелений і фіолетовий мох. Молоденькі рабині бігали серед світла й тіні, розносячи карафи елю, вина і якогось зеленого напою з льодом, який пахнув м’ятою. В таку ранню годину зайнятий був хіба що один столик з двадцятьох.

І за одним з таких прилаштувався карлик. Гладенько поголений і рожевощокий, з кучмою каштанового волосся, з навислим чолом і приплюснутим носом, він сидів на високому табуреті з дерев’яною ложкою в руці, роздивляючись почервонілими очима миску синюватої вівсянки. «От бридкий малий покидьок»,— подумав Тиріон.

Той другий карлик відчув на собі чужі очі. Коли він, підвівши голову, побачив Тиріона, ложка випала у нього з руки.

— Він мене побачив,— попередив Тиріон Мормонта.

— І що з того?

— Він мене впізнав. Він знає, хто я.

— Мені тебе в мішок запхати, щоб тебе ніхто не бачив? — лицар торкнувся руків’я меча.— Якщо він мріє тебе відбити — хай спробує.

«Якщо він мріє померти, ти хотів сказати,— подумав Тиріон.— Яку загрозу він може становити для такого здорованя? Він же просто карлик».

Сер Джора зайняв столик у тихому куточку й замовив поїсти і випити. Поснідали теплими м’якими коржами, рожевою рибною ікрою, медовою ковбасою і смаженою сараною, запивши все солодко-гірким чорним елем. Тиріон їв, як з голодного краю.

— У тебе сьогодні зранку здоровий апетит,— зауважив лицар.

— Подейкують, у пеклі годують поганенько.

Тиріон зиркнув на двері, в які щойно зайшов чоловік, високий і сутулий, з гострою фіолетовою бородою, нерівномірно пофарбованою. «Якийсь тайроський купець». Знадвору влетіли звуки: крики мартинів, жіночий сміх, голоси риботорговців. На мить Тиріону здалося, що він помітив Іліріо Мопатиса, але то просто один з білих карликових слонів промайнув у дверному прорізі.

Мормонт, намастивши ікрою скибку коржа, відкусив шматок.

— На когось чекаєш?

— Ніколи не знаєш, кого занесе вітром,— знизав плечима Тиріон.— Справжнє кохання, чи батькового привида, чи качура,— він закинувши до рота сарану, захрумтів.— Непогано. Як на комаху.

— Вчора тут тільки про Вестерос і говорили. Якийсь лорд-вигнанець найняв золотий загін, щоб відвоювати назад свої землі. Половина капітанів у Волантисі погнала вгору по річці у Волон-Терис, щоб запропонувати йому свої кораблі.

Тиріон щойно проковтнув ще одну сарану — і мало не вдавився. «Він з мене глузує? Що він може знати про Грифа й Ейгона?»

— От халепа,— промовив він.— А я ж якраз збирався сам найняти золотий загін, щоб відвоювати Кичеру Кастерлі.

«Може, це Грифова хитрість, і ці брехливі чутки поширюють навмисно? Хіба що...» А раптом гарненький королевич заковтнув наживку? Повернув на захід, а не на схід, покинувши надії побратися з королевою Данерис? «Покинувши драконів... хіба Гриф таке дозволить?»

— Я б і вас залюбки найняв, сер. Батьківський престол — мій по праву. Присягніть мені своїм мечем, і щойно я його отримаю, я втоплю вас у золоті.

— Бачив я колись, як чоловіка втопили в золоті. Неприємне було видовище. Якщо ти колись і отримаєш мій меч, то хіба що собі в живіт.

— Надійний засіб від закрепу,— сказав Тиріон.— Батька мого запитай.

Узявши кухля, він зробив повільний ковток, намагаючись приховати те, що зараз можна було прочитати на його обличчі. Мабуть, це військова хитрість, яка має приспати підозри волантисян. «Під облудним приводом завести людей на борт, а коли флот уже вийде в море, захопити кораблі. Це такий у Грифа план?» Може і спрацювати. У золотому загоні десять тисяч вояків, загартованих і дисциплінованих. «Але моряків серед них немає. Грифові доведеться залишити всіх матросів і підкорити своїй волі, приставивши кожному меча до горла, та коли вони зайдуть у Невільничу бухту й почнеться бій...»

Повернулася подавальниця.

— Ви до вдови наступний, шляхетний сер. Ви принесли їй подарунок?

— Так. Дякую,— сер Джора вклав дівчині в долоню монетку й відіслав геть.

— Що за вдова? — нахмурився Тиріон.

— Вдова вододілу. На схід від Ройна її досі називають Вогаровою повією, але тільки позаочі.

Карликові це нічого не говорило.

— А Вогаро...

— Слон, семикратний тріарх, дуже заможний, велика людина в порту. Поки інші будували кораблі та плавали на них, він будував причали і склади, був посередником і міняйлом, страхував кораблі від ризиків, які несе море. Рабами теж займався. Коли він закохався в одну з постільних рабинь, навчену в Юнкаї мистецтва сімох стогонів, був страшенний скандал... а ще гірший скандал вибухнув, коли він дарував їй волю і побрався з нею. Після його смерті вона продовжила його справу. Вільновідпущеники не мають права мешкати в місті за Чорною стіною, тож їй довелося продати Вогарів особняк. Відтак вона замешкала в «Купецькій хаті». Було це тридцять два роки тому, й вона живе тут до сьогодні. Вона сидить позаду тебе, у дворі, приймає відвідувачів за своїм звичним столиком. Ні, не озирайся. З нею хтось є. Коли вони закінчать, прийде наша черга.

— І як ця стара гаргара нам допоможе?

— Сам побачиш,— сказав сер Джора, підводячись.— Він уже йде геть.

Тиріон зістрибнув зі стільця, загримотівши ланцюгами. «Нарешті я бодай щось дізнаюся».

Було щось лисяче в тому, як ця жінка принишкла в куточку двору, було щось зміїне в її очах. Біле волосся було таке ріденьке, що світилася рожева шкіра голови. Під одним оком досі лишалися ледь помітні шрами від ножа, який зрізав її сльози. На столі валялися залишки сніданку — голови сардин, кісточки з оливок, шматочки хліба. Тиріон не міг не звернути уваги, як добре обрано було «звичний столик»: за спиною — суцільний камінь, з одного боку — листяний альков, щоб можна було виходити й заходити, вхідні двері заїзду — як на долоні, зате сам столик ховається в тіні, щоб жінка лишалася невидимою.

Побачивши Тиріона, вдова всміхнулася.

— Карлик,— провуркотіла вона голосом водночас лагідним і лиховісним. Загальною мовою вона розмовляла майже без акценту.— Схоже, останнім часом у Волантисі побільшало карликів. А цей уміє фокусів?

«Так,— хотілося сказати Тиріону.— Дайте мені арбалет — і я покажу вам свій улюблений».

— Ні,— відповів сер Джора.

— Шкода. Колись у мене була мавпочка, яка показувала різноманітні фокуси. Ваш карлик мені її нагадує. Він — мій подарунок?

— Ні. Я приніс вам оце,— сер Джора дістав пару рукавичок і кинув на стіл поряд з іншими подарунками, які сьогодні вранці отримала вдова: тут були срібний кубок, прегарне віяло з різьблених нефритових листочків — таких тонесеньких, що аж просвічувалися, і старовинний бронзовий кинджал, помережаний рунами. Поряд з цими скарбами рукавички здавалися дешевими й крикливими.

— Рукавички для мої бідних зморшкуватих рук. Як мило,— сказала вдова, навіть не торкнувшись їх.

— Я їх купив на Довгому мосту.

— На Довгому мосту можна купити майже все. Рукавички, рабів, мавп,— сказала вдова; роки зігнули її хребет і виростили на спині старечий горб, але її очі лишалися чорними і блискучими.— А тепер розкажіть старій удовиці, чим вона може вам прислужитися.

— Ми маємо швидко дістатися в Мірін.

Одне слово — і світ Тиріона Ланістера перевернувся догори дриґом.

Одне слово. Мірін. Чи він недочув?

Одне слово. «Мірін, він сказав — Мірін, він везе мене в Мірін». Мірін означав життя. Або принаймні надію на нього.

— Чому ви прийшли до мене? — запитала вдова.— Кораблів я не маю.

— Вам багато хто з капітанів заборгував.

«Він каже, що доправить мене королеві. Ага, тільки котрій королеві? Він не збирається продавати мене Серсі. Він віддає мене Данерис Таргарієн. Ось чому він не відрубав мені голову. Ми пливемо на схід, а Гриф і його королевич пливуть на захід, кляті дурні».

Це було занадто. «Змова на змові, але всі дороги ведуть дракону в зуби». З його вуст зірвався сміх — Тиріон уже просто не міг стримуватися.

— У вашого карлика напад,— зауважила вдова.

— Мій карлик зараз замовкне, якщо не хоче кляп у рота.

Тиріон затулив рота долонями. «Мірін!»

Вдова вододілу вирішила не звертати на нього уваги.

— Вип’ємо? — запитала вона, В повітрі кружляли порошинки, а подавальниця наповнювала два келихи з зеленого скла для сера Джори і для вдови. У Тиріона пересохло в горлі, але для нього келиха не було. Вдова зробила ковток, побовтала вино у роті, ковтнула.— Всі вигнанці пливуть на захід, чули мої старі вуха. І всі капітани, які мені заборгували, наввипередки пропонують їх туди доправити і трішки спорожнити від золота скрині золотого загону. Наші шляхетні тріархи пожертвували дюжину бойових кораблів, щоб провести флот до самих Східців. Навіть старий Доніфос дав свою згоду. Така славна подорож! А ви пливете в інший бік, сер.

— У мене справи на сході.

— Цікаво, і які ж це справи? Не раби, бо срібна королева поклала цьому край. Бійцівські кубла вона також зачинила, тож вас веде не жага крові. Що ще може Мірін запропонувати вестероському лицареві? Цеглу? Оливки? Драконів? А, ось воно,— посмішка на обличчі літньої жінки стала хижою.— Подейкують, срібна королева годує їх м’ясом немовлят, а сама купається у крові цнотливиць і щоночі міняє коханців.

Сер Джора стиснув вуста.

— Юнкайці ллють вам отруту у вуха. Міледі не варто вірити в цю бридоту.

— Я не леді, та навіть Вогарова вдова здатна відрізнити брехню від правди. Те, що ви кажете, правда... у королеви драконів багато ворогів... Юнкай, Новий Гіс, Толос, Карт... ага, а скоро додасться й Волантис. Ви хочете плисти у Мірін? Зачекайте ще трохи, сер. Дуже скоро знадобляться мечі — коли бойові кораблі спрямують свої весла на схід, щоб скинути срібну королеву. Тигри обожнюють випускати пазурі, й навіть слони в разі небезпеки здатні вбити. Малако жадає слави, а Найесос завдячує своїм багатством здебільшого работоргівлі. Щойно Аліос, чи Паркелло, чи Белічо стануть тріархами, флот відпливе одразу.

Сер Джора нахмурився.

— Якщо повернеться Доніфос...

— Скоріше Вогаро повернеться, а мій любий володар уже тридцять років як небіжчик.

Позаду них гримотів якийсь матрос.

— І це тут називають елем? До біса! Мавпа вам кращого елю насцить.

— А ти його вип’єш,— озвався інший голос.

Тиріон обернувся глянути, без надії сподіваючись, що це Качур з Гальдоном. Натомість він побачив двох незнайомців... і карлика, який стояв за кілька футів, пильно дивлячись на Тиріона. Він здавався наче знайомим.

Вдова делікатно посьорбувала вино.

— Серед перших слонів були жінки,— промовила вона,— це вони скинули владу тигрів і припинили давні війни. Тріанну переобирали чотири рази. Та це, на жаль, було триста років тому. Відтоді Волантис не мав жінок-тріархів, хоча деякі жінки мають право голосу. Родовиті жінки, які мешкають у старовинних палацах за Чорною стіною, а не такі створіння, як я. Давня кров радше собакам і дітям дасть право голосу, ніж вільновідпущеникам. Ні, оберуть Белічо, а може, Аліоса, але так чи так, а війні бути. Принаймні так вони гадають.

— А як гадаєте ви? — запитав сер Джора.

«Добре.— подумав Тиріон.— Правильне питання».

— О, я теж гадаю, що війні бути, але хочуть вони не війни,— літня жінка, зблиснувши очима, нахилилася вперед.— Думаю, у Р’глора в цьому місті послідовників більше, ніж у всіх інших богів разом узятих. Чули проповіді Бенеро?

— Вчора ввечері.

— Бенеро в полум’ї бачить майбутнє,— мовила вдова.— А ви знали, що тріарх Малако намагався винайняти золотий загін? Хотів розігнати червоний храм і взяти на мечі Бенеро. Тигрову варту він використати не наважується. Половина з них молиться Царю світла. Ох, люті дні настали у Волантисі, навіть для старих зморшкуватих удовиць. Але, гадаю, і вполовину не такі люті, як у Міріні. Отож скажіть мені, сер... навіщо вам срібна королева?

— Це моя справа. Я можу заплатити за перевіз, і заплатити добре. Я маю срібло.

«От дурень,— подумав Тиріон.— Їй не гроші потрібні, а повага. Невже ти не слухав, що вона казала?» Він знову озирнувся через плече. Інший карлик підсунувся ближче до їхнього столу. Здається, у нього був ніж у руці. В Тиріона волосся на загривку стало сторч.

— Срібло своє лишіть собі. Я маю золото. І не треба цих сердитих поглядів, сер. Я застара, щоб мене таким лякати. Ви — людина сувора, я бачу, любите помахати отим довгим мечем у вас при боці, але тут — моє королівство. Мені достатньо пальцем кивнути — і ви попливете в Мірін, припнутий ланцюгом до весла в трюмі галери,— сказала вона й, підхопивши нефритове віяло, розкрила його. Почувся шелест листя, й ліворуч від неї з зарослої арки вислизнув чоловік. Обличчя в нього все було пошрамоване, в одній руці він тримав меча — короткого й важкого, як сікач.— Шукайте вдову вододілу, сказав вам хтось, але цей хтось мусив вас застерегти: бійтеся вдовиних синів. Однак сьогодні чудовий ранок, тому я запитаю ще раз. Навіщо вам Данерис Таргарієн, коли півсвіту мріє побачити її в могилі?

Обличчя Джори Мормонта потемніло від гніву, але він відповів.

— Служити їй. Захищати її. Померти за неї, якщо знадобиться.

Вдова аж розсміялася.

— Ви хочете її врятувати, он воно що? Коли ворогів у неї більше, ніж я здатна пригадати, а їхніх мечів і не полічити... і ви хочете, щоб бідна вдовиця в це повірила? Що ви, справжній шляхетний вестероський лицар, готові перетнути півсвіту, щоб допомогти прекрасній панні... ну, вона вже не панна, але ще, мабуть, прекрасна,— знову розсміялася вона.— Гадаєте, карлик її потішить? Як думаєте: вона скупається в його крові чи вдовольниться, просто відітнувши йому голову?

Сер Джона завагався.

— Цей карлик...

— ...я знаю, хто він,— вдова перевела твердий як камінь погляд чорних очей на Тиріона.— Кревногубець, царевбивця, душогуб, перекинчик. Ланістер,— виплюнула вона останнє слово, наче лайку.— А що збираєшся запропонувати королеві драконів ти, коротуне?

«Свою ненависть»,— хотілося відповісти Тиріонові. Натомість він розвів руками, наскільки дозволяли ланцюги.

— Хай що вона захоче. Мудрі поради, гострий розум, акробатичні трюки. Мій прутень, якщо у неї виникне таке бажання. Якщо ні — мій язик. Можу водити в бій її війська, а можу масажувати їй ноги — як вона зволить. Єдина винагорода, якої я прошу,— дозволити мені зґвалтувати й убити мою любу сестричку.

На обличчі літньої жінки знову заграла усмішка.

— Ось він принаймні чесний,— заявила вона,— а ви, сер... Знала я з дюжину вестероських лицарів і з тисячу отаких пройдисвітів, але серед них не було жодного з такими чистими мотивами, як у вас. Чоловіки — звірі, себелюбні та брутальні. Під ніжними словами у них завжди ховаються темні мотиви. Я вам не довіряю, сер,— сказала вона і відмахнулася від прохачів віялом, немов відганяючи мух.— Треба вам у Мірін — діставайтеся плавом. Я вам не допомагатиму.

І тут водночас отверзлися всі сім кіл пекла.

Сер Джора почав підводитися, вдова захлопнула віяло, з тіні вислизнув пошрамований чоловік... а десь позаду почувся дівочий вереск. Тиріон розвернувся саме вчасно, щоб побачити, як на нього кидається інший карлик. «Це дівчина,— збагнув він несподівано,— дівчина, вбрана в чоловічий одяг. І вона зібралася своїм ножем мені кишки випустити».

На якусь мить сер Джора, вдова й пошрамований чоловік закам’яніли. З сусідніх столиків за ними спостерігали гультяї, попиваючи вино й ель, але ніхто й не сіпнувся, щоб утрутитися. Тиріонові довелося діяти обома руками воднораз, та ланцюга вистало якраз дотягнутися до карафи на столі. Стиснувши її в долоні, Тиріон крутнувся та виплеснув уміст карафи в обличчя карлиці, а потім кинувся вбік, уникаючи її ножа. Відчув, як тріснула під ним карафа, а голова врізалася в підлогу. А дівчина вже знову кинулася на нього. Тиріон перекотився, і ніж устромився в підлогу, але дівчина висмикнула його, знову високо занесла...

...і зненацька вона відірвалася від землі, шалено хвицаючи ногами: її тримав сер Джора.

— Ні! — заверещала вона загальною мовою Вестеросу.— Відпустіть!

Затріщала тканина сорочки: дівчина силкувалася вивільнитися.

Мормонт однією рукою тримав її за комір. Другою рукою він забрав у неї ножа.

— Досить.

Аж тут з’явився господар з дрючком у руці. Угледівши розбиту карафу, він люто вилаявся й запитав, що сталося.

— Бійка карликів,— відповів тайросянин з фіолетовою бородою, хихикаючи.

Тиріон, кліпаючи, витріщався на мокру з ніг до голови дівчину, яка звивалася в повітрі.

— Чого ти? — запитав він.— Що я тобі зробив?

— Його вбили,— сказала вона, і всі сили її покинули. Вона обвисла в Мормонтових руках, а на очі їй набігли сльози.— Мого брата. Його схопили і вбили.

— Хто його вбив? — запитав Мормонт.

— Матроси. Матроси з Сімох Королівств. Їх було п’ятеро, всі п’яні. Побачили наш поєдинок на площі й пішли за нами. Коли вони збагнули, що я дівчина, то мене відпустили, а мого брата забрали і вбили. Відрубали йому голову.

Тиріон був приголомшений: він усе збагнув. «Побачили наш поєдинок на площі». Тепер зрозуміло, що це за дівчина.

— Ти їхала верхи на свині? — запитав він.— Чи на собаці?

— На собаці,— схлипнула вона.— На свині зажди їздив Опо.

«Карлики з весілля Джофрі». З їхнього виступу й почалися всі біди того вечора. Як дивно зустріти їх знову на іншому кінці світу! Хоча, мабуть, не так уже й дивно. «Якщо у них розуму бодай як у свині, вони повинні були втекти з Королівського Причалу в той-таки вечір, щойно Джофрі помер, поки Серсі не звалила і на них провину за смерть свого сина».

— Відпустіть її, сер,— попросив Тиріон сера Джору Мормонта.— Вона вже нам не зашкодить.

Сер Джора кинув карлицю на підлогу.

— Мені шкода твого брата... але ми не причетні до його вбивства.

— Він причетний,— підвелася навколішки дівчина, притискаючи подерту й залиту вином сорочку до маленьких білих груденят.— Їм потрібен був він. Вони думали, що Опо — це він,— плакала дівчина, готова скаржитися кому завгодно, хто згоден її слухати.— Він має померти, як помер мій бідолашний брат. Будь ласка! Хтось, допоможіть мені. Вбийте його.

Господар грубо схопив її за руку, поставив на ноги і почав верескливо питати по-волантиському, хто заплатить за збитки.

Вдова вододілу холодно поглянула на Мормонта.

— Кажуть, лицарі захищають слабких і невинних. Якщо це так, то я — прекрасна панна,— вона презирливо розсміялася.— Як тебе звати, дитино?

— Пенні.

Літня жінка заговорила до господаря мовою Старого Волантиса. Тиріонові вистачило його знань, щоб зрозуміти: вона просить господаря відвести дівчину в її кімнату, налити їй вина й підшукати їй якийсь одяг.

Коли вони пішли, вдова втупилася в Тиріона блискучими очима.

— Здається мені, чудовиська мають бути трохи більші. У Вестеросі за тебе дають титул лорда, коротуне. Але тут, боюся, твоя цінність трохи менша. Проте, гадаю, варто все-таки допомогти вам. Схоже, Волантис — небезпечне місце для карликів.

— Як мило з вашого боку,— Тиріон солодко до неї посміхнувся.— Може, заодно знімете з мене й ці чарівні залізні бранзолетки? У цього чудовиська лишилася тільки половина носа, і вона просто жахливо свербить. А ланцюги такі короткі, що я не можу почухатися. Я радо вам їх подарую.

— Яка щедрість! Але я колись носила залізо й тепер віддаю перевагу золоту і сріблу. І, на жаль, це Волантис, тут кайдани і ланцюги дешевші за хліб, і заборонено сприяти втечі раба.

— Я не раб.

— Усі люди, потрапляючи в руки работоргівців, заводять таку саму пісню. Я не наважуся допомогти вам... тут,— вона знову гойднулася вперед.— За два дні у Карт через Новий Гіс відпливає «Селейсорі Коран»; корабель везе олово й залізо, сувої вовни й мережива, п’ятдесят мирських килимів, засолений труп, двадцять глечиків драконячого перцю і червоного жерця. Сядьте на нього.

— Ми сядемо,— сказав Тиріон,— і дякуємо.

— Нам не потрібно в Карт,— нахмурився сер Джора.

— А корабель і не дійде в Карт. Бенеро бачив його у своєму полум’ї,— стара хитро посміхнулася.

— Як скажете,— вишкірився Тиріон.— Був би я волантисянином, вільним і шляхетної крові, я б голосував за вас на виборах тріархів, пані.

— Я не пані,— озвалася вдова,— я проста Вогарова повія. Постарайтеся забратися звідси, поки до влади не прийшли тигри. Якщо дістанетеся своєї королеви, перекажіть їй повідомлення від рабів Старого Волантиса,— вона торкнулася блідого шраму на зморшкуватій щоці — сліду від зрізаної сльози.— Перекажіть їй, що ми чекаємо. Перекажіть їй, щоб вона поквапилася.