Танок драконів

Епілог

— Я не зрадник,— заявив лицар Гнізда Грифонів.— Я відданий королю Томену і вам.

Його слова підкреслювало безперервне крапання — крап-крап-крап: сніг, танучи, збігав з плаща й калюжею збирався на підлозі. На Королівському Причалі сніжило майже цілу ніч: намело по кісточки. Сер Кеван Ланістер щільніше загорнувся в плащ.

— Це ви так кажете, сер. Словеса — це суховій.

— Тоді дозвольте мені це довести мечем,— сказав Ронет Конінтон, і в світлі смолоскипів його довге руде волосся й борода зблиснули вогнем.— Пошліть мене воювати проти мого дядька — і я привезу вам його голову, і голову його фальшивого дракона також.

Уздовж західної стіни тронної зали вишикувалися ланістерівські списники в малинових плащах і в напівшоломах з левами на гребенях. Тайрелівські вартові в зелених плащах стояли навпроти. У тронній залі було відчутно холодно. Хоча тут не було ані королеви Серсі, ані королеви Марджері, їхня незрима присутність отруювала повітря, як привиди на святі.

За столом сиділо п’ятеро членів малої королівської ради, а Залізний трон розкарячився, немов здоровезне чорне чудовисько, і його шпичаки, пазурі й леза ховалися в тінях. Кеван Ланістер спиною відчував його присутність — сверблячку між лопатками. Легко було уявити на тому троні старого короля Ейриса, який сердито позирає вниз, а з чергової свіжої рани в нього цебенить кров. Але сьогодні трон порожній. Томенові тут нема чого робити. Нехай краще побуде з матір’ю. Тільки Семеро знають, скільки ще лишилося матері й синові разом до суду... й можливої страти.

— За вашого дядька і його фальшивого хлопця ми візьмемося у свій час,— заговорив Мейс Тайрел. Новий королівський правиця сидів на різьбленому дубовому троні у формі руки: цей безглуздий доказ свого марнославства його милість поставив тут того дня, коли сер Кеван погодився віддати йому посаду, якої він так прагнув.— А ви побудете тут, поки ми не підготуємося до походу. Тоді й отримаєте шанс довести свою відданість.

Сер Кеван з цим не сперечався.

— Проведіть сера Ронета назад у його покої,— промовив він. «І подбайте, щоб він там і лишався»,— міг би додати він, але це було зрозуміло і без слів. Хай як протестував лицар Гнізда Грифонів, а він залишався під підозрою. Перекупних мечів, які висадилися на Півдні, очолює начебто його родич.

Коли Конінтонові кроки стихли, великий мейстер Пайсел важко похитав головою.

— Колись на тому місці, де щойно стояв хлопчина, стояв його дядько, запевняючи короля Ейриса, що принесе йому голову Роберта Баратеона.

«На старість отак завжди. Все, що людина бачить або чує, нагадує їй щось, що вона бачила або чула замолоду».

— Скільки вояків приїхало з сером Ронетом у місто? — запитав сер Кеван.

— Двадцять,— відповів лорд Рендил Тарлі,— більшість із них — колишній загін Грегора Клігана. Їх віддав Конінтону ваш небіж Джеймі. Закладаюся: хотів їх здихатися. Вони і дня не пробули в Дівоставі, коли один з них когось убив, а іншого звинуватили у зґвалтуванні. Першого довелося повісити, а другого оскопити. Якби залежало від мене, я б їх усіх відіслав у Нічну варту, і Конінтона разом з ними. На Стіні таким покидькам і місце.

— Пес схожий на господаря,— промовив Мейс Тайрел.— Я згоден: їм би личили чорні плащі, В міську варту я таких людей не допущу.

До золотих плащів додалася сотня його власних небосадських вояків, однак було очевидно: його милість не збирається врівноважувати їхню кількість ніякими західняками.

«Що більше я йому даю, то більше він хоче». Кеван Ланістер почав розуміти, чому Серсі так незлюбила Тайрелів. Але зараз не час починати відкриту сварку. Рендил Тарлі й Мейс Тайрел прийшли на Королівський Причал з військами, в той час як більша частина потуги дому Ланістерів залишалася у приріччі, швидко танучи.

— У Гори-на-коні завжди були добрі бійці,— примирливим тоном промовив сер Кеван,— а нам потрібен кожен мечник у війні проти перекупних мечів. Якщо це і справді золотий загін, як наполягають Кайбернові нашіптувачі...

— Золотий не золотий,— сказав Рендил Тарлі,— а це все одно прості авантюристи.

— Можливо,— допустив сер Кеван.— Та що довше ми не звертаємо на цих авантюристів уваги, то сильнішими вони стають. Ми підготували карту — карту їхнього вторгнення. Великий мейстре...

Велика карта була прегарна: намальована мейстерською рукою на тонкому велені, вона накрила цілий стіл.

— Ось,— указав Пайсел рукою в старечій гречці. Рукав мантії задерся, і стало видно обвислу білу шкіру.— Тут і тут. Уздовж узбережжя і на островах. Тарт, Східці, навіть Естермонт. А зараз повідомляють, що Конінтон рухається на Штормокрай.

— Якщо це справді Джон Конінтон,— зронив Рендил Тарлі.

— Штормокрай,— крекнув лорд Мейс Тайрел.— Він не зможе взяти Штормокрай. Якщо він, звісно, не Ейгон Завойовник. Та якщо й візьме, що з того? Зараз замок у Станіса. Нехай переходить від одного самозванця до іншого — нам яка біда? Я його поверну, щойно доведуть невинність моєї доньки.

«Як ви збираєтеся його повертати, якщо ви його ніколи зроду не мали?»

— Я розумію, мілорде, але...

Тайрел не дав йому закінчити.

— Ці звинувачення проти моєї доньки — брудна брехня. Питаю знову: чому я маю терпіти весь цей балаган? Нехай король Томен оголосить мою доньку невинною, сер, і тут і зараз покладе край цим дурницям.

«Зробите так — і Марджері до кінця життя чутиме перешіптування за спиною».

— Ніхто й не сумнівається в невинності вашої доньки, мілорде,— збрехав сер Кеван,— але його святість наполягає на суді.

— На кого ми перетворилися,— пирхнув лорд Рендил,— якщо королі й можні лорди змушені танцювати під цвірінькання горобців?

— У нас зусібіч вороги, лорде Тарлі,— нагадав йому сер Кеван.— На півночі — Станіс, на заході — залізні, на півдні — перекупні мечі. Кинемо виклик верховному септону — і в канавах Королівського Причалу теж потече кров. Якщо хтось вирішить, що ми пішли проти богів, віряни кинуться в обійми якого-небудь з отих узурпаторів.

Мейс Тайрел залишався незворушний.

— Щойно Пакстер Редвин змете залізних з моря, мої сили повернуть Щити. Станіса прикінчать або сніги, або Болтон. Що ж до Конінтона...

— Якщо це він,— перебив лорд Рендил.

— ...що ж до Конінтона,— повторив Тайрел,— які видатні перемоги він здобув, щоб ми його боялися? У Скельному Септі він міг покінчити з Робертовим повстанням. Але програв. І золотий загін завжди програє. Хтось, може, до них і приєднається. Королівству буде тільки краще без таких дурнів.

Серові Кевану хотілось би поділяти його впевненість. Він трохи знав Джона Конінтона — гордого юнака, найупертішого серед юних лордійчуків в оточенні королевича Рейгара Трагарієна, які змагалися за його королівську прихильність. «Зарозумілий, але здібний і енергійний». За це і за його вправність зі зброєю Божевільний Король Ейрис призначив його своїм правицею. Бездіяльність старого лорда Мерівезера дозволила повстанню початися і поширитися, тож Ейрис хотів мати біля себе людину молоду й рішучу, щоб протистояти молодому і рішучому Роберту. «Зарано,— прокоментував лорд Тайвін Ланістер, коли до Кичери Кастерлі долетіла звістка про це призначення.— Конінтон занадто юний, занадто сміливий, занадто прагне слави».

Його слова підтвердила Битва дзвонів. Сер Кеван очікував, що після такого в Ейриса не буде вибору — доведеться знову викликати Тайвіна... але Божевільний Король натомість звернувся до лордів Челстеда і Росарта — і поплатився за це життям і короною. «Але це все було дуже давно. Якщо це справді Джон Конінтон, він тепер інша людина. Він старший, суворіший, загартованіший... небезпечніший».

— Можливо, золотий загін — не єдине, що має Конінтон. Кажуть, що його претендент на трон — Таргарієн.

— Фальшивий,— сказав Рендил Тарлі.

— Можливо. А можливо, й ні.

Кеван Ланістер сам був тут, у цій-таки залі, коли Тайвін поклав біля підніжжя Залізного трону тіла дітей королевича Рейгара, загорнуті в малинові плащі. В дівчинці можна було впізнати королівну Рейніс, а от хлопчик... «Жахіття без обличчя: кістки, мозок і кров, кілька пасом білявого волосся. Ніхто з нас не затримував погляд надовго. Тайвін сказав, що це королевич Ейгон, і ми всі повірили йому на слові».

— Зі сходу теж з’являється забагато чуток. Ще одна представниця дому Таргарієнів, причому її справжність ніхто під сумнів не ставить. Данерис Штормороджена.

— Така сама божевільна, як і її батечко,— заявив лорд Мейс Тайрел.

«Той самий батечко, якого Небосад і дім Тайрелів підтримували до самого гіркого кінця, і навіть після».

— Може, вона і божевільна,— промовив сер Кеван,— але коли на захід лине стільки диму, мабуть, на сході справді десь горить вогонь.

— Дракони,— покивав головою великий мейстер Пайсел.— Такі чутки доходять і до Старгорода. Їх забагато, щоб просто відмахнутися. Срібнокоса королева з трьома драконами.

— На тому кінці світу,— сказав Мейс Тайрел.— Королева Невільничої бухти, ага. От хай там і лишається.

— У цьому всі ми згодні,— промовив сер Кеван,— але в дівчині тече кров Ейгона Завойовника, тож я не думаю, що вона вічно сидітиме в Міріні. Якщо ж вона досягне наших берегів і об’єднає свої сили з лордом Конінтоном і отим його королевичем, фальшивим чи ні... ми повинні знищити Конінтона і його самозванця негайно, поки Данерис Штормороджена не вирушила на захід.

— Саме це я і збираюся зробити, сер,— схрестив руки Мейс Тайрел.— Після судів.

— Перекупні мечі воюють за гроші,— заявив великий мейстер Пайсел.— Певна сума золотом може переконати золотий загін передати нам лорда Конінтона й самозванця.

— Ага, якби в нас було це золото,— промовив сер Гарис Свіфт.— На жаль, мілорди, у наших сховищах лишилися тільки пацюки й павуки. Я знову написав мирським банкірам. Якщо вони погодяться покрити борг корони перед браавосянами й надати нам нову позику, можливо, не доведеться піднімати податки. В іншому разі...

— Відомо, що магістри Пентоса також дають позики,— сказав сер Кеван.— Спробуйте домовитися з ними.

Від пентосян допомоги буде, певно, ще менше, ніж від мирських міняйл, але спробувати треба. Якщо не вдасться знайти іншого джерела грошей або переконати Залізний банк піти на поступки, не лишиться вибору — доведеться сплачувати борги корони золотом Ланістерів. Сер Кеван не наважувався вводити нові податки, коли Сім Королівств повні заколотників. Половина лордів у країні ставить знак рівності між сплатою податків і свавіллям влади й умить побіжить до найближчого узурпатора, якщо це збереже їм ламаний мідяк.

— Якщо ж не вийде, можливо, доведеться вам самому плисти у Браавос на переговори до Залізного банку.

— Це обов’язково? — злякався сер Гарис.

— Ви ж скарбничий,— різко мовив лорд Рендил.

— Так,— сказав Свіфт, і кущик білого волосся на його підборідді обурено затріпотів.— Мені нагадати мілордам, що ці проблеми — не моя провина? І не всі з нас мали змогу набити скрині, розграбовуючи Дівостав і Драконстон.

— Мене обурюють ваші натяки, Свіфте,— наїжачився Мейс Тайрел.— Ніяких скарбів на Драконстоні не було, запевняю вас. Підлеглі мого сина обшукали кожен дюйм цього сирого і страшного острова й не знайшли ані коштовного камінця, ані крихти золота. Не було там і легендарного складу драконових яєць.

Кеван Ланістер на власні очі бачив Драконстон. І мав великі сумніви, що Лорас Тайрел обшукав кожен дюйм цієї старовинної фортеці. Зрештою, її звели валірійці, а в таких речах вони не обходилися без чаклунства. Та й сер Лорас надто молодий, схильний до поквапливих юнацьких суджень, ще й був серйозно поранений під час штурму замку. Однак не варто нагадувати Тайрелу, що його коханий син небездоганний.

— Якщо на Драконстоні були скарби, їх уже до нас знайшов Станіс,— оголосив він.— Тому рухаймося далі, мілорди. Якщо пригадуєте, дві наші королеви мають постати перед судом за обвинуваченням у державній зраді. Моя небога повідомила, що обрала суд через двобій. Її заступником стане сер Роберт Дужий.

— Німотний велет,— скривився лорд Рендил.

— Скажіть-но, сер, звідки цей чоловік узявся? — запитав Мейс Тайрел.— Чому ми ніколи не чули цього імені? Він не говорить, не показує обличчя, ніколи не з’являється без обладунків. Звідки нам знати, що він узагалі лицар?

«Та ми не знаємо, чи він узагалі живий». Мірин Трант стверджує, що Дужий не їсть і не п’є, а Борос Блаунт пішов ще далі: каже, що жодного разу не бачив, аби той ходив до вітру. «А чого ходити? Мерцям це не потрібно». Кеван Ланістер мав великі підозри щодо того, хто саме ховається під блискучими білими обладунками сера Роберта. І ці підозри, понад усякий сумнів, поділяють Мейс Тайрел і Рендил Тарлі. Та хай яке обличчя ховається за шоломом Дужого, нехай це поки що лишається таємницею. Німотний велет — єдина надія племінниці. «І будемо сподіватися, що він могутній не тільки на вигляд».

Але Мейс Тайрел, схоже, далі свого носа не бачить: його непокоїть лише небезпека для власної доньки.

— Сера Роберта у королівську варту призначив його світлість,— нагадав йому сер Кеван,— і Кайберн також за нього поручився. І хай там що, а нам дуже потрібно, щоб сер Роберт переміг, мілорди. Якщо буде доведено, що моя небога винна у державній зраді, законність усіх її дітей опиниться під сумнівом. І якщо Томен уже не буде королем, Марджері не буде королевою,— сказав він і мить помовчав, даючи Тайрелові це перетравити.— Хай що накоїла Серсі, але вона — донька Кичери, моя рідна кров. Я не допущу, щоб вона померла як зрадниця, але ікла я їй постарався вирвати. Вся її варта звільнена й замінена моїми людьми. Замість колишніх фрейлін тепер з нею буде септа і три послушниці, обрані верховним септоном. Вона більше не матиме впливу ні на управління королівством, ні на Томенову освіту. Після суду я збираюся відіслати її назад у Кичеру Кастерлі й там залишити. Цього буде достатньо.

Решту він не озвучував. Серсі — зіпсований товар, її владі кінець. Усі пекарчуки й кухарчуки в місті спостерігали її ганьбу, всі лярви й лимарі від Блошиного Дна до Стічного Кута бачили її голою, шарили жадібними очима по її персах, животу й інтимних місцях. Після такого королева не може лишитися правити. У золоті, шовках і смарагдах Серсі була королевою, майже богинею; голяка ж вона перетворилася на просту смертну, на немолоду жінку з розтяжками на животі й трохи вже обвислими персами... і всі розумниці в натовпі радісно вказували на це своїм чоловікам і коханцям. «І все одно краще вже життя в ганьбі, ніж горда смерть»,— сказав собі сер Кеван.

— Моя небога більше не накоїть лиха,— пообіцяв він Мейсові Тайрелу.— Даю вам слово, мілорде.

Тайрел неохоче кинув.

— Як скажете. Моя Марджері надає перевагу суду Віри, щоб усе королівство стало свідком її невинності.

«Якщо ваша донька така невинна, як ви нас запевняєте, навіщо вам ціле військо на той час, коли вона постане перед обвинувачами?» — міг би запитати сер Кеван.

— Це станеться дуже скоро, сподіваюся,— натомість уголос мовив він і обернувся до великого мейстра Пайсела.— Ще є питання?

Великий мейстер звірився з паперами.

— Слід розглянути справу зі спадком Розбі. На сьогодні висунуто шість претензій...

— Справу Розбі вирішимо іншим разом. Що це?

— Підготовка до повернення королівни Мірселли.

— Ось що буває, якщо злигатися з дорнянами,— сказав Мейс Тайрел.— Безперечно, для дівчинки можна підшукати кращу партію.

«Наприклад, вашого сина Вілласа, еге ж? Її спотворив один дорнянин, а його покалічив інший».

— Понад сумнів,— сказав сер Кеван,— але у нас і так ворогів достатньо, щоб ще ображати Дорн. Якщо Доран Мартел приєднається до Конінтона й підтримає отого фальшивого дракона, наші справи можуть вельми погіршитися.

— Можливо, вдасться переконати наших дорнських друзів поспілкуватися з лордом Конінтоном,— з неприємним гигиканням заговорив сер Гарис Свіфт.— Було б менше проблем і менше крові.

— Було б,— утомлено мовив сер Кеван. Час закінчувати.— Дякую, мілорди. Зберемося знову за п’ять днів. Після суду над Серсі.

— Як скажете. Нехай дарує Воїн силу рукам сера Роберта,— знехотя вичавив Мейс Тайрел, ледь-ледь гойднувши підборіддям, що мало означати уклін у бік лорда-регента. Але це краще, ніж нічого, і сер Кеван Ланістер був йому вдячний.

Рендил Тарлі вийшов із зали разом зі своїм сюзереном, а за ними рушили їхні списники в зелених плащах. «Справжня загроза — це Тарлі,— думав сер Кеван, проводжаючи їх поглядом.— Вузьколобий, але хитрий і має залізну волю, ще й найкращий солдат у всіх Розлогах. От тільки як його прихилити на свій бік?»

— Лорд Тайрел мене не любить,— похмуро промовив великий мейстер Пайсел, коли правиця пішов.— Ця справа з місячним узваром... я не хотів нічого такого говорити, але ж мені наказала королева-вдова! Якщо ваша ласка, лорде-регенте, позичте мені кілька гвардійців — так мені слатиметься спокійніше.

— Лорд Тайрел може це неправильно витлумачити.

Сер Гарис Свіфт пощипав свою борідку.

— Мені теж потрібна варта. Часи зараз непевні.

«Авжеж,— подумав сер Кеван,— і Пайсел — не єдиний радник, якого хоче замінити наш правиця». На посаду скарбничого Мейс Тайрел мав власного кандидата — свого дядька, лорда-сенешаля Небосаду, якого прозивали Гартом Грубим. «Останнє, що мені потрібно, це ще один Тайрел у малій раді». І так уже їх забагато. У сера Кевана є тільки сер Гарис — батько його дружини, і можна ще сюди зарахувати Пайсела. Зате присяжні Небосаду — і Тарлі, і Пакстер Редвин — лорд-адмірал і корабельник, який зараз веде свій флот навколо Дорну, щоб приструнчити залізних Юрона Грейджоя. Коли він повернеться на Королівський Причал, у раді буде Ланістерів і Тайрелів три на три.

Сьомий голос — дорнянка, яка супроводжує Мірселлу додому. «Леді Нім. Хоча, якщо правда бодай половина з того, що про неї доповідає Кайберн, ніяка вона не леді». Байстрючка Червоного Гада, майже така сама сумнозвісна, як він, тепер збирається посісти в раді місце, яке так недовго займав княжич Оберин. Сер Кеван ще не мав нагоди повідомити Мейсові Тайрелу про її скорий приїзд. Він знав: правиці це не сподобається. «Нам потрібен Мізинчик. У Бейліша був талант вичакловувати драконів з повітря».

— Найміть вояків Гори,— запропонував сер Кеван.— Рудому Ронету вони більше не знадобляться.

Він не думав, що Мейс Тайрел утне таку дурницю і спробує вбити Пайсела чи Свіфта, але якщо з вартою їм стане спокійніше, нехай візьмуть собі варту.

Всі втрьох вони вийшли з тронної зали. У дворі кружляла завірюха, завиваючи, як дикий звір, що проситься на волю.

— Ви такий холод узагалі пам’ятаєте? — запитав сер Гарис.

— Не найкращий час розводитися про холод, стоячи на ньому,— мовив великий мейстер Пайсел і повільно рушив через двір назад у свої покої.

Сер Кеван і сер Гарис на мить затрималися на сходах тронної зали.

— Не довіряю я цим мирським банкірам,— промовив сер Кеван до свого тестя.— Готуйтеся плисти у Браавос.

Сера Гариса така перспектива не радувала.

— Якщо без цього ніяк. Але хочу повторити: в наших проблемах нема моєї провини.

— Нема. Це Серсі вирішила, що Залізний банк почекає з виплатами. Може, мені послати у Браавос її?

— Її світлість...— закліпав сер Гарис.— Це... це...

— Це був жарт,— урятував його сер Кеван.— Поганий жарт. Ідіть погрійтеся біля коминка. І я зроблю так само.

Натягнувши рукавички, він рушив через двір, нахилившись проти вітру, а за плечима в нього виляскував і вирував плащ.

Сухий рів навколо Мейгорової тверджі на три фути засипало снігом, а залізні піки вдовж нього блищали від паморозі. Єдиний вхід у Мейгорову тверджу — через підйомний міст над ровом. Перед ним завжди стояв на чатах хтось із лицарів королівської варти. Сьогодні ввечері була черга сера Мірина Транта. Оскільки Балон Свон полював у Дорні на лицаря-негідника Темнозора, серйозно поранений Лорас Тайрел лежав на Драконстоні, а Джеймі зник у приріччі, на Королівському Причалі залишилося тільки четверо білих мечів, причому одного з них, Озмунда Кетлблека (разом з його братом Осфридом), сер Кеван кинув у підземелля за декілька годин після зізнання Серсі, що обидва брати були її коханцями. Отож захищати короля й королівську родину лишилися тільки Трант, немічний Борос Блаунт і Кайбернів німий монстр Роберт Дужий.

«Треба знайти нових мечників у королівську варту»,— подумав сер Кеван. У Томена повинно бути семеро надійних лицарів. У минулому лицарі королівської варти служили до самої смерті, але це не завадило Джофрі викинути сера Баристана Селмі, щоб звільнити місце для свого пса — Сандора Клігана. Цим прецедентом можна скористатися. «Можна вдягнути білий плащ на Ланселя,— вирішив він.— У цьому більше честі, ніж у належності до Воїнових синів».

Повісивши мокрий від снігу плащ у світлиці, Кеван Ланістер стягнув чоботи й наказав слузі принести дров для коминка.

— І непогано було б ще кубок глінтвейну,— сказав він, сідаючи біля вогню.— Подбай про це.

Біля вогню він швидко відтанув, а вино зігрівало зсередини. Але від нього потягнуло в сон, тож сер Кеван не наважився пити другий кубок. На сьогодні справи ще не закінчені. Треба почитати звіти, написати листи. «І повечеряти з Серсі й королем». Дякувати богам, після спокути небога поводилася скромно і слухняно. Послушниці, приставлені до неї, повідомляли, що третину свого часу вона проводить із сином, ще третину молиться, а решту часу лежить у купелі. Вона миється чотири-п’ять разів на день, розтираючи шкіру щітками з кінського волосся з лужним милом, неначе хоче геть її здерти.

«Хай як вона себе тертиме, а цієї плями їй не змити». Сер Кеван пригадав жваву й капосну дівчинку, якою колись була Серсі. А коли вона розквітла, ах... чи була на світі ще одна така красуня? «Якби Ейрис погодився на її шлюб з Рейгаром, скількох смертей можна було б уникнути?» Серсі народила б королю синів, яких він так хотів: левів з фіалковими очима та сріблястими гривами... а Рейгар, маючи таку дружину, й не глянув би на Ліанну Старк. У північанці була дика краса, наскільки пригадував сер Кеван, та хай як яскраво розгориться смолоскип, його не можна порівняти з сонцем.

Але нема чого журитися через програні битви й не обрані шляхи. На це хибують усі старі. Рейгар побрався з Елією Дорнською, Ліанна Старк померла, Роберт Баратеон пошлюбив Серсі — і сталося те, що сталося. А сьогодні обраний сером Кевіном шлях веде його в племінничині покої, де йому доведеться зустрітися з Серсі віч-на-віч.

«Мені нема чого мучитися докорами сумління,— сказав собі сер Кеван.— Тайвін, безперечно, мене зрозумів би. Це його донька зганьбила наше прізвище, а не я. А я діяв так заради дому Ланістерів».

Брат і сам колись вчинив так само. Після маминої смерті, в останні роки життя батько взяв собі коханку — гарненьку доньку свічаря. Досить поширено було серед лордів брати до себе в постіль простолюдинку... однак лорд Тайтос незабаром почав садовити її біля себе в палатах, обсипати подарунками й почестями, навіть питав її думки в державних справах. За рік вона вже звільняла слуг, попихала замковими лицарями, навіть говорила від імені його милості, коли він недобре почувався. Вона здобула такий вплив, що в Ланіспорту почав ходити такий жарт: якщо чоловік хоче, щоб розглянули його скаргу, то має стати перед тою коханкою навколішки й говорити їй між ноги... бо вухо Тайтоса Ланістера — між ногами його пані. Вона почала навіть носити коштовності їхньої матері.

Так тривало, поки у батька не розірвалося серце — це трапилося на крутих сходах, якими він піднімався до неї в спальню. Всі корисливці, які називалися її друзями й намагалися здобути її прихильність, миттю від неї відвернулися, щойно Тайвін, роздягнувши її догола, змусив її пройти через Ланіспорт до самого причалу, наче просту повію. Хоча ніхто її і пальцем не торкнувся, ота хода поклала край її владі. Звісно, Тайвін навіть уявити не міг, що така сама доля очікує на його золоту доньку.

— Так було потрібно,— пробурмотів сер Кеван, допиваючи вино. Треба було задобрити його святість. У прийдешніх боях Томенові потрібна підтримка Віри. А Серсі... золота дитина виросла марнославною, дурною, захланною жінкою. Якщо лишити її керувати, вона зіпсує Томена так само, як зіпсувала Джофрі.

За вікнами здіймався вітер, шарпав віконниці. Сер Кеван підвівся на ноги. Час зустрітися з левицею в її лігві. «Ми вирвали їй пазурі. Але Джеймі...» Однак думати про це не хотілося.

Сер Кеван одягнув старий поношений камзол — на той раз, якщо небозі заманеться знову плеснути вином йому в обличчя, проте пояс із мечем залишив висіти на стільці. Тільки лицарям королівської варти дозволена зброя в присутності Томена.

Коли сер Кеван увійшов у королівські покої, з малолітнім королем і його матір’ю був сер Борос Блаунт. Він був у емальованій кольчузі-лусці, білому плащі й напівшоломі. Вигляд мав хворобливий. Останнім часом Борос помітно округлився на обличчі й відростив живіт, а колір шкіри став нездоровий. Лицар спирався спиною на стіну, так наче не мав сили стояти прямо.

Їсти подавали три послушниці, чистенькі дівчатка з гарних родин віком від дванадцятьох до шістнадцятьох років. У своїх м’яких білих вовняних рясах вони були сама невинність і несьогосвітність, однак верховний септон наполіг, щоб ніхто з дівчат не проводив у королеви на службі більш як сім днів, щоб Серсі їх не зіпсувала. Дівчата дбали про її одяг, набирали їй купіль, наливали вино, міняли вранці постіль. Одна з дівчат спала вночі з королевою, щоб ніхто не зміг пробратися до неї в ліжко, а дві інші — в сусідній кімнаті разом із септою, яка за ними наглядала.

Довгонога як чапля дівчина з рябим од віспи обличчям провела сера Кевана до короля й королеви. Коли він увійшов, Серсі підвелася й легенько поцілувала його в щоку.

— Любий дядьку,— промовила вона,— дуже приємно, що ти приєднався до нас за вечерею.

Королева була вдягнена дуже скромно: темно-коричнева сукня застібалася на ґудзики попід саме горло, а зелена манта з каптуром приховувала поголену голову. «До спокути вона б, хизуючись, підкреслила лису голову золотою короною».

— Заходь, сідай,— припросила Серсі.— Вип’єш вина?

— Один кубок,— досі насторожено присів сер Кеван.

Веснянкувата послушниця налила в кубки глінтвейну.

— Томен каже, що лорд Тайрел має намір відбудувати Вежу правиці,— промовила Серсі.

Сер Кеван кивнув.

— Каже, що нова вежа буде удвічі вища за ту, що ти спалила.

Серсі гортанно розсміялася.

— Довгі списи, високі вежі... лорд Тайрел на щось натякає?

Сер Кеван не стримав усмішки. «Це добре, що вона ще здатна сміятися». Коли він запитав, чи їй нічого не бракує, королева відповіла:

— Всього достатньо. Дівчата милі, а добрі септи дбають, щоб я не забувала молитися. Та щойно буде доведено мою невинуватість, я б хотіла, щоб до мене повернулася Тейна Мерівезер. Вона могла б узяти до двору свого сина. Томенові потрібне товариство хлопчиків, потрібні друзі шляхетного роду.

Прохання було дуже скромне. Сер Кеван не бачив причин не вдовольнити його. Він може взяти хлопчика Мерівезерів за годованця, а сама леді Тейна поїде з Серсі в Кичеру Кастерлі.

— Після суду пошлю по неї,— пообіцяв він.

Вечеря почалася з ячмінного супу з яловичиною, далі були куріпки й смажена щука мало не три фути завдовжки, ріпа, гриби й багато теплого хліба з маслом. Сер Борос куштував кожну страву, яку ставили перед королем. Це був ганебний обов’язок для лицаря королівської варти, але, можливо, зараз Блаунт на більше й не годиться... а після смерті Томенового брата це було мудре рішення.

Таким щасливим Кеван Ланістер давно не бачив короля. Від супу до солодкого Томен торохтів про своїх кошенят, просто з королівської тарілки підгодовуючи їх шматочками щуки.

— Учора вночі до мене під вікно приходив поганий кіт,— розповідав він Кеванові,— але сер Пазур засичав на нього, і він утік по дахах.

— Поганий кіт? — перепитав сер Кеван, розважаючись. «Який милий він хлопчик!»

— Старий чорний котисько з розірваним вухом,— пояснила Серсі.— Брудний і злючий. Одного разу подряпав Джофрі,— скривилася вона.— Знаю, коти полюють на пацюків, але цей... він, кажуть, навіть нападає на круків у гайвороннику.

— Скажу щуроловам поставити на нього паску,— промовив сер Кеван, який не пригадував уже, коли його небога була така тиха, стримана і скромна. От і добре, вирішив він. Але водночас йому стало сумно, «й полум’я згасло, а вона-бо горіла так яскраво!» — Ти не питаєш про свого брата,— зронив він, поки вони чекали на вершкові тістечка. Це були улюблені тістечка короля.

Серсі задерла підборіддя, і її зелені очі зблиснули у світлі свічок.

— Про Джеймі? А були новини?

— Не було. Ти повинна бути готова...

— Якби він загинув, я б знала. Ми разом з’явилися на цей світ, дядьку. І він не піде без мене,— вона ковтнула вина.— А от Тиріон може йти на той світ хоч зараз. Про нього, я так розумію, теж нема новин.

— Ні, останнім часом ніхто не намагався продати нам голову карлика.

Серсі кивнула.

— Дядьку, можна поставити тобі питання?

— Яке схочеш.

— Твоя дружина... ти збираєшся привезти її до двору?

— Ні.

Дорна — ніжна душа, їй добре тільки вдома, в оточенні подруг і родичів. Найкраще їй було разом з дітьми: вона мріяла про онуків, молилася по сім разів на день, любила шиття і квіти. На Королівському Причалі вона була б така сама нещасна, як котресь із Томенових кошенят — у гадючому кублі.

— Моя леді-дружина не любить подорожувати. Її місце в Ланіспорту.

— Мудра та жінка, яка знає своє місце.

Йому не сподобалося, як це прозвучало.

— Що ти хотіла сказати?

— Те, що сказала.

Серсі простягнула кубок, і веснянкувата дівчинка знову його наповнила. Подали вершкові тістечка, й розмова звернула на менш серйозні теми. Тільки по тому, як сер Борос провів Томена і його кошенят у королівську спальню, прийшов час поговорити про суд над королевою.

— Брати Озні не стоятимуть осторонь, спостерігаючи, як він помирає,— попередила Серсі.

— Я здогадався. І тому вони обидва арештовані.

Це, здалося, приголомшило Серсі.

— За які злочини?

— За перелюб з королевою. Його святість каже, ти зізналася, що спала з ними обома,— чи ти забула?

— Ні,— почервоніла вона.— І що ти з ними зробиш?

— Якщо визнають провину — поїдуть на Стіну. Якщо заперечуватимуть — нехай постануть перед сером Робертом. Таких людей не можна підносити так високо.

— Я...— схилила голову Серсі,— я їх переоцінила.

— Схоже, ти багато кого переоцінила.

Він хотів ще дещо додати, але повернулася темнокоса круглощока послушниця й мовила:

— Мілорде, міледі, даруйте за втручання, але внизу чекає гонець. Великий мейстер Пайсел дуже простить лорда-регента спуститися негайно.

«Чорні слова на чорних крилах,— подумав сер Кеван.— Штормокрай упав? Чи це звістки з півночі від Болтона?»

— Можливо, це новини про Джеймі,— сказала королева.

Довідатися це можна було тільки в один спосіб. Сер Кеван підвівся.

— Перепрошую, мушу йти.

Перш ніж вийти, він опустився на одне коліно й поцілував небозі руку. Якщо німотний велет підведе її, можливо, це останній поцілунок у її житті.

Гінцем виявився хлопчик років вісьмох-дев’ятьох, так тепло закутаний, що нагадував ведмежатко. Трант не пустив його до Мейгорової тверджі, а змусив чекати на підйомному мосту.

— Іди грійся, малий,— промовив сер Кеван, тицяючи йому в руку пенні.— Я сам знаю дорогу в гайворонник.

Сніг нарешті припинився. За завісою рваних хмар плив місяць-повня — круглий і білий, як сніжка. Сяяли далекі холодні зорі. Коли сер Кеван перетинав внутрішній двір, замок здавався чужим: усі фортеці й вежі відростили крижані ікла, а знайомі доріжки зникли під білим покривалом. В одному місці серові Кевану під ноги впала бурулька завдовжки зі спис. «Осінь на Королівському Причалі,— подумав він.— А яка ж вона на Стіні?»

Двері відчинила служниця — худенька дівчинка в підбитій хутром мантії, завеликій на неї. Сер Кеван потупав ногами, обрушуючи сніг, скицув плаща і віддав їй.

— Великий мейстер Пайсел чекає на мене,— оголосив він. Дівчинка кивнула, серйозна й мовчазна, і вказала на сходи.

Просторі Пайселові покої, які містилися під гайворонником, були забиті стійками з зіллям, мастями й настоянками і полицями з книжками і сувоями. Як на сера Кевана, тут завжди було надто гаряче. Але не сьогодні. Коли він переступив поріг, тут було відчутно холодно. Від вогнища в коминку лишився тільки попіл і пригаслий жар. Тут і там проливали тьмяне світло поодинокі мерехтливі свічки.

Решта простору тонула в темряві... й тільки під відчиненим вікном у сяйві місяця поблискували сніжинки, танцюючи на вітру. На підвіконні, настовбурчивши пір’я, тинявся крук — білий, величезний. Такого великого крука Кеван Ланістер у житті не бачив. Він був більший, ніж мисливські соколи в Кичері Кастерлі, більший за найбільшу сову. У кружлянні снігу, у місячному сяйві він, здавалося, весь срібний.

«Не срібний. Білий. Птах білий».

Білі круки з Цитаделі не носять листів, як їхні чорні брати. Зі Старгорода вони вилітають з єдиною метою: сповістити про зміну сезону.

— Зима,— промовив сер Кеван. Це слово вихопилося в повітря білою хмаркою. Він відвернувся од вікна.

І тут йому в груди, між ребер, врізалося щось тверде, немов кулак велета. У нього аж дух вибило, й він поточився назад. Білий крук злетів у повітря, білими крилами зачепивши по голові сера Кевана, який напівприсів-напівупав на підвіконня. «Що... хто...» В грудях у нього майже по саме оперення засіла арбалетна стріла. «Ні. Ні, так загинув мій брат». Навколо стрижня вже просочувалася кров.

— Пайселе,— збентежено пробурмотів сер Кеван,— допоможіть... я...

І тут він його побачив. Великий мейстер Пайсел сидів за столом, поклавши голову на товстий том у шкіряній шабатурці. «Спить»,— подумав Кеван... але, кліпнувши, побачив велику червону рану на плямистому черепі старого й калюжу крові, яка заплямувала сторінки книги в нього під головою. Навколо свічки розлетілися шматочки крові й мозку — острівці в калюжі розплавленого воску.

«Він просив вартових,— подумав сер Кеван.— Слід було приставити до нього гвардійців». Може, Серсі від самого початку мала рацію? Це все — справа рук племінника?

— Тиріоне! — погукав він.— Де...

— Далеко,— відповів віддалено знайомий голос.

У тіні книжкової шафи стояв чоловік — опасистий, блідолиций, з округлими плечима,— стискаючи у м’яких напудрених руках арбалет. На ногах він мав шовкові капці.

— Вейрисе?

— Пане Кеване,— відклав євнух арбалет,— пробачте мене, якщо зможете. Я не бажав зла вам особисто. Це було зроблено не з лихих намірів. Це заради королівства. Заради дітей.

«У мене теж є діти. У мене є дружина. Ох, Дорна!» Сера Кевана затопив біль. Він заплющив очі, знову розплющив.

— У замку... у замку сотні ланістерівських гвардійців...

— Але, на щастя, жодного в кімнаті. Мені дуже прикро, мілорде. Ви не заслужили помирати на самоті в таку холодну темну ніч. Таких, як ви, багато: гарних людей на поганій службі... але ви загрожуєте повиправляти все, що накоїла королева, помирити Небосад і Кичеру Кастерлі, переконати Віру підтримати вашого маленького короля, об’єднати Сім Королівств під керівництвом Томена. Отож...

Повіяв вітер. Сер Кеван затрусився.

— Вам холодно, мілорде? — запитав Вейрис.— Ще раз пробачте мене. Великий мейстер, помираючи, випорожнився, і сморід був такий, що я мало не задихнувся.

Сер Кеван спробував підвестися, але всі сили його покинули. Він не відчував ніг.

— Я вирішив, що арбалет пасуватиме якнайкраще. У вас було з лордом Тайвіном стільки спільного, що чому б і не це? Ваша небога подумає, що вас убили Тайрели, можливо, за згоди Куця. Тайрели підозрюватимуть її. Хтось обов’язково в усьому звинуватить дорнян. Сумніви, розбрат і недовіра розхитуватимуть владу малолітнього короля, а в цей час Ейгон підніме над Штормокраєм свій прапор, і лорди королівства об’єднаються навколо нього.

— Ейгон? — перепитав сер Кеван, спершу нічого не зрозумівши. А тоді він пригадав. Немовля, сповите в малиновий плащ, весь у плямах крові й мозку.— Мертвий. Він мертвий.

— Ні,— промовив євнух, і його голос здався наче нижчим.— Він тут. Ейгона почали готувати правити державою ще до того, як він зробив перший крок. Він учився військової науки, як і належиться лицареві, але це тільки частина його освіти. Він читає і пише, знає кілька мов, він студіював історію, право, поезію. Щойно він достатньо підріс, септа почала знайомити його з таємницями Віри. Він жив серед рибалок, працював руками, плавав у річках, лагодив сітки на навчився самотужки прати собі одяг. Він уміє рибалити, куховарити, перев’язувати рани, він добре знає, що таке голод, переслідування, страх. Томена вчили, що престол — це його законне право. Ейгона вчили, що престол — це його обов’язок, що король у першу чергу повинен дбати про народ, повинен і жити, і правити заради людей.

Кеван Ланістер спробував закричати... до вартових, до дружини, до брата... але не міг вичавити ані слова. З рота в нього побігла кров. Він знову затрусився.

— Мені дуже шкода,— заломив руки Вейрис.— Знаю, ви страждаєте, а я тут теревеню, як дурна стара. Час покласти цьому край.

Витягнувши губи, євнух тихенько свиснув.

Сер Кеван весь закрижанів, від кожного натужного подиху його прошивало болем. Він угледів якийсь рух, почув тихеньке шурхотіння капців по камінню. З темряви виринула дитина — блідий хлопчак у пошарпаній хламиді, років дев’ятьох-десятьох. Ще один підвівся з-за крісла великого мейстра. Була і дівчинка, яка відчиняла двері. Сера Кевана оточило з дюжину дітей — білолицих дітлахів з темними очима, і хлопчиків, і дівчаток.

З кинджалами в руках.