Танок драконів

Джон

Почувши наказ, сер Алісер Торн скривив вуста в подобі посмішки, але очі його лишилися холодними і твердими, як кремінь.

— То малий байстрюк посилає мене на смерть.

— На смерть,— закракав Мормонтів крук.— На смерть, на смерть, на смерть.

«Ти тільки гірше робиш»,— відігнав Джон птаха.

— Малий байстрюк посилає вас на розвідку. Знайти ворогів і повбивати їх, якщо доведеться. Ви добре володієте мечем. Ви були військовим інструктором — і тут, і у Східній варті.

— Ага,— торкнувся Торн руків’я меча.— Я третину життя змарнував, намагаючись навчити селюків, бовдурів і шахраїв бодай основ військового ремесла. Не дуже мені це допоможе в тому лісі.

— З вами піде Дайвен і ще один досвідчений розвідник.

— Ми вам усе покажемо, сер,— мовив Дайвен до Торна, зареготавши.— Навчимо вас витирати свій високородний зад листям, як справжній розвідник.

На ці слова Кедж Білоокий засміявся, а Блекджек Булвер сплюнув. Сер Алісер тільки й відповів:

— Ти хочеш, щоб я відмовився. Тоді ти зможеш відрубати мені голову, як відрубав Слінту. Я тобі такого задоволення не дам, байстрюче. Тільки молися, щоб мене зарізав клинок якого-небудь дикуна. Ті, кого вбивають Чужі, недовго залишаються мерцями... і все пам’ятають. Я повернуся, лорде Сноу.

— Я дуже сподіваюся.

Джон не міг зарахувати сера Алісера Торна до друзів, та все одно це був побратим. «Ніхто не казав, що побратимів обов’язково слід любити».

Нелегко було відсилати людей у глушину, знаючи, наскільки високі шанси, що вони вже ніколи не повернуться. «Вони всі досвідчені»,— переконував себе Джон... але дядько Бенджен зі своїми розвідниками теж був досвідчений, а примарний ліс проковтнув їх безслідно. Коли ж двоє з тих розвідників придибали зрештою на Стіну, то вже у вигляді блідавців. Не вперше і не востаннє Джон зловив себе на питаннях, що ж могло статися з Бендженом Старком. «Може, розвідники наштовхнуться на якісь його сліди»,— сказав він собі, сам у це не вірячи.

Один загін розвідників очолить Дайвен, а інші два — Блекджек Булвер і Кедж Білоокий. Принаймні вони раділи завданню.

— Приємно знову відчути під собою коня, сказав Дайвен при брамі, цикнувши язиком крізь дерев’яні зуби.— Я дуже перепрошую, м’лорде, але ми стільки по лавках розсиджувалися, що в нас уже повно шпичок у дупах.

Ніхто в Чорному замку не знає лісу так, як Дайвен,— усі дерева і струмочки, всі їстівні рослини, всі стежки хижаків і здобичі. «Торн потрапив у кращі руки, ніж заслуговує».

Джон спостерігав за вершниками зі Стіни: три гурти по троє вояків везли кожен по парі круків. Згори їхні гарони видавалися крихітними, як мурашки, і Джон навіть не міг розрізнити розвідників, але добре їх усіх пам’ятав. Кожне ім’я вкарбувалося йому в серце. «Восьмеро добрих хлопців,— подумав він,— а дев’ятий... що ж, побачимо».

Коли серед дерев зник останній вершник, Джон Сноу разом зі Стражденним Едом спустився вниз у коловоротній клітці. В повітрі літали окремі сніжинки, танцюючи на поривчастому вітрі. Одна спускалася разом з кліткою, ширяючи по той бік ґрат. Падала вона швидше, ніж їхала клітка, тож час до часу зникала унизу. А тоді сніжинку підхоплював порив вітру та знову кидав угору. Джон, якби схотів, міг потягнутися крізь ґрати і зловити її.

— Мені вночі наснився страхітливий сон, м’лорде,— поділився Стражденний Ед.— Ви були моїм стюардом, носили мені їсти і виливали за мною горщик. А я був лордом-командувачем, не мав ані хвильки спокою.

Джон навіть не усміхнувся.

— Твій кошмар — це моє життя.

З галер, розісланих Котером Пайком, повідомляли про дедалі більші кількості вільних людей на лісистих узбережжях на північний схід від Стіни. Там бачили і табори, і недобудовані плоти, і навіть корпус розбитого кога, якого хтось уже почав відновлювати. Дикуни, побачивши, що їх помітили, завжди зникали в лісі, але, без сумніву, знову виходили, щойно Пайкові кораблі пропливали. А тим часом сер Деніс Малістер і досі спостерігав ночами багаття на північ від Прірви. Обидва командувачі просили собі більше людей.

«А де мені взяти цих людей?» Джон відіслав до кожного з них по десять дикунів з Кротівки: переважно зелених хлопчаків, а з дорослих — старих, поранених і слабих, які, однак, могли виконувати деяку роботу. Ні Пайкові, ні Малістерові це не сподобалося, й вони у відповідь писали тільки скарги. «Просячи людей, я мав на увазі вояків Нічної варти, навчених і дисциплінованих, у чиїй відданості я не маю підстав сумніватися»,— писав сер Деніс. Котер Пайк висловився відвертіше. «Можу їх повісити на Стіні як застереження іншим дикунам, щоб трималися подалі, бо іншого застосування їм не бачу,— писав за нього мейстер Гармун.— Я б таким людям не довірив виносити свій нічний горщик, та й десятьох не достатньо».

Залізна клітка спускалася до довгому ланцюзі, порипуючи і побрязкуючи, поки нарешті з поштовхом не зупинилася за фут від землі біля підніжжя Стіни. Стражденний Ед відчинив двері та стрибнув униз, чоботами пробивши підмерзлий сніг. Джон вискочив за ним.

Біля зброярні Залізний Емет досі муштрував у дворі своїх підопічних. Пісня криці пробудила в Джонові жадання. Вона йому нагадала про набагато тепліші та простіші дні, коли він хлопчиком у Вічнозимі схрещував клинки з Робом під пильним оком сера Родрика Касселя. Сера Родрика теж уже нема — його убив Теон Перекинчик зі своїми залізними, коли той спробував відбити Вічнозим. Велика кріпость дому Старків перетворилася на випалену пустку. «Всі мої спогади отруйні».

Щойно Залізний Емет побачив Джона, то підніс руку, і бій зупинився.

— Лорде-командувачу! Чим можемо служити?

— Дайте мені своїх трьох найкращих.

Емет широко всміхнувся.

— Аррон. Емрик. Джейс.

Кінь і Гоп-Робін принесли лордові-командувачу стьобану підкладку разом з кольчугою, під яку вона вдягається, а ще поножі, латний комір і напівшолом. На ліву руку — чорний щит, облямований залізом, у праву руку — тупий меч. Майже новий меч сріблясто-сіро зблискував у світанковому світлі. «Один з останніх, які вийшли з Доналової кузні. Шкода, що сам Донал не дожив і не нагострив його». Клинок був коротший, ніж Довгопазур, зате з простої криці, а отже, тяжчий. Удари будуть повільніші.

— Згодиться,— мовив Джон і обернувся до суперників.— Починаймо.

— Хто перший? — запитав Аррон.

— Усі троє. Зразу.

— Троє на одного? — не міг повірити Джейс.— Це нечесно.

Він був з останньої партії Конві, шевчук з Білого острова. Можливо, це все і пояснювало.

— Щира правда. Підійди.

Коли хлопець наблизився, Джон збоку рубонув його по голові, збиваючи з ніг. За мить уже хлопець лежав, на грудях у нього стояв чобіт, а кінчик леза впирався в горло.

— На війні все нечесно,— Мовив до хлопця Джон.— Тепер двоє проти одного, бо ти вже труп.

Почувши хрускіт ріні, він зрозумів, що близнята нападають. «З цих двох ще вийдуть розвідники». Він крутнувся, краєм щита блокуючи Арронів удар і переймаючи Емриків удар мечем.

— Це не списи,— крикнув він.— Підходьте ближче.

І кинувся в атаку, показуючи хлопцям, як це робиться. Перший Емрик. Джон націлився йому на голову й на плечі — рубонув з правого боку, з лівого, знову з правого. Хлопець, затуляючись щитом, незграбно спробував завдати удару у відповідь. Джон гримнув власним щитом у щит Емрика та звалив хлопця на землю ударом у литку... і дуже вчасно, бо на нього вже наскочив Аррон — меч хлопця з хрускотом врізався йому ззаду в стегно, і Джон упав на одне коліно. «Синець лишиться». Наступний удар він перехопив щитом, а відтак знову скочив на ноги й погнав Аррона через двір. «А він меткий,— думав Джон; мечі поцілувалися двічі, тричі,— тільки м’язи слід наростити». Побачивши полегшення в Арронових очах, він збагнув, що Емрик уже позаду. Крутнувшись, він рубонув його ззаду по плечах, аж Емрик полетів на брата. На той час і Джейс уже зіп’явся на ноги, тож Джон знову збив його на землю.

— Терпіти не можу, коли мерці повстають. Ти так само почуватимешся, коли зустрінешся з блідавцем.

Відступивши, він опустив меча.

— Великий ворон скубе менших,— проричав голос позаду нього,— та вистане в нього снаги поборотися зі справжнім чоловіком?

До муру прихилився Тарарах. Запалі щоки поросли жорсткою щетиною, а ріденький каштановий чуб здуло вітром на маленькі жовті очиці.

— Не лести собі, я тебе розчарую,— мовив Джон.

— Ага, а я тебе розчавлю.

— Не того дикуна спалив Станіс.

— Е ні,— вишкірив Тарарах повний рот коричневих поламаних зубів.— Він спалив того, кого і мав спалити на очах цілого світу. Всі ми робимо, що мусимо, Сноу. Навіть королі.

— Емете, підшукайте йому якісь лати, щоб був у криці, а не в старому кісті.

Вбраний у кольчугу й кірасу, кістяний лорд наче випростався. Він здавався навіть вищим, а плечі виявилися ширшими й міцнішими, ніж Джон очікував. «Це все через обладунки,— сказав собі Джон.— Навіть Сем, з ніг до голови вдягнений у Доналову крицю, видавався майже грізним». Дикун відмахнувся від щита, якого йому простягнув Кінь. Натомість попросив дворучного меча.

— Який солодкий звук,— промовив він, розтинаючи клинком повітря.— Підлітай ближче, Сноу. Я тобі обскубу пір’ячко.

Джон різко кинувся в атаку.

Тарарах на крок відступив, зустрівши його випад ударом, завданим обіруч. Якби Джон не підставив щита, від такого удару могла прогнутися кольчуга, поламавши йому половину ребер. На мить від сили струсу Джон втратив рівновагу, а по руці пробіг дрож. «А він б’є дужче, ніж я уявляв». Спритність суперника теж стала неприємним сюрпризом. Вони кружляли один навколо одного, обмінюючись ударами. Кістяний лорд платив Джонові його ж монетою. Взагалі-то дворучний меч має бути значно важчий у бою за Джонів півторак, але дикун вертів ним зі сліпучою швидкістю.

Жовторотики Залізного Емета на початку підбадьорювали лорда-командувача, але нестримна швидкість Тарарахової атаки дуже скоро змусила їх замовкнути. «Він так довго не витримає,— сказав собі Джон, зупиняючи черговий удар. Від сили зіткнення він крекнув. Навіть затуплений великий меч лишив тріщину на сосновому щиті й погнув залізну облямівку.— Скоро він змучиться. Повинен». Джон різонув дикуна по обличчю, але Тарарах відсмикнув голову. Рубонув по литці, але дикун спритно відстрибнув. Великий меч обрушився Джонові на плече, аж задзвенів наплічник і заніміла рука. Джон позадкував. Кістяний лорд, пирхаючи, наступав. «У нього немає щита,— нагадав собі Джон,— і цей велетенський меч надто неповороткий. Я мав би на кожен його удар завдавати два».

Але чомусь так не виходило, а всі його удари не заподіювали ніякої шкоди. Дикун то ухилявся, то вислизав, тож Джонів меч ковзав по його плечу або руці тільки по дотичній. Незабаром Джон відчув, що повсякчас відступає, намагаючись уникнути нищівних ударів суперника і в половині випадків усе одно потрапляючи під них. Щит уже перетворився на тріски. Джон скинув його з руки. Обличчям стікав піт, від нього під шоломом пекло очі. «Він занадто дужий і занадто спритний,— збагнув Джон,— а з цим дворучним мечем має перевагу і у вазі, і в досяжності». Бій був би зовсім інакший, якби Джон бився Довгопазуром, але...

Шанс випав під час наступного Тарарахового замаху. Джон кинувся вперед, врізаючись у суперника, й вони разом полетіли на землю, сплівшись ногами. Гримнула криця об крицю. Обоє втратили мечі, качаючись по землі. Дикун врізав коліном Джонові між ноги. Джон відповів ударом броньованого кулака. Зрештою Тарарах якимсь чином опинився згори, стискаючи обіруч Джонову голову. Вдарив нею по землі, тоді підняв забороло.

— Був би в мене кинджал, ти б уже був без ока,— гарчав він, поки Кінь і Залізний Емет стягували його з грудей лорда-командувача.— Пустіть мене, кляті ворони,— ричав він.

Джон важко звівся на одне коліно. У голові гуло, в роті було повно крові. Сплюнувши, він промовив:

— Добрий бій.

— Не лести собі, вороне. Я навіть не спітнів.

— Наступного разу спітнієш,— відповів Джон.

Стражденний Ед допоміг йому зіп’ятися на ноги та розстебнув на ньому шолом. На шоломі виявилося декілька нових вм’ятин, яких там не було, коли Джон його вдягав.

— Відпустіть Тарараха.

Джон жбурнув шолома Гоп-Робіну, але той не зловив.

— Мілорде,— промовив Залізний Емет,— він вам погрожував, ми всі чули. Сказав, був би в нього кинджал...

— У нього є кинджал. Отам на поясі.

«Завжди знайдеться вояк, спритніший і дужчий за вас,— одного разу сказав сер Родрик Джонові та Робу.— Саме з ним вам і слід тренуватися, перш ніж доведеться зіткнутися з таким на полі бою».

— Лорде Сноу! — покликав тихий голос.

Розвернувшись, Джон побачив під розбитою аркою Клайдаса з пергаментом у руці.

— Від Станіса? — Джон сподівався на звістку від короля. Він знав, що Нічна варта ні на чиєму боці, тож йому має бути байдуже, який саме король вийде переможцем, однак чомусь було небайдуже.— Це з Пущанського Насипу?

— Ні, мілорде,— простягнув йому пергамент Клайдас. Той був туго скручений і запечатаний ґудзичком твердого рожевого воску. «Тільки Страхфорт використовує рожевий віск на печатках». Джон стягнув латну рукавицю, узяв листа і зламав печатку. Побачивши підпис, він забув про лупку, якої йому задав Тарарах.

«Ремсі Болтон, лорд Вічнозимський»,— писалося величезним гострим почерком. Коли Джон провів по літерах великим пальцем, коричневе чорнило почало злущуватися. Під Болтоновим підписом стояли підписи й печатки лорда Дастіна, леді Сервин і чотирьох Рисвелів. Ще одна рука грубо намалювала велета дому Амберів.

— Можна поцікавитися, що там пишеться, мілорде? — запитав Залізний Емет.

Джон не мав причин щось від нього приховувати.

— Кейлінський Рів уже взяли. Вздовж королівського гостинцю на стовпах прицвяхували облуплені трупи залізних. Руз Болтон скликає всіх вірних лордів у Кургантон, щоб підтвердити свою відданість Залізному трону й відсвяткувати весілля Болтонового сина з...

На мить його серце зупинилося. «Ні, це неможливо. Вона загинула на Королівському Причалі разом з батьком».

— Лорде Сноу? — Клайдас придивився до нього своїми каламутними почервонілими очима.— Вам... недобре? Ви наче...

— Він бере шлюб з Арією Старк. Моєю меншою сестричкою.

В ту мить Джон майже навіч бачив її — самі бабкуваті коліна й гострі лікті, брудне личко і сплутане волосся. Понад усякий сумнів, личко вмиють, а волосся розчешуть, але Джон не міг уявити Арію ні у весільній сукні, ні в ліжку Ремсі Болтона. «Хай як їй буде страшно, вона цього не покаже. Якщо він спробує її торкнутися, вона буде відбиватися».

— Ваша сестричка,— промовив Залізний Емет,— скільки їй...

«Було б одинадцять,— подумав Джон.— Ще зовсім дитина».

— Нема в мене сестри. Тільки брати. Тільки ви.

Джон знав: такі слова потішили б леді Кетлін. Але від цього вимовляти їх було не легше. Пальці його стиснули пергамент. «Якби ж то я з такою самою легкістю міг стиснути горло Ремсі Болтона!»

Клайдас прокашлявся.

— Відповідь буде?

Похитавши головою, Джон пішов геть.

До вечора синці, яких наставив йому Тарарах, були вже фіолетові.

— Перш ніж зійти, вони ще пожовтіють,— мовив Джон до Мормонтового крука.— Буду мертвотно-блідий, як кістяний лорд.

— Блідий,— погодився птах.— Блідий, блідий.

Знадвору слабко долинали голоси, але слів було не розібрати. «Так наче вони за тисячу льє звідси». То леді Мелісандра зібрала своїх послідовників біля священного вогнища. Щовечора перед смерком червона жінка виводила їх на сутінкову молитву, де вони просили червоного бога допомогти їм пережити пітьму. «Ніч-бо темна і повна жахіть». Оскільки Станіс з більшістю вояків королеви поїхав, її паства значно зменшилася: півсотні вільних людей з Кротівки, жменька гвардійців, яких їй залишив король, дюжина чорних братів, які прийняли червоного бога.

Джон почувався закостенілим, як шістдесятирічний дід. «Попереду жахливі сни,— подумав він,— і докори сумління». Подумки він раз у раз повертався до Арії. «Я нічим не можу їй допомогти. Промовивши обітницю, я зрікся кревних родичів. Якби хтось із моїх хлопців сказав мені, що його сестра в небезпеці, я б відповів, що це не його турбота». Відтоді як чоловік вимовив обітницю, у нього в жилах біжить чорна кров. «Чорна, як серце байстрюка». Колись давно Джон попросив Мікена викувати для Арії меча — то був бравський клинок, маленький, щоб лягав їй у руку. Голка. Цікаво, чи він і досі в неї. «Штрикай гострим кінцем»,— сказав їй тоді Джон, та якщо вона спробує штрикнути Байстрюка, може накласти головою.

— Сноу,— буркнув крук лорда Мормонта.— Сноу, Сноу.

Джон більше не міг витримати.

Привид сидів під порогом і гриз яловичу кістку, щоб дістатися до мозку.

— Коли це ти повернувся?

Деривовк зіп’явся на лапи, покинувши кістку, і рушив за Джоном.

З цього боку під вхідними дверима стояли Маллі й Кегз, спираючись на списи.

— Лютий холод надворі, м’лорде,— попередив Маллі, промовляючи в свою сплутану ясно-руду бороду.— Вас довго не буде?

— Недовго. Просто подихати хочу.

Джон пішов у ніч. Небо було всіяне зорями, а вздовж Стіни літав вітер. Навіть місяць видавався холодним: увесь його лик укрився сиротами. Перший же порив вітру пронизав усі шари вовни й дубленої шкіри, й у Джона зацокотіли зуби. Він прямував через двір, у зуби вітру. Плащ на плечах гучно виляскував. Позаду біг Привид. «Куди я йду? Що я роблю?» Чорний замок стояв німий і непорушний, у всіх залах і вежах було темно. «Мій престол,— подумав Джон Сноу.— Мої палати, моя домівка, моє царство. Руїни».

В тіні Стіни деривовк торкнувся його пальців. На мить ніч ожила тисячею запахів, і Джон Сноу почув хрускіт крижаної шкуринки на латці старого снігу. Зненацька він відчув, що позаду хтось є. Хтось, хто пахне теплом, як літня днина.

Обернувшись, він побачив перед собою Ігритту.

Вона стояла під обгорілими мурами Вежі лорда-командувача, прихована темрявою і спогадами. Місяць осявав її коси — руді коси, поціловані вогнем. Коли Джон це побачив, у нього серце мало не вистрибнуло з грудей.

— Ігритто,— покликав він.

— Лорде Сноу.

Голос, який озвався, належав Мелісандрі.

Від подиву Джон аж відсахнувся.

— Леді Мелісандро! — він на крок відступив.— Я вас із деким переплутав.

«Уночі всі плащі сірі». Але у неї плащ зненацька виявився червоним. Джон не розумів, як міг переплутати її з Ігриттою. Вона ж бо вища, тонша, старша, хоч місячне світло і змило з її обличчя роки. Пара піднімалася з її ніздрів і з голих білих долонь.

— Ви собі пальці відморозите,— застеріг її Джон.

— Якщо на те буде воля Р’глора. Сили ночі не торкнуться того, у кого серце горить священним божим вогнем.

— Не серце ваше мене хвилює, а ваші руки.

— Головне — це серце. Не впадайте у відчай, лорде Сноу. Відчай — зброя ворога, чиє ім’я не можна називати. Сестра ще не втрачена для вас.

— Нема в мене сестри.

Ці слова різали по живому, як ножі. «Що можеш ти знати про моє серце, жрице? Що можеш знати про мою сестру?»

Мелісандра, здалося, була здивована.

— Як її звати — оту меншу сестричку, якої у вас немає?

— Арія,— хрипко озвався Джон.— Насправді вона мені сестра тільки наполовину...

— ...бо ви — байстрюк. Я не забула. Я бачила вашу сестру в моєму полум’ї: вона втікає від нав’язаного їй шлюбу. Іде сюди, до вас. Сіра дівчинка на загнаному коні — я бачила це ясно, як день. Цього ще не сталося, але станеться,— сказала Мелісандра і перевела погляд на Привида.— Можна мені торкнутися вашого... вовка?

На думку про це Джон відчув неспокій.

— Ліпше не треба.

— Він мене не скривдить. Ви кличете його Привидом, так?

— Так, але...

— Привиде! — проспівала Мелісандра.

Деривовк підбіг до неї. Сторожко обійшов її по колу, принюхуючись. Коли ж вона простягнула руку, він понюхав і її, а тоді тицьнувся носом у пальці.

Джон видихнув, і з рота вилетіла біла хмарка.

— Він не завжди ставиться до чужинців так...

— ...тепло? Тепло тягнеться до тепла, Джоне Сноу.

Очі жінки світилися в темряві, немов дві червоні зірки. На шиї поблискував рубін — третє око, яскравіше за два інші. Джон частенько бачив, як у Привида так само горять червоним очі, коли на них під певним кутом падає світло.

— Привиде,— покликав він.— До мене.

Деривовк глянув на нього, як на чужого.

Джон, не вірячи власним очам, нахмурився.

— Це... дивно.

— Гадаєте? — Мелісандра, опустившись навколішки, почухала Привида за вухом.— Ваша Стіна — це дивне місце, але тут є сила, якщо вміти нею користуватися. Сила у вас, у цьому звірі. Ви їй опираєтеся — і даремно. Прийміть її. Користуйтеся нею.

«Я не вовк»,— подумав Джон.

— І як мені це зробити?

— Можу вам показати,— озвалася Мелісандра, пригортаючи Привида тонкою рукою, і деривовк лизнув їй обличчя.— Цар світла по своїй мудрості створив нас чоловіками і жінками — двома половинками великого цілого. Наша сила в єдності. Сила творити життя. Сила творити світло. Сила відкидати тіні.

— Тіні,— повторив Джон, і це слово в його вустах здалося ще темнішим.

— Кожна людина, що ходить по землі, відкидає тінь на світ. Озирніться, лорде Сноу. Місяць поцілував вас і відкинув на кригу вашу двадцятифутову тінь.

Джон озирнувся через плече. Тінь була там, де і сказала Мелісандра: у світлі місяця впала на Стіну. «Сіра дівчинка на загнаному коні,— подумав Джон.— Їде сюди, до тебе. Арія». Він знову обернувся до червоної жриці. Джон відчував її тепло. «Вона точно має силу»,— прийшла непрохана думка, вчепилася в нього залізними зубами, але йому не хотілося лишатися в боргу перед такою жінкою, навіть якщо йдеться про його меншу сестричку.

— Якось Далла сказала мені одну річ... Це сестра Вал, жінка Манса Рейдера. Вона сказала: чародійство — це меч без руків’я. І надійно взяти його в руку неможливо.

— Мудра жінка,— підвелася Мелісандра, і її мантію підхопило вітром.— Одначе меч без руків’я — все одно меч, а коли вороги навколо, мати меча дуже непогано. Тепер послухайте мене Джоне Сноу. Дев’ять ворон полетіло в білий ліс шукати ваших ворогів. Троє вже мерці. Вони ще не померли, але смерть уже чигає на них, і вони їдуть їй назустріч. Ви послали їх стати вашими очима в темряві, але повернуться вони до вас безокими. Я бачила в своєму полум’ї їхні бліді мертві обличчя. Порожні очниці, які спливають кров’ю,— вона відкинула назад руде волосся, і її червоні очі засвітилися.— Ви мені не вірите. Але повірите. Ціна цієї віри — троє життів. Хтось скаже — невисока плата за мудрість... але вам необов’язково було її платити. Пам’ятайте про це, коли зазиратимете в сліпі та спустошені обличчя своїх мерців. А коли той день прийде, прийміть мою руку.

З її блідої шкіри піднімався туман, і на мить здалося, немов над пальцями танцює чарівне біле полум’я.

— Прийміть мою руку,— повторила Мелісандра,— і дозвольте мені врятувати вашу сестру.